Кинути саламандру у вогонь: рецензія на книжку Василя Махна «Вічний календар»

Василь Махно. Вічний календар. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

Цитата з анотації до роману Василя Махна «Вічний календар»: «Масштабна родинна сага, в якій поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох українських сімей від ХVII століття до наших днів». Ви теж прочитали замість «антагонізують» «агонізують»? Якщо так, то була правильна помилка прочитання. Від «Будденброків» над родинними сагами тяжіє наче прокляття: будь-яка спроба написати історію кількох генерацій обертається на вправу з «природного відбору». Non progredi est regredi. І у випадку «Вічного календаря» це твердження має визначальну роль. Бо роман тільки на позір нагадує родинну сагу, по суті ж це – воєнна епопея на кілька століть, де саме війни, що зміняють одна одну, стають генераціями «батьків» і «дітей», і «онуків». Така головна метафора: війни споріднені між собою, наче кровні родичі, схожі, але неповторні. У цьому випадку регрес поколінь конче бажаний, хоч і недосяжний.

Час

«Війна породжує наступну війну, – сказав Фазил Агмед Кьопрюлю помічникові мюхюдару, – так само, як батьки народжують дітей». «Усе у волі Аллаха», – відповів Хасан-ага. «Діти завжди кращі від батьків», — продовжив візир. «Діти завжди так думають». «Але війни не схожі, так як неподібні діти від одних батьків».

Стартує «Вічний календар» ідеологічною війною. 1666 рік: Саббатай Цві оголошує себе Месією, збирає силу-силенну послідовників, прямує у Порту, де пропонує мирно передати собі владу, бо так передвіщали старі книжки (сфальшовані його побратимом). Натомість Цві навертається в іслам, а його послідовники, що втратили майно і віру залишаються чекати лже-обіцяного. Саббатай звучав переконливо: ті євреї, хто щойно пережив Хмельницького, повірили в кінець світу.

1666-й – 1672-й: похід османів на Річ Посполиту. Язловець і Митниця кілька разів переходять від поляків до турків, більшість вірменських родин виїздлять до Львова, єврейські купці роблять свою справу, поки їх нібито добровільно не перевозлять до Стамбулу, українські роди здебільшого потуречені, чимало польських знищено. 1699-го землі вертають короні, Язловець перестає бути найпівнічнішою точкою Османської імперії. Язловецьку фортецю зруйноване.

1906–1916 роки: Перша Світова війна. Виноградники і баштани, що їх розбили поблизу Язловця османи, перетворили на поля кукурудзи і тютюну, замок – чисто тобі руїни, місто стало малим селом, вірмени не повернулися до Язлівців, тепер тут живуть поляки і русини, і всього вісім єврейський родин: нова земля, нові ландшафти, нові люди. На Поділля ж вертаються турки, пішли як вороги, прийшли як вороги, і серед них: нащадки потуречених подолян. Стається Язловецький прорив, частина Брусиловського наступу. Ідуть запеклі бої, Язлівці захоплюють росіяни. Всіх убитих поховали в одній могилі.

Фіналізується «Вічний календар» війною ідеологій. 1945 – 1971 – 1942 – 1940 – 1968 – 1991: колхози, Друга Світова війна, Голокост, переселення українців з Надсяння, депортація поляків, практики трудової асиміляції за СРСР: хтось з Поділля подався на Дальній Схід, хтось на шахти на наш Схід, з центральної України «за рознарядкою» прибула місцева інтелігенція – учителі, бібліотекари, релігійні переслідування, поразка визвольної боротьби, «зачистки» повстанців, ГУЛАГ, моцні міграційні рухи, Празька весна, Незалежність. Язлівці занедбані, Митниця – хутір на два фільварки, Чортків війна майже не зачепила, життя вирує там. Населення тутешнє тепер переважно моноетнічне, тільки чомусь мають прізвища-прізвиська то з турецькими, то з татарськими, то з польськими, то з єврейськими коренями; майже всі родини при цьому – мішані. Розкидані по всьому світу нащадки Язловця повертаються домів – діти з того самого міфічного сьомого коліна мають нарешті зняти родове прокляття.

«Трапляється таке, – сказав він, – що поміж двома царствами починається війна, і триває вона тридцять років. А потім зі стогонів тих, хто загинув у бою, і радісних вигуків переможців народжується мелодія, яку можна співати перед цадиком».

Датування у «Вічному календарі» подаються за трьома стилями: від Різдва Христова, від Сотворіння світу, від Хіджри. І ще один календар – землеробський, він не залежить від Події, у нього нема початку, з якого відраховують роки. Він тут за головного. Українців тут, до речі, кличуть «дітьми пшениці».

Людина

Один із героїв роману, вірменин Минас Сиринович, надивився на біди колег, що потрапили на велику пожежу на базарі в Ярославі, і відтоді всюди возив із собою дві речі: страх і саламандр у скляному сосуді. Якщо відбірних Язловецьких саламандр кинути у вогонь, то так можна загасити будь-яку пожежу. Так Минасу розказав старий віденський єврей, що з ним вірменський торговець познайомився, поки чекав своєї черги на османській митниці. Перед смертю Минас кине колбу з саламандрою в рів поблизу фортечних стін рідного Язлівця. (Розкішна історія! Таких в «Календарі» чимало).

Саламандра – тотем вогню, яка має властивість той вогонь загасити. Приручена версія дракону. І в руки її дають Сириновичу, відомому розбудовнику міста Язловець, але про диво-властивості тваринки він дізнається у обраного ще й в ситуації конче символічній: перетину кордонів, а спричиняє цікавіть катастрофа. Власне, це дуже короткий зміст «Вічного календаря». Хтось, хто належить до різних вір і народів зійшлися на межі, переживаючи крах і катастрофу, щоб знайти диво, яке всіх врятує. Згодом у Махна саламандра набуде ще одного значення – вона стане пам’яттю, точніше, забуванням. Одна з героїнь через три століття гаситиме полум’я спогадів саламандрами слів. І це теж про тему «Вічного календарю»: як спогади нищать пам’ять, як «заговорити» історію.

У романі ті Минасові саламандри займають рядки два-три. Язловець, Відень, Ярослав, Стамбул, вірмени, євреї, мури, рви, скло (чит.: Венеція), страх, фортеці. Так – все це відлито двох-трьох рядках. Хотіла б тут же написати про економію стилю «Вічного календаря», який занурює у вир подій, легко грається з обширною географією, елегантно заплітає історію з міфологією, видовищними дрібними деталями типу забобонів-з-саламандрами малює глибокі і переконливі характери. Мала б цілковите право так сказати, бо все це в романі Махна є, він тонко і пишно написаний (нема тут протиріччя). Але.

За хвилину уже читаємо детально про всі пункти заповіту Сириновича, купу нічого не значущих імен його спадкоємців, і раптом: перелік гостей на вечірці бургомістра Козубрика, що та вечірка і той бургомістр, і ті гості більше ніде не з’являться. «Календар»: сотні і сотні історичних фактів, документально вивірена інформація-до-нічого. Робота з документами є необхідною складовою добрих історичних романів, тільки не варто робочий процес робити аж таким явним читачу і тим більше, коли зайва сюжету інформація не засвідчує нічого, окрім ретельної підготовки і ерудиції романіста. При тому Махно час від часу править біографії реальних осіб за сюжетним задумом, починаючи від Саббатаєвого опонента львів’янина-кабаліста Нехемія га-Коена, який в романі загинув замість прийняти іслам. У «Вічному календарі» десятки персонажів виникають, рекомендуються нам, щоб тут же згинути навіки. І чого приходили, і хто їм Гекуба?

Порахувала таких бездієвих осіб у «Вічному календарі», що про них знаємо тільки ім’я і не більше: їх тут 265, здебільшого реальні історичні особи, але не тільки. Запам’ятайте, як звалися старші брати прохідного персонажа, який помер ще двадцять сторінок тому. Запам’ятайте ім’я проститутки, яку візитує військовий, що з’явився два речення тому і зараз помре. Ви знаєте ім’я австрійського поета, який щойно помер в Городку, активуйте його в пам’яті. Не забувайте про ім’я чоловіка старшої доньки Чортківського ребе, чия молодша зараз віддається. Зверніть увагу на ім’я жіночки, що прямує з промислового Запоріжжя потягом до Львова, щоб провідати онуків. Зафіксуйте, як зветься військовий, за якого вийшла заміж та, що народила поза шлюбом дитину від старшого сина майже-головного героя. Ви більші ніколи не почуєте про цих людей. Повторіть вправу 265 разів. Запам’ятайте дитину, народжену на десь двадцятій сторінці в надії, що бодай за двісті-триста сторінок та дитина повернеться, просто дочекайтеся або ні… Та навала імен, коли перестає лякати, починає працювати як ефект жорсткого занурення, подібний до панічної атаки.

Між тим, цей новонароджений Павло буде таким собі романним годинником, одним із – його віком вимірюється рух часу у «Календарі» за ХVІІ ст.: от народився, молодшим з чотирьох дітей, от йому три, от малий віддає сестру за османа і об’їдається до всирачки пахлавою, от він уже єдиний хлопчик в родині і підліток-спадкоємець. Власне кажучи, Павло – це і є «вічний календар», один із. Людське життя є тим календарем, винесеним у заголовок роману. Але ні, іншої історії у Павла немає, саме його ім’я значить «дрібний», а його могила – єдина з Баревичивих, що буде на Митницькому цвинтарі. Сторінку перегорнули. Алєксандра-Анна, з народження якої почнеться друга частина роману, має в творі ту саму функцію: просто є неперсоналізованим іменем, наче назва місяця в цьому безкінечному році. Та згодом народиться ще одне дитя, яке уже заробить на власну історію, окрім імені і буття-еталонною-людиною; Дмитро знайдеться у солдатки Насті і якогось вояка з якоїсь армії.

Коли панують війни, оформлюючись у традиції-династії, найбільше, на що заслуговує людина, – бути іменем і точкою відліку часу… О! А не так це і мало для однієї людини, до речі.

Двоє персонажів, ба героїв навіть, залишаються принципово безіменними. Одна живе в кінці 1940-х, належить до місцевого проводу УПА, потрапляє до рук НКВД, їй ціною власного життя допомагає греко-католицький священик, потім її рятують переселенці з Польщі та через неї гине її загін. Жінка важко, смертельно, поранена у живіт. Один із попередніх героїв помер, бо йому розпанахали живота і напхали в нього айви. У того чоловіка, Петра, була наречена, що народить невідь від кого дитину (ерзац-Діва-Пресвята). Анонімна жінка повторює історію Петра, доповнює її. Вона – та друга Марія, що присутня на Розпинанні. Другий безіменний, письменник Д., в Нью-Йорку починає писати роман про Язловець. Цим двом треба було позбавитися імен, щоб стати чимсь більшим за людей – Символом і Автором. Доста сумнівний привілей в художньому світі, де все вирішує нерозказана історія однієї людини.

Історія

А роман-таки починається з однієї людини, яка назвалася Месією, що відновить Храм. Лже-месія Саббатій помер в день руйнації Храму, цей Месія провіщає скорботу і війну. Саббатіанство – впливовий і цілком реальний (в сенсі Реальний) релігійний рух. Але в основі його – обман тих, хто довірився. Нащо Василь Махно убив Нехемію, котрий намагався викрити Саббатая? Бо в просторі роману у такий спосіб спрацювала дуже важлива щодо ідеї «внутрішня рима». Нехемія помирає від турецького меча, його розрубають від плеча до живота по серцю. Так само загине Гриць Баревич. Його зарубає сусід-поляк, котрому збрехали, що Гриць винен у загибелі рідних і в розорені маєтку Антонія Волянського. Так само: від плеча по серцю до живота. Ідею про історію як самоповтор, як дурну безкінечність давайте відразу відкинемо (хоча б тому, що саме її автор «Календаря» нам подає ну-дуже-наполегливо, а так нецікаво). Поговоримо про історію як про самообман.

Магістральний сюжет «Вічного календаря» – кровна помста. (Ок, в географії роману це поняття нерелевантне і говорить Махно про родове прокляття, а не про кровну помсту, але свавільно використаю саме його. Ворожнеча між двома родами, де смерті одних урівноважені смертями інших, хоча що править за початок протистояння, уже неважливо. В кровній помсті нема винних чи невинних, тут значуща симетрія і порядок. Роману Махна це поняття пасує). Волянські і Баревичі володіють двома фільварками в Митниці, горішнім і долішнім. Баревичі не просто живуть на кордонах, а живуть на Митниці – живуть за рахунок того, що розділяє людей. Уже тут є «вертикальна» ієрархія верху і низу, але «горизонтальна» смерть-за-смерть має урівноважити ту опозицію. Втім, розрубали Гриця таки зверху вниз. Але й останній чоловік із роду Антонія матиме між лопатками горба, що нагадує лезо меча, котрий пройшов крізь серце, і помре, коли той горб розірве його навпіл. Ідея кровної помсти полягає не в повторах, як і ідея Історії (принаймні у Махна); тут важить симетрія дарів: віддаємо стільки ж, скільки отримали, і погане віддаємо, і хороше.

Століття між собою ворогують український і польський роди. Баревичі колись володіли землею, але мусили з неї тікати через навалу татар. В результаті чергового перегляду кордонів та земля відійшла Волянським. І цієї історії уже ніхто не знає, війна все «списала» (війни, точніше). Коли чергова генерація намагається зібрати інформацію, на початку ХХ ст., вони знаходять записи очевидця з ХVІІ ст. (не поляк і не русин – єврей). Але ті записи поточила пліснява: «Залишилися натяки в кількох нитках гебрейського письма, записані рукою невідомого Ашкеназі, але вони, на нещастя обох родів, не прочитувалися». На щастя, прецінь, таки на щастя. Нема в світі, де діє принцип око-за-око, місця свідкам-євангелістам, не настав ще їхній час. Протистояння Волянських і Баревичів закінчиться, коли в історію ввійде третій рід, Мехамети. Це переселенці з Надсяння. Вони заселяться в горішній фільварок, який спорожнів після втечі Волянських-Коритовських наприкінці Другої світової. Юрій, голова роду Мехаметів, належить до сьомого коліна. Як і Дмитро, який є сьомим у Баревичів. Їхній діти поберуться. Цикл кровної помсти завершений. Юрій хай і не поборов змія, але приручив, най і у версії саламандри… Не поспішайте: розлучилися голуб’ята, родини стали стінка-на-стінку.

Історія тут – не повтор. Історія тут – звіт-відплата. Страшний Суд подовжений на століття (а ніхто не обіцяв, що то буде разова акція).

«Юрій Мехамет спробував утихомирити галас: Що вже гірше? – запитав сам себе й кожного, – піти зі своєї хати й землі. То що може бути гіршим?. Страшний суд, — докинула до розгорілого вогнища розмови хмизу Зєнєва».

І ті війни, що облюбували собі затишні Язловець-Митницю та повертаються, наче набридливі родичі-у-других, і нагромадження ситуацій, і скупчення імен-людей, і принципове розмивання функцій героя і персонажа – все це в «Вічному календарі» створює судомну панічну роботу, якийсь мобілізаційний безум. От Минос заповідає синам добудувати Вірменську браму, ті сумлінно виконують волю батька – от на місці Вірменський воріт порожнеча. Надлишок – пустота – надлишок – пустота. Діалектика ніщо, діалектика застою, діалектика пустоти… який тут варіант буде вдалим? Мобілізація така нарочита в романі (це тонко зроблене!), що й годі не припустити: під нею – знерухомленність, пасивність, фундаментальна одноманітність буття в очікуванні Події. І роман, який тече і не фіксується ні на кому з героїв, стає таким текстом-без-події (і це теж складна літературна робота, написати історичний! роман-ситуацію, а не роман-подію). «Ребе, розмовляючи з Господом, чекав на Месію. Хасиди ж чекали, коли ребе скаже їм, що Месія прийшов». Священник знайде в старих церковних книжках листа, написаного гебрейською, цей лист сповіщає про Саббатія, про прихід Месії. Лист цей священнику прочитає єврей, котрого отець переховує від німців. В очікуванні Тієї Самої Події життя сягає застою, перетворюється на схованку, криївку, підпілля.

Історія – відплата, може і несправедлива, але рівноцінна.
А можна ж просто не сплатити за рахункам.
Просто сховайся і чекай дива.

Хай горить

Триває облога Язлівця. Місто знову переходить від османів до поляків. Історія малого Муси, що окрім імені теж нічого не має, займає пів сторінки. Але ці пів сторінки в літературному масштабі годні дорівнятися до історії Гавроша, наприклад. Вибух потрапив у групу османів, які тягнули барана до різника, щоб була вечеря. Вибухом поранили людей і барана. Десятирічний Муса, син Ібрагіма, вибіг подивитися, як різатимуть барана. Коли малий стік кров’ю на руках батька, Ібрагім-аги перерізав горло скаліченому баранові.

Завжди хтось мусить нарешті припинити агонію.

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»