Петро Яценко. Магнетизм (УРИВОК)

Новий роман Петра Яценка — магічна історія про те, як у диво­вижний спосіб пов’язані люди й міста: вони притягуються і відштовхуються, можуть із легкістю знищити одні одних, а можуть дати одні одним життя… Головна героїня Марія на прізвисько Гайка тікає з окупованого Донецька останнім потягом до Києва й опиняється сама в чужому великому місті. Ще в дитинстві вона відкрила в собі дивний хист бачити історії людей, записані на металі, а тепер чує мову будинків і знає їхні імена. День за днем перед нею постають нові химерні виклики, але найголовніший із них — чи зможе вона своєю жертвою врятувати рідне місто, серце якого перестало битися?

Петро Яценко. Магнетизм. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020

Безрозмірна валіза

Літо було таке п’янке, а поміж багатоповерхівками так ностальгійно квилили серпокрильці, начебто в їхніх навушниках крутився на репіті «Готель Каліфорнія». Гайка трамбувала футболки і труси в розхристаній чорній валізі. Cпортивні штани Льоші Жарєного мальовничо зависли на бильці дивана, поблискуючи засмальцьованим коліном, а в склянці у ванній засохла його зубна щітка. По телефону він сказав, щоб не хвилювалася, що з ним усе гаразд, його забрали наші рєбята, він копає траншеї, і хай вона їде сама. Льошин голос звучав тихо, ніби він виправдовувався — власне, так, як завжди, — тому Гайка не могла визначити, каже він правду чи бреше.

Утрамбовувати речі — то була одна з Гайчиних суперздібностей. Вона пишалася тим, скільки всього може помістити у свою валізу, яка бувала вже і в Одесі, і в Херсоні, і навіть у Відні. Гайка на практиці довела, що, крім трьох вимірів, є ще й четвертий, в якому можуть дивом зникати утрамбовані речі, а потім дивом з нього повертатися. Про той вимір свідчила її валіза, коли стражденний замок-блискавка рипів і кректав, а вижити йому допомагали лише стяжки брудно-зеленого захисного кольору.

Але, на жаль, Гайка не мала хисту повертати з четвертого виміру людей. Льоша пропав два дні тому, коли вийшов забрати залишки товару зі своєї ятки на привокзальному ринку (якісь блешні, риболовні гачки та жилки), — і лише вчора ввечері подзвонив. Подзвонив чомусь не на її, а на їхній «бабцин телефон» — стареньку «нокію», яку вони купили, щоб розмовляти з Льошиною бабцею, яка мала іншого оператора, жила на Жовтневому і яку убив снаряд.

Того дня Глафіра Петрівна (так звали бабцю) саме встала зі своєї тахти і вийшла на кухню увімкнути гучніше радіоточку. На той час снаряд уже розкрив пелюстки стабілізаторів і летів з легким свистом поміж найвищими птахами, поволі знижуючись. І якби він мав очі, то міг би бачити захопливий краєвид: сонце вставало над великим містом, пробираючись крізь дими з демонічних труб, забарвлювало смог багрянцем, хляпало фарбою на порослі ріденькими деревами верхівки териконів, зблискувало у вікнах верхніх поверхів новобудов, що височіли над старими й облізлими п’яти- та дев’ятиповерхівками. Ще снаряд побачив би далекий обрій з ледь помітними прожилками доріг і зеленими лісосмугами, дим над аеропортом і перисті хмари… Але він не мав очей, тому пробив спочатку тонкий шар в’язкого руберойду, потім — залізобетонне перекриття горища, пошкодив трубу опалення, налякав голубів на техповерсі, а тоді з останніх сил подолав опір ще одного шару бетону і з гуркотом упав на продавлену ще теплу тахту, з якої щойно встала баба Глафіра. Не розірвався, бо тридцять років лежав на складі і вибухнути йому чомусь не вдалося, хоча він, напевно, цього дуже хотів.

Гайка дізналася всю історію цього снаряда, лише притуливши руку до корпусу. Снаряд довго везли поганою дорогою, а коли відкрили ящик, його взяли гарячі руки Василя, який прийшов служити добровольцем з Боярки Києво-Святошинського району і якого там чекали троє дітей та лиха дружина. Василь притулив снаряд до вкритих порохом оголених грудей, і холодний метал на кілька митей торкнувся його коричневих ареол. Тоді він потрапив до механізму заряджання гармати Д-30 випуску сімдесят восьмого року, і Микола з херсонської околиці, де в нього залишився гаражний автосервіс і пасіка на п’ятнадцять вуликів, швидко все розрахував, тицяючи пожовклим від тютюну пальцем у таблицю, а Павло з Попасної смикнув за ручку спускового механізму, яку вже трохи поїла іржа. У нього вдома нічого не лишилося — його дім згорів.

Льошина бабця не померла того самого дня, а тільки через тиждень — у неї стався гіпертонічний криз, а що всі лікарні були переповнені, то її відправили назад додому. Льоша привіз її на білому «Москвичі-412» сімдесят шостого року випуску, купленому ще його покійним дідом, і затягнув на плечах на горішній дев’ятий поверх, де була бабцина квартира, бо ліфт уже другий місяць не працював.

Снаряд далі лежав собі на тахті в німбі з уламків бетону, крихт штукатурки та пилу від побілки. Його стабілізатори перетворилися на сумне металеве шмаття. Тахта, проте, виявилася майже не понищеною, хіба з-під оббивки місцями повилазив липкий від часу поролон.

Глафіра Петрівна довго репетувала на кухні й заборонила Льоші — по-перше — чіпати снаряд і — подруге — везти її до них із Гайкою додому. Вона не любила Гайку. Та й Льошу недолюблювала. Їй подобалося жити самій у своїй однокімнатній квартирі з великою кухнею — майже вісім метрів. Льоша постелив їй там на старій розкладачці, а дірку у стелі кімнати затулив шматком фанери. Так вони й жили разом сім днів: Глафіра Петрівна, народжена двадцять дев’ятого року, та снаряд для гармати Д-30, вироблений на військовому заводі у Свердловській області Російської Радянської Федеративної Республіки у вісімдесятому. Бабця переважно лежала, бо, коли вставала, їй паморочилося в голові. Снаряд теж лежав тихо і спокійно, бо його голова могла кожної миті вибухнути.

Гайка принесла суп у літровому слоїку та пюре з котлетою у пластиковому контейнері і, поки Глафіра Петрівна їла й нарікала, що Гайка погана господиня, бо в котлеті забагато хрящів, зазирнула до кімнати зі снарядом. Постояла трохи в одвірку, потім підійшла: снаряд химерно її вабив, як і все, що було з металу. Тоді вона й поклала руку на його прохолодну обгорілу подряпану поверхню.

Снаряд мав влучити у башту танка Т-72, який позавчора перетнув український кордон з боку маленького російського містечка Гуково в колоні інших таких машин, на яких перед тим абияк зафарбували бортові номери. А тепер пострілював, маневруючи на руліжній доріжці напівзруйнованого донецького аеропорту, побудованого три роки перед тим до європейського чемпіонату з футболу. Проте снаряд чомусь не притягнуло до башти, а відштовхнуло від неї: він відскочив, немовби вони з танком мали однакові полюси.

Більше про книжку – тут.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики