Книжки-спонуки

Андрій Мартиненко

Коли ліжко й ноутбук на певний час формують твоє робоче місце, а вихід із дому стає неординарним (на рівні сприйняття, а не подієвості) явищем, починає здаватися, що сама структура існування зазнає змін. Серцебиття сповільнюється; вдихи й видихи стають менш глибокими; очі живляться не лише завіконним сонцем, а й убирають світло газової плитки чи тих червоних вогників, що ними світиться вимкнена техніка; під шкірою накопичується постійна втома, а сама шкіра набуває рис хамелеонової: повсякчас перебирає колір шпалер, плитки й підлогового покриття. І загалом це все не викликає дискомфорту, адже ти зливаєшся з цим простором, він стає частиною тебе, ви прокладаєте одне до одного нескінченну кількість смислових павутинок, через які живите одне одного…

Так само починаєш сприйматися й інформацію: можеш занурюватися в сюжети творів, насолоджуватися їхньою естетикою, заповнювати прогалини у своїх найрізноманітніших списках — усе з цілковитою взаємовіддачею й відповідною рефлексією.

Однак попри позірне відчуття органічності цього процесу налагодження взаємодії з найближчим простором, усе ж з’являється гостре бажання, щоб якийсь із творів не лише приніс насолоду, а й добряче штурхонув, змушуючи бодай уявно звалитися з ліжка, і розбурхав якісь додаткові бажання, крім автоматичного продовження функціонування. Тож сьогодні розповім про книжки, які стали для мене такими штурханами. Вони змусили акумулювати потенційну енергію, щоб дати добрячий поштовх до нових дій, поглядів і сприйняттів. Книжки-сірники, що розпалюють багаття цікавості в темному напівзаснулому лісі мозку. Книжки-пружини. Книжки-спонуки.

Ольга Карі. Рибка дядечка Завена

Ольга Карі. Рибка дядечка Завена. – Київ: Темпора, 2019

Невеличка, але надзвичайно тепла збірка репортажів про нетуристичну Вірменію. Насправді навіть не про Вірменію, а про вірменів. Бо коли її читаєш, то майже не помічаєш історичних подій, новинних звітів і статистичних даних. Насамперед бачиш людей, а вже через призму їхнього сприйняття — усе інше. Зі спогадами й побутом однієї, як і заведено, великої родини проживаєш історії, у яких викристалізовуються важливі (хоч і не завжди позитивні) речі — ті, що стають основою життя всієї країни. Великі й маленькі трагедії та радощі, які власне і є самим життям.

Так, багато світоглядних речей можуть здаватися нам незрозумілими, однак підкуповує те, що тут ти бачиш ці речі справжніми. Отримуєш щось, що ніколи не відкриється туристові, який приїжджає до Вірменії на кілька днів. Ця думка, безумовно, проста й дещо банальна. Але справді важливе також зазвичай дуже просте. І «Рибка дядечка Завена» — вдалий приклад для усвідомлення або пригадування цього твердження.

На перший погляд здається, що «спонукальна» суть цієї книжки насамперед у тому, що після неї кортить подорожувати. Звісно. Але ця суть не єдина й тим паче не основна.

Значно важливіше те, що «Рибка дядечка Завена» спонукає до сприйняття й розуміння. Адже так чи інак вона є вікном у повсякдення й побутові звичаї іншого народу, а мало що кожен народ стереже так ревно, як власний побут. І водночас особливо складно сприймає інші. А «Рибку» написано з великою любов’ю — саме тим почуттям, із яким варто занурюватися в атмосферу життя інших.

І остання спонука — може, дещо несподівана, але не менш важлива: спонука дізнатися бодай кілька історій власної родини — тих, із яких складається приватна міфологія кожного.

Олесь Ільченко. Збирачі туманів

Олесь Ільченко. Збирачі туманів. – Київ: Комора, 2017

Спонука цієї книжки дуже сильно перегукується з тією, якою закінчився опис попередньої. Однак крім історій членів твоєї родини, ця книжка надихає ще й на дослідження чи бодай цікавість до історії речей і місць, які ріднять тебе з певним часом і простором.

«Збирачі туманів» — це збірка нотаток-замальовок зі спогадів автора про життя в Києві у 1960-1990-х роках. Вони дуже фрагментарно, але водночас різнобічно окреслюють епоху, людей і ландшафти. До того ж автору, здається, геть не йдеться про певну структуру чи послідовність. І книжку навіть не можна порівняти із родинним фотоальбомом, адже йдеться про щось відчутно ширше. Так, наче у квартирі, у якій жило кілька поколінь родини, ти раптом знаходиш коробку зі своєрідними артефактами, які можуть нічого не означати, аж поки хтось зі старших родичів не починає діставати ті реліквії, супроводжуючи кожну з них коротенькою історію, із якої твоя уява вже творить власні спогади й міфи. І в тій коробці можуть виявитись репортажні й сімейні світлини, листівки з будівлями, яких давно немає, зібране кимось спонтанне, але цікаве листування й навіть украдена колись із магазину «Книга скарг і пропозицій», на сторінках якої можна зчитати ледь не цілий соціологічний зріз.

І все це є частиною історії — тієї суб’єктивної історії, яка у кожного своя, а водночас — тісно вплетена в епоху, в її подієві та просторові виміри.

Різноманітні київські (в широкому сенсі, тобто ті, що часом зачіпають і заміські точки) локації живуть і накопичують у собі історії, які невідомо, чи стануть колись відомими. І тоді на якусь мить огортає ризик зневіри: а чи потрібна взагалі ця пам’ять, ці накопичені історії? Однак те, як їхнє життя світиться зі сторінок «Збирачів туманів», яскраво свідчить, що вони будуть потрібні, аж поки їх зможуть зберігати й передавати, — принаймні ті, хто пережив їх разом із цими місцями.

І ось у цьому й ховається спонука: після таких книжок хочеться частіше осмислювати й формулювати в історії та довколишній простір — адже ніколи не знаєш, чи завтра не знесуть твій колишній дитячий майданчик, не закриють улюблену кав’ярню, не перекриють прохід до милого серцю напівзруйнованого мосту, чи не розіб’ється раритетна чашка або не порветься найулюбленіший старий зручний светр.

Олександр Євтушенко. Україна IN ROCK

Олександр Євтушенко. Україна IN ROCK. — Київ: «Грані-Т», 2011

Цей простір, який хочеться перетворювати на історії, далеко не завжди перебуває в межах найближчої досяжності, тож якось доводиться до нього добиратися. І майже щоразу в кожній дорозі мене супроводжує музика в навушниках. Можливо, зворотна залежність також існує, бо відколи пересування у просторі дещо ускладнилось, музики в моєму житті також помітно поменшало. Натомість накопичилась спрага до неї, тож укотре кинувши оком на полиці з книжками, зачепився за корінець цієї, яку вже колись читав, але яку захотілося погортати знову.

Власне, це певний зріз української рок-музики десятирічної давнини: коли ще не було війни з Росією і її впливу на індустрію, не було українських квот на радіо й телебаченні, рок показово протиставляв себе гламурній попсі, а чимало теперішніх зірок лише починали виходити на сцену, тому їх побіжно згадано наприкінці як «молодих і перспективних». Але цей зріз подано разом із екскурсом у минуле певних напрямів (точніше, їхні українські витоки), тож дає змогу бодай побіжно, але торкнутися навіть тих жанрів, які завжди здавалися максимально далекими від моїх смаків, а також відчути певну ностальгію й за їхніми представниками. Цьому, якщо чесно, неабияк сприяє приємна товариська простота, з якою написано книжку. Звісно, часом зайвий раз осмикуєш себе, щоб не втрачати залишки раціонального мислення й не почати ідеалізувати всіх і кожного. Але скільки ж імен — навіть дуже відомих і мільйон разів чутих, — викликають теплу усмішку, коли читаєш про них саме на цих сторінках, саме в цьому спільному ідейному й історичному контексті. А також — спонукають щось знайти й послухати чи переслухати.

Але якщо із «пере-» усе гаразд, бо зазвичай ти знаєш, де знайти музику, яку вже слухав, то відшукати щось нове й маловідоме вдається далеко не завжди. Адже чимало згаданих гуртів чи виконавців, навіть «легендарних», залишилися поза сучасної цифровою ерою. Чимось це нагадує ситуацію з просторами, описаними у «Збирачах туманів»: така сама химерна міфологічність, від якої лишились поодинокі артефакти. І ти починаєш їх шукати, бодай крихти — на кшталт коротких записів старих концертів, викладених десь на ютубі. Якість часто не тішить, багато чого знайти не вдається, але врешті все одно відчуваєш приємний трепет і радість відкриття, що наснажують на глибшу рефлексію української культури взагалі — у всіх її виявах. І таких заглиблень часом неабияк бракує для розуміння й розвитку себе як представника цієї культури.

А також, окрім індивідуальної спонуки, виникає бажання, щоб для когось схоже дослідження стало поштовхом розвинути його, дозбирати й доопрацювати — і видати великою гарною книжкою, які в нас уже вміють робити. І, можливо, спонукати багатьох людей відкрити для себе нові горизонти української музики. Чи не тільки.