Марина Гримич. Юра (УРИВОК)

Київ, 1968 рік, кінець «відлиги». Юра – студент-фізик, успішний комсомольський ватажок, перспективний науковець-початківець — потрапляє в лещата непростих обставин і в пекло власних сумнівів: йому потрібно зробити моральний вибір, а він відчуває, що не готовий до цього. Адже його життя є своєрідним буфером поміж двома світами, — з одного боку, світом «золотої молоді», дітей секретарів ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, КДБ, а з іншого, — світом його мами Клавки, яка є однією з тих безіменних і негероїчних представників української інтелігенції, що тримають на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва.

Роман «Юра» є сіквелом, тобто незалежним про­довженням роману «Клавка» (2019)

Марина Гримич. Юра. — Київ: Нора-друк, 2020

У Клавки давно вже зник пієтет до цього будинку, яким вона просто марила двадцять років тому. За-раз, після стількох років життя в чотирикімнатній прос¬торій квартирі у відомчому будинку на Печерську, РОЛІТ їй видавався великим комунальним письменницьким мурашником, пережитком епохи 1930-х, — затісним, затем¬ним і не дуже зручним для щоденного побуту. Він якось дуже постарів за двадцять років і став старомодним, так само, як і його мешканці. Літературні небожителі перетворилися на літературних пенсіонерів, обросли дітьми, внуками, речами, килимами, книгами. Ні, літературні небожителі в українській літературі не зникли, але їм на зміну прийшли тридцятирічні, що тіснилися в найманих кутках, кімнатках, квартирах. Якщо пенсіонерів РОЛІТу друкували за їхні колишні заслуги перед Батьківщиною, то цю молоду «шушваль» Клавці доводилося «витягувати за вуха».

Так що РОЛІТ її більше не надихав, але, за давньою традицією, вона раз на два місяці ходила на посиденьки до Прохорової, яка все ще мешкала в тій самій комунальній квартирі, в кімнатці з краєвидом на скверик із крислатим кленом. По сусідству з нею жила лише одна сім’я Глухеньких, третя кімната квартири, як почесний перехідний прапор, передавалася з рук у руки то одному, то іншому письменникові, котрі, проте, надовго там не затримувались, як і свого ча¬су Баратинський.

Скільки розмов перебалакано в тій кімнатці Прохорової, скільки книжок обговорено, скільки там усього сталося! Саме тут Баратинський — молодий красень, герой війни, письменник-початківець і сусід Про¬хорової по комунальній квартирі — привселюдно признався Кла⬬ці в коханні й запропонував їй вийти заміж! А коли пізніше вона йому відмовила, а точніше, не давши відповіді, похапцем і тихо вискочила за Бакланова, він запив на півроку, а тоді так само похапцем і так само тихо одружився з Мотею — бідною родичкою Глухеньких. А на початку 60-х Баратинський виїхав з РОЛІТУ, отримавши квартиру в одному з відомчих «комсомольських» будинків по вулиці Глібова.

Там, у самому лігвищі Євбазу, було зведено два будинки ЦК ЛКСМУ, «хрущовочки», і там поотримувало квартири багато працівників видавничого концерну «Молодь».

Житловий комплекс на Глібова, звичайно, був не пара «великим кораблям» — письменницьким помпезним будинкам на Леніна, Червоноармійській та Михайла Коцюбинського, — це були два катерочки: два п’ятиповерхові будинки кожен на чотири під’їзди. І розташовані вони були поодаль від центру — на Лу¬к’я¬нівці. Але в них була одна перевага: вони були новенькі.

Навіть Прохорова, як працівниця «Молоді», просилася у житлової комісії в один із тих будинків на Глібова, мовляв, саме там житиме цвіт української літератури і видавничої справи — молодий, сильний, а тут, у РОЛІТІ, — що? Нафталін і таргани! І вона вже була за два кроки від того, щоб отримати ордер, і пішла подивитися на свою майбутню окрему однокімнат¬ну квартиру, яку їй запропонували. Спустилася по вулиці Леніна до цирку, проїхалася трамвайчиком но¬мер тринадцять до зупинки «вулиця Полтавська», прогулялася по Менжинського вздовж Дмитрівського бан¬но-прального комбінату, потім — через Косіора до «сво¬го будинку», піднялася на п’ятий поверх пішечки, окинула оком п’ятнадцяти¬метрову кімнатку і сказала: нехай у ній живе цвіт української літератури й українського комсомолу — молодий і талановитий, — а я вже доживатиму у своїх нафталінах і тарганах!

Зараз третю кімнату комунальної квартири Прохорової та Глухеньких віддали письменникові, секретареві Спілки письменників, що розлучився з дружиною і ніби залишив їй та дітям двокімнатну квартиру. Про¬те подейкували, що розлучення було фіктивним і що письменник цю кімнатку тримав для доньки, яка досягла дорослого віку. Словом, чоловік продовжував жити з сім’єю, а кімната в квартирі Прохорової-Глу¬хеньких стояла порожня, що цілком усіх влаштовувало, адже площа кухні не збільшувалася, вона так і залишалася три квадратних метри.

Прохорова була консервативною у побуті: в її кімнаті нічого не змінилось, але розмова поміж колишніми друзями довго не клеїлась: надто довго вони не зустрічалися втрьох. Усі відчували штучність ситуації, поки її не розтопила та сама «Хванчкара», яку так любила Клав¬ка. Бозна-звідкіля Баратинський дізнався про це її уподобання, можливо, Прохорова проговорилася, але свою справу грузинське вино зробило. Воно з першого ковтка, особливо на голодний шлунок, давало легке сп’яніння і відчуття того, що все, що досі здавалося тягарем, насправді легше за пір’їнку, а нерозв’язні задачки самі собою розв’яжуться. Приходило розуміння того, що треба насолоджуватися життям, як воно є, до того ж кому-кому, а Клавці гріх було нарікати.

Тож уже після першого ковтка Клавка підклала кулачок під підборіддя і зробила все можливе, щоб уважно вислухати Баратинського і пройнятися його проблемами.

Але її внутрішній редактор — отой гугнявий, занудний чоловічок, якого вона прозвала Гунькою, — постійно псував її добрі наміри, коментуючи все, що Борис їй говорив:

— …якби я мав час вчитися ремеслу… (і це каже людина, яка вважає себе письменником!) як оці молоді вискочки (це ж ті самі хлопці, з якими ти випиваєш!), яким поталанило (що за пафос!) учитися в Літературних інститутах та на кінематографічних курсах… а я мав заробляти гроші… (ну, тим, що вчилися ремесла в Літературних інститутах, також доводиться це робити) я пішов працювати у відділ листів газети, а знаєш, що таке відділ листів газети: це про те, що «Коля любить Олю, а Оля любить Васю»! І я мав писати дурнуваті тексти… так, вони дурнуваті, але за них платили гроші (за недурнуваті також платять гроші), а в мене вдома була жінка (начебто в інших письменників нема жінок!), а ще дитина народилась (еге ж, таке інколи трапляється, коли люди одружуються), і її треба було вдягнути, і нагодувати, і в садок відвести, і з садка забрати (гаразд, приймається). А вдень — ти сама знаєш, що таке клята редакційна робота, — не продихнеш… (знаю). Так життя і минає, а грошей як не було, так і нема… слави — як не було, так і нема… (приймається). Я — сіра посередність… (нарешті ти зрозумів?) Я — пішак на фронті літератури, щоправда, не тієї високої, в якій ти кохаєшся, а тієї, що служниця… (приймається).

Прохорова неуважно кивала, покурюючи, як і колись, у кватирку, Клавка поволі ковтала вино. І воно робило свою справу. Попри непереконливість промови, розкритикованої її внутрішнім редактором Гунькою, їй було щиро шкода Баратинського, в цей момент вона йому співчувала.

— Ат! — махнув він спересердя рукою і подивився на годинник. — Чого це я тут шмарклі розпустив! Мені вже треба бігти — хімчистка скоро зачиниться…

«Ну навіщо він це сказав? Я мало не розчулилася!»

Він автоматично долив Клавці вина, залишивши свій келих порожнім.

— Якось усе по-дурному вийшло. Я ж тебе не для цього кликав. Не те я тобі хотів сказати! — Він уважно подивився в очі Клавці. — У мене дві новини. По-пер¬ше, мене начебто беруть на роботу в «Молодь», у твою редакцію. Старшим редактором. Так що відтепер буду твоїм підлеглим.

Клавка відкрила рота, щоб запротестувати, однак він поспішив продовжити:

— А по-друге… Можливо, для тебе це не новина, але я про всяк випадок вважав за необхідне тобі як матері повідомити… Словом, наші з тобою діти зустрічаються і, здається, це в них серйозно.

І Баратинський, навіть не дочекавшись Клавчиної реакції, підвівся і вийшов з кімнати.

Втік?!

Клавка завмерла, тримаючи в руках недопитий фужер.

— Що це було? — тільки й спромоглася сказати, оше¬лешена новиною.

Прохорова курила собі в кватирку.

— Єлизавето Петрівно, ви знали?

— Що саме? Про його нове призначення? Ні. Не зна¬ла. Але ти не пошкодуєш. Це письменник він слабенький, а редактор — тямущий. Шліфувальна машина. Ловець бліх. Майстер відбраковувати затерті засмальцьовані епітети. Віртуоз розписувати свіжими кольорами текст, щоправда, чужий, — уточнила вона і, посміхнувшись, додала: — За іронією долі, таке бу¬ває. Хороший редактор — поганий письменник.

Вона обернулася до Клавки і розсміялася, захрипівши прокуреними легенями.

А тій було не до сміху.

— А про… — вона затнулася, щоб уголос не повторити те, що почула про дітей.

— Знала, — сказала Єлизавета.

— І..? — чекала пояснень Клавка.

Прохорова відмовчувалась.

Отже, це був лише привід — поговорити про «Полями-росами». Насправді ця «зустріч на Ельбі» з самого початку замислювалася для того, щоб повідомити їй новину про сина. І не виключено, що ініціатором була сама Єлизавета Петрівна.

Клавка безсило опустилась на стілець: на неї неначе враз усе навалилося — і ці її двадцять років співжиття з Баклановим, якогось аптечно-стерильного, однманітно-рівномірного, як шкільний аркушик із зошита в клітинку; і ці американські гірки її стосунків з Баратинським, від яких уже давно хронічно нудило; і ця кімната Прохорової в РОЛІТі з приємними асоціаціями й огидними спогадами, які товклися в її голові, намагаючись виштовхнути одне одного з човна її пам’яті; і ця осоружна робота з бездарними рукописами і самозакоханими авторами; і ця безперспективна донкіхотівська боротьба з ЦК та Головлітом за кожну книжку, за кожне оповідання, за кожен вірш, за кожен рядок, за кожне слово; і ці обтяжливі номенклатурно-ритуальні стосунки з Боровими-Федченками-Мо-розами; і Юрко…

Її Юра.

Він зустрічається з донькою Баратинського? Як її там звати? Рита. З Ритою?

Клавка мусила прийняти цю новину.

І вона її прийняла.

Пізніше вона зжилася з нею.

Це виявилося не так уже й страшно.

Головне, щоб не дізнався Бакланов. Про всяк випадок.

Так, це головне.

А далі якось буде…

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики