Олександр Михед. «Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід (УРИВОК)

Анотація:

Наприкінці 2016 року Олександр Михед вирушив у подорож шістьма містами Донецької та Луганської областей, досліджуючи тамтешнє життя, а також історії, заховані в архівах. Проте найважливіше для автора — почути голоси місцевих жителів. Розкопуючи пласти історії та нашарування міфів, письменник розповідає дивовижну історію Сходу, приборкати який намагалися британські й бельгійські інвестори, імперські та радянські правителі. Як одна з найстаріших черепах у світі пов’язана із заснуванням Донецька? Якою ціною дається кожна тонна видобутого вугілля? І які історії заховано у вільних степах Дикого поля?

Олександр Михед ділиться унікальними розмовами з відомими письменниками, митцями, істориками, які народилися на Сході: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком та Оленою Стяжкіною. Людьми, які від часу війни допомагають осмислювати жах нової повсякденності та зрозуміти багатоголосся українського Сходу.

Олександр Михед. «Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід. Київ: Наш Формат, 2020

Про шахтарське плем’я і правду літератури

1.

«Жерміналь» (1885) Еміля Золя — не перший літературний твір про шахтарів, та саме він закладає матрицю будь-якого роману-повісті-оповідання для тих, хто спробує сказати щось на цю тему. Ба більше, Золя закладає формулу для всього виробничо-соцреалістичного роману: історії зіткнення капіталу і пересічних людей.

Після «Жерміналя» залишається замало можливостей для мистецького експерименту.

Спробу побудувати робочу модель шахтарського роману здійснюю за творами тих, хто пішов манівцями Золя. Це Ептон Сінклер «Король вугілля» (1917), Арчибальд Кронін «Зірки дивляться вниз» (1935), Сід Чаплін «Тонкий шов» (радянське видання оригінальних оповідань 1940-х — 1980-х), Олександр Плетньов «Шахта» (1981), Владислав Тітов «Проходчики» (1982), Дмитро Савочкін «Марк Шейдер» (2009), Михайло Балбачан «Шахта» (2009) і Сергій Самсонов «Триматися за землю» (2018).

2.

Так чи так роман про шахтарів почнеться з того, що молодий амбітний майбутній шахтар увійде в спільноту.

Його очудненим поглядом новака побачимо злидні та структуру селища — там контора, там магазин від контори, де все в борг, там шинок, там церква (з пригодованим конторським священиком), там отако ще пройти — і майбутня любов нашого героя живе.

Наразі ж час братися за тяжку працю і занурюватися в безнадійний побут.

Та проміж тим — знайомство з шахтарями та їхніми родинами. І все вже наче й не так страшно. Від спілкування стане тепліше (згодом Ептон Сінклер у романі «Король вугілля» скаже: «Завжди, коли починаєш розуміти життя інших людей, то переходиш від презирства до співчуття»).

Із персонажами теж більш-менш схема зрозуміла. Має бути надійний древній шахтар, який уже все бачив і проживав цю історію десятки разів. Його легені скам’яніли, кістки не гнуться, і сам він здається вже скульптурою, зробленою з вугілля.

У «Жерміналі», наприклад, так:

Тричі витягали мене звідти, мало не на шматки побитого. Одного разу всю шкуру геть-чисто обсмалило; вдруге так засипало, що аж землі наглитався, а втретє так залило водою, що черево, мов тій жабі, розперло. Люди побачили, що я аж ніяк не хочу здихати, то й прозвали мене на сміх Безсмертним.

А в «Королі вугілля» Сінклера ось так:

Старий Макс ставився добре до нового помічника. За сорок років праці на шахті Майк згорбився, руки його загрубіли, і він міг працювати за двох, розважаючи до всього ж свого нового товариша різноманітними придибенціями. Старий патякав без упину, наче дитя: він розмовляв зі своїм помічником, із самим собою, і навіть з інструментами. Лаяв інструменти жахливими словами, але дружньо. «Бий, скурвний сине!» — наказував своєму обушку, а вагонетці казав: «Сюди, шльондро!». На брилу вугілля він бурчав: «Вилазь, чорний дияволе, на тебе тут чекають!».

Має бути горда юнка, яка зазнала всіх жахів робітничого життя.

Та ще точно буде матір великого сімейства, чий чоловік (не)загине в наступних розділах. І вона побиватиметься в горі, а від шахтаря залишиться спадок — десятеро дітей.

Ну, а в тексті Сінклера взагалі одинадцятеро («Шістнадцять років підряд міссіс Замбоні щороку народжувала дитину, одинадцятеро вижили»).

3.

Є два варіанти розвитку подій: або страйк шахтарів, або масштабна трагедія.

Однак у більшості випадків трапляться обидві події. Припустимо, що цього разу — страйк.

Імовірно, шахтарі вимагатимуть лише того, що і так за законом їм належить: гідних умов праці, (справедливої) оплати за чесно зроблене і додаткові один-два пункти. Страйк затягнеться. Змальовані раніше злидні погіршаться.

Бо ж завжди може бути гірше.

Будуть крадіжки, хтось із багатших (з-поміж усіх бідних) приховає їжу від іще бідніших. Буде бездумний, стихійний, варварський, зголоднілий бунт, коли охлялі бідаки розвалять лавки лихварів і магазини при конторі. Усе вип’ють, когось уб’ють. Радше випадково.

І зрештою трапиться навала військових, поліціянтів, тітушок. Будуть жертви. Невипадкові.

Десятки голодних дітей залишаться без батьків. Буде спроба зупинити кровопролиття. Та, ймовірно, переговорника заб’ють насмерть. Або ж випадкова куля підступно влучить у серце.

Страйк закінчиться нічим.

Бо літературні страйки завжди закінчуються нічим.

Бо справедливість десь там, у примарному майбутньому наступ-них штреків. Та нащадків сучасних шахтарів.

4.

А потім буде велика катастрофа. Ще більше жертв. Тут загинуть уже діти, чиїх батьків убили під час страйку. Багато хто помре відразу.

Інші ж — застрягнуть у завалах. Їх буде чутно крізь завали. Слабке серцебиття під товщею землі.

Ймовірно, власники шахти перейматимуться прибутками, а не долею ще живих шахтарів. Ймовірно, зрештою врятують одного-двох. Які в останніх діалогах проговорять головні істини.

Ну, якось так.

5.

Другий і третій акти можуть мінятися місцями.

Кожен із трьох актів (входження у світ; страйк; завал шахти) може ставати самостійним художнім твором, у якому буде власна трьохактна структура. Залежно від цього модифікується ідеологія, деталі, пил, різновиди катастрофи, візерунки типажів, соцреалізм, антикапіталістичний пафос, соціальна несправедливість, кількість жертв і умовність любовної лінії.

6.

Від початків зображення шахтарської справи у літературі був присутній елемент містики і хтонічного. 1820 року Гофман в оповіданні «Фалунські копальні» додав до сюжету свого попередника І. Хебеля підземного гірського духа на ймення Торнберн.

Через шістдесят років Золя розвинув ці ідеї і навчив літературу зображувати шахту.

«Ця шахта на дні яру <…> здавалася Етьєнові якимсь диким, неситим звіром, що чатує тут і ось-ось кинеться на світ і поглине його.

Важкий, глибокий безупинний звук, мов видих здушеної за горло страшної потвори, виривався з насоса.

А темна маса «Воре», мов лютий звір якийсь, наїжилася на дні свого лігва і дихала щоразу важче й глибше, ніби насилу перетравлюючи людську плоть, що її вона поглинула.

Шахта так глитала людей аж тридцять хвилин.

Вона роззявляла свою хтиву пащеку то пожадливіше, то повільніше; це залежало від того, на яку глибину відряджали живий вантаж, але вона поглинала його без упину, — голодна, несита, а все не могла набити велетенського свого черева, що, здається, цілий народ здолало б перетравити. Робітники плавом пливли в глибоку шахту, кліті так само хижо й нечутно виринали з чорної безодні, а темрява була така сама густа та глибока».

Голодна шахта — хтонічна ненажерна сутність, що поглинає людей. Тих, хто приносить щодня себе в жертву. І кров’ю кропить вугілля.

7.

У традиції, що йде за «Жерміналем», дуже чітке розуміння світобудови.

Шахта — звір. Та є божество, «гладке ненажерливе божество, якому десятки тисяч голодних віддавали своє тіло на поталу, але зроду не бачили його й не знали».

Чудовисько-шахта — лише наслідок і результат. Один з мацаків справжнього зла, що криється деінде.

Зло — це Контора, Компанія і, очевидно, Капітал.

Кожен зі складників зла має своїх посіпак і верховного жерця на своєму місці.

8.

У традиції, що йде за «Жерміналем», існує чіткий розподіл на світи.

Світ верхній — чистий, світ нижній — низовий. Із кількома рівнями чистилища.

Біля шахти народжуються, люблять, страждають і помирають. Ця земля, будівлі, люди — все належить Компанії.

Усе, що видобувається працею шахтарів, — їм не належить. Те, що зроблене тут, буде продане деінде і покращуватиме життя власників Компанії.

Що дали цій родині сто років каторжної праці на ненажерливу Компанію? Голод, злидні, ще гірший голод, ще тяжчі злидні; і відразу ж порівняв цих злиденних шахтарів з череватими членами Правління, напакованими грошима, з усією тією зграєю акціонерів, що ось уже ціле століття живуть, як продажні дівки, чужим коштом, нічого не роблячи, і тільки тішать своє тіло. Чи ж не жах то страшний?

Цілі покоління людей від батька до сина мусять гинути з голоду під землею тільки для того, щоб міністри одержували хабарі й розкошували на чужі гроші, щоб покоління ясновельможних панів та буржуа могли безжурно бенкетувати та гладшати по затишних своїх палатах перед теплими камінами!

Ептон Сінклер підхоплює:

«Нагорі сонячним каньйоном сновигали довгі валки вагонів із вугіллям; це вугілля розвозили по всьому світу, в такі місця, про які шахтар навіть гадки не мав; завдяки цьому вугіллю оберталися колеса промисловості, продукуючи товари, яких шахтарі ніколи не бачили та й не побачать. Вугілля ткатиме дорогий шовк для красунь, шліфуватиме дорогоцінне каміння для їхніх прикрас; мчатиме крізь пустелі й гірські хребти потяги з м’якими спальними вагонами <…> І прекрасні жінки в дорогому шовку й діамантах їстимуть і спатимуть, сміятимуться і брехатимуть заради задоволення, так само мало знаючи про підземних гномів, як і ті — про них».

«Король вугілля», шахтарка, яка вперше зустрілася з панянкою вищого світу:

«Усе своє життя я провела в шахтарських поселеннях. Я бачила, як б’ють і грабують чоловіків, як плачуть жінки і голодують діти. Вугільна компанія завжди здавалася мені великим хижаком, який пожирає людей. <…> Я раптом побачила, куди йдуть гроші, які витискають із шахтарів! Я зрозуміла, чому нас грабують, навіщо по краплині п’ють нашу кров. Усе це — заради таких благородних дам, аби випещувати й ніжити їх. Та все б нічого, якби вона не з’явилася того дня, коли наші люди гинули на шахті. Вони помирали заради цієї ніжної білої шкіри, заради цих ніжних білих ручок, заради цього шовку, в який вони нарядилися. Господи, знаєте на кого вона була схожа? На в’юнку кішку, яка щойно з’їла цілий виводок мишенят, і вся морда в неї — у крові».

Той світ інший, він пахне інакше. Там інші звичаї і кольори. Люди там із тендітною шкірою, «що ніколи не торкалася вугілля».

Натомість тіло старого шахтаря, Безсмертного, 200 сторінок тому вже було описано в порівнянні з жіночим ніжним тілом: «Його біла-біла, мов у анемічної дівчини, шкіра була вся у виразках та шрамах — “щепах”, як звали шахтарі ці пам’ятки про колишні рани, — вугілля в шахті залишало їм їх на тілі».

Тіло-пам’ять. Тіло-шахта, ресурс якої видобуває Компанія.

9.

Якщо зі світобудовою все зрозуміло, то хто ж може щодня йти в пащу такому звіру? Часом шахтарів самих зображують через порівняння з комахами, тваринами — світом інакшим, ніж людський.

Еміль Золя починає:

«Подряпані руки щеміли, побиті ноги нили, а головне — бракувало повітря, так бракувало, що здавалося, наче ось-ось шкіра трісне й бризне кров».

Ептон Сінклер розвиває думку:

«Шахтарям доводилося думати, як стати меншого зросту. <…> Хал зрозумів, чому в шахтарів стареча хода і руки завжди висять, наче батоги, і чому коли ввечері вони виходять із шахти, то виглядом своїм нагадують стадо павіанів. <…> Хал побачив страшну подобу живих істот, якихось підземних гномів, яких суспільство загнало в ці надра заради власного зиску».

Дмитро Савочкін у «Марку Шейдері»:

«Тут ми нагадуємо вже не мурах, тут ми радше схожі на тарганів, маленьких, але прудких створінь, що знаходять найменші щілини і повзуть все вперед і вперед, захоплені тільки їм одним зрозумілою ціллю, крок за крочком».

10.

І якщо людська подоба стає тваринною (Золя взагалі окремо вказує на хіть, що прокидається в шахті:

«Шахта дихала чимсь первісним, звірячим… і в кожного шахтаря прокидалося раптове сліпе бажання самця, коли він зустрічав на дорозі ці зігнуті жіночі постаті»), то що трапляється зі справжніми тваринами, які опиняються в шахті?

Присутність тварин у шахті — невід’ємний складник історії про шахтарську справу. І якщо всі знають про канарку, яка мала віщувати викиди метану і могла цвірінькати аж до самої смерті, то, скажімо, про приручення щурів, здається, згадують не аж так часто. Шахтарі підгодовували шахтних щурів, бо ті дуже точно відчували, коли насувається загроза і обвал. Екстрена евакуація щурів із усім сімейством — найточніший показник, що насувається лихо. Цікаво, що екстрену евакуацію вони частіше за все провадили взагалі за добу до аварії.

Та ще менше, скажімо, відомо про експерименти на одній британській шахті, де взагалі пробували підсвічувати собі флуоресцентними рибками.

Тварини так чи так будуть ледь не в кожній книжці про шахтарів. Щось справжнє, живе, беззахисне і щире, втілене в них. Часом тварини — це магічні помічники, часом — жертви людської жорстокості й необачності.

Золя розповідає історію Батай, настаршої в шахті коняки:

«…вона вже десять років живе під землею, десять років спить у своєму постійному закутку в стайні, — відколи її сюди впустили, вона не бачила денного світла.

Ця гладка, добряча тварина, з чистою лискучою шерстю жила тут, здавалося, спокійним життям мудреця, далекого від земних турбот та злигоднів. <…> Надходила старість, і конячі очі її часом обгортав якийсь смуток. Може, в голові її снувалися неясні спогади про млин біля Марш’єнна, де вона народилася, про той млин на березі Скарпи, де зелені дерева коливали своїм віттям на вітрі. <…> Вона стояла похнюплена на своїх розбитих старих ногах, марно силкуючись згадати, яке то воно, те сонце».

У шахту спускають нового коня, трилітку Тромпет. Батай зустрічає новеньку дзвінким і голосним іржанням:

«В її помолоділому голосі мов забриніло розчулене ридання, вона наче раділа з цього раптового подиху минулого, наче вітала нового товариша, наче журилася, що повернеться нагору тільки мертва».

Ептон Сінклер підхоплює:

«Ці мули все життя перебували в темних надрах землі. Тільки коли вони хворіли, їх піднімали нагору, щоб вони могли побачити сонячне світло і повалятися на зеленій траві. Один із мулів, на прізвисько Даго Чарлі, призвичаївся жувати тютюн. <…> Сплюнути тютюнову жуйку він не вмів, тому ковтав її і через це не раз хворів і тепер уже не міг без тютюну».

Арчибальд Кронін, описуючи аварію, внаслідок якої несеться величезна нищівна хвиля води, якоїсь миті фокусується на долі чотирьох поні:

«У стійлах були ще чотири поні, які вціліли — Негр, Кітті, Вояка та Рудий, — і всі вони перелякано іржали. Вояка бив копитами воду і навіжено крутився; він ледь не скрутив собі шию раніше, ніж захлинувся».

Сід Чаплін, британський письменник, народжений у родині шахтарів, навіть написав окреме оповідання про дружбу з поні й людську зраду — «Сірий».

Оповідач згадує свого товариша, поні на прізвисько Сірий. Як він вибрав його з-поміж вісімдесяти інших поні, кожен із яких мав власний характер:

«Конюх детально всіх розписав. «Цей із Камберленда, а цей дартмурський; той, що в кутку, — шотландський. Ми кличемо його Малюк, він у будь-яку щілину й лаву пропихнеться. Бачиш того, волохатого? То справжній валлієць. А ось цей — тихо, красунчику! — зі Смарагдового острова».

Оповідач описує, як їм злагоджено і добре працювалося із Сірим. На якийсь час, щоправда, йому довелося попрацювати з Художником, із яким вони постійно сперечалися і тягалися. Словом, «це був не кінь, а справжнісінька свиня».

А потім трапилося лихо. Бо воно завжди трапляється.

Аварія. Завал. Трагедія.

«Штольню і конюшню заклали цегляною кладкою. Місяці по тому я не міг заспокоїтись. Усе думав про поні, про Сірого. Як вони живцем згоріли. Може, оскаженіли від вогню і вирвалися? Може, задихнулися, перш ніж вогонь дістався до них? Як помер Сірий? Про що він думав? Адже це був мій друг, не забувайте. А я його кинув. Тільки мертве око скам’янілого жука відає, як там усе було».

І лише комахи, лише тварини знають, як усе було насправді.

«Навряд чи Сірого кинули вперше в житті. Як знати, може, шахтарський поні звикає до зрад. Що він про мене подумав, коли я дременув і кинув його? А саме це я і зробив, хоч він мені був беззастережно вірний. Так що ж він думав про мене? Не хочеться далі ятрити себе, але, можливо, він устиг чогось навчитися в Художника, свого найближчого сусіди по стайні? Ви пам’ятаєте — той норовливий і впертий. Гіршого коня я не зустрічав за все своє життя. Понурий, часом і гризне, і завжди з опущеною головою. Ми його так і кликали: понурий Художник. Як же він нас ненавидів! Однак, думаю, він не загинув із почуттям, що його зрадили».

<…>

13.

Ну, добре.

Можливо, і справді існує позачасова матриця зображення шахтарського життя.

Але наскільки об’єктивною може бути така картина, натхненна літературою? Чи варто дослухатися лише до тих письменників, хто мав безпосередній особистий досвід зіткнення з прірвою шахти? І вони знають з особистого досвіду (а особистий же досвід — понад усе!), як було і є насправді?

Тут доречно згадати відомий провальний роман Ептона Сінклера «Король вугілля», який я рясно цитував у цьому розділі. Роман вийшов у Радянському Союзі 1958 року в перекладі Надії Мандельштам. Так-так, на той час уже двадцять років як удови Осипа Мандельштама.

Джон Грехем у післямові до «Вугільної війни», сиквелу «Короля вугілля», який був так паскудно написаний, що вийшов лише по смерті Сінклера 1976 року, писав: Сінклер поставив собі за мету поєднати художню літературу, історичну правдивість фактажу і полемічний заряд. Виходить так, що кожен із героїв Сінклера мав реального прототипа, та й сюжет уповні повторює реальні колізії, але письменник перенаправляє потік реальних подій у своєму авторському напрямку. Сінклер підтягує героїв роману для проголошення теоретичних засновків, агітування за соціалізм і звинувачування вишкіру капіталізму. Постає парадоксальна ситуація, в якій описувана художня дійсність, що засновується на історії реального страйку, має стати ілюстрацією теоретичних переконань автора.

Чи стає правда про шахтарське життя менш правдивою через політ авторських устремлінь до соціалізму? Навряд.

Важливою у цій дискусії є стаття Стефані Еліз Бут «Американський шахтарський роман. Століття розвитку». Дослідниця ставить за мету розібратися, чому ж у період 1876–1981 років не з’явився «великий» американський роман про шахтарів і наскільки правдивим було зображення американських шахтарів? На її думку, точно схоплено емоційний стан, та часто він засновується не на фактах. Залежно від політично-світоглядного ухилу автора діячі профспілок і соціалісти могли називатися анархістами, або ж натомість зображення власників шахт було просто однобічним.

Більшість шахтарів були іммігрантами, а письменники, які походили з середнього класу, часто не мали досвіду спілкування з самим середовищем шахтарів. Тому існує чимало прикладів, коли письменники йшли за стереотипами.

Ще інша проблема — зображення жінок у таких романах.

Зрештою, головний висновок дослідниці: вона ставить шахтарів (нагадаю, здебільшого це іммігранти, чужинці за походженням) в один ряд з іншими меншинами, — жінками, темношкірими, іммі- грантами, корінним населенням, робітниками. Тими, хто не може стати активними втілювачами Американської мрії.

І якщо подумати про радянський період, коли шахтарі стають привілейованим племенем у рамках привілейованого патякання про пролетаріат і робочий клас — чи від того стає правдивішим зображення? Чи вдасться уникнути пересмикувань, недомовок, пе- ребільшень? Навряд. Але це й неможливо, коли сама дійсність фантасмагорична і викривлена.

Так-от.

Повертаючись до питання — де там правда і кому вірити?

Моя відповідь: не думаю, що тільки письменники-шахтарі (або шахтарського роду) є носіями вищого, сакрального знання про шахтарське плем’я.

Література — один з інструментів творення того, як усе було, є і буде зафіксовано в пам’яті.

А як усе насправді — Шубін його знає. І лише щурі чують, як він тупотить ніжками.

Більше про книжку на сайті видавництва.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики