Владислав Івченко. Агент Різанина (уривок)

Роман «Агент Різанина» письменник Владислав Івченко пише для проєкту «Івченко наживо», у якому передплатники щотижня отримують нові тексти автора. Проєкт триває з липня 2020 року. Деталі про «Івченко наживо» тут.


Розділ 3. Коли ворог на крок попереду

Я підготувалася до оборони. Так, розуміла, що влаштувати тут Вуковар не вийде, бо база мала занадто тонкі стіни. Вони могли захистити від куль автоматів чи гвинтівок, навіть від гранат, але не більше. То мене б знищив щільний вогонь з гармат «апачів», які вже заходили для удару, але чомусь не стали стріляти, пролетіли наді мною і забралися геть. По острову могли вдарити з корабельної артилерії чи ракетами, але мене заспокоювало, що морпіхи, які висадилися, оточили базу і трималися поруч. Потужний удар міг їх зачепити, то не схоже було, що мене спробують просто розкласти на атоми великим калібром. Принаймні поки що. Якщо ж морпіхи спробують зайти на базу, то я їх зустріну. Треба протриматися до ночі, а потім у темряві спробувати втекти з острова. Так собі план, але кращого в мене не було.

Я вилізла на дах бази, що роздивитися позиції морпіхів, коли почула голос, що лунав прямо у моїй голові. Всередині.

– Агенте Еніо! Агенте Еніо!

Я закрила пальцями вуха і все одно чула голос так само чітко. Що за лайно? Подумала про побічні наслідки ліків чи операцій, яким мене піддавали на цьому клятому острові. Бозна що вони робили зі мною у цій тюрмі. У чому я точно була впевнена, так це у тому, що не збожеволіла. Мала стійку психіку, то голоси не могли мені чутися просто так, вони дійсно лунали.

– Агенте Еніо, говорить полковник Макнейл!

Тут я вже зовсім здивувалася. Полковник Макнейл одним з командирів загону «Медоїд», в якому я провела кілька років. Добре знала полковника і не чекала почути його після всього, що сталося з загоном. То полковник вижив. Але як? І чи не потрапив у полон? Чому я чую його у своїй голові?

– Агенте Еніо! Агенте Еніо! Це полковник Макнейл!

Відчувала в його голосі сильне хвилювання. Аналізувала, бо по голосу можна багато чого зрозуміти. Страх? Ні, не схоже було, що полковник говорив з пістолетом приставленим до голови.

– Будь ласка, Еніо, вийди на зв’язок.

Я непогано знала полковника, бо він завжди був з нами, опікувався «Медоїдом» на нашій базі. Подумала, що втрачати мені немає чого. Я злізла з даху, бо якби відповіла на ньому, морпіхи могли б почути і спробувати пристрелити мене.

– І чому я вас чую у своїй голові, полковнику?

– Еніо! Агент Еніо!

– Думаєте варто кричати в ефір моє ім’я?

– Агенте, це особливий зв’язок, він захищений від втручання.

– Якщо чуєте ви, може почути і ще хтось. Чому він в моїй голові?

– Тобі встановлено спеціальні імпланти для мозкового зв’язку або мозв’язку, як ми це називаємо. Зашифрований радіосигнал з моїми словами потрапляє тобі напряму у мозок, де імпланти перетворюють його у такий самий сигнал, який ішов би від твої вух. Але чуєш його лише ти. Я можу розмовляти з тобою і цього ніхто не зможе підслухати. Розумієш? Так само ти можеш не говорити, а просто подумати. Сигнали з речових центрів твого мозку будуть зняті імплантами і перероблені на зашифрований радіосигнал, який я отримую вже у вигляді твоїх слів, яких ти не вимовляла, а лише подумала.

– Ви можете читати мої думки?

– Лише ті, що ти проговорюватимеш подумки.

– Пішов ти, старий козел!

– Не лайся! І я не козел, хоча у віці.

Я здивувалася, бо послала полковника подумки, не вимовила ані слова.

– Триста вісімдесят чотири, двісті дев’яносто один.

Полковник міг здогадатися, що я його послала, але не міг вгадати випадкові числа, які я подумала.

– Триста вісімдесят чотири, двісті дев’яносто один.

– То ви чуєте мене навіть коли я не говорю?

Я продовжувала мовчати, спитала подумки.

– Так, чую, агенте Еніо.

Я задоволено кивнула. Нам би в «Медоїді» така штука знадобилася. Бо часто, коли сидиш у засідці чи під час бою, не можеш говорити, а треба спілкуватися з соратниками чи командиром.

– Цей мозв’язок дуже зручна штука. Чому я не чула про нього раніше?

– Бо це таємна розробка. Уявляєш, наскільки він ефективний під час бою?

– Його вже тестували на комусь?

Макнейл не відповів.

– Полковнику?

– Ні, агенте.

– Тобто ви зробили з мене ще і піддослідного кролика?

– Боюся, що так.

– Що це за клятий острів?

– Зараз це неважливо. Опусти зброю і вийди до солдат. Це наші морпехи, вони охоронятимуть тебе.

– Ви смієтеся, полковнику?

– Вони охоронятимуть тебе на випадок нових нападів.

– Полковнику, з яких це пір мені стала потрібна охорона?

– Агенте, тобі потрібно вийти до морпіхів. Довірся мені.

– Я вже раз довірилася вам, полковнику. І що? Спочатку мене кинули до тюрми, де хотіли вбити. потім обкололи наркотиками і відправили до таємної лікарні, де робили зі мною бозна що. І ось ви знову пропонуєте мені довіритися, полковнику. Невже ви думаєте, що в моїй голові немає і граму мозку, а лише ваші імпланти?

– Агенте, те, що сталося, було нашою помилкою. Серйозною, навіть, ганебною. Я прошу вибачення, що не зміг переконати керівництво утриматися від того, що було зроблено. Але тепер ми маємо виправити помилку, а не посилювати її негативні наслідки.

– Звучить геть непереконливо.

– Так, але це правда.

Полковник говорив щиро. Тобто, вірив сам собі. Я більш-менш непогано вміла відчувати брехню в голосі. Макнейл не брехав. Він хвилювався, але не через можливу брехню.

– Агенте, я думаю, що ти і так все розумієш. Або ти виходиш до морпіхів, або тебе знищать. На жаль, я не зможу цьому завадити. Склався консенсус, щоб або агент Еніо працює на Америку, або агента Еніо треба знищити. І це буде зроблено. Так, я не сумніваюся, що ти добре окопалася і готова до бою. Але зваж на те, що бою, як такого не буде. Пара «апачів» попрацює своїми гарматами. У них там десь по тисячі снарядів. Як думаєш, що залишиться від бази після влучання двох тисяч снарядів? Небагато. Потім морпіхи перевірять руїни і знайдуть твій труп, або те, що від нього залишиться. Ось і все. Я не погрожую, бо знаю, що це смішно, погрожувати агенту Еніо. Я просто пояснюю ситуацію. Або ти з Америкою, або Америка тебе вб’є.

– Я краще загину, аніж повернуся до тюрми.

– До чого тут тюрма? Я говорю про нове завдання.

– Нове завдання? Хіба я не арештована?

– Вже ні, агенте Еніо. Ти знову на службі. Принаймні, я вповноважений запропонувати тобі повернутися.

– Ким вповноважений?

– Нашим урядом.

– І чому якась східноєвропейська блядь, як мене називав генерал Келлі, стала потрібна могутньому американському уряду?

– Агенте, зараз час для твоїх дій, а не для питань. Просто вийди до морпіхів з піднятими руками і…

– Сталося те, про що я попереджала?

Полковник важко зітхнув.

– Ти готова повернутися на службу?

– «Медоїд» знищено?

– Агенте, всі подробиці ми обговоримо згодом. Зараз мені потрібна твоя відповідь. Чи готова ти повернутися на службу американському уряду.

– Що за служба?

– Одне-єдине завдання.

– І що буде по його виконанню?

– Офіційна відставка, з пенсією і можливістю скористатися програмою захисту агентів.

– Таке мені вже обіцяли. А потім кинули до тюрми, не просто за ґрати, а на вірну смерть, гірше, на поталу горлорізів наркокартелів, з якими я воювала за наказом американського уряду.

– Мені немає чим виправдовуватися. Але маю запевнити, що цього разу все буде інакше.

– Полковнику, американський уряд обманював мене кілька разів. Обманом примусив мене і моїх побратимів скласти зброю, обіцяючи просту перевірку, а насправді нас позбавили права на самозахист, зробили все, щоб нашим вбивцям було зручно. Потім мене кинули до тюрми, навіть, не попіклувавшись про мою безпеку. Ба більше, зробивши все, щоб я не вижила. Коли це ж мені дивом все ж вдалося, американський уряд звинуватив мене у вбивстві американських громадян і погрожував електричним стільцем. Потім мене всипили і привезли до цієї лікарні, де робили якісь операції, копирсалися в моєму тілі. І знову начхали на те, що моє життя в небезпеці. А в небезпеці воно не просто так, а саме через те, що я виконувала завдання американського уряду. І от я знову дивом вижила, а ви робите мені таку спокусливу пропозицію – послужити американському уряду. Полковнику, ви думаєте, я – мазохистка?

Полковник Макнейл зітхнув.

– Ні, агенте. Додам лише, що за тобою полювали не тільки через твою службу на американський уряд.

– Але здебільшого через це. Принаймні ті бойовики наркомафії хотіли знищити мене саме тому.

– Там був і руський слід.

– Та мені начхати. Мене хвилює те, що ваш уряд поводився зі мною, як останній козел, а тепер пропонує, щоб я все забула і послужила йому ще. Тупа українська хвойда, яка знову повірить і дасть себе обдурити. Мушу вас розчарувати, полковнику. Досить. Я ніколи не граю в ігри, в яких не маю жодних шансів на перемогу. Лякаєте мене гарматами гелікоптерів? Можете не витрачатися на снаряди. Зараз я піду і знищу ваших морпіхів. Якомога більше. Якщо виживу після цього, тоді вже почекаю на «апачі». Ви знаєте, полковнику, що я ніколи не хотіла вижити будь-що. І завжди спокійно ставилася до того, що колись доведеться померти. Зараз, то зараз. Але для мене краще померти, ані ж допустити, щоб зі мною поводилися, як з непотребом. Чесна смерть краща за безчесну. Ось така моя відповідь, полковнику. Бувайте.

Я зареготала. Насправді не боялася померти, але мені здавалося, що не зараз. Я підвищила ставка у цій грі і була впевнена, що полковник і ті, з ким він був, не скажуть «пас».

– Агенте Еніо!

Радник вихопив рацію з рук полковника.

– Агенте Еніо, мене звати Патрік Ванхорн, я – радник президента і маю від нього доручення запросити вас на службу нашого уряду. Одне завдання. Не буду приховувати, досить складне і небезпечне. Вірніше, збіса складне та небезпечне. Але за його виконання Америка буде дуже тобі вдячна. Так, мої слова це таке саме струшування повітря, як і слова полковника. Але я зауважу дві речі. По-перше, саме для подібного завдання покійний генерал МакКрік зібрав і готував групу «Медоїд». По-друге, під час завдання ти стикнешся і з російськими знайомими, до яких, як я розумію, маєш певний сентимент в сенсі бажання вбивати. Ти потрібна Америці, агенте Еніо, і Америка зробить все, щоб віддячити тобі за службу. Уряд зробив багато помилок стосовно тебе, але зараз ми спробуємо їх виправити. І для цього нам потрібне, дуже потрібне, твоє повернення на службу. Агенте Еніо?

Тиша. Ельза показала на екран свого ноутбуку.

– Мінімальний рівень стресу! Питання життя та смерті, а вона спокійна, наче мова про щось малозначне!

Радник Ванхорн махнув і уважно прислухався, полковник Макнейл сполотнів, всі інші зачаїли подих. Полковник хотів щось додати, потягнувся до мікрофону, але радник закрутив головою. Він вмів вести перемовини, то розумів, що зараз треба було лише чекати.

– Добре, раднику, я згодна. Але спробуйте забрати мене звідси так, щоб мене не вбили, або прямо тут, на острові, або по дорозі.

– Дуже радий твоєму рішенню, агенте. Полковник зараз вилітає за тобою. Вас прикриватимуть сили Четвертого флоту. Впевнений, що ми можемо убезпечити тебе від нападів. Дякую. Тільки в мене одне прохання.

– Яке?

– Одягнися, якщо тобі не важко. Бо ти тепер знову агент американського уряду.

– Я зараз в бронежилеті. Щось ще?

– Хоча б штани.

– Добре, раднику. Чекаю на полковника.

Радник Ванхорн поклав рацію і видихнув. Полковник Макнейл затрусив стиснутими кулаками, всі підскочили з місць.

– Вона погодилася! Погодилася!

– Полковнику, терміново вилітайте на острів.

– Слухаюся, сер!

Полковник вибіг зі швидкістю, яку від нього не чекали. Ванхорн подивився на підлеглих. Не строго, але вони припинили стрибати та обійматися, зробилися серйозними.

– Пам’ятаємо, що головна наша робота ще попереду. Але зараз я вважаю, що ми можемо дозволити собі трохи випити. Томе, ти, звісно, у нас по айті, але чи можна тебе попросити узяти з холодильника пляшку коли?

– Звісно, раднику!

Невдовзі вже попивали холодну колу з паперових стаканчиків для кави. Ванхорн, чи предки аж до голландських емігрантів мали проблеми з алкоголем, був затятим прихильником тверезого життя.

– Полковник вилетів. За півгодини буде на острові.

Доповів Свен, який слідкував за екранами.

– З ним вилетіло ще чотири гелікоптера. Назад полетять різними маршрутами, ніхто не знатиме в якому буде агент Еніо.

– Добре.

Вони допили колу і радник підвівся.

– Я зараз піду трохи відпочину. Коли агента Еніо привезуть, повідомте мене.

– Так, раднику.

Ванхорн вже був у дверях з кімнати, коли пролунав крик. Радник озирнувся і побачив, що його підлеглі увіп’ялися поглядами в один з екранів.

– Що таке?

Радник сполотнів, кинувся до них, розштовхав своїх людей і побачив картинку з острова. Який було не впізнати, бо база була зруйнована вибухами і палала. Кілька стовпів диму та пилу, якісь шматки, що осипалися вниз. Навколо метушилися морпіхи, які тягли своїх вбитих чи поранених товаришів.

– Якого біса?

– Ракети! Мінімум три ракети класу земля-земля! Їх могли випустити з того ж підводного човна, який висаджував десант! Його треба знайти!

Свен відчайдушно клацав по клавіатурі.

– Що з агентом Еніо? Що з нею? Що?

Ванхорн перейшов на крик. Ніхто ніколи не чув, щоб радник Ванхорн кричав, але ось зараз це сталося. Підлеглі схилили голови. Відповідь здавалася очевидною. Від бази майже нічого не залишилося: лише палаючі руїни. Радник схопився за голову. Потім різко опустив руки, бо подумав, що подібний жест занадто драматичний. Треба виглядати впевненішим, він же все таки радник президент найпотужнішої країни світу. Ванхорн подивився на підлеглих, які розгублено дивилися в екран. Лише Свен збирав інформацію про напад, озирнувся в очікуванні наказу. Ванхорн вчився працювати в стані стресу. Швидко оцінив ситуацію.

– Зв’яжіться з полковником. Нехай летить на острів і робить вигляд, наче агенту Еніо вдалося врятуватися. Організовує евакуацію і діє за планом.

– Що?

Всі здивовано вирячилися на Ванхорна, навіть Свен. Той ошкірився.

– Дітки, ви зараз на війні, а на війні накази не обговорюються, а виконуються. Працюємо так, наче агент Еніо врятувалася. Питання є? До роботи. Все має виглядати так, наче агент Еніо жива. Щоб ні в кого не було жодних сумнівів стосовно цього!

Радник вийшов, мав доповісти президенту, а ситуаційна група, трохи розгублена, зайнялася своїми справами. Час від часу всі дивилися на руїни, які продовжували бурхливо палати. Морпіхи намагалися тушити вогонь піском з пляжу, але результат був такий собі.

– Ми знайшли підводний човен. Але він зараз в територіальних водах Куби, до того ж прикривається пасажирським кораблем. Тобто ми можемо знищити їх, але це буде скандал на весь світ. Тим більше, що нам важко буде пояснити власні дії.

Командувач Четвертого флоту віце-адмірал Газзаніга знизав плечами. Сиділи за столом в кабінеті командувача на борту флагмана. Окрім Газзаніги були присутні радник Ванхорн, генерал Келлі та представник ЦРУ Чарльз Стоун.

– Ми знаємо, хто це був?

Ванхорн подивився на віце-адмірала.

– Човен дотримуються режиму повного радіомовчання, але ми розуміємо, що це руські. Проводити такі операції в Атлантиці можуть лише вони.

– Як руські змогли підійти непоміченими?

– Скоріше за все, човен ховався під великим рефрижератором, який ішов до Венесуели. Росіяни зафрахтували його в Амстердамі і відправили через Атлантику досить дивним маршрутом. Думаю, що підводний човен зустрів рефрижератор десь в океані і далі рухався під судном, що дозволило сховатися від радарів. Рефрижератор проходив десь в двадцяти милях від острова. Підводний човен залишився і ліг на дно. За два дні піднявся на поверхню, висадив десант, а потім завдав ракетного удару і на повній швидкості пішов до Куби. По дорозі його чекав кубинський пасажирський пароплав, який зараз слугує «живим» щитом. Ми не можемо вдарити по підводному човну не потопивши пароплав, а останнє призведе до великих жертв серед цивільних, яких на пароплаві кілька сотень. Перестріти човен ми також не встигаємо.

– Чому зафрахтований росіянами рефрижератор, що пливе незвичним маршрутом, не викликав нашої підвищеної уваги?

Радник Ванхорн подивився на Чарльза Стоуна, схильного до повноти чоловіка років п’ятдесяти, з вусиками і веселим виразом обличчя.

– Увага була. Але ми стежили за самим рефрижератором. Не виключалося, що він везе до Венесуели зброю, а звідти візьме величезний вантаж кокаїну. Руські люблять їм торгувати. Ми збиралися зупинити рефрижератор під час повернення і знайти кокаїн. Про те, що під рефрижератором плив підводний човен ми не здогадувалися.

– Тобто вас обдурили, наче дітей?

– У нас не було всієї інформації. Ми нічого не знали про базу на острові і про те, що там перебуває хтось важливий. Якби знали, то поставилися б до рефрижератора, який пропливав неподалік, уважніше. А так ми думали, що головна його ціль – вантаж в Венесуелі, а не острів на Карибах.

– Вам відомо, хто брав участь в десанті на острів?

– Бойовики з чеченських військових загонів, підконтрольні Росії. Декількох ми змогли ідентифікувати. Майже все мали досвід бойових дій в Сирії, Лівії та Карабасі. Пару тижнів тому їх військовими літаками відправили до Росії. Начебто на відпочинок. Але там вони повантажилися на підводний човен і вирушили на Кариби.

– Як руські змогли дізнатися про базу і те, що агент Еніо перебуває саме там?

– Це не могло бути випадковістю. Ми вважаємо, що стався витік. Зараз ми шукаємо, де саме.

– Про базу і агента знало обмежене коло людей.

– Так і тому ми сподіваємося з’ясувати, хто ж таки злив цю інформацію руським. Справа на особливому контролі, ми розуміємо її важливість.

– Які наші втрати від ракетного удару, генерале?

Ванхорн подивився на Келлі.

– Дванадцять вбитих і тридцять два поранених. Ще шестеро зникли безвісті. Зараз ми забрали тіла і поранених, мої люди розбирають рештки бази, шукають тіло тієї дівки. Але вибухи були настільки потужні, а потім ще кілька годин пожежі, то ми можемо нічого не знайти.

Радник слухав і кивав, потім зробив паузу і подивився на співрозмовників. Підвівся, жорстко подивився згори вниз.

– Панове, це – поразка. Ганебна, кричуща поразка. Ми втратили важливого агента, але ще більше президента хвилює те, що руські не тільки змогли провести масштабну операцію у нас під боком, але й змогли дізнатися все про наші наміри. Руські випереджають нас на крок геть у всьому! Ось це надзвичайно тривожно. Це наша спільна поразка, тим прикріша, що вона виявилася для нас геть несподіваною. То ми маємо зібратися і спробувати мінімізувати наші втрати. Робимо вигляд наче нам вдалося врятувати агента Еніо. Випромінюємо оптимізм, працюємо за планом і сподіваємося, що наші вороги повірять нам.

– І для чого цей цирк?

Радник неквапливо озирнувся на генерала Келлі і своїм поглядом наче розмазав того по стіні.

– Генерале, цирк був до цього. Цирк, який полягав в тому, що ми дозволили ворогу зробити те, що він запланував. Моя ж пропозиція – не цирк, а спроба ввести в оману супротивника, примусити його витрачати сили і нервувати. Якщо ми, на превеликий жаль, не можемо скористатися безпосередньо агентом Еніо, то нехай хоча б скористуємося її ім’ям. Руські ненавидять її і бояться її, то звістка про те, що їх операція провалилися і агент Еніо жива, буде для них болісною, примусить далі витрачати час та сили на її знищення. Нехай агент Еніо попрацює на Америку хоча б з того світу, якщо ми не змогли її зберегти на цьому.

Келлі стиснув щелепи, бо відчував приниження спочатку від погляду радника, а потім від кожного його слова.

– Ще питання є? Тоді до роботи. І ще одне…

Радник підвівся, уважно подивився на присутніх, витримав паузу.

– Ми вже використали весь ліміт поразок. Далі мають бути лише перемоги. Якщо ми програємо знову, то президент вдасться до кадрових рішень. Які стосуватимуться всіх нас. Менше за все я б хотів ганебно закінчити кар’єру через якихось йобаних руських. Сподіваюся, що ви також.

Радник пішов. В спину йому штрикалися скептичні погляди, але ані військові, ані цереушник нічого не сказали вголос. Ванхорн же зайшов до кімнати, де знаходилася його ситуаційна група. Туди прийшов і полковник Макнейл, що тільки-но повернувся з острова. З почорнілим від диму та суму обличчям.

– Доповідайте полковнику.

– Чотири ракети, лягли дуже прицільно. Три влучили точно в будівлю бази, одна – зовсім поруч. База повністю зруйнована, плюс загорілося сховище бензину. Дванадцять тон, на ньому працювали генератори. Згоріло все. Там були десятки тіл нападників і вбитих морпехів з числа охорони, але вогонь був настільки потужний, що ми зібрали лише трохи обгорілих кісток і розплавлені шматки бронежилетів. Ми недооцінили ворога! Мали евакуювати агента Еніо одразу!

– Полковнику, зараз запізно вже плакатися, що ми мали зробити. Ми не зробили і програли. То тепер спробуємо перехитрити ворога. Група продовжує роботу так, наче агент Еніо жива.

– Ніхто не міг залишитися живим на базі!

– Ну, типу вона сховалася у підвалі.

– Там не було підвалів! Невеличкий острів, якщо викопати підвал, туди неодмінно просочиться вода!

– Зробимо вигляд, що підвал був. Агент Еніо жива і ми готуємо її для завдання. Мусимо зіграти ідеально, щоб ворог повірив. Попсуємо їм настрій.

– Але…

– Полковнику, прийміть душ, трохи відпочиньте і повертайтеся. Панове, дуже багато залежатиме від вашої переконливості. Забийте собі в мозок, що агент Еніо жива. Повірте в це самі і тоді вам повірять і руські.

– Слухаємося!

Радник пішов, за ним вийшов і полковник. Команда приступила до роботи. У кожного був свій план дій, тільки працювалося так собі, бо всі розуміли, що лише для годиться.

– Але чому саме руські?

Спитав Джозеф Чоу, який був дуже розчарований, бо ж дуже хотів попрацювати з агентом Еніо. А тепер все закінчилося майже не почавшись.

– Руські давно хотіли їй помститися.

Свен Лінберг теж засумував, бо розумів, що без агента Еніо їх групу розгонять за тиждень-два, як би вони не удавали, що агент живий. Свен мріяв про велику гру, полковник обіцяв саме це, а доведеться повертатися до автоматників на танкерах, вчити їх розстрілювати човни піратів так, щоб не залишати слідів. Це як після гри в НБА повернутися грати на шкільному рівні.

– За що мститися? Хіба Америка провадила операції проти руських?

В голосі Джозефа бриніла образа, а на обличчя був вираз, наче в дитини, у якої забрали її улюблену іграшку.

– Агент Еніо налила їм соус хабанеро на золупу ще до того, як почала працювати на Америку.

– Це в Сірії чи де?

– Ні, в Україні. Вона ж сама з України.

– Україна, це десь біля Польщі?

Джозеф спитав з надією, бо його матір була саме з Польщі і він вважав, що найгарніші жінки світу, а агента Еніо він вважав саме такою, походили звідти.

– Скоріше, біля Росії. Руські вторглися в Україну, там була війна. У руських було більше людей і зброї, але вони не хотіли наразитися на наш удар, то воювали за допомогою проксі, підтримували ситуацію «ані миру, ані війни». Коротше, срали на стіл, а потім дивувалися, чому смердить, все як вони люблять. А потім вони святкували десяту річницю Іловайську.

– Що це? І не вимовиш! Що за слово?

– Іловайськ – невеличке містечко біля Донецьку, столиці окупованих руськими українських територій. Під Іловайськом стався один з важливих епізодів русько-української війни, який наочно довів той простий факт, що з руськими можна домовлятися лише про їх капітуляцію. Руські оточили в Іловайську кілька тисяч українських бійців і запропонували переговори. Домовилися, що випустять оточених з міста, не стрілятимуть. Коли українці стали виходити, а їх колони розтрощили з артилерії і танків. Кількасот загиблих, багато поранених і полонених. Така фігня. Руські вважали це своєю великою перемогою, то зібралися добряче відсвяткувати її ювілей. До Донецька з’їхалося кілька десятків руських офіцерів, які в свій час брали участь в Іловайській різанині. Всі вони потім отримали підвищення і зробили блискучу кар’єру, то це був квіт руської армії. Їм вручали ордена та медалі, був розкішний банкет і все таке. За кілька годин до початку урочистостей в кількох кілометрах від заміського ресторану, де все відбувалося, була знищена група українських розвідників. Є така думка, що вони мали навести ракети. Але Україна запевняла, що не збиралася завдавати удару, аби не провокувати руських. На користь цього і той факт, що частина вбитих начебто розвідників, була з числа полонених, захоплених руськими раніше. Схоже на все, що руські просто узяли полонених, випхали їх в поле і перестріляли.

– Але для чого?

– Щоб відзвітувати про ліквідовану групу диверсантів, отримати чергові нагороди.

– Це ж маячня!

– Це – Росія, я трохи займався цією темою, то знаю, про що говорю. Отже, вигадані українські розвідники були ліквідовані, урочистості почалися. Ресторан добре охоронявся: сотні солдат, бронетехніка, кілька гелікоптерів, батарея зеніток на випадок появи дронів. Але виявилося, що не того боялися. До ресторану змогла проникнути агент Еніо. Тоді вона ще була і не агент і не Еніо, але про неї вже чули на війні і знали, як Криваву Марту.

– Криваву Марту?

– Агента Еніо звуть Мартою. А Кривавою Мартою вона стала після того, як вбила багатьох руських на війні.

– Як вона опинилася на війні?

– З особистих причин. Так от, Кривава Марта вбила багатьох руських, за її голову призначили нагороду у двісті тисяч доларів, за нею полювали групи руських спецпризначенців. Але Кривава Марта завжди діяла біля лінії фронту, не заходила в тил. То руські були впевнені у своїй безпеці в тому ресторані, навіть влаштували прямий зв’язок з Кремлем. Президент Путін вирішив особисто привітати своїх найкращих офіцерів. Він вважав війну з Україною, окупацію її територій, своїм особистим досягненням, чи не найголовнішим результатом свого правління. Почав виголошувати тост, всі офіцери підвелися і уважно слухали, коли почалося. Агент Еніо атакувала і стала вбивати офіцерів, які тільки-но отримали нові ордени. Охорона спробувала їй завадити, відкрила вогонь, але тим тільки збільшила кількість жертв. Це взагалі її стиль: несподівано атакувати і створити ідеальний шторм, який призведе до великих втрат від дружнього вогню. Тут ще пролунали вибухи. Виявилося, що Еніо, або її помічники, заклали з десяток мін, які висадили в повітря бронетехніку охорони і заблокували виїзди з ресторану. Вибухи пролунали і на зовнішньому периметрі, охорона злякалася, що на виручку до Еніо пробиваються загони українців і відкрила безладний вогонь, замість того, щоб допомогти своїм в ресторані. Між тим Путін, який бачив все, що відбувалося, на власні очі, терміново подзвонив українському колезі і став вимагати, щоб той зупинив агента Еніо. Інакше погрожував великою війною. Український президент спробував пояснити, що не віддавав наказу про напад, але Путін лише верещав і нічого не хотів слухати. Різанина ж продовжувалася. Частина офіцерів, яким вдалося втекти, сховалися у підвалі під рестораном. Путін кричав, що почне війну, якщо хтось спуститься до підвалу. Дарма кричав, бо агент Еніо спустилася і перебила там геть усіх, залишивши живими лише кількох переляканих офіціантів.

– Чекай, ті руські генерали, вони що, не були озброєні?

– В них були пістолети. У охоронців – автоматів. Та справа в тому, що агент Еніо любить і вміє спричиняти паніку. Ну, ви ж це самі бачили на базі. Якби гості свята зібралися і діяли спокійно, то в них, можливо, були б шанси. Але вони чули про Криваву Марту, знали, як нещадно вона вбиває, то перелякалися, перетворилися на дурну череду. Вони бігали, наче опечені, стріляли у всі боки, панікували. Агент Еніо вимкнула світло в підвалі. Суцільна темрява збільшила паніку і полегшила справу агенту Еніо.

– А як вона діяла у темряві?

– В неї очі добре бачать у темряві. Генетична схильність. У сітківці її ока приблизно у кілька разів більше паличок, спеціальних клітин, які відповідають за зір у сутінках, аніж в середньому у людини. То агент Еніо може діяти в темряві, наче з пристроєм нічного бачення.

– Дякую за інформацію, Ельзо. Агент Еніо спустилася у підвал і винищила всіх, хто там був. Так само, як тих моджахедів в коридорі бази. З десяток офіцерів встигли вибігти на поверхню, але вона наздогнала їх і вбила прямо на майданчику перед екраном. Путін бачив, як нищили найкращих його офіцерів. У підсумку там було вбито два десятка генералів, біля півсотні полковників і підполковників. Іловайськ став для них добрим трампліном в кар’єрі, але потім привів до смерті. Путін мало не збожеволів і наказав готувати вторгнення. Кілька тижнів ситуація була на межі великої війні. Україна оголосила мобілізацію, росіяни провадили масові обстріли прикордонних територій. Здавалося, що бути біді, але Путін так і не наважився на вторгнення. Кілька тисяч загиблих, здебільшого мирних жителів, великі маневри біля українського кордону, тверда обіцянка Америки втрутитися у випадку початку інтервенції і Путіна попустило з війною.

– А як агент Еніо вибралася з ресторану? Він же був оточений?

– Ніхто не знає. Є версія, що по каналізаційному колектору. Але інші кажуть, що колектор був замінований. Так чи інакше, чотири дні після різанини в ресторані про долю агента Еніо не було нічого відомо. Путіну вже встигли доповісти, що її вбили при відході. Хтось дуже хотів нагріти на ній руки, а за Криваву Марту вже обіцяли мільйони і ордени. Та потім Крива Марта повернулася на український бік фронту. Не з порожніми руками, а з намистом.

– З яким намистом?

– Намистом з вух. Кілька десятків вух, відрізаних у руських офіцерів.

– Намисто з вух? Який жах! У неї якийсь психічний розлад?

Джозеф спитав, але незрозуміло було, чи йому було огидно, чи він захоплювався.

– Майже неможливо говорити про психічне здоров’я не обслідувавши пацієнта, а весь час поки я працювала з нею, агент Еніо була непритомна. Але думаю, що її психічне здоров’я у нормі.

Ельза виглядала трохи приголомшеною почутим, але впевненою.

– Хіба у людини немає бар’єру перед такими речами?

– Є, але кожен бар’єр може бути подолано.

– І все ж відрізати вуха… Це вже не війна, це щось страшне і хворобливе.

Свен посміхнувся цим словам Джозефа.

– Наші хлопці у В’єтнамі робили те саме. Відрізали вуха у вбитих в’єтконгівців і робили з них намиста. Якщо, звісно, встигали назбирати достатньо вух.

– І ти вважаєш, що це було правильно?

Джозеф напружився, бо у згадці про В’єтнам відчув натяк про расу свого батька.

– Все залежить від контексту, мій дорогий друг. Якщо прийти в мирне село, вбити місцевих, з жінками і дітьми включно, а потім звалити з намистом відрізаних вух, це – не гуд. А якщо помститися ворогам, які вбили твоїх побратимів, то це зовсім інше. Агент Еніо мстилася за свого батька.

– За батька?

– Її батько пішов добровольцем на війну, потрапив в оточення в Іловайську і був вбитий під час розстрілу українських колон. Його тіло довго не видавали, а коли таки видали, то виявилося, що йому, ще живому, відрізали вуха.

– Живому?

– Так, він був поранений в ногу, заліг і відстрілювався. Його обстріляли з танку, боєць знепритомнів і його узяли у полон. Під Іловайськом воювали регулярні частини руських, а були ще і парамілітарні угруповання, повний непотріб, маніяки і покидьки. Вони вбивали і катували полонених. І вони відрізали вуха ще живому батьку агента Еніо. Потім вуха стали трофеєм командира загону. До речі, перед різаниною у Донецьку агент Еніо, тоді ще Кривава Марта, перебила з десяток бійців загону, які брали участь в катуванні її батька.

– І як вона дізналася, хто брав участь у катуваннях?

– Викрала одного з бійців. Допитала і він назвав усіх. Потім ті люди почали гинути, один за одним. Хтось на окупованих територіях, а хтось в Росії.

– І цього ніхто не помітив?

– У хлопців було достатньо ворогів, то думали, що це якісь справи, пов’язані з криміналом. До того ж, вбивали по-різному. Хтось отримував кулю в голову, хтось ніж в серце, або ремінь на шию. Навіть коли вбили командира загону, який став заступником губернатора десь в руській глибинці, ніхто не подумав, про того закатованого українця. Хоч командиру відрізали вуха і це мало привернути увагу. Але руські не звикли, щоб їм мстилися українці. Лише після різанини в ресторані під Донецьком, коли матеріали розслідувань підняли і перевірили, з’ясувалося, що скоріше за все то була Кривав Марта. За її голову призначили величезну нагороду. Кривав Марта стала ціллю номер один для руських. Вони полювали за нею усюди, було кілька замахів, але кожного разу вона вбивала нападників. Аж поки не загинула тут, на очах у американських збройних сил, в їх оточенні. І це страшна ганьба.

Свен важко зітхнув. Відчув у тому, що сталося і свою провину. Чому не думав на перспективу, чому не здогадався про можливість повторного удару по базі?

– Слухай, Свене, а чому руські одразу не вдарили ракетами? Для чого їм були ті забавки з десантом бороданів?

– Думаю, що вони хотіли спробувати захопити агента Еніо живцем.

– Хіба вони не розуміли, з ким матимуть справу?

– Скоріше за все, вони знали, що агент Еніо під снодійним та ще й прикута до ліжка. То планували просто перебити охорону і узяти її тепленьку. Але агент Еніо встигла хоч трохи підготуватися.

– Як руські могли дізнатися про її місце перебування?

– А ти не здогадуєшся?

– Ні.

– Хтось злив їм інфу.

– Хто?

– Їх шпигун.

– Хіба у цих руських дурників є нормальні шпигуни? Я думав тільки якісь блазні.

Джозеф реготнув, але побачив серйозне обличчя Свена і замовк.

– Що? Ти хіба не бачив тих, кого вони засилали шпигунами? Це ж смішно!

– Смішно. Але є точка зору, що то були операції на відволікання уваги. Ось дивіться які ми тупі та недолугі, які в нас херові шпигуни. Ось ми такі, на більше не здатні, не бійтеся нас, не хвилюйтеся через нас, а ми тим часом завербуємо ваших людей прямо в Ленглі, Пентагоні чи Білому домі. Я б не став недооцінювати цих покидьків. Тим більше зараз, коли руські таки вбили агента Еніо, яку намагався захистити цілий американський флот.

– Ти вважаєш, що шпигун міг бути у керівництві?

– Не думаю, що про операцію міг знати якийсь простий клерк. Ім’я агента Еніо взагалі не лунало, коли полковник пропонував нам роботу. Хіба ні?

– Так, він говорив, що просто буде дуже цікаво, але без деталей.

– І я про що. Тому шпигун має бути десь високо. Сподіваюся, його знайдуть.

– Але Свене, якщо ти не знав, що тобі доведеться працювати з агентом Еніо, звідки ти дізнався про її біографію?

– Томе, я знаю біографії всіх найкращих бійців на цій планеті. І агент Еніо там посідає одне з чільних місць. Вона дійсно крута. У вузьких колах фахівців зі спецоперації про агента Різанину чули всі.

– Агента Різанину?

– Так, це її справжнє ім’я.

– А агент Еніо?

– Це поступка заради політкорректності.

– Поступка?

– Так, наш уряд злякався, що на нього буде працювати хтось, кого звуть агент Різанина. Так же недалеко до агента Геноцида, а то й до агента Холокоста. То уряд поставив умовою змінити ім’я. Було запропоновано замінити Різанину на Еніо. Це давногрецька богині війни, яка відповідала за лють у бою. Тобто та сама Різанина, але ні в кого б не виникло питань. Так її і перейменували. Хоча, наскільки я знаю, себе вона називає по-старому: агентом Різаниною. Називала.

– Що ж, треба приступати до роботи. Ми маємо зробити вигляд, що агент Еніо – жива.

– Дурня. Ну скільки ми зможемо це удавати? Кілька днів? А що далі? Мені не цікаво брати у цьому участь, я пішов відпочивати.

Свен вийшов, Том хотів піти за ним, але потім залишився. Джозефом хотів попросити у Тома фрагменти відео з бою на базі, де гола агент Еніо нищила моджахедів. Але так і не вигадав пояснення, для цього йому це потрібно. Просто хотів бачити її голою і зі зброєю. Навіть не відео, хоча б один кадр! У Тома їх було багато, але Джозеф так і не наважився.

Якщо бажаєте стати передплатником, пишіть автору на мейл: vv76@ukr.net

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики