Тривожне літо нонфікшну

Роксоляна Свято

Це карантинне літо не було надто лагідним до читання. Заплановані списки вдалося здолати щонайбільше на третину. Книжки, які раніше зайняли б декілька днів, розтягувалися на тижні. І то не тому, що не було нічого цікавого — радше навпаки. Але тривожність і непевність, розлиті в повітрі й іще густіші всередині, впливали на всі життєві процеси, відбираючи зокрема і здатність надовго зосереджуватися на чомусь, окрім неуникної роботи.

Натомість швидко й уперто росли гори нових книжок — так, ніби бажанням «запастися» на майбутнє я компенсувала нездатність прочитати все те, що вже чекало. Повернулося також забуте з початку двотисячних відчуття, наче купувати все, що теоретично цікавить, треба вже, бо потім можна й не встигнути. І не особливо хотілося рефлексувати з приводу того, що саме це може означати.

Утім для першого вересневого списку я відібрала ті книжки, які цього літа затягнули й не відпустили. Навіть досі.

Магнітна Північ. Бесіди Елен Гінсі з Томасом Венцловою

Магнітна Північ. Бесіди Елен Гінсі з Томасом Венцловою / пер. з англ. В’ячеслав Циба. — Київ: Дух і літера, 2017

На жаль, ця книжка не отримала належного розголосу. Кілька невеликих рецензій одразу після появи перекладу. Ще кілька згадок у медіа до приїзду Томаса Венцлови на Книжковий Арсенал — 2018. Здається, все.

А жаль. Бо «Магнітна Північ» дає доволі цілісне уявлення і про життя самого Венцлови — особи, яка для литовської літератури зробила, мабуть, не менше, ніж Чеслав Мілош для польської (і їхні імена таки нерідко зринають у парі), — і про те, що діялося в Литві, а почасти й Союзі загалом, десь від середини ХХ століття й до другої половини 1970-х, коли Венцлові довелося емігрувати на Захід. Там він зрештою став професором Єльського університету і здобув уже справді міжнародну славу.

Це книжка-діалог, або те, що польською мовою називають wywiad-rzeka. Розлога розмова про «все на світі», але водночас не безформна, а з чітким відчуттям «течії» та розумінням, куди обоє врешті хочуть «доплисти».
Співрозмовниця ж Венцлови — Елен Гінсі, американська літераторка, репортерка й перекладачка.

Навіть як на цей жанр, книжка чималенька (понад п’ятсот сторінок), а крім того, доволі густа як на розмовний жанр: тут безліч дат, імен і рефлексій з приводу різних подій, осіб чи проблем. Вибудувана за хронологічним принципом, вона, цілком логічно, починається з розповіді про родину і дитинство, а завершується «теперішнім» моментом, уже в Америці 2010-х.
Але саме спілкування відбувалося якраз не в «Новому світі», а на теренах материкової Європи: спершу в швейцарському Шато-де-Лавіньї (і тут іще одна невипадкова сполучна ланка з Чеславом Мілошем), де виник задум; потім — у кількарічному листуванні, коли Венцлова розлого відповідав на запитання Гінсі у письмовій формі; і нарешті в Берліні, де обоє завдяки стипендіям отримали змогу довершити почате. В оригіналі ж книжка з’явилася 2016-го, аж через тринадцять років від появи задуму.

Замість переповідати біографію Венцлови, спинюся лише на кількох ключових, як на мене, моментах.

Власне, в книжці можна виокремити кілька «головних» сюжетних ліній, ширших за особисту.

Перша — це історія Литви, переважно ХХ століття, але з виходом і на давніше минуле, з якої постає доволі цілісне авторське розуміння історичних і культурних витоків власної батьківщини і ширше — Центрально-Східної Європи (і в цьому додаткова принадність для українських читачів, адже відкривається чимало несподіваних перспектив для порівняння).

Як особа ерудована, Томас Венцлова вільно оперує фактами з історії і цитатами з літератури, вміє побачити події в ширших контекстах (приміром, порівняти західноєвропейське і радянське ставлення до певних процесів; оцінити літературні тексти і з позиції вже єльського професора, і ще вільнюського літератора 1960–1970-х), а до того ж критично проаналізувати події різного періоду й не побоятися ревізії власних поглядів.

Питання світоглядної еволюції в його випадку не є чимось абстрактним, адже, народжений у родині комуністичного письменника Антанаса Венцлови, якому за радянського режиму велося зовсім непогано (власне, він утішався всіма привілеями належності до «офіційної» літератури), Томас доволі швидко — ще в студентські роки — прийшов до заперечення батьківського вибору й урешті до відкритого опору системі (власне, його дисидентство, причетність до Литовської Гельсінської групи, одним із засновників якої він став, і зв’язки з «неугодними» радянській системі людьми були однією з причин і водночас одним зі стимулів для еміграції 1977 року).

Другий ширший сюжет — про зв’язки різних «братніх» і просто сусідніх культур на приватному й на загальнішому рівнях. Як поет, який прагнув не лише самовираження, а й розвитку, Венцлова ще доволі молодим зав’язує контакти з російськими літераторами того часу: окремі розділи тут присвячено Борисові Пастернаку, Анні Ахматовій (із якими він був знайомий особисто і яких зокрема перекладав литовською, тож готовий був розповідати не лише про людей, а і про поезію) і періоду 1961–1964 років, які він провів у Москві. Згодом у житті Венцлови з’явився Йосиф Бродський, і йому в цій книжці теж присвячено не одну сторінку. Зрештою, в обох — і світоглядно, й естетично не чужих одне одному поетів, яких урешті «виштовхали» з батьківщини, було чимало спільного. До того ж їх поєднувала й особиста дружба: Венцлова чимало допомагав Бродському в період поневірянь і майже щоразу опікувався ним у Вільнюсі, де той іноді «ховався» від режиму, а часом і від власних проблем. Утім, як і в інших питаннях, тут Томас Венцлова теж не боїться бути критичним — насамперед до себе і своїх тодішніх уявлень, але часом і до приятеля (хоч і значно делікатніше).

Саме на етапі, який передував еміграції Венцлови, міцнішають і його зв’язки з поляками, хоча літературна близькість була значно давнішою (зрештою, він був вільнюсцем і, звісно, ще в юності читав Міцкевича в оригіналі; а з текстами Мілоша ознайомився значно швидше, ніж із самим автором, якого вперше зустрів лише в Америці). Відносна захищеність Томаса завдяки батьковому становищу дала йому змогу в молодості читати трохи більше, дихати трохи вільніше й боятися трохи менше і навіть їздити кілька разів до Польщі тоді, коли літератори і Литви, й інших радянських республік не могли про таке і мріяти. Звідси і ширші культурні горизонти, й доступ до «іншої» літератури (багато з дорадянського періоду зберігалося і в батьковій бібліотеці), і не лише вифантазувані, а таки реальні знання бодай про найближчий світ за радянськими обширами, завдяки чому Венцлова, ще будучи у Литві, уже на кілька голів «переріс» багатьох своїх радянських сучасників.

Нарешті третій, уже не літературний, а радше історико-правовий, сюжет книжки — це дисидентство. На відміну від багатьох тих литовців-дисидентів, які в 1960-ті — 1970-ті опинялися в таборах разом із українцями, Венцлова не був націоналістом, ба більше, ставився до них доволі критично (і, звісно, це було взаємним). Утім, йому не бракує інтелекту і відваги, щоб не лише раціонально пояснити, що саме було і лишається для нього неприйнятним, а й оцінити те позитивне для Литви, що було б неможливим, приміром, без націоналістичного підпілля.

Мимовільні порівняння з Україною грають радше не на нашу користь. Приміром, Венцлова добре усвідомлює, що відносно легше становище литовців і загалом балтійців у СРСР було зумовлене зокрема й більшою віддаленістю литовської (як і латиської чи, тим паче, естонської) мови від російської. А також географічною близькістю до західного кордону. Звісно, пресинг теж був, але цілковито витіснити ту ж литовську мову з побуту чи навчання навіть не ставили за мету.

Здавалося, саме в контексті дисидентства могли б з’явитися додаткові точки перетину з Україною (адже йдеться саме про 1970-ті, коли виникла УГГ). Але здивовано мушу констатувати, що ні, принаймні в цій книжці: окрім короткої згадки про саму Спілку, Руденка, Сверстюка і, може, ще кількох імен, українські дисиденти в зв’язках із литовськими майже не фігурують. У літературному контексті, до речі, — ще менше. Таке враження, що навіть якщо якісь контакти й були, то відбувалися вони переважно через Москву, а не безпосередньо. Або принаймні Венцлова про це нічого не знав (хоча не надто віриться).

Можна уявити, що в якомусь паралельному вимірі «ховатися» у Вільнюс у 1960-х приїздять не лише московські чи петербурзькі, а й київські літератори. Не важко припустити, що Венцлові було би про що спілкуватися з Лукашем чи Кочуром. Або, тим паче, Стусом, який у тому паралельному вимірі напевно зацікавив би Венцлову-критика. Але історія, звісно, не знає умовного способу. На практиці ж прибалтійські республіки були для більшості «неугодних» українських літераторів не набагато досяжнішими, приміром, за НДР.

Читаючи цю частину книжки, у якийсь момент я згадала вислів Славенки Дракуліч про «в’язничні камери різного рівня комфорту». Вона тоді порівнювала Югославію та інші країни «Східного блоку». Але, звісно, це порівняння цілком можна звузити і до внутрішньо-радянського контексту, зіставивши становище, приміром, України і прибалтійських республік. Так, може, з позиції того, «як мало би бути», всі ці аналогії будуть недоречними, тим паче, нині. Але що не кажіть: для тих, хто сидить у в’язниці, «рівень комфорту таки має значення».

Мірослав Влєклий. Ґарет Джонс. Людина, яка багато знала

Мірослав Влєклий. Ґарет Джонс. Людина, яка багато знала / пер. із пол. Олена Шеремет. — Львів: Човен, 2020

Це справді дуже добрий репортаж, якщо взагалі доречно вживати такі прикметники щодо книжки про Голодомор. Точніше, Голодомор, побачений крізь призму життя Ґарета Джонса — британського журналіста, що, як відомо, одним із перших на Заході правдиво написав про ситуацію в українському селі початку 1930-х. Той самий Джонс, який марно намагався протистояти «фейкам» (як сказали б нині) Волтера Дюранті — американського репортера, який очолював московське бюро «Нью-Йорк Таймс» і, знаючи про масштаби катастрофи, запевняв Захід, що насправді все гаразд. Саме так, у парі, я завжди думала про цих двох журналістів іще зі школи, мабуть, відтоді, як уперше почула цю історію завдяки дослідженням Джеймса Мейса. Та насправді це історія не так про жахливе відкриття (журналіст, що написав правду, про яку не знали), як про особистий вибір і мужність (власне, вибір і мужність говорити те, чого ніхто не хоче чути). Адже виявляється, що про реальний стан справ в Україні знали — або здогадувалися — щонайменше всі ті журналісти, які тоді потрапляли в Москву, а також, звісно, всі дотичні до Союзу дипломати. Але тоді Захід не наважувався виявити навіть «серйозну стурбованість».

На обкладинці книжки Влєклого — кадр із торішнього фільму Аґнєшки Голанд «Ціна правди» (в оригіналі «Mr Jones»). Але насправді в його основі — не цей репортаж; він був лише одним із джерел, до яких зверталася режисерка. А для тих, хто дивився стрічку, відразу скажу, що книжка багатовимірніша і, будьмо відверті, значно цікавіша.

Власне, написано її в жанрі репортажу-реконструкції: автор слідує за своїм персонажем, починаючи з 1930 року, коли Джонс, іще 25-річним, уперше їде «у вимріяну подорож до Росії» — а власне, в Юзівку, про яку стільки чув від матері (валлійка Енні Ґвен кілька років провела тут у родині тих самих Г’юзів у роки «донбаської вугільної лихоманки»). Саме так із захоплення «російським» краєм і молодою країною з соціалістичними амбіціями, і починається ця мандрівка молодого талановитого журналіста, яка остаточно завершується вже 1935 року — загадковим викраденням, а потім і вбивством Джонса в далекій Внутрішній Монголії, де він опинився під час навколосвітньої подорожі. І в тому вбивстві, яке тривалий час тлумачили ледь не як трагічну випадковість, потім дослідники доволі легко віднайшли сліди радянських спецслужб. Ґарет Джонс лише один день не дожив до свого 30-річчя.

Важко повірити, що за таке коротке життя він стільки встиг. Джонс отримав добру освіту й володів п’ятьма мовами. Працював радником із міжнародної політики колишнього британського прем’єра Девіда Ллойд Джорджа. А ще був першим журналістом, який летів у літаку разом із Гітлером і брав у нього інтерв’ю напередодні його приходу до влади. «Якщо цей літак розіб’ється, це вплине на історію всієї Європи», — ці слова взято з тієї його історичної публікації. А ще він працював помічником Айві Лі — радника з публічних питань Рокфеллера — і напередодні Великої депресії встиг попрацювати в Америці. Саме Лі запропонував Джонсові супроводити в Союз Джека Гайнца, спадкоємця компанії Heinz. І якраз у цій третій, останній, мандрівці в СРСР у березні 1933 року Джонс вислизнув від офіційного супроводу і самостійно вирушив в Україну, попри заборону в’їзду туди для іноземних журналістів. Там він і побачив усе на власні очі: мертвих і спухлих від голоду; спорожнілі села і вцілілих, які мало нагадували людей. І саме тоді історія Голодомору в Україні, головні причини якого були для нього більш ніж очевидними, стала і його приватною історією. Розповідаючи її всюди, де тільки міг, він протистояв не лише авторитетові Дюранті, а й цілих держав, які воліли відгородитися від «незручної» правди.

Мірослав Влєклий і буквально рушає слідами свого персонажа: він повторює маршрут Ґарета Джонса Україною й описує те, що бачить тепер (включно з тим, як хтось із місцевих доносить у поліцію на підозрілого іноземця, який «винюхує» тут щось про Голодомор).

Насправді журналістові вдалося знайти для цієї розповіді дуже доречний тон і ракурс: це і не суха документалістика, де тебе прибивають страшними цифрами й фактами, але й не охудожнена реальність, де автор домислює те, що замовчують документальні свідчення. Автор є достатньо делікатним і водночас переконливим у своєму викладі подій.

До того ж через історію Джонса він ненав’язливо ставить і глибші питання — і про природу приватного вибору, і про те, як насправді функціонує велика міжнародна політика, і про неочевидні паралелі й розбіжності між гітлеризмом і сталінізмом, і про дивну принадність авторитарних і навіть тоталітарних лідерів.

А ще Влєклий, як хороший репортер, просто вміє цікаво розповідати (що, вибачайте за каламбур, насправді геть не просто). І що «страшнішим» є об’єкт досліджень, то це важче.

«Ґарета Джонса» варто читати самим і радити іншим. Незалежно від того, як багато ви вже знаєте про Голодомор чи самого Ґарета Джонса. І за цей репортаж варто братися, навіть якщо вам здається, що ще більше «жаху» в житті ви не витримаєте. Адже насправді це книжка не так про жах, як про силу. Силу, що не зникає навіть після позірної поразки.

Пітер Померанцев. Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності

Пітер Померанцев. Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності / пер. з англійської Оксана Форостина. — Київ: Yakaboo Publishing, 2020

Це вже друга книжка Пітера Померанцева. І вже друга в українському перекладі. Читати її не менш захопливо і лячно водночас, аніж першу («Нічого правдивого й усе можливе»). Власне, в певному розумінні вона і продовжує головну лінію того дослідження: про те, як медіатехнології можуть маніпулювати не лише окремими людьми, а й цілими суспільствами, скеровуючи їх розвиток у бажаному для маніпулятора напрямі.

Цього разу автора цікавить уже не телебачення, а насамперед соцмережі, які тепер стали головним полем бою. А ресурсом, за який відбувається боротьба, є насамперед людські емоції. Там, де вдається викликати в людей справжні обурення чи ненависть, з’являється простір для маніпуляцій. Прораховуючи все на кілька кроків наперед, маніпулятори свідомо підштовхують різні групи людей до різних емоційних реакцій, вправно керуючи інформаційними потоками і свідомо стикаючи між собою тих, хто ще вчора в принципі не сприймав одне одного як опонентів. Цим — уже не на індивідуальному, а на значно глобальнішому рівні — радо користаються і авторитарні лідери (а в багатьох сюжетах цієї книжки, і не лише про події в Україні, а й, скажімо, в Сирії чи Манілі, виразно стирчать російські вуха), і політики-популісти (наприклад, передісторія Брекзіту чи перемога Доналда Трампа).
Емоційно розбурхана особа стає значно піддатливішою і до фейків, головне завдання яких — не так запропонувати іншу переконливу версію подій, як завалювати читачів або глядачів купою версій різного рівня маніпулятивності, щоб остаточно позбавити здатності відрізняти частковий маразм від немаразму. Так врешті розмивається і межа між правдою і брехнею.

Або інший рецепт доведення до абсурду: використовувати всі інструменти противника, але з протилежною метою (саме цією тактикою успішно користуються російські технологи, щоб дискредитувати демократичні революції в усіх сусідніх державах; подібний механізм спрацював свого часу і на Філіппінах).

Пітер Померанцев пише не абстрактно, а дуже конкретно. Він розповідає про роботи реальних «ботоферм» (у яких часто працюють доволі милі хлопці й дівчата, які просто приходять підзаробити й не вважають, що чинять щось надто лихе чи шкідливе). Він розбирає механізми, як це працює; показує, до чого призводили певні маніпуляції, і як вони поступово вдосконалювалися, стаючи «адресними» (наприклад, коли під час компанії за Брекзіт різним категоріям читачів підсовували різні месиджі, на які ті з більшою імовірністю зреагують). Іноді автор занурює читачів і в цілковиту хтонь, демонструючи, що буває, коли доводити ці небезпечні ігри до кінця. Стежити за цим моторошно, але й страшенно цікаво.

Ще в одному розділі він пояснює, як крайні популісти вміють натискати на «точки насолоди» виборців. Саме в цьому, пише Померанцев, і рецепт успіху Трампа, попри те, що політик начебто «з неприхованим задоволенням несе маячню, поринає у повне, анархічне ігнорування здорового глузду та похмурої реальності». Власне, вся суть, уважає журналіст, саме в цій показовій алогічності тверджень, що легітимізує, вибачте за цитату, «насолоду від гівнометання». Зрештою, значно приємніше довіритися політикові, який обіцяє «все і відразу», і то без особливих зусиль, аніж зробити ставку на того, хто, навпаки, каже, що буде непросто, і вам усім доведеться напружитися.

Окремою лінією в книжці є історія авторового батька — поета і журналіста-дисидента Ігоря Померанцева, який у 1970-х потрапив у немилість режиму і врешті мусив емігрувати із Союзу, а потім довго адаптуватися до нових реалій. Попри позірну відірваність цієї лінії від інших, вона насправді дуже зримо показує і зміну часів: грубі методи радянських спецслужб, які калічили точково, але надійно, проти вишуканіших і глобальніших маніпуляцій сьогодення, наслідки яких, утім, є не менш руйнівними й водночас значно непередбачуванішими (адже іноді випущена куля може повернутися до того, хто її випустив, або відрикошетити й підірвати бочку з пальним під усіма разом).

Цю книжку варто читати бодай для того, щоб проаналізувати власну інформаційну гігієну і свою поведінку в соцмережах (навіть якщо ви не схильні до емоційних перепостів, а лише систематично роз’ятрюєте себе читанням текстів і коментарів, під якими хочеться поставити розгніваний смайлик). Цілком імовірно також, що відразу після читання сліди маніпуляторів бачитимуться ледь не всюди. Але, мабуть, це лише на користь.

Якоїсь миті я подумала, що якби цю книжку читали масово, то рано чи пізно це спрацювало б як колективний імунітет. Принаймні хотілося б у це вірити.