Тамара Горіха Зерня «Ми не виграємо війну, якщо замовчуватимемо її в культурному полі»

Тамара Горіха Зерня — доволі унікальна письменниця навіть для українського літературного процесу. Журналістка, перекладачка, волонтерка, а тепер іще й прозаїк, яка буквально «вибухнула» зі своїм дебютним романом «Доця». Роман оповідає про події в Донецьку перших місяців війни, про саме місто та його людей, а найбільше — про одну з них, волонтерку без імені з позивним Ельф. Більше емоційний, аніж літературно довершений, неймовірно захопливий і простий, попри порушені складні питання, афористичний і аж надто чесний роман «Доця» за короткий час здобув прихильників серед читачів, а також був відзначений двома гучними преміями: «Книжкою року ВВС — 2019» і спеціальною відзнакою журі «ЛітАкценту року — 2019».

Для цієї розмови ми з авторкою давно планували зустрітися за кавою, але пандемія коронавірусної інфекції й карантин, від якого ми всі нині потерпаємо, підкорегували наші плани. Тому ця розмова відбулася у форматі дистанційному.

Тамара Горіха Зерня. Фото з Facebook

— Зараз увесь світ на карантині. Чи сприяє, на вашу думку, карантин і загалом ситуація довкола коронавірусної інфекції творчості, писанню?
— У мене особисто були наполеонівські плани на час карантину. Але насправді виявилося, що стрес — не найкращий провідник для творчості. Багато часу зайняли організаційні моменти: усі ці закупівлі продуктів на місяць уперед, яких зрештою вистачало на два дні… Переїзд. Коли в Києві закрили парки й дитячі майданчики, ми родиною переїхали в село на Сумщині. Зараз у мене малесенький кабінет у сільській хаті з виглядом на сад і город. Ось саме зараз, коли я пишу відповіді на ваші запитання, перед вікном граються дві білки і трохи мене відволікають.

— Попри те, що ви є авторкою однієї книжки, ваше ім’я доволі стрімко увірвалося в літературний процес. Як вважаєте, що саме стало причиною успіху? І чи вважаєте своєю «хрещеною мамою» в літературі Оксану Забужко, яка чи не першою з літературного середовища помітила «Доцю» та дуже схвально про неї відгукнулася?
— Пані Оксана — людина великого духу. Для мене її творча та громадська діяльність є прикладом свідомого подвижництва. Я чудово розумію, що публіцистика, критичні дописи й публічні виступи — це її добровільна пожертва, час, украдений у письменницької, творчої роботи. Вона це робить через небайдужість і тривогу за Україну. Це таке шляхетне волотнтерство, дуже співзвучне тому, що робила свого часу княжа, козацька, духовна еліта. Це те, чим займалися Чорторийські, Острозькі, Тарнавські, Косачі й багато інших гідних родів і родин в Україні.

Мені справді пощастило, що моя книжка потрапила «на радар» до пані Оксани. І що вона не проминула, не змовчала, не відмахнулася від невідомої авторки — натомість надала таку потужну підтримку у просуванні книжки. Дуже багато читачів потім писали, що вони купили «Доцю» саме за рекомендацією Оксани Забужко.

Мені здається, тут «зіграли» не тільки літературні якості дебютного твору, а те, що сама ідея книжки виявилася співзвучною позиції пані Оксани.

Я не приховую, а навіть підкреслюю той факт, що книжка є інструментом духовного спротиву окупації. Це цеглина — або навіть вибуховий пакет, — яким можна замахнутися й кинути в бік ворога.

Тамара Горіха Зерня. Доця. — Київ: Білка, 2019

— Від видання «Доці» до її презентації у Франкфурті, включення книжки Українським інститутом книги до списку рекомендованих для перекладу видань, а також перемоги у «Книжці року ВВС» і отримання спецвідзнаки від журі «ЛітАкценту року» минуло близько півроку. Звісно, це не шлях Джоан Роулінг, але навіть для наших реалій більш ніж стрімко. Як воно – просинатися знаменитою?
— Робота над книжкою тривала півтора року. Це був час величезних сумнівів, невпевненості та щоденної боротьби з собою. Я не мала не те що жодних гарантій, а навіть приблизного уявлення: чи туди я рухаюся. Чи це взагалі комусь потрібно й цікаво, крім мене? Півтора року я майже не спала, бо кожну сторінку писала вночі й жила переважно внутрішнім життям, видаючи назовні тільки найпростіші реакції. Основна робота й основні діалоги тривали в голові, у моїй уяві. (До речі, щиро співчуваю і дякую своїм рідним. Вони весь цей час жили поруч із одержимою).

Страшенним полегшенням стало поставити фінальну крапку в рукописі. У мене було відчуття, що з плечей упав важкий вантаж, що я виповзла на гору, впала і лежу на вершині.

Не маючи жодного уявлення, що робити далі. Як цей стос роздруківок перетворити на книжку. І знову ж таки, цілковита невідомість щодо того, як зреагують люди, чи не засміють…

Усе те, що відбулося з рукописом далі, можна вважати магією. Або пояснити тим, що та ідея, те горіння, від якого я сама мало не вигоріла, таки знайшло відгук і резонанс в однодумців, які взялися допомагати нам із «Доцею» на кожному етапі. Починаючи від видавництва та його шаленої директорки Ірини Білоцерковської і до кожної рецензії, статті, ефіру, до кожного читацького відгуку, яких було дуже багато. Іноді здавалося, що кожен читач вважав за потрібне поділитися своїми емоціями й передати книжку далі.

Звичайно, я пишаюся всіма отриманими нагородами й відзнаками. Це почесно й радісно. Тим паче, зважаючи на шалену конкуренцію: згадайте тисячі україномовних видань у павільйонах «Арсеналу».

— Ви – журналістка, перекладачка й волонтерка. А в одному з інтерв’ю казали, що не вважаєте себе письменницею. Чому? І що вам потрібно для того, щоб таки назватися й почуватися письменницею?
— У мене справді не було письменницьких амбіцій. Якось під час одного інтерв’ю я довго пояснювала журналістці, звідки виникла потреба в цій книжці, чому саме така форма, чому використані певні засоби, якого читацького відгуку я хотіла досягти, і — вже по другому колу — чому саме такої книжки бракувало. Зрештою вона здивовано сказала: «Ой, я не думала, що ви така прагматична, що так усе прорахували…».

Так, я дуже прагматична. Я свідомо писала про війну так, щоб ця тема стала цікавою широкому, непідготовленому читачеві. Щоб хоч краєчком, хоч першою сторінкою захопити тих, хто «поза війною». І втримати їх у цьому тексті якомога довше, бажано до останнього епізоду.

Це було вкрай амбіційне завдання, але саме як волонтерка — підкреслюю, як фронтова волонтерка — я відчувала, що нам бракує такої книжки й такої героїні.

Цей текст мало не вбив мене у процесі написання, і якщо письменницька праця вся така, то я щиро письменникам співчуваю.

— Головна героїня роману має реального прототипа, але не має імені. Її називають Доцею і Ельфом. У назву ви винесли лише Доцю. Чому так?
— Назви не було до останнього моменту. Уже рукопис було прийнято в роботу, уже передали на верстку, уже працювали над обкладинкою, а замість назви стояло умовне [книга.заголовок]. Зрештою видавчиня поставила питання руба: «Тамаро, на ранок має бути назва, як собі хочеш».

Тому коли я вкладалася спати, то сподівалась, що назва мені присниться. І вранці, ще не розплющивши очей уже мала в голові слово «Доця». Іншого варіанту просто не було.

Героїня книжки справді не має імені. Оповідь ведеться від першої особи, і мені здалося, якщо я назву оповідачку, це так чи інакше відволікатиме читача, заважатиме ототожненню і злиттю з героїнею.

Персонажі, інші герої історії називають її по-різному. А «доця» — це той вияв ніжності, який, як пролісок, пробивається з-під снігу. Далеко не відразу, несміливо, невпевнено, але вони приймають героїню як свою, пізнають її, починають любити і зрештою прикривають її, чимось жертвують заради неї, рятують і випихають із Донецька в безпечне середовище як власну дитину і як надію на своє безсмертя.

Тамара Горіха Зерня. Фото з Facebook

— Ви змалювали нетиповий поки що для української літератури образ: сильну й активну жінку. Власне, жінку, яка воює. Чому саме таку позицію вам хотілося показати?
— Образ не вигаданий. Я живу серед таких жінок, я з ними дружу, працюю, я з ними весь час взаємодію, і для мене це не міфічний єдиноріг, а цілком нормальна й реальна історія. Ця війна відкрила нам очі на багато речей, дала колосальний поштовх до національної, культурної само-ідентифікації.

І водночас виявила цікаву річ: нам насправді не потрібні чиїсь дозволи. Хочеш бути волонтером — будь ним. Хочеш бути патріотом — гоп, і ти вже патріот, щойно прийняв для себе таке рішення. Хочеш воювати за країну — іди й воюй. Або, як у моєму випадку, — хочеш написати книгу? Сідай і пиши, і для цього не потрібен диплом, посвідчення чи ліцензія від Спілки письменників або від когось іще.

Так і в «жіночому питанні». Війна й волонтерство дали нам усвідомлення реальної сили жіночого сестринства. Ми побачили, як можемо вирішувати організаційні питання, як заробляти, збирати й витрачати гроші. Ми відчули справжню цінність жіночої спільноти й жіночої взаємодопомоги.

Ми діяли дуже згуртовано. Ми разом підтримували наших солдаток (хто міг би подумати, що це старосвітське слово знову стане актуальним?). Ми витягали вдів, ми взяли на утримання їхніх дітей. У нас з’явилися осередки саме жіночої взаємодопомоги, де можна отримати пораду й підтримку у критичній ситуації.

— Які особливості та ризики постають перед авторами, коли вони пишуть художню літературу про реальних людей? Що думає про вашу книжку людина, з якої списана головна героїня?
— Головна героїня — людина дисциплінована, вона боєць і волонтерка. Я приїхала до неї у Львів і змалювала ідею книжки та прямо сказала: «Наталю, мені потрібне ваше життя й ваша біографія для ось такого роману. І одночасно дозвіл на творчу переробку і вигадку, бо книжка буде художньою».

І вона сказала: «Так, беріть». Я й взяла, скільки змогла винести.

Реалістичність і об’ємність героїні — це значною мірою заслуга нашого прототипа. Я постійно зверталася до неї з питаннями, а також опиралася на багато наших зустрічей і розмов у прифронтовій зоні, які закарбувалися в пам’яті.

— Ви чулий читали чимало відгуків на книжку від читачів. І неодноразово говорили в інших інтервʼю, що «Доцю» читають на окупованих територіях. Чи маєте відгуки звідти? Які вони? Хто саме там читає вашу книжку?
— Так, буквально з першого накладу цю книжку почали передавати на окуповані території. Її везли в багажі, загорнутою в газети чи одяг, і люди, які це робили, дуже ризикували. Так само ризикують ті, хто читають її в окупації та передають там своїм друзям і знайомим.

Я розумію, що людині, яка живе на окупованій території, важко про це читати. Це все одно що лізти пальцями у живу рану. Але водночас їм дуже потрібно знати, що про них не забули на «великій», «материковій» Україні.

В окупації лишилося дуже багато справжніх, відданих українців, патріотів. І їм неймовірно складно жити, як під водою.

Я вірю, що рано чи пізно Україна стане вільною. І ми іще проведемо презентацію «Доці» в Донецьку, от побачите.

Гаська Шиян і Тамара Горіха Зерня на церемонії нагородження «ЛітАкценту року — 2019»

— Як думаєте, чи необхідно автору чи авторці мати власний досвід – воїна, волонтера, лікаря – щоб писати художню літературу про нинішню російсько-українську війну? Чому?
— Ми зараз у тій ситуації, коли не можемо «перебирати харчами». Хоче хтось писати про війну — нехай пише. Виникли фантазії на цю тему — пиши. Захотілося зробити романтичного героя чи героїню військовим або волонтером — заради Бога.

Що більше війна фігуруватиме в різних текстах, то краще. Це може бути якась дотична згадка, може бути епізод, але нехай він буде. Хтось пише документальну прозу, а хтось фентезі — кожен жанр знайде свою аудиторію.

Ми не виграємо війну, якщо будемо її замовчувати в інформаційному та культурному полі.

— Як думаєте, може книжка щось змінити, на щось вплинути, призвести до відчутних результатів?
— Я не раз чула: ваша книжка змінила моє уявлення про війну. Є дуже цікаві відгуки, коли людина пише, що тільки після «Доці» задумалася про війну і про ці події, почала шукати інформацію, захотіла стати волонтером, почала щось робити не тільки для себе, а й для інших.

Як на мене, навіть один-єдиний такий випадок уже є відчутним результатом. А їх було значно більше.

— Чи відслідковуєте ви сучасний літературний процес? Яким бачите місце так званої ветеранської літератури в цьому процесі сьогодні?
— Звичайно, я намагаюсь читати всі книги, написані військовими й волонтерами, про які дізнаюся. Мене тішить, що умовна «ветеранська» книга виходить за рамки документалістики й мемуарів. І водночас я розумію, що цього мало. Нам потрібні сотні найменувань на рік саме книжок про сучасну війну.

— Яких книжок, тем і героїв вам не вистачає в сучасній українській літературі взагалі і у письмі про війну зокрема? Які ніші вважаєте незаповненими?
— Мені бракує книжки про адекватну, здорову, розумну жінку, у якої все добре. Я розумію, що це фантастика для нашої літературної традиції, де страждання — невід’ємна складова сюжету. Проте я хотіла б читати про живу успішну сучасницю.

Також була би вдячна за нові українські детективи. Інтелектуально збудливі, захопливі, написані з повагою до читача та його розумових здібностей.

Тамара Горіха Зерня. Фото Івана Любиш-Кірдея

— Коли ви готувалися писати «Доцю», то опрацювали чимало документального матеріалу. Чи не було у вас спокуси написати, скажімо, книжку в жанрі художнього репортажу? Чому ви обрали саме фікш?
— Бо коли я сіла за роботу, зяяла величезна прогалина у пропозиції художньої книги про війну. Фактично, не було добротного екшену, бойовика, детектива, любовного роману на воєнну тематику.

Відсутність пропозиції для мене була очевидною. Існує величезна кількість потенційних читачів, які хотіли б читати «щось цікавеньке». А що може бути цікавішим за історію людей, які раптом, за кілька місяців, опиняються у стані війни й виживання. Що може бути цікавішим за цей короткий переламний період, коли гречкосій перетворюється на воїна? І ти розумієш, що на його або її місці міг би опинитися кожен із нас.

Це надзвичайно вдячне тло і сцена для розвитку характеру. Це обставини, які як рентгеном просвічують людину і виявляють, чого вона вартує. Як можна відмовитися від такого благодатного матеріалу?

— Формально «Доцю» можна вважати містичним трилером. А чи думали ви над жанром, коли писали? І чому вирішили додати в книжку містики?
— Усі містичні епізоди з цієї книги насправді відбулися в реальному житті. Наприклад, епізод із привидом, який будить героїню перед початком обстрілу, — це те, що трапилося зі мною, і я пам’ятаю той момент у всіх деталях.

Може, це й дивно, але містичні елементи виявилися найбільш документальними в романі. Кажуть, так буває на переламі світів.

— У кількох інтерв’ю ви говорили про те, що, можливо, після «Доці» буде наступна книжка – чи можете розповісти більше про цей задум?
— Я зараз сама собі схожа на величезну локаційну станцію, яка розкинула антени на багато кілометрів і терпляче чатує, що потрапить у її пастку? Я вже зрозуміла, що не зможу розписати план нової книги. Сюжет, який здавався цілком логічним і перспективним, раптом ламається. Як на замовлення, мені один за одним трапляються люди, які розповідають свою історію, і я бачу, як вона лягає у канву нової книжки.

Я розумію, що треба зачекати. Мені здається, я вже готова написати перше речення, але ще трошки страшно, бо я не уявляю, яким буде останнє.

Спілкувалися Ірина Троскот і Марія Семенченко

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики