Свобода втеч і повернень

Роксоляна Свято

Ностальгія за подорожами чи бодай якимись переміщеннями стала одним із нав’язливих глобальних відчуттів цього карантину.

Навіть ті, в кого за цей період не зірвалися подорожні плани, не пропали куплені квитки чи готельні бронювання, могли відчути, ніби в них щось уже відібрали – не лише можливість фізичного руху (хоча це, звісно, теж), а й саму свободу переміщень: відчуття, що будь-якої миті можеш забронювати дешевий квиток на літак або продумати маршрут майбутньої мандрівки. Чи навіть спонтанно сісти на нічний поїзд і поїхати кудись на вихідні.

Не дивно, що після закриттів кордонів багато хто з острахом згадав недавні часи до безвізу, коли мандрівкам у шенгенську зону бодай раз на рік передувала принизлива процедура подачі документів, а потім непевного очікування. А хтось іще старший – страхи періоду Залізної завіси, коли здавалося, що світ назавжди залишиться закритим і недосяжним.

Утім, свобода – не завжди там, куди хочеш утекти (з цим, дивним чином, якраз найпростіше). Іноді вона там, куди не можеш, але мрієш повернутися. Та, мабуть, найважче тоді, коли її взагалі не можна локалізувати: ще вчора тут, нині вона, здається, просто безслідно зникла. І її пошуки мимоволі обертаються мандрівкою всередину себе, углиб власних сподівань і страхів.

Саме про це три з моїх карантинних книжок.

Слава Курилов. Сам в океані. Історія втечі

Слава Курилов. Сам в океані. Історія втечі / Переклад із російської Петра Ромка за редакцією Леоніда Кононовича (Київ: Час майстрів, 2019)

Дивно, думала я, читаючи ці спогади, що до минулого року я нічого не чула про цього чоловіка. А потім, дізнавшись більше, дивувалася, чому ж із історії Станіслава Курилова ніхто ще не зробив серіал або й повнометражний фільм із пристойним бюджетом. Як я дізналася вже потім, дві документальних стрічки таки існує. Але цього, звісно, замало. Адже історія Курилова таки неймовірно кінематографічна. Можливо, як «Білий тигр» Аравінда Адіґи. Або й більше.

Почну з кінця: однієї грудневої ночі 1974 року на берег острова Сіарґао (Філліпіни) просто з
морської піни вийшов чоловік. За його ж спогадами, він буквально сяяв у темряві, адже був усуціль обліплений планктоном. А ще за три дні до того він стрибнув із борту круїзного лайнера «Советский Союз», близько ста кілометрів від того місця. Стрибнув, щоб утекти, хоча шансів загинути було значно більше.

Так, це реальна історія. І виявляється, в Радянському Союзі – та й у світі – вона таки мала розголос, а всі «контактні особи» врешті добряче поплатилися (журналісти пишуть, що переслідувань зазнала навіть касирка «Аерофлоту», яка продала йому квиток із Ленінграда до Владивостока, звідки й рушав той злощасний лайнер). Не перша спроба втечі з Союзу, але напевно одна з найдивовижніших. Повторити або відтворити досвід Курилова ніхто, звісно, не намагався, адже навіть для професійних спортсменів подібне випробування – три дні й ночі на самоті посеред Тихого океану – було надто божевільним. Не кажучи про те, що сам стрибок за борт із величезної висоти міг скінчитися невесело.

Станіслав Курилов професійним спортсменом не був, але займався гімнастикою, багато років практикував йогу і, ще сам того не знаючи, готувався до втечі, випробовуючи можливості свого організму і наполегливо тренуючись (про це він докладно розповідає в одній із частин книжки). Маршрут і час утечі він, звісно, теж продумав наперед і квиток купував, уже знаючи, чого хоче.

Океанограф за фахом, він знав про морські глибини значно більше, аніж звичайні люди. І мав чималий досвід занурень і тривалого перебування під водою. Але це, звісно, нічого не гарантувало. В спогадах він не раз згадує, що інтуїція і випадок зіграли в його історії головну роль: від початку і до виходу на берег він не був упевнений, що йому це вдасться. Та й не знав достеменно, де саме опиниться, якщо виживе.

Читаючи, я згадувала симпатичний і дещо старомодний берлінський музей «Чекпоїнт Чарлі», присвячений історії Берлінського муру. Одним із головних сюжетів там є якраз історії вдалих і невдалих втеч на Захід: повітрям, під водою, по землі. Саморобний підводний човник на одну особу; крісло-підйомник, яке мали опускати по стіні будівлі; повітряна куля тощо. Тоді я ще не знала про Курилова, але про Радянський Союз подумала і замислилася над тим, чи багато таких «пригодницьких» спроб було тут. І чи можна про це десь почитати.

Якщо заходить про 1970-ті в Союзі, на думку спадають насамперед наші дисиденти (в Україні якраз 1972-го пройшла друга хвиля репресій). Або вислані й позбавлені громадянства Томас Венцлова чи Йосиф Бродський. Станіслав Курилов, народжений у Владикавказі, а на той час мешканець Ленінграда, напевно не належав до жодної з категорій «незгодних» – людей, які відкрито виступали проти системи чи просто не вміли під неї підлаштовуватися. Власне, напозір його життя було доволі успішним: професія, що давала відносні свободу і навіть можливості для вільнодумства, численні експедиції, непоганий заробіток і загалом не найгірше становище (зрештою, круїзні лайнери були таки не всім доступні – і фінансово, і політично).

Та, як пише сам автор, всього цього йому було замало: навіть маючи родину і улюблену роботу, він не почувався тут своїм, а мріяв далі пізнавати світ і подорожувати без будь-яких обмежень. А думка про втечу чи не вперше з’явилася після того, як їхній команді кількаразово заборонили брати участь у вже запланованих експедиціях із Жаком-Івом Кусто, а також раз за разом відмовляли у візах. Із кожною наступною відмовою задум дедалі міцніше осідав у його голові.

Перша частина книжки – центральна і найзахопливіша: тут автор розповідає про саму втечу і дні, що їй безпосередньо передували (читай: нескінченні пиятики на борту, адже радянським громадянам узагалі не дозволялося сходити на берег), трохи пояснює свою мотивацію і обставини життя, але без надмірної деталізації. Спогади з’явилися не по гарячому сліду, а значно пізніше, у 1980-ті, коли Станіслав Курилов уже був громадянином Ізраїлю. Але ті три дні в океані він описує так докладно і живо, ніби все трапилося позавчора: нічого дивного, зрештою, адже ідеться про досвід, який дослівно змінив усе його подальше життя.

На жаль, розповідь свою він уриває надто швидко. Хоча страшенно цікаво б знати, як поступово змінювалися його враження від «вільного світу». Бо ж зрозуміло, що відчуття ейфорії від того, що вдалося, поступово минуло, як і захват від «живих» пальм і перебування на екзотичному острові. Лише постфактум ми дізнаємося, що після виходу на берег він, як утікач без документів, півроку провів у філліпінській в’язниці, доки вирішували його долю. Він просив про притулок і депортацію в Канаду (де мешкала рідна сестра, одружена з індусом), і врешті отримав дозвіл; потрапивши туди, він якийсь час заробляв фізичною працею, але потім повернувся до досліджень океану і врешті переїхав у Хайфу, де став співробітником Океанографічного інституту. Він удруге одружився (до речі, про першу, залишену в Ленінграді дружину нічого не відомо, хоча можемо припустити, що дісталося їй аж ніяк не менше, аніж, наприклад, згаданій касирці «Аерофлоту»), а помер, за зловісною іронією долі, таки під водою: 1998 року в Тіверіадському озері в Ізраїлі під час чергового робочого занурення.

Незвичайний чоловік із дивовижною долею і таким гострим відчуттям власної свободи. Наче від початку трохи нетутешній, і то всюди. Виявляється, історією Курилова свого часу зацікавилися журналісти BBC, але далі сценарію справа чомусь не зрушила.

Що ж до українського видання, то особливим бонусом до нього стали колажні ілюстрації Надії Міцкевич, що, по суті, пропонують паралельну візуальну історію – лазурово-яскраву і фантастичну, як незнаний підводний світ Тихого океану, але водночас страшенно іронічну, а місцями навіть тоншу за саму розповідь.

Ulrich Alexander Boschwitz. Der Reisende

Ulrich Alexander Boschwitz. Der Reisende (Stuttgart, Klett-Cota, 2018)

Бувають книжки-сенсації, які вибухають не відразу, а через багато десятиліть, коли автора вже давно немає серед живих. А ще бувають хороші книжки з неймовірними біографіями, коли невідомо, що цікавіше – сама книжка чи вся історія довкола неї і її автора.

І перше, й друге можна сказати про «Мандрівника» (чи то радше «Подорожнього») Ульріха Алекзандра Бошвіца – роман, написаний наприкінці 1938-го, який в оригіналі побачив світ аж через вісімдесят років і тоді ж і став бестселером, переживши за два роки кілька великих накладів і привернувши увагу іноземних видавців.

На час написання роману автору – євреєві за національністю, берлінцеві за місцем народження – було лише двадцять три роки. При цьому, «Подорожній» був уже його другим романом, а завдяки успіху першого, з трохи дивною назвою «Люди поруч зі своїм життям», який він видав у Швеції, Бошвіц мав уже достатньо коштів, щоб оплачувати своє навчання в Сорбонні. Погодьтеся, геть непогано для прозаїка-початківця.

Можна ще додати, що 1939-го з’явився переклад «Подорожнього» англійською: спершу в Британії, а наступного року – в Штатах, і того ж таки 1940-го – французькою. І, якщо вірити дослідникам, на роман звернули увагу і критики, і читачі.

На той час хлопець із матір’ю вже кілька років жив поза Німеччиною (власне, емігрували вони відразу після ухвалення Нюрнберзьких законів і відтоді майже весь час перебували в дорозі). Над «Подорожнім» автор працював під час нетривалого перебування в Бельгії та Люксембургу: по суті, весь майже трьохсотсторінковий роман було написано за неповний місяць його вимушених кочувань.

Але на цьому історія раннього і стрімкого успіху, на жаль, і завершується: вже через три роки Ульріха Бошвіца не стане, а рукопис його нового роману загине разом із ним. Як і відредагована версія «Подорожнього», який автор мріяв видати в Німеччині, щойно це стане можливим.

І тільки 2015-го на нього зверне увагу берлінський видавець і редактор Петер Ґраф, який у своєму видавнитві «Das Kulturelle Gedächtnis» («Культурна пам’ять») робить приблизно те, що «Темпора» з «Нашими двадцятими» – відшуковує вартісні забуті тексти і актуалізує їх для сучасних читачів. У цьому ж випадку, отримавши дозвіл нащадків, Ґраф також літературно опрацював першу версію роману, збережену в архіві; тим паче, за документальними свідченнями, автор сам думав його доредагувати.

Події в романі відбуваються невдовзі після погромів 1938-го, коли євреям у Німеччині стало не просто незатишно, а вже справді небезпечно. В центрі сюжету – кілька перших божевільних днів із життя єврейського купця Отто Зільбермана – ще вчора успішного підприємця з великим помешканням у центрі Берліна, а вже нині бездомного блукача, який втратив дім (дружину він спішно відправив до її брата-арійця в інше місто, а син тимчасом вчиться в Парижі, марно намагаючись дістати дозвіл батькам на в’їзд), а рештки врятованих і суттєво обмілілих статків він усюди носить у своєму шкіряному портфелі.

Зупинятися в готелях теж стало небезпечно (там періодично відбуваються облави, а багатьох Оттових знайомих уже арештували), тож Зільберманові не лишається нічого, крім як сісти в купе і просто поїхати з міста геть, а потім, пересідаючи з поїзда на поїзд, безцільно переміщатися країною: з Берліна – в Гамбург і назад, потім у Аахен, Дортмунд, Дрезден, Ляйпциг тощо. Він марно сподівається, що за час мандрів щось з’ясується, і дорога підкаже йому, що робити далі. Якогось разу, за порадою принагідної супутниці, він спробує нелегально потрапити до Бельгії, але прикордонники не спокусяться на хабар і знову повернуть нещасного подорожнього на кордон Третього Райху. Аж врешті, виснажений нескінченними переміщеннями і стресом, він у найневдаліший момент таки засне, і випадкові сусіди по купе, звісно, викрадуть його коштовний портфель. А вже далі – тільки кульмінація і розв’язка (хоч і з відкритим фіналом).

Бошвіц чудово відтворює атмосферу абсурду, в якій опинився його персонаж (і, мабуть, і він сам): світ, що зовні здається таким самим, раптом виявляється ворожим, а старі правила в ньому починають працювати майже навпаки. І річ не лише в тому, що вчорашній статус уже нічого не важить, а колишні близькі друзі радо на тобі наживаються. Ще гірше те, що, опинившись у дзеркальній ситуації, він раптом розуміє, що поводиться зі слабшими так, як перед тим сильніші повелися з ним, відтворюючи і продовжуючи логіку цього нескінченного абсурду.

«Подорожній» – це також дослівно роман дороги: Отто їде то у вагоні-ресторані, то в купе першого, другого чи третього класів, а часом безцільно бродить містами чи бачить тривожні сни про власне дитинство. Він спілкується сам або дослухається до розмов інших. Він то боїться і мовчить, то сміливо вступає в дискусії. Комусь довіряється, когось остерігається, а одного разу навіть починає інтрижку з симпатичною сусідкою-арійкою, яку потім зуміє відшукати в Берліні. При цьому, автор уміло закручує напругу і нарощує гостросюжетність, аж у якийсь момент розумієш, що справді переживаєш за Отто Зільбермана і перегортаєш наступну сторінку з тим, аби дізнатися, що ж із ним сталося далі. Зрештою, 1938-го, коли роман було написано, ще, мабуть, можна було сподіватися, що доля головного героя, попри всі передчуття, виявиться щасливішою, аніж у його автора.

Але ж насправді я ще не все розповіла і про Ульріха Бошвіца. Адже загинув він не в концтаборі чи десь у ґето, як можна б припустити з огляду на час смерті, а на борту великого корабля, який плив… ні, не кудись, наприклад, в Америку, а з Австралії в Європу. Річ у тім, що на початку війни Бошвіца, який на той час опинився в Англії, як німця за паспортом (хоч і єврея за національністю) інтернували як «enemy alien» до тієї-таки Австралії: тяжка подорож океаном на переповненому кораблі тривала кілька місяців. Тепер же, 1942-го, він повертався з табору для інтернованих осіб назад. І саме цей корабель торпедував німецький підводний човен: загинули всі на борту, включно з молодим письменником.

Життя часом і справді буває непередбачуванішим, аніж найгостросюжетніший роман. І часом і в колективній безнадії є шанси на індивідуальну несподіванку.

Наталія Гуменюк. Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму

«Цю книжку я пишу, аби люди, які впродовж кількох останніх років не були, не жили в анексованому Криму, змогли хоча б трохи відчути, як воно».

Сказане вище – і про мене. Адже, за винятком нечисленних репортажів, згадок про чергові арешти кримських татар, нових і старих політичних в’язнів, а ще періодичні маніпуляції довкола Керченського мосту або подачі води на півострів, я справді не знала, яким є Крим після анексії.

Прочитавши «Загублений острів», можу сказати, що авторці таки вдалося маніфестоване в передмові: цей доволі цілісний збірник репортажів, писаний упродовж 2014 – 2019 років, і справді створює відчуття стереоскопічності – як у діахронічному, так і синхронному вимірах. Від перших днів і тижнів окупації аж до вересня 2019 року, коли до Києва повернулися Олег Сенцов і Олександр Кольченко. Щороку (за винятком 2015-го), а нерідко і по кілька разів на рік. Від Бахчисараю, Севастополя, Ялти і Гурзуфа до Євпаторії, Сімферополя і Керчі. І, звісно, в поліфонії голосів: від проукраїнських мешканців, які вирішили нікуди не виїжджати (як каже один колишній журналіст українського видання, комусь же треба розповідати, що тут відбувається), до підприємців, які намагаються тихо прилаштуватися до нових умов, і дружин і матерів арештованих киримли (ціла галерея неймовірних доль і фотопортретів), які борються за свободу своїх рідних; від севастопольських дідків і бабок, які під звуки баяна радісно святкують чергове –річчя «кримської весни» і впевнено ретранслюють найвідвертіші фейки російського телебачення, – до колишніх наркозалежних, які до 2014-го перебували на програмі замісної терапії і яких після окупації просто кинули напризволяще (дозволений в Україні метадон у Росії заборонено, а самої програми реабілітації не існує): не дивно, що хтось за цей час повернувся до важких наркотиків, а одна зі співрозмовниць репортерки вже померла. Окремим сюжетом стає історія масового вбивства в керченському політехнічному коледжі в 2018 році.

Читайте також: Наталя Гуменюк. Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму (УРИВОК)

Ще від «Майдану Тахрір» Наталія Гуменюк, мабуть, найбільше вражала своєю сміливістю. Зрештою, журналістці «Громадського» перетинати кримський «кордон» і робити репортажі з півострова відразу після Майдану було, може, не менш сміливо, аніж європейській жінці опинитися без чоловічого супроводу в арабському світі. Наче й можна сховатися за хіджабом (читай: вдати з себе випадкову споглядачку), але шанси натрапити на тих, хто впізнає або просто розпізнає в тобі «чужу», завжди лишаються.

За п’ять років окупації змінюється не лише загальний контекст, а й розуміння власних завдань і оптики: якщо на початку 2014-го здавалося, пише авторка, що всі свідчення важливі (кожен зафіксований факт російської присутності, кожна задокументована брехня чи маніпуляція), то доволі швидко стало зрозуміло, що реакції немає не тому, що бракує доказів. І якщо і має сенс щось робити, то це фіксувати плинність самої реальності й мінливість думок.
Наталія Гуменюк свідомо уникає власних оцінок: її головне завдання – показати і розповісти, а не щось довести, особливо своїм співрозмовникам. Хоча персонажі цієї книжки справді страшенно різні, як і їхнє бачення подій. Але навіть за автоматизованою рутиною тих, хто начебто все прийняв і змирився, часом проступає «рутинний біль», і журналістці вдається його вловити, як і бодай кількома деталями дати відчути, «як воно – бути людиною, що, на перший погляд, просто опинилася в окупації?»

Не знаю, як пояснити це логічно, але ці репортажі мають, крім того, якусь сугестивну силу. Хоча найменше в них, звісно, Криму туристичного, читаючи збірник, я мимоволі згадувала і майже бачила «свій» Крим, востаннє відвіданий ще 2012-го, в усьому багатстві його назв, запахів і кольорів. І, звісно, від цього ставало ще сумніше.

Власне, з кожним роком наш «загублений острів» віддаляється від нас трохи далі: ми дедалі менше знаємо і розуміємо, що там відбувається і як узагалі виглядає тамтешнє життя. Навіть якщо досі стежимо за новинами, сподіваємося на його повернення і щиро вболіваємо за тих, хто втратив домівки або й надію. І, може, в цьому найбільша цінність книжки Наталії Гуменюк: вона щоразу актуалізує цей простір і наближає його до нас в усій його неоднорідності, а часом і незручності. Щоб ми не втрачали зв’язок. І тоді, коли туди можна буде повернутися, ми ще могли його впізнати.