Українські міста сто років тому очима сучасних письменників: підсумки «ProМинулого»

Оголошено переможців третього конкурсу історичного оповідання «ProМинуле», організованого спільно ЛітАкцентом і видавництвом «Темпора». Темою цьогорічного конкурсу було українське місто у 1920-х роках. Члени журі – Софія Філоненко, Віктор Разживін, Віталій Михайловський – прочитали надіслані на конкурс тексти і визначили переможців.

З-поміж понад сотні учасників цьогорічного літературного змагання наймолодшому – 13 років, найстаршому – 79.

Київ, Харків, Львів, Суми, Охтирка, Житомир, Бровари, Підгороднє, Берлін, Кларксвіл, Кривий Ріг, Первомайськ, Запоріжжя, Бахмач, Умань, Біла Церква, Полтава, Дніпро, Кам’янець-Подільський, с.Томашівка, Луцьк, Шостка, Ніжин, Кременчук, Сміла, Одеса, Долина, Івано-Франківськ, Маріуполь, с. Орлянське, Хмельницький, Сосніка, Бердичів, Носівка, с. Велика Чернеччина, Рівне, Кропивницький, Чернівці, Вінниця, с. Ріп’янка, Миколаїв, Херсон, Здолбунів, Хорол – це далеко не повна географія цьогорічних учасників.

Журналісти, юристи, викладачі, перекладачі, школярі, завідувачі музеїв, дизайнери, філологи, письменники, менеджери, психологи, студенти, інженери, медсестри, редактори, держслужбовці, лікарі, політологи, фахівці деканату, економісти, виховательки, екологи, режисери, етнографи, монтажники радіоапаратури, піаністи, філософи, науковці – такі вони, автори історичної прози.
Уявляєте, які цікавезні оповідання про українські міста у 1920-х вони написали?

І ліга

Перше місце посів Дмитро Шиян, автор оповідання «Виклик».

Дмитро Шиян

«Мене завжди, мабуть ще від самого дитинства, цікавила історія. А оскільки я ще й трохи пописую, то цікаво було спробувати себе у новому жанрі. До того ж запропонована епоха 20-х років минулого сторіччя вабила мене і без конкурсу. Отже, з мотивацією проблем не було. Значно важче було перейти від загального відчуття епохи до місцевого рівня, оскільки спогадів очевидців недостатньо, а мова документів суха та безжиттєва. Тому матеріал довелось виловлювати потроху та звідусіль. В нагоді стали саме гебрейські джерела, тому що збереження пам’яті там після циклону XX століття на значно вищому рівні ніж у нас. А позаяк місто Первомайськ віддавна знаходилось на перетині світів (свого часу тут проходив кордон між Річчю Посполитою, Російською та Османською імперіями), то й гебреїв серед його строкатого населення не бракувало.

Мені було цікаво побачити цю епоху очима саме гебрейської сім’ї, яку роздирає безліч протирічь, яка намагається вціліти у часи змін, та все одно є втягнутою у їх невмолимий вир. Незважаючи на відстань в сторіччя, історія ця, на диво, жваво перегукується з нашим часом, де кожен з нас, як і сто років тому, стоїть перед своїм викликом».

Друге місце посів Олег Форостюк (псевдонім – Марко Каламар). Завдяки його оповіданню «Викрадення Дракона» на літературній мапі конкурсу з’явився Київ 1920-х.

Олег Форостюк

«На написання оповідання надихнула виставка втрачених культурних артефактів, проведена у Мистецькому арсеналі у грудні 2019 року. На виставці файл і розпакувався. Згадалась сумна історія про вилучення більшовиками з Музею Ханенків диптиха «Адам і Єва» Лукаса Кранаха Старшого для продажу за кордон.

Прототипом головного героя став історик-мистецтвознавець Федір Ернст, інших персонажів – київські музейники і колекціонери Сергій Гіляров, Василь Іщенко, Василь Щавинський. Є в оповіданні ще один персонаж – будинок із драконами. Він реально існує, щоправда не на Лук’янівці. Це – занедбана споруда на розі бульвару Шевченка і вулиці Петлюри, повз яку я часто іду на роботу. І перед самим конкурсом я несподівано для себе роздивився на ній зображення цих казкових створінь».

Третє місце посів Іван Канівець – багатолітній фіналіст, а торік – і переможець конкурсу. Цього року в «короткий список» увійшло його оповідання «День святого Йосипа».

Іван Канівець

«Жанр історичного оповідання – це можливість відкрити читачеві вікно у захопливий світ, в якому існували покоління українців. Ближче познайомити його з відомими визначними особами або показати життя людей, про яких залишилось мало відомостей. Дати можливість сучаснику поглянути на сьогодення крізь призму вже підзабутого досвіду. Наповнити барвами сухі офіційні трактування подій. Передати свій захват людьми та їхніми діями. Використати своє багаторічне дослідження історичних джерел для документального кіно, і застосувати їх у спосіб, неможливий в цьому жанрі.

Текст писався як компіляція на основі спогадів вояків УГА та документів, які описують підривну діяльність СРСР на теренах Польщі. Ми мало знаємо про життя людей, які в лавах нашого війська боролися за волю України у 1917-1921 роках, а потім повернулися до мирного життя. Мрія, за яку вони проливали кров, не відбулася. Держави, в яких вони жили у 20-х, не поважали в них ветеранів, а то й ставилися як до злочинців. Колишні вороги нічого не забули, і за нагоди мстилися або намагались використати їх. Та й самі вони навряд чи могли викинути зі спогадів ті буремні роки. Тепер вони мали боронити найцінніше, що залишилось — свої родини. Про те, як життя випробовує відданість — оповідання «День святого Йосипа». А на що ми готові заради наших рідних?»

ІІ ліга

Найближче до трійки переможців підібралася Альона Бичковська. Ось що вона розповідає про своє оповідання із загадковою назвою «Гекса і чесні злодії»:

Альона Бичковська

«Спочатку я вирішила абстрагуватися від теми і зосередилася на роботі з архівними даними. Миколаїв має надзвичайно багату історію: тут переплітаються таємничі катакомби, містичний некрополь, спадщина грецьких міст-поселень, історії видатних адміралів та засновників міста.
Тіні минулого закарбовані в кожному дореволюційному будинку, в кожній вулиці. Мені хотілося описати атмосферу того часу чітко, емоційно, з повним зануренням. Під час роботи з архівними даними до рук потрапила стаття з газети початку 20-х років ХХ століття, де я й побачила фото собаки-шукачки Гекси, що служила у Миколаївському карному розшуку. Виявилося, що Гекса була зіркою того часу. Достатньо було почитати статті про її службу, як у голові завертілися ідеї. Решта – справа часу і кропіткої роботи. Історія вийшла несподіванкою і для мене самої. Роздумуючи над перипетіями сюжету, вивчала розкриті Гексою справи, і, врешті-решт, знайшла ту історію, якою захотіла поділитися».

Анастасія Якименко увійшла в «короткий список» конкурсу аж із двома оповіданнями – «За щастям» і «Всі свої». Дівчина розповідає про враження від участі та джерела натхнення:

Анастасія Якименко

«Тема першого твору напросилася сама собою, коли мені на очі потрапив «Словник жаргонної лексики», виданий у 1927-му Народним комісаріатом внутрішніх справ. Той, що значиться під грифом «Не підлягає розголошенню» і носить яскраву назву «Блатная музыка». Після побіжного перегляду стало очевидно, що авторами «Блатной музыки» стали зовсім не агенти під прикриттям і ніякі не «джеймс-бонди» (як традиційно прийнято було зображати радянську агентуру). Таке могли скласти тільки свої – «Всі свої». Звідси виникла назва оповідання про злочинний Харків або Харків парадоксальний. Початок 20-х – саме той час, коли формувалися лави радянської міліції і агентури всіх рівнів. І, якщо пильніше придивитися до тих новоявлених «лицарів правосуддя», можна знайти багато знайомих облич.

Наступним джерелом невичерпного натхнення для мене стали студентські газети 20-х років. Приголомшує та невиправна корозія, якої зазнали нещасні молоді голови того покоління. Початок 20-х – це становлення системи Народної освіти (яка, між іншим, була зовсім не народною, а суворо класовою і вибірковою). Саме в цей час зароджується унікальний побут радянських студентів і та шедевральна лексика, яка заслуговує окремих томів в енциклопедіях і яку просто неможливо читати без усмішки.

Пишучи обидва оповідання, я сама сміялася до сліз. Нудно не буде – це я вам обіцяю!»

Ірина Пасько вже третій рік поспіль потрапляє в «короткий список» нашого конкурсу. Цього разу – з оповіданням «Паралакс».

Ірина Пасько

«Свою героїню я знайшла цілком випадково – перечитувала «Найкоротшу історію часу» Гокінга і раптом подумала: а що мені відомо про українську астрономію? Певно, що нічого. Так я дізналася про Зінаїду Аксентьєву – одеситку, яка присвятила своє життя зіркам. Вишукувати інформацію про неї довелося справді по крихті. Але я рада, що взялася за цю тему, адже в процесі мені краєчком відкрився світ точних наук 1920-х – астрономії, математики, теоретичної фізики. І його представники виявилися не меншими бунтарями – і водночас титанами думки й праці, – ніж ті, хто обертався на мистецьких орбітах. А окремою приємністю під час роботи над оповіданням стало дослідження того, якою була Одеса першої половини 1920-х – місто, що дало Україні, Радянському Союзу й цілому світу блискучу плеяду вчених.

Мене тішить, що говорити про жінок, які зробили внесок в науку, зокрема українську, останнім часом стало трендом. Маю надію, що написала про Зінаїду Аксентьєву, її будні, працю, почуття й сумніви з достатньою повагою».

Михайло Цьома – автор оповідання «Persona grata» – бере участь у конкурсі вже втретє і втретє потрапляє в наш «короткий список».

Михайло Цьома

«Я вибрав 1928 – початок першої п’ятилітки. Нога вже занесена над прірвою, на українське село напливає гнітюча тінь. У містах дозріває нова бюрократія. Локація – один з промислових центрів, з типовим металургійним комбінатом у передмісті, таким самим, як і десятки інших упирів, на яких замкнули кровоносну систему країни. Герой – іноземець, людина, ще здатна відчути шок просто від місцевого побуту. У нього іще не виробився стійкий імунітет до більшовицьких “прожектів”, як це траплялося із радянськими людьми, коли навіть, найвитонченіші із них, як наприклад Микола Зеров, намагалися відшукати сенс, у навколишньому бенкеті дикості і безумства. І от, цей першокласний американський інженер, що спокусився попрацювати на сталінський режим, показаний у момент, коли замість зарплатні йому приходить відплата».

Є серед фіналістів і Василь Горбатюк, автор оповідання «Дебют».

Василь Горбатюк

Ось історія створення його тексту:

«За кілька тижнів до дедлайну поїхав до Києва, попрацював у архіві (на літературну тематику, бо я очолюю Хмельницький обласний літературний музей) і йшов Києвом, бо мав ще кілька годин до від’їзду мого поїзда. Ще «переживав» документи, які недавно опрацьовував у архіві, і подумав, що багато років лежить у мене невикористаний лист юної Наталі Забіли до Олени Пчілки. Пригадав також факт перебування Наталі Забіли у Кам’янці-Подільському. Вмить спалахнув задум написати оповідання саме про цю подію й надіслати на конкурс. Ішов Києвом – а бачив Кам’янець, події в ньому на початку 20-х років. Оповідання вже просто «жило» у мені, наповнювало мене. Я зрозумів, що коли не сяду зараз писати, то втрачу його. Але де знайти місце? Звичайно ж, я одразу пригадав колег-музейників. Зайшов до Національного музею літератури України, звернувся до завідуючої відділом Галини Володимирівни Болотової: «Будь ласка, дайте хоч якогось паперу і місце, де можу усамітнитись».
За кілька годин в якомусь закутку коридору музею й написав оповідання «по-чорному». А в наступні дні, уже вдома, допрацьовував, залучав ще деякі історичні документи».

Наталка Доляк увійшла в «короткий список» з оповіданням «Дзиґа». Дія відбувається у Вінниці 1929 року.

Наталка Доляк

«Тема мене привабила відразу. Бо я люблю своє місто й мені цікава його історія. Текст писався дивно. Спочатку, на чистому аркуші я написала назву «Дзиґа». І навіть ще не знала, як дія оповідання пов’яжеться з цим словом. Думала, дописавши, назву зміню. Для мене назва твору – це її тема, а останнє речення – ідея. Тому слово «дзиґа» диктувало мені сюжет).

Герой оповідання з’явився раніше, ще до написання «Дзиґи». Бо я надсилала на конкурс два тексти. Перший описував героя за 9 років до подій, що відбулись у «Дзизі». Тепер я думаю, що писатиму роман в новелах, дві з яких у мене вже є, завдячуючи «ProМинулому».

Ірина Звонок, авторка оповідання «Гурток юних безбожників», ділиться враженнями від участі в конкурсі:

Ірина Звонок

«У 20-х роках у Володимирському соборі був створений «Антирелігійний музей». Це просто диво, що ми не втратили навіки цей храм з чудовими росписами. Список храмів, що були зруйновані у період боротьби з релігією, довгий та гіркий: Михайлівський Золотоверхий монастир, Десятинна церква, Трьохсвятительска церква, Георгіївська церква, Стрітенська церква, церква Богородиці Пирогощі, Микільський військовий собор, побудований за наказом гетьмана Мазепи… На черзі стояв Софійський собор. Знищувалася історія та культура, на підставі того, що це – культові споруди.

Фотографія Володимирського собору, над брамою якого півколом вигнувся напис: «Антирелігійний музей», дала поштовх моїй уяві. Так народилося оповідання «Гурток юних безбожників». Герої – хитрий комсомольський ватажок, легковажна дівчина-непманка, серйозний хлопець, що приїхав до Києва вчитися, та донька священника, вимушена приховувати своє походження, – теж подивилися на мене зі старих фотографій».

Галина Лицур-Щадей подала на конкурс оповідання «Допоки звучить фортеп’ян». Ось історія його написання:

Галина Лицур-Щадей

«Цьогоріч минуло сто років від дня смерті Наталії Кобринської. У Болехові, де жила і похована письменниця, пам’ятають про неї завдяки голові Болехівській філіі Союзу Українок Ларисі Дармохвал. А оскільки пані Лариса походить зі свідомої української родини, яка вела активне громадське життя, – у родинних архівах збереглися фотографії, книги, і, зокрема, оригінал листа вчительки Євгенії Дригинич, в котрому є спогади про останні дні та смерть письменниці. Ми, спілкуючись, часто намагалися реконструювати ту епоху. Яким було маленьке прикарпатське містечко на роздоріжжі воєн? Яким бачили і відчували його ті, хто тоді жив? Якими були останні дні Наталії Кобринської у цьому місті?

А коли у віршах Ярослава Дригинича – сина тієї вчительки, що приятелювала і підтримувала Наталію Кобринську, вигулькнув фортеп’ян (який, ймовірно, належав письменниці) – він згадує і пише про нього так тепло і щиро, аж з’явилося бажання цим поділитися. Потім були пожовклі листки із нотами, надписані рукою Теофіла Кобринського. Саме з цих “живих” крапель почав на чуттєвому рівні створюватися текст. Зринало місто Болехів – з вулицями, парком, цвинтарем, церквами і руїнами замків, панськими будівлями і хатами простих містян, з річкою, в котрій любив ловити рибу Іван Франко».

У «короткому списку» є й оповідання «Драма в Умані», його авторка – Марина Павленко:

Марина Павленко

«По-перше, дуже люблю своє рідне гарнюще й старовинне місто Умань, яке донині у своїх вуличках приховує безліч давніх таємниць. По-друге, рівно сто років тому в Умані гастролював театр «Кийдрамте» Леся Курбаса, і це якось просилося в текст. По-третє, якраз 1920 року в Умані перебувало так багато митців на метр квадратний, що позаздрила б і столиця. По-четверте, особа, від імені якої написано оповідання (спойлер: це «одіозний» для багатьох Павло Тичина), цікавить мене давно і глибоко. Як і загадка, чи бував він хоч раз в Умані, де його іменем названий цілий педуніверситет (теж мій рідний).

Отже, сюжет сам «обрав» мене. Взялась доскіпливо вивчити епоху. Саме завдяки конкурсу я нарешті до найменших деталей відстежила перебування «Кийдрамте» в Умані. Вкотре проштудіювала історичні довідки й спогади очевидців про Умань тих часів. По-новому перечитала щоденник Павла Тичини «Подорож з капелою К.Г.Стеценка», яка відбувалась тієї ж осені (мова, настрої, погода, імена, побут, хронологія і географія). Провела консультації з уманськими істориками та колегами-філологами, за що їм дякую. Залишилось тільки зібрати всіх «персонажів» в одній точці і в один день, додати до драми театральної трошки драми любовної, побутової і суспільно-політичної. Ну, і крапельку такої собі містифікації: якщо ця подія відбулась, то чому про неї всі мовчали і, якщо про неї всі мовчали, то чому б мені оце зараз про неї не сказати? А ще було дуже важливо вжитися в той «гуманський» 1920 рік, відчути себе там і заразити цим відчуттям читача. Сподіваюсь, хоч трошки це – вдалося».

ІІІ ліга

Ще один фіналіст цьогорічного конкурсу – Олександр Вівчарик, автор оповідання «Валіза артиста»:

Олександр Вівчарик

«Маю велике зацікавлення 20-ми роками минулого століття. Ті роки – вододіл. Ми програли визвольні змагання, але українська інтелігенція в своїй масі сподівалася на краще, вірила в українізацію від завойовників. Що було далі, ми знаємо. Тож у відведених мені конкурсом рамках спробував показати розгубленість і прагнення вижити у складних обставинах не найгірших представників нашої нації.

А щоби цікавіше було читати про ті часи, увів інтригу, якусь таємницю, елемент детективу. Один з головних героїв Омелян Поцілуйко вже з’являється у мене в детективному оповіданні, де йдеться про події початку 20-го століття в Смілі і околицях. Мрію написати цикл історичних оповідань детективного плану, пов’язаних з цим слідчим. Оповідання писав досить легко, бо давно знайшов для нього героя – реальну особу, артиста Григорія Григор’єва, який справді грав на сцені театру Смілянської цукроварні на початку 20-х років».

Вадим Грін (справжнє прізвище – Гринченко) є автором оповідання «Гіпсова маска». Ось що надихнуло автора на створення тексту:

Вадим Грін

«Я брав участь тогоріч, але дістатися короткого списку вдалося лише з другої спроби. Бути серед фіналістів цього конкурсу — це для мене велика честь і радість!

Оповідання «Гіпсова маска» розповідає історію будівництва мого рідного міста Запоріжжя, нова глава розвитку якого розпочалася саме у 1920-х роках. Тож тема конкурсу цього разу стала для мене майже подарунком. Я волів показати справжню атмосферу на «будівництві сторіччя» (запорізького ДніпроГЕСу) та тогочасні реалії, що були доволі страшними й часто абсурдними. Саме ця абсурдність наштовхнула мене також на експеримент із формою твору і я спробував створити текст із зазіханням на постмодерний характер. Головний герой мого твору є збірним образом типового радянського комуніста, що сумлінно працює над «світлим майбутнім» країни Рад і водночас переживає конфлікт між власними переконаннями й навколишньою дійсністю, сповненою абсурдом, за яким ховається тоталітаризм і рабство».

Віоліна Ситнік увійшла до «короткого списку» з оповіданням «Квітка і камінь». Ось її історія:

Віоліна Ситнік

«Насамперед я звернулася по допомогу до друга, який працює в музеї і розбирається в історії краще, ніж я, аби він скерував мене, чим дихав і жив Кам’янець-Подільський у 20-х роках. Коли ж отримала стосик статей та досліджень, зіткнулася з іншою проблемою: інформації було хоч греблю гати, стільки постатей просилося на папір, що треба було вибрати, про що (чи кого) саме писати. І враз на очі потрапляє факт про те, як Вінницька облнаросвіта вирішила поліпшити склад студентів Кам’янець-Подільського вишу комсомольською і незаможницькою молоддю. Як уявила собі групу студентів у перешитих шинелях та з торбинами в руках, які приїхали розбудовувати соціалізм у місто, де панночки з ридикюлями церемонно шпацерували бруківкою, ведучи інтелектуальні розмови з паничами, так одразу потягнулася до ноутбука. Головними героями зробила вигаданих персонажів Семена та Касю, однак їхні друзі, викладачі та просто люди, з якими вони зустрічаються, – це реальні історичні особистості, кавалочки справжнього життя яких показано крізь історію дівчини та хлопця. Відверто, оповідання не відпускало мене, герої переслідували і навіть снилися, а необхідна інформація просто сама пливла мені в руки. Скидалося на те, що ця історія мала бути розказана. І навіть коли я поставила крапку, зрозуміла, що є куди продовжувати. Хто зна, може, з цього колись народиться повноцінний роман?..»

Ще один фіналіст цьогорічного конкурсу – Юрій Гуз, автор оповідання «Комуна».

Юрій Гуз

«Мої герої є представниками втраченого покоління, маргіналами, що не знайшли себе у великому місті і тепер змушені тулитися в крихкому повітряному замку, що руйнується, зіткнувшись з суворою правдою життя. Образи персонажів є збірними, в основі їх біографій лежать долі реальних людей, які жили в тих 20-х роках, а характери частково списані з моїх знайомих, яким належатимуть 20-ті роки вже нашого століття.

Комуни як форми проживання людей, в основі якого лежить повне усуспільнення майна всіх її членів справді були досить поширеними в той час, особливо в робітничому середовищі. Власне, ідея твору зародилася зі спроби змоделювати ситуацію, коли в якості такої спільної речі опиниться жива людина, каталізуючи розв’язання дилеми між особистими інтересами і колективними».

Ольга Радей увійшла в «короткий список» конкурсу завдяки оповіданню «Модистка». Авторка ділиться враженнями від участі:

Ольга Радей

«Почалося все зі статті, що трапилася на очі: «Рівненська історія уланів Надвіслянських». З неї і вийшов улан-квартирант, а тоді молода вдова-модистка і її донечка. Герої заговорили, і їх залишилося оселити в місті та познайомити із справжніми містянами. Хотілося показати, що і в провінційних невеличких містах вирувало цікаве життя. Люди створювали аматорські театри й оркестри, читали книги, обговорювали політику, цікавилися модою, ходили в кіно. І усе це відбувалося на тлі суспільних змін, нестабільності, кризи. Західноукраїнські міста барвилися етнічними меншинами, та це не заважало жити в мирі, долучатися до різних культур та знати інші мови, не втрачаючи власної ідентичності, аж поки їх не розсварювали політичні ігрища можновладців. Думаю, що це актуально й сьогодні».

Максим Дупешко – подав на конкурс оповідання «Народитися на межі століть і мати молодість у двадцяті».

Максим Дупешко

«1920–30 роки були останніми роками, коли українські землі були в фарватері світової цивілізації. Саме про це і мій твір. Буковині і Галичині вдалося затриматися на двадцять років довше, але пізніше і ці регіони потрапили під брудний соціалістичний чобіт.

В оповіданні насамперед хотілося передати атмосферу того часу. Пришвидшену, гамірну, вибухову, таку, яка руйнує попереднє бачення моральних, етичних та естетичних цінностей. Мої герої хоч і живуть в одному часі, але кожен насправді існує в своєму. Головна героїня прибула у 20-ті наче з майбутнього, а деякі герої застрягли у XIX столітті подібно до того, як багато українців сьогодні – у ХХ ст. На цьому й побудований конфлікт мого оповідання. Також мені важливо показати українське місто в контексті світової цивілізації, і власне те, що наші міста і самі українці вільно перебували у тому контексті. Писав я цей текст із задоволенням, закохався у власну героїню і ревнував її до героїв, а сюжет обрати було просто, бо 20-ті за відомим автором, – «Свято, яке завжди з тобою».

У видавництві «Темпора» заплановано вихід збірника, в якому надрукують оповідання, що ввійшли в «короткий список».

Тексти переможців попередніх двох конкурсів можна почитати у книжках «Momento mementum свободи» (2018) та «Звіяні вітром бездержавності» (2019).

Читайте також: Як будується історичне оповідання: поради журі «ProМинулого».

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики