Роман Ніколя Матьє «Діти їхні»: критика перекладу

Ніколя Матьє. Діти їхні /пер. із фр. Ірини Славінської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020;

Один із моїх фейсбучних френдів розмістив недавно цитату відомого французького автора російською. Знаючи про український переклад, я негайно взялася шукати відповідник, щоб поставити френду в коментах. Але знайшовши, прочитала і… не стала. Натомість інша дописувачка таки додала цю цитату, ще й із коментарем: «Якщо ви вважаєте, що зміст не втрачено — то … для чого взагалі читати». Крити було нічим, український переклад (доволі плідної перекладачки, до слова) справді нечитабельний. Цей епізод я наводжу як своєрідний «raison d’être», замість відповіді тим, хто дивується, чому мене цікавить критика перекладу.

А тепер про книжку. Роман Ніколя Матьє «Leurs enfants après eux», лауреат Гонкурівської премії 2018 року (і давно вже нагорода не була такою заслуженою), цього літа вийшов українською під заголовком «Діти їхні». Матьє запозичив назву зі Старого Заповіту: «Про деяких же з них згадки немає: вони зникнули, наче б не жили ніколи, а й були вони так, мов ніколи не було їх, — а з ними разом і діти їхні». А починається цей розділ старозавітної Книги Сираха «Похвала предкам» словами: «Та й славних мужів похвалімо — батьків наших за родами». Матьє не перший цитує його в назві й надихається темою: в його роману є попередник, із якого він черпав натхнення. Це знаменита свого часу книга американського письменника Джеймса Ейджі «Славних мужів похвалімо» (1941) із фотографіями Волкера Еванса, що задокументувала трагічну долю найбідніших фермерів американського Півдня в часи Великої депресії. Під враженням від цієї книжки Аарон Копленд навіть створив оперу «Ласкава земля». А через пів століття письменник Дейл Магарідж і фотограф Майкл Вільямсон повернулися на цю ласкаву землю дослідити, що сталось із нащадками тих самих фермерів. Їхня книга «А з ними разом і діти їхні» 1990 року отримала Пулітцерівську премію. «А з ними разом і діти їхні» — ось суть назви роману Ніколя Матьє, він про батьків і дітей, про те, як трагічно зв’язані й зумовлені їхні долі. Важко зрозуміти, навіщо в українському варіанті скоротили батьків і обірвали родовий зв’язок людей і книжок.

Утім, найголовніше всередині: так само, як перекладачка Ірина Славінська, я з перших сторінок захопилася романом, якось одразу відчувши справжність і тексту, й описаного в ньому життя. Прочитавши, виговорилась на Goodreads, і нетерпляче чекала на український переклад. Нетерпляче й зі страхом. Страхом за цей текст, за його підтексти, за неповторний стиль і героїв, а ще за українську мову. Нехай теоретики легітимізують «третій код», так звану «перекладну мову» — наша мовна ситуація не дозволяє таких попусків. Доволі маємо тих кодів: третіх, четвертих і більше в кічі реклами, в бюрократичному канцеляриті, політичному покручі й кастраті шкільних підручників. Як пише перекладачка Ірина Бондаренко у свої книжці «Віскі для Бонда…»: «Неправильно розглядати щойно видану книгу лише з погляду її соціальної значимості чи кола порушених в ній питань, бо насамперед слід визначити, як це зроблено українською — інакше все решта просто не має сенсу».

Роман на понад 600 сторінок рясно пересипаний жаргоном із додаванням лотаринзької говірки, надзвичайно складний для тлумачення. Можна тільки уявити, скільки труду вклала в нього перекладачка. Тим більш прикро, що цей труд вийшов не довершений, не редагований, і, як наслідок, з кожної сторінки кричить «я — переклад».

Перекладач працює в польових умовах, у прямому контакті з «хворим», він неминуче «інфікований» чужою лексикою, синтаксисом і навіть пунктуацією. Щоб відсторонитися від них, потрібна обсервація, значно довша за два антиковідні тижні, часу на це в перекладача зазвичай немає. На щастя, є редактор, «свіже око», його потребують усі, незалежно від здібностей.

Утім, редакторка (у вихідних даних літературний редактор – Галина Листвак) оминула багато «шорстких місць» сирого перекладу як-от: «На його мокрому від поту обличчі показалися ідеальні зуби»; «небом уже прокотилося бурмотіння», «тихою сапою стається так», «поклавши передпліччя на коліна»; «ноги, що ростуть просто з піхви»; «щедро рясніли схилами»; «синтетичні зуби»; «Віддався цій похвальній пригоді»; «У кожного всередині нуртували прогнози та оцінки»; «дівчинки в підколінках»; «знамениті туди-сюди»; «потужне почуття загальної амністії»; «між ними тепер снувала ніжна бентега», «по вінця наповнені автобуси»; «стадо колег»; «зануривши очі в пейзаж»; «пляшку дуже холодного білого, що на смак було як електрика»; «передчасно задовбало»; «мій кулак полетить йому в морду»; «триматиму його на оці»; «яйця негайно стиснулися»; «пірнути в рів повторення»; «під звуки хору стільців і голосів»; «опинилися на самоті вдвох»; «їхня історія взагалі не могла би мати місце»; «галерея портретів, які зібралися тут»; «він видавався похмурим і схильним до виходу в творчу відпустку»; «Віднайшовши цю дурну повторюваність, вона без зайвих запитань віднайшла затишок» і багато інших.

Перекладач (знаю по собі) так уживається в чужомовлення, що часто повторювані іноземні слова не здаються йому чужими. Так у текст підступно проникають усілякі флік, бус, контражур, розе, мартингали, пак, едиль, фантазм, каїд і навіть «налий йому кору» (звучить дико, дарма, що слово «кір» пояснене в примітці). Пильнувати за ними також має редактор. А ось іще один приклад безцеремонного вторгнення RF (réalitée française), тобто французької дійсності, в український текст: «Антоні щойно виповнилося чотирнадцять. … В новому навчальному році він піде в третій клас». І знов-таки, розлога примітка про зворотну нумерацію класів у французькій школі не пом’якшує удару від такого когнітивного дисонансу. Сама перекладачка це відчула й, читаючи уривок на презентації книжки, замінила на «У новому навчальному році він закінчить колеж». Але редакторку вочевидь не збентежив ні цей епізод, ані наступні, де шістнадцятирічна дівчина де в … перший клас. Утім, може, цілковита заборона на локалізацію —– обов’язковий пункт редакційної політики ВСЛ, як і табу на сполучник «щоб». 

І ще до локалізації: у романі сімнадцять разів трапляється абревіатура ZUP. По суті, це вбитий спальний район міста, місцева «Троєщина» (перепрошую). Узяти б і назвати їх, скажімо, «масив» чи «спальник», та й не переривати незрозумілими «ZUPами» хід оповіді. Натомість дається довжелезна примітка з історією цих зон міської розбудови, зміст якої забувається вже до другого ZUPа.

На примітках мушу зупинитися окремо. Хоч як часом хочеться пояснити читачеві, виявити ерудицію, та видавнича «біблія» Мільчина безжальна: «Примітки — порівняно короткі пояснення конкретного місця основного тексту …, які не містять широкого тлумачення смислу й форми тексту, що властиво коментарям» і «примітка не повинна бути безвідносною енциклопедичною довідкою». Але в цьому виданні ВСЛ усе навпаки: «Для суті сказаного це не має значення, але цікаво знати» — вельми показово починається одна з «Прим. пер.». В іншому місці замість просто перекласти фразеологізм «період худих корів» словами «важкі» чи «голодні» часи, даються буквально «худі корови» і до них на цілий абзац примітка з цитатою зі Старого Заповіту. Інший довгий дрібношрифтний абзац також ретельно пояснює систему оцінювання випускних іспитів у Франції, лише раз побіжно згадану в тексті. Навіть деталям французького цілувального етикету присвячена чимала примітка. Водночас там, де пояснення справді потрібні, їх немає. Нехай міф про печеру залишився без пояснень (справді, хто ж не знає алегорії Платона!), але побіжне згадування маленького Ґрегорі, на якого начебто «як дві краплі води» був схожим головний герой, конче потребує примітки, і не тому, що ця гучна кримінальна справа про вбивство чотирирічного хлопчика, яка почалася 1984 року тягнеться досі (!), а тому, що без пояснення незрозумілий страх матері за Антоні.

Уважне й небайдуже редакторське читання дало би змогу виправити значну частину помилок, які неминуче трапляються в перекладі. І проблема не в тім навіть, що Стеф одягла не ліфчик, а майку (debardeur), що «шкарпетки з корабликами» насправді черевики-топсайдери (chaussures bateaux), що батько поплив не вздовж берега, а на глибину (en direction du large), що жінка «з обличчям теляти» насправді з обличчям гризуна (au visage de rongeur), що député-maire — не заступник мера, а мер і водночас депутат; що не «на стільці залишилися прямокутні сліди» від її спини та стегон, а навпаки; у Наташі Ґлассман не «зеленкуваті» очі, а різні (vairons); що Антоні вибрав гостроносі черевики, а не «крутезні»; що не «дядькові сини виходили крізь стіни», а просто проводка зі стін стирчала (des fils qui sortaient des murs); що résidences не багатоповерхівки, а будинки для літніх людей; і навіть не в тім, що Антоні замість «трохи попрацював із санітарами», насправді мив туалети (s’était occupé des sanitaires). Усе це можна було би вважати дрібницями, якби їхня кількість не переходила в якість і не викривлювала образи героїв, а часом і змінювала думку автора на протилежну.

Коли про сина алкоголіка говорять, що «за найменшої нагоди йому знову хотілось випити» — це вже діагноз; а в автора про випити немає нічого. І Асін також не збирався пити: «… він вирішив, що після випивки на барі його попустить» — ні, вирішив: як проминуть буфет, він звільнить руку (Il se dit qu’après la buvette, il se dégagerait). У перекладі «Патрік знайшов цю роботу в газеті оголошень», в оригіналі він знайшов її через агентство зайнятості (Adecco). Наче й неважливо, утім важко уявити Патріка Казаті, який читає газету оголошень. Інший герой, навпаки, у перекладі «бачив це на відео», а насправді прочитав у журналі — і знов-таки, незначна деталь, якби не йшлося про те, що дівчата голять лобки, і перегляд такого відео відповідно характеризує героя — всупереч намірам автора. Так само хлопець, який «засоромлено почервонів і замислився» (в перекладі) і засоромлено почервонів і почухав голову (se gratta la tête) — двоє різних хлопців. І зовнішність також важлива, бо замість «волосся було світлішим», воно насправді почало рідшати (ses cheveux commençaient а se clairsemer).

До викривлення образів призводить також вибір слів. Стеф, до прикладу, дбаючи про фігуру, не «видудлювала» по дві пляшки мінеральної води — видудлюють пожадливо, швидко, а змушувала себе їх випити (ingurgiter). Антоні — зовсім не задрот («Їй взагалі не хотілося, щоби в місті її хтось побачив із цим задротом»), хоч і любить часом пограти в пінбол, він тут reuleuleuh (лотаринзький діалект) — придурок. І не «благав» (plaidait) кузен — не такий він, той кузен, щоб благати, а заперечував, наполягав. А от мати кузена сама стріляє в дівчат сигарети, а не «дає» їм стрельнути: «Перш ніж дати їм стрельнути по сигаретці» (avant de leur taper une clope). Важлива деталь співіснування з «понаїхалими» арабами, яка втрачається в перекладі: батько обурено запитує в сина, який, прощаючись із кузеном, «дав п’ять»: що це за салям-алейки (salamalecs)? У перекладі ж «Що це за реверанси?»

Є в романі постійно присутні за лаштунками персонажі, grosses têtes, буквально «великі голови», які жодного разу явно не виходять на сцену, але наводять на головного героя страх. Страх, імовірно, символічний: Антоні наче балансує на межі: з одного боку, від нього чарівний світ багатих, «який він бачив у журналах в стоматолога», а з другого — прірва декласованих маргіналів із кровозмісних сімей (у перекладі «близькоспоріднені»). Grosses têtes вони тому, що всі чомусь «мали непропорційно великі голови, поголені під нуль, із відсторбученими вухами». Попри таке цілком однозначне пояснення, перекладачка обрала для них необґрунтовану в тексті назву «яйцеголові». Водночас в українській мові є для цього прекрасні головані чи головачі.

Цікавий момент вибір регістру слів. Скажімо, замість «мати» майже скрізь використано урочисте надривне «матір». Усі діти, від немовлят до молодиків, називаються «малі», усі кафе й забігайлівки — «гендель». Універсальне французьке type, яке в розмовній мові означає «особу чоловічої статі» і в різних ситуаціях може означати чоловік, чолов’яга, хлоп, мужик, тип, зрештою, перекладачка часто тлумачить зменшувально-пестливими чи зневажливими новотворами як-от: типчик, типочок, типок, які нерідко вносять у речення дисонанс. У найдраматичніший момент, коли герой, побитий, стоїть навкарачки на кахлях підлоги в туалеті, він раптом: «подумав про типчика, який тут колись стояв на колінах…»!

Особлива тема — жаргон, він у Матьє скрізь, є діалоги, де жодного «нормативного» слова не знайдеш. І попри неминучу стандартизацію, перекладачка намагається показати цю особливість авторського стилю, зокрема, вправно озвучує наркоманську «феню». Натомість еротична лексика мені здається не надто вдалою. Ніжна еротична сцена: «він поцілував її вушко» і раптом «Крізь тканину її трусиків Антоні відчував складки її піськи та поклик зсередини».

Важливою складовою авторського стилю роману є численні фразеологізми, взагалі дуже властиві французькій мові. Деякі з них, і вельми неочевидні, перекладачка розпізнає і перекладає відповідно, наприклад, Il en resta tout chose — «Від цього було незручно» або Il en avait gros sur la patate tout а coup — «Раптом на серці йому стало важко»; il se tenait а carreau — він тримався сторожко. Але більшість, на жаль залишились невпізнаними, їх перекладено буквально, що в найкращому разі має наслідком неточність, а в найгіршому зовсім викривлює зміст. «На поїзді» — à fond de train — насправді, на повній швидкості. «Все робили на око» — toujours а l’oeil — завжди задаром. «Хлопці обачно їхали далі, від Сіу» — Les garçons reprirent leur route avec des prudences de Sioux — Хлопці знову рушили з великою осторогою (з обережністю індіанців Сіу). «Здається, він кров’ю сцяв, коли його знайшли» — Apparemment ça pissait le sang quand ils l’ont trouvé — хлопець насправді просто стікав кров’ю. «Люди гарували як коні…» — On menait ainsi des existences à cheval — розривались на два боки (кордону). «Ірен відчинила двері та пішла собі» — En leur ouvrant la porte, Irène n’en était pas revenue — Ірен відчинила двері й не могла отямитись від подиву. «Аби пройти між крапельками» — pour passer entre les gouttes — щоб уникнути (небажаних) зустрічей. «П’яне м’ясо» — Viande saoule — п’янюга, ярижник. «Перед тим, як лягти спати» — Au saut du lit — устаючи з ліжка. «На виправдання цього Антоні не мав аргументів» — А cette idée, Anthony perdait tous ses moyens — Від самої думки про це Антоні втрачав голову. І так далі, аж до того, що бідному героєві приписали підозрілу звичку «приміряти мамині спідниці», хоча він насправді просто чіплявся за них (et cette manie de toujours traîner dans les jupes de sa mère).

Є й повторювані помилки: сидіти en tailleur означає по-турецьки, в перекладі ж і лежати, і витягнувши ноги, а в одному місці взагалі «у спортивних костюмах»; en attendant — не «в очікуванні», а поки що, тим часом (бо виходять отакі недолугості: «Одного дня випробуванням для цієї нерухомої гармонії стане рак. В очікуванні на це вони жили добре»); du coup означає тому, внаслідок, а не «раптом» і не «несподівано»; comme (c’est) pas permis — надмірно, занадто, а не «це взагалі законно?»

«Тлумачеві частенько доводиться мати справу з найнесподіванішими речами, і його професійна діяльність нерідко потребує набуття рідкісних знань», — пише вже цитована вище І. Бондаренко. Події останньої, п’ятої частини книжки відбуваються 1998-го, у рік Чемпіонату світу з футболу. Франція виходить у півфінал, де гратиме з Хорватією, і головних героїв, як і більшість французів, проймає щасливе збудження й радісне сподівання. Футбол не просто слугує декорацією в цій частині, він втручається в події, змінює життя героїв, і перекладачеві мимоволі доводиться ознайомитися з темою. Але з тексту виходить, що перекладачка/редакторка не знає, що Чемпіонат 1998 року відбувався у Франції, що Франція перемогла тоді у себе вдома: «Хорватія, звичайно, має свої технічні переваги та кількох великих футболістів. … От тільки Франція — це велика футбольна нація, якби збірна грала вдома, то мала би нечувану народну підтримку», — начебто говорять коментатори. В оригіналі умовного способу немає. Ще футбольні дрібниці: команда «Марокканські атласні леви» (Lions de l’Atlas ) — насправді хіба що «атлаські», а краще «Леви Атлаських гір». «Після перемоги над Італією всі знали її улюблений гріх — «поза грою», — тепер уже все видавалось можливим» — це не тільки чудернацьки звучить, а й неправильно. Насправді приблизно так: А коли вилетіла збірна Італії, відома своєю підступністю, стало можливим усе (Et une fois l’Italie, dont on connaissait le vice proverbial, hors-jeu, tout devenait possible).

Усе це, на жаль, приводить до того, що прочитавши переклад книжки Ніколя Матьє, читач, без сумніву, зрозуміє зміст, але за що письменник отримав Гонкурівську премію, зрозуміє навряд. Бо не дає український переклад відчути «дуже гарну, пристрасну, точну й безжальну до людського роду» мову, яку одностайно відзначають усі критики. І цитату з цього перекладу я на Фейсбуці не поставлю, хоч оригінальні цитати того заслуговують. «Це гарно до сліз», — пише французький літературний блогер про один авторський відступ. На жаль, саме в авторських відступах «непричесаність» перекладу стає особливо помітною, аж до повної втрати сенсу: «Натомість «чесноти» приховували велику операцію з розподілу й неймовірно потужну агломерацію, проєкт постійного латання наявних ієрархій». Контекст розуміння не додає. І підсумовує уступ сакраментальна фраза «Все до одного місця», замість: Усе було прекрасно влаштовано (C’était bien fichu). Власне, між цими двома станами й живемо.

Марина Марченко

перекладачка з французької та англійської