Трикрапка життя

 

Ольга Колесниченко. Фото з сайту esu.com.ua

Їй було лише 22 роки, коли вона раптово пішла від нас (1980–2003), залишивши дві видані книжки віршів: «Плутанина моїх думок» (Львів, 1997) із передмовою Ігоря Калинця та «Вибір» (Львів, 2001) із передмовою Юрка Покальчука (обидві в художньому оформленні Лесі Квик).

Гранична відвертість, вдумливість, органічність молодої авторки викристалізовували в ній таку екзистенційну рису, як трагічний оптимізм, забарвлений іноді ще дитячою безпосередністю та мудрою дорослою рівновагою між безглуздям життя та його вищим призначенням, про що вона зізнавалася віршам та ще вірній подрузі Софійці:
Ми ні про що не говорили.
Ми говорили ні про що.
Ми просто так повітря пили,
І в містечковий спокій били,
Не розуміючи за що.

Картонні душі наші мляві
Від сірників очей горіли,
А ми в занедбаній уяві
Церкви здіймали золотаві
І дзвонами в дзвіницях били.

П.С. А де тепер ота Софія,
Де ми, де сни, де божевілля,
Що нас несло стрімкими днями.

А ще через це коротке яскраве життя пройшла сама історія. Донька мами-філолога Наталі Колесниченко-Братунь, праонука письменника Миколи Шпака, онука відомого українського поета й громадського діяча Ростислава Братуня (фактично не поцінованого в незалежній Україні за внесок у здобуття цієї Незалежності) Оля, по суті, пройшла в родині всі університети демократії. У середині 1960-х. Ростислав Братунь працював головним редактором журналу «Жовтень» (нині «Дзвін») і першим почав друкувати заборонені тоді твори Антонича та Гжицького, за що був звільнений. За виступ над могилою Володимира Івасюка у травні 1979-го радянською владою був позбавлений права друкувати й видавати свої твори. На сторінках тоді ще радянської преси одним із перших заговорив про перегляд ролі ОУН-УПА. Був обраний серед перших демократичних депутатів Верховної Ради СРСР, з трибуни якої вперше ініціював легалізацію УГКЦ, а на другому її з’їзді відстоював українську символіку. Мав величезну популярність не тільки серед демократично настроєних львів’ян, а й поміж прибалтів. Чи не його домашня бібліотека навіяла такі точні рядки-відбиток епохи: «Дивилися очима літер книги,//На світ утворений з ламкої криги».

…Тож життя пред’являло дівчинці особливі вимоги: завжди бути на високому рівні. Закінчивши школу, вона вступає до Львівського національного університету на факультет міжнародних відносин, а після від’їзду батьків на роботу в посольство Чеської Республіки навчається в Карловому Празькому університеті на відділенні богемістики. Далі відбула стажування в Гарварді, а відтак вступила в Нью-Йоркський університет у Празі на факультет міжнародної журналістики. Закінчила курси дикторської майстерности на «Новому каналі» в Києві. З 2001 року працювала кореспондентом СТБ. Була пластункою, виховницею. На міжнародних скаутських змаганнях її було обрано «Міс Джембері». Членом НСПУ Оля Колесниченко стала вже посмертно. Окремі Олині поезії покладено на музику Л. Гарасимчук (пісня «Сон», пере¬можець всеукраїнського конкурсу «Шлягер-2008») та О. Мухою (пісня «Сонний ліс»).

Попри всі обіцяючі шанси, які дало їй життя, вона не стала «мажоркою» – може, тому, що душа її була надзвичайно мембранною. Це той чи не винятковий випадок, коли відома родина та закордонні навчання й стажування, концертні зали, посольські прийняття, дискотеки, подорожі по країні та інші принаді, доступні далеко не всім пострадянським дітям, не зіпсували характер снобізмом, а лиш гранично вигострили патріотизм, розуміння традиції роду й відповідальності за її продовження. А ще – і це, можливо, на позір дивно – загострило соціальне чуття: на телеканалі, де працювала Ольга Колесниченко, її передачі стосувалися лише гострих соціальних проблем великого «старого і хворого» міста, яке вона так любила й так гостро відчувала («А фосфоричне світло дня німого//Стрибало тихо в болотяне тісто,//І відбивалось в ренесансних вікнах вулиць.//Так прокидалося старе і хворе місто») з його трагічним вододілом на багатих і бідних, якими дівчина переймалася чесно, з послідовною впертістю й відчуттям якогось одній їй відомого обов’язку.

Адже могла – і мала на те право і рівнем своїх знань, і одержаними дипломами – вступити до аспірантури чи обрати якийсь престижніший фах. Натомість вона взялася будити «картонні душі наші мляві», в нашій «занедбаній уяві» відроджувати такі поняття, як людяність, гідність, честь, докричавшись до нас (коли слово було безсиле) крізь «цитати й догмати» зримим, переконливим відеорядом.

Образ Олі, яка є уособленням тієї яскравої спадкоємності поколінь, яка духовно уфондовує українську культуру в найкращих своїх проявах, складається в мене з коротких, але яскравих калейдоскопічних спогадів, її віршів, любові й болю її матері, яка так раптово втратила свою Доню. Подумки я завжди називаю Олю княгинею Ольгою – від першої нашої зустрічі: саме так я сприйняла цю юну дівчинку. Дівчинку, котра вміла прозирати крізь час: «А сонце лускає насіння днів.//В тумані чорно-білого обману,//І лише хвиля гострих почуттів,//Та жаль за нездійсненим до нестями».

Ольга Колесниченко. Фото з архіву Людмили Тарнашинської

Спогад перший: ми зустрілися біля метро Лівобережна, де тоді мешкала родина, й якось відразу впізнали одна одну, хоч доти взагалі не були знайомі. Оля вирізнялася якоюсь особливою поставою й відчуттям власної гідності – саме тому й виникла асоціація з княгинею Ольгою. А між тим, цю на позір таку впевнену в собі юнку, переповнювали такі непрості для юної душі сумніви пошуку себе: «На питальних хитаючись звивинах,//Стоїть у білому халаті,//Як хворий в порожній палаті,// Твій власний, сполоханий вибір.//Безглуздий й такий навіжений,//Стоїть, підпираючись вчинками,//Стільцями з високими спинами,//Вагань безнадійний слуга.//Він – вічне питання, твій знак//«Останнє тепер за тобою»…». Однак, це моє внутрішнє апелювання до образу княгині не змогли стерти в моїй свідомості ні інші враження, ні нові яскраві знайомства, ні його Величність час.

Спогад другий: втомлена після роботи Оля на поетичному вечорі Юрія Тарнавського у Спілці письменників України, куди ми прийшли утрьох з Олею та її мамою. Якась щемлива тривога неусвідомлено закралася тоді в душу: втомлена дівчинка з дорослим виразом обличчя в червоному светрі: про що «кричав» тоді той червоний колір?.. Може, це тоді вирували у ній рядки: «Дотепність закута в догмати,//Й роздерта на міні-частинки.//А хворе бажання кричати//У роті пече, як жаринка.//Кричати, щоб вбити пустелю,//Кричати в цинковану тишу,//А спокій жбурнути у стелю//Та ще й розчавити як мишу.//Не треба вже більше мовчання,//З нудьгою глухих шепотінь.//Горлати без страху й вагання,//Іржаву прорізавши лінь».

Спогад третій: коли вперше читала поезію Ольги Колесниченко, мимоволі пригадалося несподівано-відверте зізнання Юрія Андруховича: «Бо все, що в мене є, це мої сумніви». Цими рядками починалися мої давні рядки про Олю: «Все, що було в молодої авторки, окрім двох її перших книжечок, молодості й хисту, це не тільки сумніви (оприявлені здебільшого на сторінках ще дитячої, за віком авторки, книжки «Плутанина моїх думок» й оповиті серпанком думки, нібито «відповідь знає тільки дим»), але й та гранична відвертість, без якої поезія залишається лише віршуванням, а не згустком емоцій. Хоча, як на свої юні роки, Ольга встигла немало, основні пережиття, труднощі й випробування, рівно як і радощі, нові відкриття, інсайти – в неї ще попереду. У тому розумінні, що кожен новий рік, ба навіть день, загрунтований у новий досвід, що напластовується в душі, аби приносити щораз нове забарвлення буденному плину. Вона свідома необхідності вибору – той вибір пропонує їй кожен день, кожне її нове й оновлене «я» – звідси коротка й вичерпна назва її другої збірки: «Вибір». Вдумлива спостережливість – нечастий супутник юних літ –дозволяє їй помітити й відчути багато – й зробити точний і несподіваний висновок: «Люди подібні тим, що кожен думає про своє». Вона не соромиться розкритися нам на «майдані розкутого танцюючого «Его» – то її жага пізнання й самопізнання, що рухає душу в її невпинному розвитку:
Шаленство гіперболізованих емоцій
Десь перероджуючись, створює натхнення,
А може, це лиш тінь непримирення
З буденності щелепою важкою.
Розтріпане і ніби навіжене,
Без рамок і догматів ось надходить
І десь у лабіринтах мовчки бродить
І робить карколомні дивні сальто.
Воно, як дихання, усотане тобою,
Це не каприз, це дикий буревій,
Різкий стрибок оголених надій –
Майдан розкутого танцюючого Его».

Ці кілька абзаців – із мого комп’ютерного архіву, які з якоїсь невмолимої причини спізнилися прийти до людей вчасно. Вчасно – це за життя Олі. Вони були надруковані вже по її смерті, 2007 року. На жаль, ми нерідко спізнюємося з найкращими своїми намірами…

Спогад четвертий: Уже по смерті Олі львівська «Кальварія» видала збірку її віршів «Недоспівана пісня» (2003) з передмовою та післясловом Юрка Покальчука і світлинами з сімейного архіву Братунів-Колесниченків. З її сторінок промовляла до нас Олина розмисловість і нищівний самоаналіз:
Ось і все, тепер три крапки
І закінчився мій вибрик –
Це лишень маленька спроба
У великої дитини.
Це так легко, яку вальсі.
Рух за рухом в такт емоцій,
Бо кінець – це лиш початок,
Я ж у пошуках трьох крапок…

Спогад п’ятий: 2005-го у київському видавництві «Нора друк» вийшла щемлива спільна книга двох авторів під подвійною назвою: мами, Наталі Колесниченко-Братунь – «Книга про Ольгу» та Олі Колесниченко – «Недоспівана пісня». Перша (вони подані у дзеркальному відображенні) – талановито написані під знаком запитання («Двадцять років людського життя і двадцять років життя країни. Багато це чи мало?») спогади про доньку в контексті родини, України, Чехії. Мужній трагічний оптимізм матері, яка несподівано втратила доньку й пережила надзвичайний шок, занурений не тільки у відверту сповідальність, екзистенційну аналітику, але й у ту незвичайну тональність розповіді, яка, хоч, певна, це нелегко дається, наближається й до самоіронії, й до легкого гумору, дотепності, й до світлого наповнення доньчиним духом свого подальшого перебування на цій землі. Друга – це Олині вірші, пронизані пошуком своєї творчої ідентичності, зміст якого може передати, можливо, така строфа: «Я слідкую за тінню у камері думки, / У дірі терпкуватої волі. / Я слідкую за словом з тягучої гумки,/ Розтягнувши метафори голі». Щемлива книга людської любові й нелюдського болю, де максималістські поетичні роздуми дівчинки Олі підсилені «скалками», а радше розсипами життя – Олиного, її дідуся Ростислава Братуня, її батьків – у Львові, Празі та Києві. Останні, київські, сторінки написані особливо зримо, – суціль у контексті Помаранчевої революції, коли її, Олі, же не було поряд із батьками та братом Андрієм уже на Майдані реальному, а не на Майдані «розкутого танцюючого Его»). Однак і мама, і тато, й Андрій у своїй активній помаранчевій співучасті повсякчас відчували її незриму присутність, її вимогливий максималістський погляд: чи гідні ви бути моїми батьками? Так, саме так стояло це сакраментальне запитання – і в цьому був феномен Олі. Вона скрізь і завжди залишалася українкою, патріоткою, скрізь і завжди спілкувалася виключно українською, змушуючи чи, радше, спонукаючи до того найзапекліших «протестувальників», відкриваючи їм із подиву гідною послідовністю й упертістю новий світ українського дивослова. Такою вона дивиться на нас із тих світлин, що виразно доповнюють це надзвичайно насичене, змістовне життя, довжиною лише в 22 роки:
Дайте сліз, щоб умитись
Під повіками рухів.
Дайте слів, щоб розкритись
Від німих псевдозвуків.
Дайте хід в нерухомість
І рухомості нитку.
Дайте шлях в підсвідомість,
Крізь свідомості сітку.
Дайте тихо ходити
Десь на кінчиках нігтів,
Щоб звільнитись зуміти
Із самотності кігтів.

Щемливі розмисли дівчинки, котра так відчувала крихкість людського існування, ціну справжнього і фальшивого слова… Поетеси, яка могла би сказати нам ще так багато…

Спогад шостий: на вечорі пам’яті Ольги Колесниченко з нагоди виходу цього посмертного видання, пригадується, я сказала дослівно таке: «Це той випадок, коли боїшся банальних слів, бо будь-які слова тьмяніють перед її величністю Вічністю, якій належимо всі ми без винятку, – тільки одні віддають їй свою сутність раніше, інші – пізніше, ще інші – невмолимо рано, як юна Оля Колесниченко (її раптова смерть 20 січня 2003 р. нагло вдарила по всіх, хто її знав). Протягом цих сімнадцяти років я завжди боялася й далі боюсь банальних слів у розмові з Олиною мамою: хай проститься мені мій гріх малослів’я. Тому й зараз повторюю ці слова, бо важко знайти інші, щоб передати гіркоту й біль цієї втрати.

Спогад сьомий: 2008 року харківське «Фоліо» перевидало цю книжку під назвою «Відверта книга. Життя та поезії Ольги Колесниченко». Перекомпонована, структурно вона виглядає зовсім по-іншому. Спогади матері Наталі Колесниченко-Братунь, кандидата філологічних наук, викладача Дипломатичної академії, екс-керівника інформаційної служби Секретаріату Президента, перемежовуються з Олиними віршами, творячи високу напругу сповідальності: фактично на двох Майданах – Олиному та її батьків, що разом становлять Майдан розкутого людського духу. Двох близьких не тільки по крові людей, які не втрачають духовного зв’язку й тепер, шукаючи й знаходячи нові канали віртуального спілкування – через дух, через слово, через спогад, через світлини, через спільних знайомих і тих, хто долучається до прочитання цих книг. І Олине «маленьке “я“», як вона сама його означила в поезіях, доростає до «Я» великого, сповненого вселюдської любові й нескінченності пізнання:
Ті, що дорослі, згубилися у днях,
Згубили усмішки вони від несмішного,
Натомість у зазубрених книжках,
З»явились формули відомого, чіткого.

Та народилися нові, великі лиця,
Дорослі не вертаються у вчора.
Вони на сни полюють, як лисиці,
А діти зникнуть в днях дорослих дуже скоро.

І губляться у довгих днях дорослих,
І перероджуються сни в буденні рамки.
А діти йдуть у глибину кудись наосліп,
Втрачаючи дитинності уламки.

Фото Людмили Тарнашинської

Спогад восьмий, на закінчення. Спогад про майбутнє, яке так і не стало майбутнім. «Коли до Олі прийде кохання, вона здивовано запитає себе – що це? Але чомусь тоді не шукатиме відповіді, просто житиме новим почуттям , новим відкриттям. Вона так боятиметься втратити його, що не напише жодного рядка про Кохання. Можливо не напише ще й тому, що Коханий іронічно відкине її поетичні опуси. Світ мистецтва і творчості був для нього далеким і таким нераціональним».

Це рядки зі сценарію вистави «Її життя» за Олиними віршами – з присвятою «тим, хто народився у вісімдесяті», яку підготувала до сорокаріччя своєї Доні Наталя Колесниченко-Братунь. Вона втілила в слові дуже простий і дуже промовистий лейтмотив: її Оля була однією з-поміж покоління дітей вісімдесятих, тих, що народилися на зламі епох, зламі світоглядів, зламі цінностей. Переконана: небуденні колізії цього короткого, але надзвичайно яскравого життя на тлі реалій недавньої епохи, знайдуть не тільки сцену, а й своїх вдячних шанувальників, яким будуть співзвучними Олині рядки: «Зазирну я в минуле у сні//Чи у мріях дурних, безутішних.//І ножем на своєму столі//Напишу купу спогадів грішних.//Зазирну у майбутнє своє,//Що з чужого роману украла.//Лиш не знаю, чи буде іще//В ньому те, що в Шекспіра читала…».

P.S. «Я – світ нездійсненний», – написала колись юна Оля Колесниченко. Пророковані Олею три крапки її життя тривають, відбившись «відлунням далеким і тихим»…

Доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України