Європейський вуркаган, кумир і душка: п’ять найгучніших містифікацій 20-х років

Атмосфера наших 20-х сприяла веселим розіграшам і містифікаціям. Аж дивно, що «Велесову книгу» написали не в Харкові, застосовуючи «скрипниківку». То в газеті з’явилося повідомлення, що втонув юний поет-футурист Олекса Влизько, і солідний критик Володимир Коряк публікує некролог, у якому порівнює Влизька із Пушкіним. А через кілька днів Влизько надсилає в редакцію спростування про свою загибель і кепкує з Коряка, бо й телеграму про втоплення він сам таки відбив із провінційного телеграфу. То «Літературний ярмарок» друкує цілу стенограму диспуту про Зелену Кобилу з виступами представників різних угруповань, навіть ворожих — від Івана Кулика до Миколи Куліша. Вони реально це самі писали? Для Майка Йогансена звичним ділом було переконати співрозмовника в чомусь неймовірному, а потім вилити на нього відро крижаної води: «Усе це дурниці». Що вже казати про псевдоніми: їх у 20-х роках було стільки, що коли їх вчасно не розкрили, то нині шансів зовсім мало.

Сорочка «Літературного ярмарку» роботи Анатоля Петрицького. 1928

Та одна річ — звичайний розіграш чи псевдонім, а інша річ — літературна містифікація, коли треба вигадати не лише персонажа (чи персонажку, але в укрліт 20-х такої, на жаль, не було), а й написати йому тексти. Як-от згаданий вище диспут про Зелену Кобилу — хто його автор чи автори? А ця мода в «Літературному ярмарку» давати заголовки «Автобіографія Майка Йогансена. Написав І. Сенченко» або «Автобіографія Леоніда Чернова, писана рукою Валеріяна Поліщука». Ну, добре, рукою, а чого Сенченко писав автобіографію Йогансена, це ж «авто»!

Недаремно Ігор Муратов пригадував, що у 20-х не раз казали: «У повсякденних розмовах, як і в художній літературі, тупорила достеменність тільки навіває нудьгу. Скрізь повинна бути винахідлива вигадка, своє трактування, свій ракурс». Певно, щоб не нудьгувати, і вигадувалися ці розкішні літературні містифікації. Пропоную вам п’ять історій — химерних, тривалих, загадкових і веселих.

Віллі Вецеліус. «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925). Випуски 3 і 5. Обкладинки Вадима Меллера

Ім’я: Віллі Вецеліус
Автор: Майк Йогансен
Рік: 1925
Викриття: 1928

Авантюрний роман Віллі Вецеліуса (Willy Wetzelius) «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» вийшов у десяти окремих книжечках-випусках 1925 року — саме коли пригодницький жанр став надзвичайно популярним у радянській літературі. За два роки до того, 1923-го, один із більшовицьких вождів Ніколай Бухарін звернувся через газету «Правда» до радянських письменників із закликом дати читачам «червоного Пінкертона». І його одразу почули. Російська авторка Маріетта Шагінян, сховавшись за невигадливим псевдонімом Джим Долар, негайно почала друкувати агітаційно-пригодницький роман «Месс-менд, або Янкі в Петрограді», що мав шалений успіх.

«Почув» заклик Бухаріна і Віллі Вецеліус, а точніше Антон Райнке. Перший випуск роману «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» містив переднє слово видавця, принаймні так випливає з його тексту, що підписався ініціалами М. К. Отже, з цієї передмови читач дізнається короткі відомості про автора.

Віллі Вецеліус — псевдонім Антона Райнке. Цей Райнке народився 1893 року в сім’ї німецьких колоністів на Запоріжжі, на самій Хортиці. «Речі свої, написані в легкому жанрі авантурних романів, він зачитував на вечірках у колонії». Антон Райнке поїхав до Німеччини працювати там у повпредстві (повноважне представництво — тогочасна назва посольства чи консульства) і не повернувся — його «застрелив німецький офіцер у випадковій сутичці з двома фашистами». Рукопис роману потрапив у видавництво вже після загибелі автора.

Переднє слово до роману Вецеліуса

Писав Райнке німецькою мовою, тому «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» довелося перекладати українською, перекладач сховався за ініціалами А. Г. Г. Під час перекладу виникало чимало проблем, пояснює автор переднього слова, адже текст первісно не призначався для друку. «Щоб можна було його надрукувати, довелося змінити і зм’якшити деякі місця його книги, написаної трошки вільно. Крім того, у видавництві скоротити кілька вставних епізодів, бо «роман справляв враження не зовсім закінченого й ці епізоди мали занадто малий зв’язок з ходом дії».

Насамкінець «той, хто пише ці рядки» зізнається, що в процесі перекладу йому довелося дописати незакінчений останній розділ, натомість третій розділ не зазнав жодних змін у стилі Вецеліуса. І навіщось цей загадковий М. К. додає, що «в особі Дюваля Вецеліус дав деякі риси свого характеру».

Пишучи цей містифікаційний вступ, Йогансен припустився однієї лажі. На титулі чітко стоїть: «Переклад А. Г. Г.». А в передмові її автор говорить про себе як про перекладача: «Тому, хто пише ці рядки, довелося перекладаючи дописувати останню главу». М. К. — це криптонім Йогансена, утворений від його псевдоніму Михайло Крамар (а псевдонім утворено від дівочого прізвища Йогансенової матері Крамаревська), — так Йогансен підписувався на початку 1920-х.

І хоча Вікіпедія стверджує про подібність біографій Антона Райнке і Йогансена — «за походженням вони обоє натуралізовані іноземці», спільного у них мало. Йогансен не натуралізований іноземець, а син прибалтійського німця й українки козацького роду (принаймні сам він так стверджував, навіть коли заявляв, що він нащадок Сервантеса і козака Грицька Скараного). Із німецькими колоністами Йогансени ніколи не водилися, особливо на Запоріжжі, Гервазій Андрійович благополучно оселився, жив і помер у Харкові.

Михайло Йогансен. Дружній шарж Олександра Довженка. 1924

Хотілося б сказати, що Йогансен приписав своєму фіктивному Вецеліусу життєве гасло «Der Mensch ist der mächtigste!», але Йогансен замолоду був шопенгаверіянець і не вважав людину наймогутнішою. Отож від Йогансена у Віллі Вецеліуса, він же Антон Райнке, тільки німецьке походження.

Проте Йогансен так намагався заплутати читачів у передмові, що у них виникли закономірні підозри. Одні рецензенти скромно оминали увагою автора роману, а от київський критик Фелікс Якубовський відверто сумнівався: «Хоч і подано в передмові його трохи загадкову біографію, проте одразу спадає на думку, чи не є це просто вигаданий літературний тип, ну, приміром, як колись у російській літературі Козьма Прутков? Чи не є сама авторова постать вигадкою чи групи авторів, чи одного письменника?

Бо ж увесь стиль книжечок у дусі модного тепер авантурного роману (приклад — російський “Мес-Менд”), що нагадує колишнього, трохи підживленого й, так би мовити, “радянізованого Пінкертона”, занадто тхне смаком нашого великого міста. Невже німець-колоніст із Запоріжжя (навіть з осередку запорозьких козаків з Хортиці!) Вецеліус-Райнке міг до такої міри попасти в цей тон?!»

Друзі ж Йогансена знали автора із самого початку, тому містифікацію досить швидко розкрили. Коли 1928 року вийшов солідний двотомник «Десять років української літератури (1917–1928)», то біля іменні Віллі Вецеліуса вже стояло «Див. М. Йогансен». Однак сам він ніколи не згадував «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» ні в автобіографіях, ні в самостійно складених бібліографіях.

Омелько Буц. Портрет роботи Миколи Міщенка. 1931

Ім’я: Омелько Буц
Автор: Олекса Слісаренко
Рік: 1925
Викриття: 1931

Професор скотарства і ветеринарії Омелько Буц дебютував як літературний критик у серпні 1925 року — в газеті «Культура і побут» опубліковано його фейлетон «Про вплив індустрії на телят, про верлібр та державні позики». Слідом з’явилися й нові фейлетони: «Поради молодим письменникам, або Сам собі геній», «Біографії великих письменників», «Підручник доброго тону, або Як поводитись в академічному товаристві» та інші.

І все було добре, та прийшла лиха година і професор помер. Із некролога його друга відомо, як це сталося: «Бувши людиною позапартійною, він одного разу прокинувся вранці зі святим переконанням, що існування на землі зобов’язує його вступити до якоїсь літературної організації. Чому виникло таке переконання, він з певністю сказати не міг, але, мабуть, важка вечеря напередодні викликала кошмари і хворобливі марення.

Покійний професор був людина принципова й послідовна. Затіявши щось робити, він робив так, щоб напевне досягти якихсь результатів. Так і з цим чудернацьким переконанням: думаючи, що його літа та ветеринарна практика стане на перешкоді в прийомі до літературної організації, він ухвалив подати заяви про вступ до всіх разом організацій, що існують на терені Радянської України».

Омелько Буц. Посмертна збірка творів (1931). Обкладинка Миколи Міщенка

Далі наводяться тексти всіх заяв, чернетки яких збереглися в письмовому столі професора. Бо на всіх їх прийшла позитивна відповідь!

«Як обухом вдарили бідного професора всі ці заяви. Три дні, три ночі він ходив, не спавши і не ївши, а на ранок четвертого дня купив у Церобкоопі бляшанку “тушкованого м’яса” і з’їв. Отрута вплинула швидко, і за п’ять хвилин од професора лишилася тільки оболонка. Весь дух його у формі душі вийшов із тіла, за що свідчив сильний запах “тушкованого м’яса”.

Цей факт дає право всім організаціям у спискові співробітників писати ім’я професора О. Буца, обвівши його чорною рамкою».

Щоправда, жодна тогочасна літорганізація так цього і не зробила. Проте друг покійного, письменник Олекса Слісаренко, зібрав усі його тексти, додав передмову автора до збірки його творів, що не встигла вийти за життя, супроводив це некрологом та поясненнями і видав 1931 року окремою книжкою у видавництві «Література і мистецтво». Некролог починається фразою «Мій друг Омелько Буц помер». Причини цього Слісаренко не знає: «Які причини призвели О. Буца до думки про самогубство саме в той момент, коли так блискуче справдилися його мрії стати членом літературної організації, невідомо. Відомо тільки, що він сказав, умираючи: “А їдять його мухи з комарами”.

Це були останні слова великої людини…»

Олекса Слісаренко. Дружній шарж Олександра Довженка

Це справді були останні слова Олекси Слісаренка під псевдонімом Омелько Буц — більше він так не підписувався: ані повністю, ані ініціалами О. Б. До речі, ці ініціали ще й нині вводять в оману дослідників: офіційно вважається, що вперше як О. Б. він фігурує в журналі «УЖ» за листопад 1928 року, а насправді Слісаренко почав підписуватися цим криптонімом, ще коли працював у газеті «Більшовик» 1923 року, за кілька років до появи повноцінного Омелька Буца. Цікаво, що і його знаменитий «одноразовий» псевдонім Обсерватор, яким підписано скандальну статтю в журналі «Вапліте», теж починається на літери «Об». Чи є в цьому якась закономірність, хтозна.

Напевно, містифікацію Слісаренка розкрили ще до виходу «Посмертної збірки творів з портретом автора, некрологом та примітками», але свідчень про це немає. У тій-таки основоположній для 20-х років бібліографії «Десять років української літератури» Лейтеса і Яшека написано, що Омелько Буц — псевдонім (про це неважко було здогадатися), але кому він не належить — не розкрито. І спільного у професора скотарства й ветеринарії з його дотепним автором, так само як у Йогансена й Вецеліуса, мало — тільки освіта, та й то умовно, бо пов’язана з аграрною сферою. В Олекси Снісаря (це його справжнє прізвище) освіта була досить скромною — Кучерівське сільськогосподарське училище (нині технікум на хуторі Кучеров Бєловського району Курської области РФ), яке він кинув, і таке саме училище в Харкові, яке він закінчив і навіть попрацював трохи агрономом. Треба припускати, що професор Буц здобув кращу освіту, вибившись аж у професори скотарства й ветеринарії.

Омелько Буц не боявся пропечатувати у своїх текстах і свого автора, що додавало містифікації натуральности.
А Слісаренко! А Косинка!
Краса дотепних візників!
Ми, словом, ставимо «під стінку»
Надбання пройдених віків.

Публікація Жоржа Гудрана в «Новому мистецтві». 1927

Ім’я: Жорж Гудран
Автор: Юрій Смолич
Рік: 1926
Викриття: 1928

У середовищі харківських театральних рецензентів склалася традиція. На прем’єрах усі сиділи разом і в антрактах по ходу вистави вільно ділилися враженнями, тому під кінець уже формувала спільна думка, отож рецензенти виступали, як тоді казали, єдиним фронтом. Кожна столична газета мала своє зарезервоване місце. Партійний орган газету «Комуніст» представляв Йона Шевченко, урядову «Вісти ВУЦВК» — Юрій Смолич, профспілковий «Пролетарий» — Ісак Туркельтауб, міську газету «Вечірнє радіо» — Володимир Іволгін.

16 жовтня 1926 року в Харкові в приміщенні держдрами на Сумській (тоді — Карла Лібкнехта), яке залишив театр імені Івана Франка і подався після провалу в столиці на Київ, відкривав свій перший столичний сезон театр «Березіль». Давали «Золоте черево» Фернана Кроммелінка в постановці Леся Курбаса. Чи вдасться йому підкорити Харків? Отож рецензенти зібралися заздалегідь і нетерпляче чекали початку. Від «Вістей ВУЦВК» прийшов новачок, бо Смолич недавно пішов працювати інспектором театрів у відділ мистецтв Головполітосвіти Народного комісаріату освіти і з газети звільнився. Пустувало лише одне крісло — від журналу «Нове мистецтво». Усі цікаво позирали, хто ж туди прийде, але вистава почалася, а крісло так і залишилося порожнім.

Яким же було здивування колег по цеху, коли в найближчому числі тижневика «Нове мистецтво» таки з’явилася рецензія на харківський дебют «Березоля» за підписом нікого не відомого Жоржа Гудрана. Так і пішло: рецензента на виставі немає, а в суботу виходить «Нове мистецтво» — і там свіжа рецензія. Ще більше товаришів по перу дивувало, що в тих статтях Гудрана лунав безпосередній відгук на ті гарячі суперечки, які вони вели у своєму вузькому колі. У це коло допускали лічених по пальцях штатних рецензентів та ще Смолича — як давнього колегу і представника відділу мистецтв Наркомосу. Усього п’ять-шість осіб. Хто із них зрадник?

Число «Нового мистецтва», у якому дебютував Жорж Гудран

У «Березолі» теж думали-гадали над особою таємничого симпатика театру. Кожна рецензія Гудрана була не просто позитивною, а гострою і талановитою, на відміну від дошкульної критики, яку театр постійно вислуховував від Головполітосвіти в особі інспектора Смолича. Отож березільці вирішили послати розвідку. У редакцію «Нового мистецтва» нібито поговорити про «молодіжний» номер, присвячений комсомольським виставам, пішли Мар’ян Крушельницький і Борис Балабан у товаристві гарних жінок (на це теж був розрахунок) — Ганни Бабіївни, Надії Титаренко і Валентини Чистякової. У редакції саме були і Микола Христовий, і Василь Хмурий. Березільці прийшли, завели розмову про те про се, намагаючись між іншим випитати, хто ж такий той Жорж Гудран. Аж тут нагодився Майк Йогансен. А коли гості, пригадував Крушельницький, «надто активно пішли в наступ, Хмурий і Йогансен на хвилинку вийшли, залишивши нас на редактора, людину досить сувору, а потім повернулись і прочитали експромт» (весь буде в «Повній збірці віршів» Майка Йогансена, чекайте), що закінчувався так:

Одягається, як денді,
Не горілку п’є, а бренді, —
Хто ж такий цей Жорж Гудран?
Європейський вуркаган!

Жоржа Гудрана придумали Юрій Смолич і Василь Хмурий. Хоча головним редактором щотижневика «Нове мистецтво» значився Микола Христовий, начальник відділу мистецтв Наркомосу, журнал одноосібно й самочинно робив Василь Хмурий: він писав тексти, редагував, верстав, тримав коректуру і навіть займався експедицією, тобто розсилкою. Хмурий і запропонував Смоличеві взяти на себе «Березіль» — від першої до останньої вистави. Однак Смолич категорично відмовився, адже тепер він був міністерським чиновником і мав би висловлювати думку відділу мистецтв, а отже, й цілого Наркомосу. Смолич не хотів за всіх розписуватися або, навпаки, вступати в конфлікт із начальством, якщо їхні думки не збігаються. Справу вирішила пляшка вина, після якої Смолич і Хмурий придумали йому псевдонім, «переклавши» ім’я і прізвище французькою: Юрій (Георгій) — Жорж, Смолич (від смола) — Гудран (від гудрон).

Юрій Смолич. Портрет роботи Василя Касіяна. 1930

Здається, вичислити таємничого Гудрана було досить просто, і багато людей про цю містифікацію знали. Смолич бував на всіх прем’єрах «Березоля», сидів у першому ряду на одному з двох крайніх біля внутрішнього проходу крісел — то були постійні місця відділу мистецтв Наркомосу. У частих розмовах із Лесем Курбасом Смолич говорив про Гудрана як про третю особу. Мар’ян Крушельницький на схилку літ зізнавався: «Те, що Жорж Гудран — це прямий переклад на французьку мову прізвища Юрія Смолича, нам якось і на думку не спадало. Секретом Полішинеля це стало вже потім, а тоді…»

Отак Гудран преспокійно собі пописував рецензії добрих два роки і зник з обрію, так само несподівано, як з’явився, зовсім не через викриття. Він помер своєю смертю. Смолич покинув урешті-решт інспекторство в Наркомосі і поновився як штатний рецензент у газеті «Вісти ВУЦВК», отож йому вже не треба було ховатися за псевдонімом. І все-таки один із колег його таки розгадав: театральний критик Йона Шевченко вичислив Смоличеві стилістичні ходи, але зберіг цей секрет. А Курбасу Смолич відкрився сам, після того як його звільнили з «Вістей» за позитивний відгук про «Народного Малахія».

Едвард Стріха. Портрет роботи Антоніни Іванової. 1928

Ім’я: Едвард Стріха
Автор: Кость Буревій (Сопляков)
Рік: 1927
Викриття: 1929–1930

Едвард Стріха тріумфально з’явився в журналі «Нова генерація» під завісу 1927 року: у жовтні редактор Михайль Семенко отримав від нього чотири листи, до яких додавалися стаття «Максимум вимагаємо — безліч дамо» і чотири вірші під назвою «Радіотези». Редактор журналу був у захваті від нового автора, і тексти негайно опублікували в грудневому номері. Семенко назвав їх оригінальними і зразковими футуристичними.

Листи було надіслано з Москви, а зворотну кореспонденцію загадковий Едвард Стріха пропонував адресувати так: Москва, Садово-Спаська вул., 19, кв. 105, Євгенії Йосипівні Нізнер для Аді. Свою біографію Стріха коротко описував так. Селянський син із Волині, якого 1916 року заслали на каторгу, але він утік за кордон. Далі Байкал, Київ, фронт, Буковина, Відень, Париж. Тепер у Москві, але ненадовго, бо працює дипкур’єром між Москвою і Парижем, де навіть у Латинському кварталі показував місцевим футуристам вірші Семенка. Ще в першому листі Стріха сповіщав, що йому 25 років і він «теж брюнет», тобто як Семенко. Отже, виходило, що він 1902 року народження і на каторгу потрапив у 14. У Москві він спілкувався, як випливало з листів, із Гео Колядою і Костем Буревієм, відомими в українських літературних колах, на відміну від Стріхи.

Крім відомостей у листі, Стріха написав автобіографічну поему «Зозендрóпія», присвячену його коханій — графині Зозе (повне ім’я Жозефіна) Пхутюр’є. Тут пригоди на сибірській каторзі, серед російської аристократії і паризького бомонду та переродження графині в більшовичку й одруження її з безстрашним чекістом Стріхою-Стрішинським описано в деталях. Семенко побачив у поемі «елементи шедевру».

Поема «Зозендрóпія» в журналі «Авангард 3». Заголовок

Та поки «Нова генерація» готувала «Зозендрóпію» до друку, стався скандал. До Семенка дійшли чутки, що його новий улюбленець Едвард Стріха — містифікація. Аж московський «Новый ЛЕФ» писав: «Эдвард Стриха является единственной своеобразной “литературной личностью” в журнале: это какой-то укрфутуристический Кузьма Прутков. Стихи его, напечатанные в первых номерах, имеют несомненно пародийную установку». Упс!

А проте в журналі зігнорували чутки й натяки і в № 4 таки надрукували «радіопоему на дві передачі». Щоправда, називалася вона «Зозендропíя» — наголос не на тому складі. Слідом у «Новій генерації» з’явилися ще три вірші Стріхи і лист від нього, нібито фальшивий, на який відповів справжній Едвард Стріха.

Усе вкрай заплуталося, та на цьому кар’єра футуристського генія раптово обірвалася: у жовтневому числі журналу за 1928 рік вийшов некролог у чорній рамці «Трагічна смерть Едварда Стріхи». Колеги із сумом сповіщали: «Під час подорожі співробітників “Нової генерації” до Мурманського трагічно загинув наш співробітник, молодий і талановитий поет Едвард Стріха». Сталося це в товаристві Михайля Семенка, Гео Шкурупія і Дана Сотника; Стріха, оглядаючи озеро на острові Кильдин, зірвався зі скелі. Тут-таки було вміщено вдови покійного Олени Вебер з проханням надіслати матеріали про її чоловіка, що їх разом із творами футуристи збиралися друкувати в журналі і видати окремою книжкою.

Ще раптовіше Едвард Стріха ожив! Він передав справжню «Зозендрóпію» в «Авангард» Валер’яна Поліщука, де її було опубліковано в третьому числі. Стріха в передмові звинуватив Семенка і Шкурупія у виготовленні і оприлюдненні фальшивки: мовляв, коли вони дізналися, що твори Стріхи — це пародія на український футуризм, то швиденько збацали підроблену поему «Зозендропíя» та ще кілька віршів, а потім «поховали» живого автора.

Стріха справді був живіший за всіх живих: він не вгавав і незабаром оформив вступом та інтермедіями восьму книгу «Літературного ярмарку» за 1929 рік. Коли в газетах з’явилося оголошення про це, в Ярмарком посипалися листи й телеграми від письменників і читачів. Рина Мазєніна писала: «Це не той Едвард, що одружився з графівною Пхутюр’є? Коли той, то скажіть йому, що він душка й кумір». Тимчасом цей душка й кумир написав листа в Головліт із проханням «заборонити “Новій генерації” друкувати будь-що за підписом Едварда Стріхи» і таки через офіційні установи (плюс іще місцевком письменників) свого добився.

Кость Буревій

А ще менше як за рік у журналі марксо-ленінської критики «Критика» Едвард Стріха видрукував текст «Автоекзекуція», де нарешті розкрив свою містифікацію: суть її була в тому, щоб пародіювати всі течії, напрями й стилі, які є в українській літературі, а почав він із футуристів і конструктивістів. Отож Едвард Стріха — найскладніша містифікація в історії української літератури, адже це не просто вигадка, розіграш, а пародія на вже написане.

Буревій так і не назвав своє прізвище, навіть у марксо-ленінському журналі. А проте багато хто його знав від початку, можливо, ці люди й нашептали на вухо Семенкові. Насправді футуристам не пощастило, що саме вони стали об’єктом пародії. Кость Буревій був досить капосною і чварною людиною, ваплітян у листах називав «нудними і юмористичними “академіками”» і взагалі збирався вступати у ВУСПП. Те, що його пародії друкують, на відміну від серйозних статей, він називав «літпаскудством» і дуже злився.

Буревій одразу задумував Едварда Стріху як колективний псевдонім і наполегливо запрошував приєднатися до нього Калістрата Анищенка: «Ідея: треба цього Стріху роздуть, прославить як радянського К. Пруткова. Коли хочете, приставайте до компанії. Пишіть сатиру в прозі — карикатуру на футуристичну белетристику, шліть мені, а я перешлю до “НГ”. Я проговорився про цю історію Панчу та Ю. Яновському. Зайдіть, будь ласка, до Панча: скажіть йому, що я нагадую, що Е. Стріху треба держати в тайні. Коли вони не одмовляються взяти участь (обіцяли) в співробітництві з Стріхою, то нехай присилають матеріял». Буревій щедро наділив Адю моментами своєї біографії, що стосується каторги і життя в Москві, але решта пригод — вигадка чистої води.

Усі матеріали про Едварда Стріху зібрав і видав 1955 року в Нью-Йорку зачарований кумиром і душкою Юрій Шерех. Не маючи всього потрібного під рукою, упорядник припустився багатьох помилок, тож твори сміливого дипкур’єра знову чекають на перевидання.

Віктор Домонтович. Дівчина з ведмедиком (1928)

Ім’я: Віктор Домонтович
Автор: Віктор Петров
Рік: 1928
Викриття: 1948

«Дівчина з ведмедиком» Віктора (!) Домонтовича вийшла друком 1928 року — одночасно з «Містом» Підмогильного, «Недугою» Плужника, «Золотим павучком» Олеся Донченка та «Гармонією і свинушником» Бориса Тенети. На цьому тлі ніхто її інтелектуальним романом не вважав — читачі, фахові й пересічні, сприйняли її як ще один любовний роман. І звичайно, публіку інтригувала постать невідомого автора.

Містифікацію ніхто не запідозрив, але й певні сумніви виникали. Один рецензент писав: «Що треба визнати — В. Домонтович, ніби дебютант у нашій літературі, все ж таки зовсім не схожий на початківця. Свою салонно-психологічну драму він розвиває, хоч сухо, але за всіма літературними правилами і традиціями психологічної повісти. Щоправда, він і тут сухуватий, штучний, у нього куди більш почувається літературна учба, ніж самостійна праця над матеріалом, ніж хист белетриста. Будь що будь, роботу виконано, як то кажуть, чисто!»

Інший критик сягнув ще далі: Григорій Майфет, аналізуючи «Дівчину з ведмедиком», порівняв її з… «Романом Костомарова» Віктора Петрова (опублікований у журналі в березні 1929 року). Про любовні перипетії середини ХІХ-го і початку ХХ століття два автори розповідали однаково сухо і неприродно. Хоча, можливо, їх зупиняла цензура, а головне — однаково.

Були й люди, які одразу вважали, що за псевдонімом Віктора Домонтовича сховався Віктор Платонович Петров, київський історик і філолог. Микола Левченко — особистий секретар неодмінного секретаря ВУАН академіка Агатангела Кримського — на процесі СВУ в березні 1930 року свідчив, зокрема: «В. П. Петров, коли я з ним розмовляв про твір Домонтовича “Дівчина з ведмедиком” (а почав я цю розмову через те, що вважав його за автора), сказав мені, що він знає Домонтовича і знає також, що Окрліт повимазував у романі чимало зовсім невинних речей».

Віктор Домонтович. Дружній шарж Святослава Гординського. 1947

Отож Віктор Петров таки міцно беріг таємницю Домонтовича. Аж до того, що з часом і сам призабув деталі своєї містифікації. Пізніше, коли Петров як радянський шпигун (ок, для його шанувальників підберемо приємніше слово, розвідник) освоївся в середовищі української еміграції, він «оживив» Домонтовича, котрий мовчав усі ці двадцять років, і видав роман «Доктор Серафікус». Його написано тоді ж таки, у кінці 1920-х, але пройти всі цензурні заборони його автор уже не сподівався. Тепер же Петров переконував свого близького друга Юрія Шевельова й інших товаришів, що «Домонтович — не Віктор, він тільки В. Цим він (Петров) підкреслював і неіснування Домонтовича як особи, і недоречність ототожнення його з Петровим». І тут Петров-Домонтович укотре надурив приятеля, мабуть, за розвідницькою звичкою. Як свідчить обкладинка «Дівчини з ведмедиком», підписувався він саме як Домонтович Віктор, а не одним ініціалом.

Демістифікувати це гроно п’ятірне мені допомогли В’ячеслав Левицький, Олена Тихоненко, Богдан Цимбал та Оксана Юркова, за що їм низько кланяюся.