Ось розкажіть авторитетно: чому люди коять злочини?

 

Ілларіон Павлюк. Я бачу, вас цікавить пітьма / пер. Вікторії Стах. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020

Містичний трилер «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка (цього разу в аж занадто харáктерному перекладі Вікторії Стах) лише вдає жанрову прозу; на третій раз до цієї Павлюкової обманки вже можна б і звикнути. Автор використовує впізнавану «оболонку» трилера, щоб спокійнісінько мудрувати про моральні цінності й гуманістичні орієнтири.

Утім, містична складова «Пітьми» виявилася в ролі «жанрової оболонки» надто ненадійною, «Пітьма» зривається з трилеру у мораліте. Бігають по сцені Смертні Гріхи і борються за Світлу Душу.

Якщо ви потребуєте карколомного сюжету, таємниць розслідування, скрімерів, екшн-сцен без того, щоб їх переривали авторськими ремарками «вам слід знати іще таке…» і «якщо вам цікаво, чим закінчилася ця історія, то…», то ця проза вас не потішить. Але якщо ви любите саспенс, шаради, якщо звикли до того, щоб всі розвішані на першій сторінці рушниці на шістсот шістдесятій сторінці вистрелять (Павлюк у цьому майстер), ви любите ребуси, які можна розв’язати, а ще більше фанатієте від задач із етики, які вирішити неможливо, то точно знаю: вас зацікавить «Пітьма». Вона бо насамперед вигадлива. Тим паче як на підручник із прикладної етики.

Ось, скажімо, «заряджена» історія для старту.

На перших ста сторінках роману кількість випадків асфіксії і пошкодження дихального горла доходить до припустимого максимуму навіть у жанровій прозі. Повішання (самогубство), повішання (убивство), здавили гордо в бійці, у передчасно народженої дитини не розкрилися легені, тричі перерізають горло, сексуальні ігри з удавленням, у когось постійно перехоплює дихання, головний герой ледь не помирає, бо йому горло перекрила старовинна монета, після чого він опритомнив в лікарні поруч із жінкою, яка намагалася себе вбити: повіситися, задушитися газом, перерізати горло. І на цьому тлі з’являється персонаж, на який тут же треба звернути увагу, вона скидається на епізодичну жіночку, але уже в імені її є підказка: головна героїня прибули. Лікар каже (і не випадково саме він це каже): пощастило вам, двом дурникам, не вдалося би нікого порятувати, але нині на зміні медсестра Оксі. Кисень, значить. Ковток повітря у світі, де всі чомусь і переважно добровільно відмовляються дихати. А справжнє ім’я дівчини – Ксенія, чужинка себто.

А значить: не змушуй дихати того, хто цього не хоче, а значить, у людини є свобода обирати життя чи смерть. Втім, добре коли вибір таки є. І це одна з тем роману Павлюка: свобода волі, її бо можна зреалізувати, тільки усвідомивши самообмеження.

Химерна панянка з брошкою-жабою, яку головний герой зустрів у потязі, чемно повідомить, що той може запитувати будь-що будь-кого, мусить зрештою це робити, але тільки одне питання йому зась, бо воно занапастить уже його долю. Питання те доленосне пов’язане з Оксі. Чоловік не повинен питати, чому медсестра Ксеня-Оксі ніколи не знімає з шиї яскраву хустинку. Те, що під тим аксесуаром ми виявимо щось із розряду чорні-чорні пальці на білій-білій шиї, можна вже припускати, але краще не знати. От тобі ключ, не відмикай кімнату, мала. От тобі підказки, але не шукай знання, читачу.

Іще один маячок «Пітьми»: раціоналізувати неправильне рішення — не значить зробити його правильним.

Згадали казку про Синю бороду? Не випадково згадали, цей сюжет перед нами теж розігрують. Той синій убивця — протоманіяк усіх трилерів, усі маніяки з нього вийшли, як із тієї шинельки Гоголя (з якої і Павлюк свого часу випростався, нагадаю). Табу — порушення — покарання: вічна тріада, у якій не всі, хто порушив табу — злочинці, а й не всі, хто карає, відновлюють справедливість.

Власне, справедливість, співмірність покарання і злочину — та тема, яка пов’язала героїв «Пітьми» в одну… компанію, зграю, кубло… о, пекло, так, в одне пекло.

А от, скажімо, історія друга, теж про заряджені рушниці.

У село, де відбуваються події «Пітьми», можна потрапити спочатку потягом, а потім битою дорогою через міст. У потязі головного героя зустрінуть кілька інфернальних героїв типу хлопчика на ім’я Ієронім, що запропонує вибрати між червоною і синьою ягодою, котрі несуть забуття чи відкривають правду відповідно (Морфей, це ти?). Усі ці персонажі мають якусь прикрасу з жабою. Відтоді та жаба стрибатиме «Пітьмою» регулярно. Через міст можна переїхати, скориставшись послугами маршрутника на чорному бусику з надписом «Excursions en bateau». Зветься водій Харитоном Еребовичем і має при собі багату колекцію старовинних монет. Одну з них пильно розглядає герой, скоро вона опиниться в його горлі. Монету прикрашено чеканкою сови. Від цієї сцени романом розлетяться всілякі пташки, з совами включно. Сова і Жаба — символи чарів і потойбіччя, а головне: символи прихованого і втаємниченого. Алегорії ночі, сну, пітьми. «Сови — не те, чим здаються», підказку з «Твін Піксу» варто згадати, бо перед нами таки сюжет, за яким нормальний-частково-герой потрапляє в таємниче містечко, заселене злодіями й ексцентриками, щоб розслідувати вбивство. І тут же буде в Павлюка контраргумент: «Жаба означає жаба». Шах і мат, агенте Купер.

Хто такий Харитон, ще й Еребович (Ереб — бог пітьми), особливо й уточнювати не варто. В селі є бар з назвою «Мінотавр». До пари йому — під селом є лабіринт, занедбані копальні-катакомби, де більшу частину твору блукає та, що поєднала в собі риси Тесея і Аріадни. А голову селища, місцевого диктатора-в-мініатюрі, кілька разів так просто назвуть ненаситним Мідасом. Якщо хтось іще не зрозумів, то ми опинилися в царстві мертвих (точніше, в загробній Туонеллі, бо річка під мостом зветься Туонь якраз). Перевізнику Харону таки щастить, це той топос розробляють часто, обережно й різноманітно; не сказати, що Харон Павлюка вражає своєю оригінальність, але це безконечно харизматичний персонаж, таки більше схожий на якогось університетського професора, що змушений підробляти водієм маршрутки Рівне-Броди, а не на демона. Харон притягує в «Пітьму» ще один контекст: він відчайдушно цитує «Божественну комедію», Книгу Буття, Євангеліє від Матвія та від Йоана, здається, Мільтона й Водстворта. Показово, ці цитати ніхто з його співбесідників не впізнає, і Харитон знову і знову радить більше цікавитися мистецтвом. Тоді, мовляв, світ стає пізнаваним. Харон — таки демон. Харон таки бреше. Ускладнити медіум — не значить зрозуміти повідомлення.

Коротше, зло в «Пітьмі» відносне. Його можна звести до міфічного сюжету, до алегорії чи символу, до пучків міфів-символів-алегорій (що Павлюк і робить), але це не пояснить саму природу зла.

І ось нам іще одна тема «Пітьми»: коли ми не можемо щось собі точно пояснити, то вигадуємо таку силу-силенну потрактувань, під якою просто губиться вихідне питання. Не маєш правильної відповіді — створюй тисячі приблизних відповідей. Навіть зламаний годинник двічі на добу показує правильний час (годинник цей у «Пітьмі» теж є).

Ось, наприклад, випадок номер три.

У глухому, аж занадто глухому селі є занедбаний, аж занадто занедбаний готель. Колись він звався «Сяйво Жовтня», потім його декомунізували, то просто зняли слово «жовтень» з вивіски. Welcome to the Hotel Siaywo. Кінгівський засніжений готель з однойменного роману (в романі Павлюка теж сніжить) — асоціація на поверхні, звідти ж в історію Павлюка прийшла надчутлива особлива дитина, яка уміє бачити те, що інші не уміють. Така малеча, її звати Надійкою, живе поблизу готелю «Сяйво». Дотепно, погодьтеся.

Але я жовтень не поспішала б із рахунків списувати. Жовтень — це ще й Геловін, навіть так правильно: це ще й «Геловін», класичний слешер. Майкл Майєрс — убивця з жахастиків Карпентера — скидається на передвісника Звіра, головного антагоніста з роману Павлюка. Зрештою, збігається навіть знаряддя вбивства, великий ніж, збігаються і способи убивства. А головна підказка тут у виборі жертв. І саме тому «Пітьма» ближче таки до Геловіна-жовтня, ніж до озвученого прямо «Сяйва». Майк Майєр убив старшу сестру і тепер переслідує молодшу, в цьому була зав’язка сюжету. Павлюк пише історію не про батька і не історію батька (як у «Сяйві»). Зрештою, у світі Павлюка нема батька. Річ навіть не в тому, що жоден із присутніх тут чоловіків-героїв не є біологічним батьком (за одним винятком), хоча і це важить.

Павлюк пише якийсь принципово анти-патерналістський світ: тут ніхто ніщо не контролює, але ніхто ні про кого не піклуються і ні за кого не відповідає. Патріарх-батько цей світ покинув, осиротіли діти взялися різати один одному горлянки.

І ще складніше. Природно, що раз за разом «Пітьма», населена всуціль персонажами, що декларують свій атеїзм, повертається до роздумів про Великого Батька, навіть не про зневіру тут міркують, а про апріорну відсутність віри в Абсолют. Це світ, у якому Бог-батько не те, щоб помер, він тут і не родився (події пітьми припадають на передодень Різдва, до речі). Діти-горлорізи прийшли в цю реальність самостійно, самовідтворенні, народжені без батька. Бусько приніс, не інакше. Місце дії «Пітьми» зветься Буськів Сад, між іншим. До речі, прізвище головного героя (Гайстер) значить «лелека».

У готелі «Сяйво» герой живе в сьомому номері. Ця сімка нас непрямо привітає уже в епіграфі і супроводжуватиме всі шість сотень сторінок: від прозорої, як сльоза Бреда Піта, згадки про жахастик «Сім» і до того моменту, як всіх героїв-односельчан пронумерують за відповідними гріхами. Субота — хіть. Захар — заздрість. Арсен — гнів. Тупогуб — ненажерливість. Андрій — лінощі. Ксенія — жадоба. Звір — гординя. Плутані зв’язки між цими людьми і творять сюжет роману: «Гріхи рідко ходять нарізно».

І ще одна ідея «Пітьми» поза тим: ви здивуєтеся, на що здатна людина, якій випав другий шанс, кажуть нам. Павлюк занадто оптимістичний, здається, бо його герої наперекір волі автора не поспішають каятися і заробляти прощення. Тож ні, не здивуємося, адже ми точно знаємо: людина з другим шанцем здатна скоїти вдвічі більше зла.

Але захопилася я, а треба щось таки і про сюжет розказати. Обережно розказати, бо перед нами ж трилер із неочікуваним поворотом у фіналі. Ок, let’s twist again.

Андрій Олександрович Гайстер служив добровольцем в Іноземному легіоні, 2014-го повернувся в Україну. Почалися проблеми, будь-яка доста буденна ситуація запускала ПТРС-реакцію. Потрапив би в круті проблеми Андрій, але натомість натрапив на доброго хлопа Валеру, який рекрутувала його в поліцію. Андрій є чимсь типу профайлера в кримінальному відділі. Є кохана жінка, з якою начебто і готовий створити родину, але і не зовсім готовий. Йому за тридцять, але він насправді не знає, чого хоче від цього життя. Життя ж наввипередки дає Андрію лютого копняка. Поки він ховає десь на півдні країни матір, його кохана жінка накладає на себе руки, недоношена дитина має мізерні шанси вижити (і батько тієї дитини — не Андрій), вулицями хлопаку переслідують потвори з намальованими обличчями, всі зірки стають химерним рядком, щось слідчий замість тихо спиватися з горя, потрапив до селища Бузьків Сад і взявся до розслідування, за яке він нізащо не хоче братися. І ніхто не хоче. Всі роблять вигляд, що нічого не трапилося. А між тим одна за одною зникають молоді жінки, потім знаходять їхні понівечені тіла. Але остання зникла людина вибивається з серії: Андрій має знайти шестирічну дівчинку Надю, особливу дитину з аутичним розладом і проблемами слуху… А от більше нічого особливо розказувати про цю історію і не можна: «Андрій важко зітхнув, не знаючи, як поводитися. Зима, особлива дитина, серійний убивця — все це компоненти страшенно гівняного коктейлю».

Цілком реалістична детективна історія про серійного вбивцю в маленькому селищі (де начебто і не сховатися, але ніхто і не помічає нічого, бо так спокійніше жити) розгортається на тлі алегорій по втрату душі. Убивство бо ніколи не є просто вбивством. Позбавлення людини життя є актом містичним, сакральним, воно напряму пов’язане з явними і прихованими законами світотворення, воно передбачене цими законами і одночасно порушує їх.

Убивство — та сама аномалія, переступ буквально, відхилення, що нам може показати, яким насправді був гармонійним і прекрасним задуманий цей світ… Той світ тобто. Чи все таки цей. Чи обидва. «Яка разниця?». Люди спаскудили всі світи, до яких причетні.

Проблема вагонетки. Чули про таку базову задачу з етики? І я здивована, що в Буськовому Саді нема залізничної станції. Стався злочин. Натовп вимагає знайти винного, інакше погрожує всім, хто під руку трапиться. Істинний злочинець невідомий. Але щоб заспокоїти натовп, суддя має когось покарати. Нема винних — хай будуть покарані. Оцей суддя і вирішує «проблему вагонетки». Некерований трамвай зійшов з глузду, його можна скерувати на одну колію, де працюють п’ятеро людей, чи на іншу — де буде тільки одна жертва. Чим і ким варто пожертвувати, коли жертви не уникнути? Водій трамваю вирішує «проблему вагонетки». Якщо в одному місці в один час опинилися люті грішники, що й не збираються каятися, адже не пам’ятають своїх гріхів, кого тут слід рятувати? Чи може отримати прощення той, хто не кається?

«Пітьма» вирішує «проблему вагонетки». З позиції моралі ця задачка має тільки одну правильну відповідь: не робити нічого.

Підкажу злегка: не робити нічого — це дуже дуже погана мотивація для трилера, навіть для лже-трилеру вона є поганою (читай: із фіналом у «Пітьми» сталася біда, навіть якщо припустити, що все відбувається в голові Андрія, і це він у такий спосіб обнуляє власні помилки і злочини).

Дівчинка Надя, більшу частину роману вона блукає катакомбами під цукровим заводом і роман забуває про неї на добрих сто сторінок щоразу. Але саме про Надю треба б поговорити. Кожен з уродців Павлюка опинився там, де опинився, бо заслужив — дітовбивці, ґвалтівники, підпалювачі, серійні самогубці, знову дітовбивці. Що робить в пеклі шестирічна особлива дитина? Та, кого весь цей довгий роман рятують, виявляється таки рятівницею. Вона виводить з пекла душу, яка згодна бути врятованою. «Діти не мають помирати». Цю фразу, як ту мантру, повторює Андрій. Тільки він не про Надю говорить. Пекло — воно таке пекло: тут кожен думає про себе, чує тільки себе, боїться тільки за себе. Тому і Андрій, який нам на початку відрекомендується як «доросла дитина», буде насправді закликати собі порятунку: «Я не маю помирати».

Питання, винесене в заголовок, є цитатою з роману Ілларіона Павлюка. Це питання не риторичне. Але щоб на нього відповісти, треба таки Авторитет.

У світі, де немає й не було бога, у світі, де єдино правильним рішенням із погляду моралі буде нічого не робити, в такому світі ніхто тобі не скаже авторитетно, чому люди коять злочини.

І от тоді таки темніє в очах. Цікаво?

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»