Обід для диктатора

 

Ольга Карі. Фото з фейсбука

Звісно, не варто сідати за цю книжку наголодь. Авжеж, я порадила б запастися печивом, пундиками й додати солідний кухлик кави до читання (так, так, я теж із родини, де книжка за столом була суворим табу, яке я раз-у-раз порушувала), утім, поки що утримуюсь від порад. Журналістська розвідка «Як нагодувати диктатора» Вітольда Шабловського («Кулемети й вишні», «Наша маленька ПНР» та ін.) про те, чим, як і де харчувалися п’ятеро з найкривавіших тиранів ХХ століття, залишає по собі бентежний післясмак: суміш гіркоти, співчуття й навіть розпачу. На певних сторінках апетит геть зникає.

Вітольд Шабловський. Як нагодувати диктатора / пер. із пол. Андрій Бондар. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020

Шабловський, який упродовж кількох років їздив по світу, збирав по крихтах матеріали для книжки і провадив довгі розмови із людьми, які головували на кухнях своїх правителів, вивільняє з полону чужої пам’яті події, розповіді, чутки й спогади, значущі й не дуже. І цим робить неоціненну послугу людству, хоч як пафосно це звучить. Потік розповідей – розказаних чи обірваних на півслові – цементує між собою розрізнені барили історичних монографій і підручників з історії минулого століття. Долі кухарів-оповідачів, які крутилися на ближніх орбітах політичних керманичів, щільно вплетені в загальну канву історичних подій, хоча, здавалося б, їхня робота була непорівняно дрібнішою, ніж у їхніх начальників: грюкати каструльками, це вам не здійснювати прицільний ракетний обстріл!
Та з оповідок проглядає саме життя у своїй суб’єктивності, тривіальності, буденності, неперервності, величі й дрібноті. Шабловський фіксує пряму мову кухарів Саддама Хуйсейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро, Пол Пота. З неї вигулькують спогади про дружину Саддама, яка потай прослизала на кухню і просила там зібрати рештки їжі, щоб відправити своїм батькам, про закохану по самісінькі вуха кухарку, яка досі щиро переконана, що Пол Пот був лише мрійником і нікого, борони боже, не вбивав. А ще про кубинську телезірку кулінарної передачі, яка повчала глядачів смажити стейки з бананових шкірок тоді, як більшість громадян острова Свободи мусили вдовольнятися хіба що підсолодженою цукром водою замість їжі.

Історія стає дотичною до кожного і зрозумілою всім, коли до сухої мови статистики, цифр і дат додати вогняних прянощів, що їх Саддам Хусейн навмисне передав кьофте, щоби влаштувати жарт над власними гостями, або спекти на грилі сир із медом і помаранчевим джемом, що його на сніданок їв албанський диктатор, чи вгатити суміш гранатової пасти з арахісом і вареними овочами, що їх так полюбляв угандійський правитель (правда чи ні, та, кажуть, деякі з тамтешніх керманичів не гребували й людським м’ясом).

Їжа – універсальний наратив, а процес її споживання мимохіть розвіює ореол недосяжності над кожним окремим правителем, бо дозволяє навіть найпересічнішому з громадянину поставити себе на один щабель із можновладцем, розгледіти в ньому істоту того самого біологічного виду. Тобто він, правитель, все ще так само недосяжний, але вже здається трохи зрозумілішим, а відтак «ближчим до народу». Дехто навіть починає умлівати від усвідомлення: «Мій правитель, як і я, обожнює просту, невибагливу, мамину, домашню, вуличну (підкресліть потрібне) їжу!..». І авжеж, охоче зараховує навіть найпекельнішого з керманичів до кола «своїх» людей. Пригадується, як у середині 90-х років під час президентської виборчої кампанії в Росії їхнє телебачення, максимально присутнє в і українському медіапросторі, настирливо крутило єльцинський ролик, де під відеоряд родинних фотографій той мрійливо згадував, як «мама пироги пекла з картоплею, шаньгі». Здається, це вперше на теренах колишнього совка технологи припали до такого потужного емоційно-асоціативного тригеру «маминої їжі» в політ-агітках.

Шабловський як репортер і колишній шеф-кухар (можливо, якби доля склалась інакше, ми сьогодні знали б не Вітольда Шабловскього журналіста-письменника, а кухара Шабловського, відзначеного зірками від гіду Мішлен) має оце надзвичайно важливе для кухара відчуття збалансованого смаку. Він творить полотно на десятки голосів, але не зводить їх до однорідної густини бешамелю, а навпаки дозволяє кожній розповіді, кожному спогаду, кожній висловленій співрозмовником думці зберегти власну текстурну категоричність і власну оптику, складаючи їх докупи в цільну розповідь. І робить із майстерністю мішленівського шефа, що ювелірним пінцетом викладає на тарілці кожен окремий інгредієнт майбутньої страви.

Тому читачеві, який перегорнув останню сторінку книжки, залишається самостійно визначитися, чи він співчуває цьому нещасному, який за правління диктатора щомісяця мав новий автомобіль, а після повалення керманича ледь і сам не втратив життя, чи бере до серця близько страждання старого кухара, який уже ледь при пам’яті, та все ніяк не може позбутися спогаду про солдатів, яким він, малий і голодний, мусив віддати стиглий плід манго. І визначитися, чи проживає він, читач, пліч-о-пліч з оповідачем розпачливий біль утрати не так матеріального достатку – машин чи грошей, а професійної затребуваності, коли вчора ти ще був головним на цій кухні, і вона функціонувала за найменшим порухом твого пальця, а вже сьогодні ти ніщо й ніхто, мусиш повісити форму на гачок і забиратися чимшвидше геть, поки новий правитель не вирішив позбутися тебе в якийсь радикальніший і значно швидший спосіб. Так чи сяк, до щемкого людського співчуття додається необорне відчуття: хоча як сильно намагалися співрозмовники Шабловського тримати дистанцію в оцінках діянь своїх керівників, вони були, а часом і досі залишаються абсолютно лояльними і до повалених диктаторів, і до режимів, які ті уособлювали. Звісно, хіба ж можна уявити нелояльну до влади людину на посаді найголовнішого в країні шеф-кухаря, до того ж із доступом до продуктів, готових страв і теоретичної можливості змінити перебіг історії? І ти вже не знаєш, кому й наскільки тут співчувати, хіба що прийняти той факт: ніщо не може існувати у стерильному вакуумі «какой-разніци»: ані мистецтво, ані література, ані гастрономія.