Фальшива кава і справжні коні

Богдана Романцова. Фото Івана Любиш-Кірдея

Весь карантин ми рахуємо тижні, дні та втрачені авіаквитки. Я пишу цей огляд нібито в центрі Відня. Поруч – Бурґтеатр і ратуша, на столі в мене, звісно, кава по-віденськи та струдель із морозивом.

А ні, здалося. На столі в мене бутерброд із ковбасою, кіт і вишнева настоянка, що на смак нагадує шампунь. Тож мандри поки – тільки в книжках, але я бодай зміню заставку на робочому столі. Три книжки про розмаїті мандри, відомі і невідомі, нові й дуже давні, хороші та різні.

Джонатан Свіфт. Мандри Гулівера

Джонатан Свіфт. Мандри Гулівера / пер. з англ. М.Іванова. — Київ : Абабагаламага, 2005

Свіфт був людиною суперечностей. Син колонізаторів, що постійно поставав проти корони. Мізантроп, який мріяв, аби його любили, бажано – всі, без винятків. Декан собору Патрика, що писав памфлети на релігійну тематику. Жорстокий критик, який ненавидів читати критику про себе. Все життя Свіфт боявся з’їхати з глузду – і саме це з ним і сталося наприкінці.

Втім, якою неприємною людиною не був би Свіфт, його політична сатира, закорінена в іншу епоху, резонує сучасному читачеві, адже вона побудована на універсальних моделях. Ми не завжди відчитуємо алюзії та рідко впізнаємо за героями реальні прототипи, однак сміємося з мешканців Лапути так само голосно, як ірландці першої половини XVIII ст. Чому ж читач приречений повертатися до книжок про Гулівера?

Головна особливість Свіфтових текстів – їхня багатошаровість: автор пропонує нам не літературний пудинг, а справжній наполеон. На першому рівні – пригоди героя, за якими звично стежить читач. Однак Свіфта годі назвати неперевершеним майстром вибудовувати фабулу: найчастіше автор описує нову територію і нанизує кілька цікавих випадків взаємодії з місцевими на нитку переміщень простором. Схожим чином структурував свою «Книгу чудес світу» Марко Поло на пів тисячоліття раніше за Свіфта. Другий рівень тексту – універсальні сміхові моделі, зокрема контраст і гіпербола, які стають стовпами, що підтримують споруду «Мандрів Гулівера». Головний герой завжди протиставлений решті, він ніколи не вписується у загал, а тому лишається зовнішнім спостерігачем, маргіналом, чужинцем, якого бояться або недолюблюють. Найбільший, найменший, або й «чомусь не кінь» – Гуліверу ніколи не вдається інтегруватися у світ, куди його закидає дорога. Так і лишається він у тексті найнепомітнішим, хоч і головним героєм, малюнком на берегах, функцією, що існує винятково заради оголення конфліктів.

І, нарешті, третій рівень – реальна підбивка літературних історій, вороги і друзі Свіфта, з якими він нещадно розправляється в книжках. Так, автор не подвійний агент, як Дефо, але й не правильний дідусь Толкін. Не домовилися із Вільгельмом III? А от і кілька прототипів у текстах. Класицист Джон Драйден сказав Свіфтові: «Ви ніколи не будете поетом»? В кожному бундючному персонажі – трохи від Драйдена. Закохався в юну Естер Ваномрі? А ось і драма «Каденус і Ванесса», де мудрий, дотепний Каденус – це, звісно, сам Свіфт. Розшифровувати «Мандри», ймовірно, цікавіше, ніж стежити за фабулою. І тут у пригоді стануть товсті біографії, з-поміж моїх улюблених – «Jonathan Swift: His Life and His World» професора Лео Дамроша.

Сатира Свіфта сприяла появі товстих гумористичних журналів і коротких скетчів, стендапів і навіть «Монті Пайтона». Це точно не дитячі книжки про смішних маленьких людей і розумних коней. Це тексти про те, як змінювався світ, і Свіфт до того доклався особисто.

Франц Кафка «Споглядання»

Франц Кафка. Споглядання / пер. з нім. В.Лозинський. — К.: Основи, 2013

Франц Кафка – це не просто автор, а автор-демотиватор нашої епохи. Його існування робить життя кожного з нас трохи стерпнішим, навіть на карантині. Адже які біди нас не переслідували б, у Кафки все було ще гірше. Він народився не в тому місці й не в той час, працював на роботі, яку ненавидів, мав жахливі стосунки з батьком, від якого все життя залежав. Тричі був заручений, при цьому двічі – з однієї жінкою, але до весілля так і не дійшло. Хворів на мігрені, туберкульоз, шлункові хвороби. Не вживав кави, майже не пив алкоголю, не їв м’яса і ніколи не вибирався на пляж (крім того випадку з відомою світлиною). Жив дуже скромно, не отримав визнання за життя, та й сам не дуже вірив у власний талант. Захворів на туберкульоз горла і в 40 помер від виснаження, просто-таки як герой його оповідання «Голодомайстер». А поховали Кафку на єврейському кладовищі, де невдовзі опиниться й батько (навіть після смерті Францу не вдалося втекти). Кафка ніколи не міг дописати своїх творів, а перед смертю взагалі попросив їх знищити. Ідеальний літературний невдаха.

Багато років я живу з Кафкою. Його портрет із жуком в мене на холодильнику. За склом, поруч із сервізом, стоять фотографії Кафки у дитинстві (гості іноді питають, чи це мій предок, завжди відповідаю «Як ви здогадалися?»). На дверях висить афіша із Прагою і силуетом чоловіка у чорному костюмі – Кафка любив чорне і тільки в цьому кольорі почувався комфортно. Іноді мені здається, що про Кафку я знаю більше, ніж про власну сім’ю. Знаю, чому селяни боялись Францового дідуся, коли його батько перестав розмовляти чеською, звідки Кафка дізнався про Львів і згідно з яким розкладом він спав і писав. Кафка – безумовно, член моєї родини. І до нього я повертаюся, коли надворі неспокійні часи. Тобто постійно.

Подорожі Кафки завжди лишалися на рівні мікро: короткі прогулянки містом, раптові поїздки, рвучкі спроби вирватися з Праги. І завжди – повернення додому, бо ж кігті матінки-Праги тримають міцно. Збірка «Споглядання» – найраніша й найліричніша з-поміж усіх Кафкових книжок. В ній Франц ще не вибудовує цілісного світу, як у зрілих романах, а вдовольняється ностальгійним спогляданням уламків, залишених історією. Він вештається Прагою як фланер, людина натовпу, переказуючи побачене.

Короткі замальовки структуровані рухом тіла, кроком, поглядом і обертом: хлопчаки граються на вулиці у хованки, дрижать згори ранні зорі, увсібіч порскають з-під ніг птахи. У своїх мемуарах «Про Франца Кафку» Брод написав, що це – книжка дитинства, неспокійна, нетерпляча, хоч і позірно лірична. Оповідач перебуває у стані «nachdenken», спостереження, але сторожкого, ніби собака на полюванні. Не завжди розібрати, скільки в цьому від щирого юнацького поривання охопити весь світ, описавши крихітний острівок простору, а скільки від задумливої пози, якої автор прибрав свідомо.

Кафка любив, коли в нього закохуються, і найчастіше це були стосунки-через-жалість. Франц навмисне бідкався і задумливо вдивлявся вдалечінь, аби його любили. Особливо це помітно у «Спогляданнях». Його погляд ненадійний, досвід оманливий, він вивчає найдрібніші деталі і нехтує велике й потужне. Втім, лірична збірка про хлопця у великому місті – найщасливіша з книжок Кафки. Якщо у пізніх творах письменника досвід людини обмежений, а тому абсурдний, то досвід у «Спогляданнях», хай і обмежений, однак самоцінний, оповідач не потребує жодних підтверджень істинності свого бачення.

«Споглядання» Кафка надіслав коханій Феліції Бауер. Феліція на запитання про збірку не відповіла, натомість порадила Кафці почитати імпресіоніста Артура Шніцлера і поетку Ельзу Ласкер-Шулер. Кафка обох терпіти не міг. Заручини з Бауер він невдовзі розірвав і про «Споглядання» більше не згадував. Тож замість нього це довелося робити мені.

Говард Шульц, Джоан Гордон. Історія Starbucks: Усе почалося з чашки кави

Говард Шульц, Джоан Гордон. Історія Starbucks: Усе почалося з чашки кави / пер. з англ. О.Кацанівська і  О.Асташова. — Київ : Наш Формат, 2017

Деякі книжки в моїй квартирі з’являються і щезають непоясненно, можливо, вони так мандрують. Пів року тому я помітила на полиці «Історію Starbucks» Говарда Шульца – черговий бестселер про корпоративний успіх. Вирішила погортати, але вже наступного дня книжка кудись поділися з полиці, де стоять видання про каву та сир (так, в мене є така окрема полиця). Потім я помітила її на початку карантину, лишила на тумбі, але вона знову щезла (виявилося, що впала за ліжко, і я схильна в усьому звинувачувати кота). І цього тижня я нарешті убезпечила себе, поклавши «Історію» під подушку. Тож наливайте каву і влаштовуйтеся зручно.

Відверто кажучи, каву зі «Старбаксу» я терпіти не можу. Всі ці ванільно-шоколадні конструкції по-снобськи не сприймаю, а якість їхньої чистої кави мене засмучує. Тож між мережевим закладом і місцевою кав’ярнею я завжди обираю друге. Тим паче зараз, коли в Європі не бракує класних путівників закладами третьої хвилі. Але історія побудови «Старбаксу» як бізнесу, звісно, вражає.

Говард Шульц починав як директор з маркетингу маленької кавової компанії «Старбакс», що продавала обсмажені зерна у мішечках. Однак після поїздки в Італію і десятків побачених там еспресо-барів Шульц запропонував перейти до формату кав’ярень. Керівництво не погодилося, тож довелося відкрити власну кавову компанію «Іль джорналє», названу так на честь відомої італійської газети. Поступово Говард не лише викупив бізнес «Старбаксу», а й розширив мережу до 16 000 закладів у 54 країнах. Втім, яка ж історія без кризи? Тим паче, в компанії, яку назвали на честь помічника Ахава з «Мобі Діка».

У лютому 2008-го «Старбакс» закрив усі свої кав’ярні в США – 7100 закладів. На дверях було оголошення «Ми працюємо над удосконаленням еспресо». За вечір вівторка корпорація втратила 6 мільйонів доларів, але всі бариста подивилися навчальні відео і отримали дозвіл виливати каву, яка видавалась їм невдалою. Таких історій падінь і злетів у книжці безліч.

Однак особливо цікаве не те, що пише Говард Шульц, а те, що він замовчує. Величезна корпорація докладає просто-таки неймовірних зусиль, аби імітувати (саме так, вдавати) локальний бізнес – маленькі кав’ярні, де бариста та відвідувачі знають одне одного багато років і звично перемовляються, поки власник закладу сам готує каву улюбленому клієнту. Продершись крізь Шульцові дифірамби неповторному стилю мережі у різних країнах, описи запаху свіжозмеленої кави (працівникам заборонено користуватися парфумами), компліменти ретельно підібраній музиці, розумієш: Шульц вправно і старанно продукує величезний симулякр. За всіма цими дрібничками: від подвійної пінки на знежиреному лате до ідеї продавати каву у книжкових магазинах «Барнс енд Нобл» – стоїть не геніальний розум харизматичного власника, а робота величезної маркетингової команди. Мережа продає ілюзію емоцій, а не свою посередню каву, втім, робить це успішно.

Коли Говард жаліється, що у 2006-му році, коли акції компанії фатально впали, кав’ярні нібито втратили «ауру», стає очевидним: на кілька років було втрачено не ауру, а відчуття наявності цієї аури в «Старбаксу». Такі заклади – зручні місця із хорошим вай-фаєм та кавовими напоями, а «Старбакс» ще й намагається, якщо вірити власникові, лишатися відповідальним та етичним бізнесом. Однак точно не йдеться про ауру та індивідуальний підхід. І те, що «Старбакс» – найуспішніша мережа кав’ярень у світі, означає лиш одне: вони вдають краще за інших.