Ци шє дзвонєт дзвони на світі?

Довідка. «Дідо Иванчік» — роман Петра Шекерика-Дониківа, завершений 20 квітня 1940 року, на день народження автора, якого вже 15 травня буде заарештовано за «антирадянську агітацію» і заслано з Карпат до Росії. Петро Шекерик-Доників до цього був діячем Української радикальної партії, організатором набору добровольців до легіону Українських січових стрільців, делегатом Косівського повіту у день злуки ЗУНР і УНР на Софійській площі, послом до польського сейму, консультантом Михайла Коцюбинського під час роботи над «Тінями забутих предків», діячем гуцульського театру під керівництвом Гната Хоткевича. Роман «Дідо Иванчик», написаний гуцульським говором села Голови, довго переховували місцеві мешканці, а у 2007-му році його було вперше опубліковано й визначено як «енциклопедію гуцульського життя». У листопаді 2020-го, за сприяння УКФ, вийде роман сучасною українською мовою.

Петро Шекерик-Доників, 1909-1911 роки. Фото з музею-фотостудії Альпеншток у Яремчі

***
Думаю, для багатьох читання цього роману може закінчитися на першому реченні, а для витриваліших — на п’ятому, коротенькому: «Вара було шо ми ирчі». Часто чую, що сьогодні навіть не всі гуцули розуміють слова і граматичні форми в романі Петра Шекерика-Дониківа «Дідо Иванчік», написаному 80 років тому. І певне, що тут річ не тільки в «архаїчності» мови. Відвідавши кілька весіль у кількох карпатських селах, чув, наприклад, різні варіації пісні «На калиноньці дві ягодоньці» й різні варіанти весільного обряду, що здійснюється при співанні цієї пісні на «зачєнання», коли вбирають «деревце». І це лише початок. У двох сусідніх селах малюють різні писанки, жінки одягають різні запаски, чоловіки різні крисані, колядки теж різні, як і назви тих самих страв. Та навіть якщо порівняти мову сучасних письменників, які пишуть по-гуцульськи, то мова Василя Шкургана зі Смодного відрізнятиметься від мови Василя Зеленчука із Криворівні, яка відрізнятиметься від мови Люби-Параскевії Стринадюк із Замагори.

Розумів не все в цьому романі я. Батько, який із села Смодна, розумів не все. Не все розуміли родичі з села Яворова, однак читали впевненіше за тата, бо Яворів ближче до Головів, звідки й автор цього роману. І вже значно більше за нас всіх розуміли мешканці Криворівні, яка вже зовсім близько до села Голови.

Петро Шекерик-Доників з фотографом і етнографом-аматором Mieczysław Cholewa. День гір м. Санок 1936 рік. Фото з музею Петра Шекерика-Доникового у Верховині

Населені пункти тут далеко один від одного, навіть якщо і здаються близькими. У Карпатах гугул-карти вас неодмінно обмануть. Часто те, що виглядає як 500 метрів — за інтенсивністю добирання коштуватиме сил, як на 5 кілометрів. Не дарма туристи не раз стають жертвами поняття «гуцульська година», коли питають, у якогось діда під гіркою, за скільки можна добратися до іншого села, а той каже, що за годинку. Так, старий, який щодня долає ще не такі шляхи, може, й добереться за 60 хвилин (а якщо не добереться — то він нікуди й не поспішав), а от туристи, прийшовши години три, починають думати, що заблудилися. Якщо ви, наприклад, захочете потрапити на Угорські скелі, повз які дідо Иванчік гнав отари в полонину і згадував, як малим на них пробував вилізти, то не купляйтеся на те, що вони близько до дороги, бо саме поняття дороги тут досить відносне.

Серед читачів твору знаю таких, для кого цей роман, після Букваря, став другою прочитаною книжкою в житті. Мовою, описом звичаїв, показом мисленням тодішньої людини, цінностей, ритуалів — книжка цінна антропологічно й етнографічно. Однак передусім це твір високої художньої якості. Не раз доводилося зупинятися на фрагментах на кшталт «прикривала нічь потемком гори, йик мама прикриваєт ліжником дитину на добраничь до сну» чи «китиці кичір, йик личька устидливих дівчєт, румнєнилиси».

Прототипом діда Иванчика нібито став дід Петра Шекерика-Доників. Ми головного героя бачимо в різному віці — і школярем, який не хоче йти до школи, і дорослим чоловіком, який починає осягати глибини мольфарської справи й серцем мучиться через нелюбу жінку та недосяжне кохання, і старим, який свариться з дружиною, тішить онуків і співає з колядниками.

Косарі. Шекерик-Доників перший ліворуч. Фото з музею-фотостудії Альпеншток у Яремчі

Дідо Иванчік із дитинства був мисливцем. Це одне з найтаємничіших і найзабобонніших занять у Карпатах, в якому не обходилося без мольфарства — від того, як «замовити» зброю, до «примовок» на конкурентів. Мама Иванчіка, Люпайлючка, любила розумних людей, тому змушувала Иванчіка ходити в школу. Він набирав повну тайстру їжі і здосвіта йшов із дому. Жінка раділа, а малий насправді «від весни до пізної осени нирав лісами, пер, йик серн, куда очі лиш йиго затєкали видіти. Дер у бучю та в смеречю гнізда ворон, чяйок, шпаків, ґань та половиків. Шукав навіть за вірловими гніздами. Лазив у бурсукові та в лисєчі печери. Ловив молоденьких заїців та бродив у водах по цілій днині річьками. Ловив струги, слижі, нересниці та баби. А йик ни рибарив, то вид рано до вечєра з хлопцями на зарінках понад річьков мурував из каміня та піску довбушєнки. Доснагу такі опришківскі комори, йик їх видів, ходічі у афини, на Синицях». Школа в той час — як у Шевченка: «Бувало так, шо йик дєк упивси на Дубовій у коршьмі, то піп сам учів дітву у школі, аби дурно ни гаверлувала без навуки». Иванчік все ж деколи доходив туди, щоб зустрітися з друзями, однак «йкос раз п’єний дєк похотів Иванчіка запусто бити, але Иванчік ни давси, а ймив дєка за груди. Добре ним потермасав! Та витримав так по стінах и таблици, шо аж азбуку ним подер, тай поломив суло по п’єному дєкови, але за тот бунт дєк вигнав Иванчіка из школи раз назавжди».

Дідо Иванчік поступово починає придивлятися до старих стрільців і розуміти, що без «мальф» він навряд чи стане потужним стрільцем. Протягом життя чоловік переходить з одного з етапу на новий у мольфарстві, вивчає найпростіші заклинання, поглиблює знання і зрештою, постає перед вибором: віддати душу дияволу і «стати чьоловіком», тобто піднятися над посередністю — а чи зберегти спокій душі, але відмовитися від амбіцій.

Власне, конфлікт зі головними стрільцями-конкурентами — Шкиндею і Довгим (один із них є братом Иванової дружини) — й визначає основні сюжетні ходи книжки. Під час сусідського весілля гості з боку нареченої є з чужого села. Двоє стрільців-побратимів вирішують принизити чужаків, «заклинаючи» їхні пістолі. Гуцули любили стріляти. Та й досі по деяких селах після освячення паски хтось по разочку під церквою та і стрелить. Раніше — без цього не обходилося. Заради гарної зброї, заради пороху гуцули могли на багато піти. Отож прибувають гості з боку нареченого, на конях, у збирі. Виймають свої пістолі, хочуть стрелити — але не можуть. Ганьба на всі гори! Иванчік їх жаліє і вмішується в чари конкурентів, пістолі вистрелюють. Цього йому не пробачать до кінця днів.

Фото з музею-фотостудії Альпеншток у Яремчі

Дідо Иванчік, звісно, знає речі на зразок таких: «у п’єтницу ни можна виберати попів из печі, аби половик кури ни бив. Ни можна чєсатиси, брититиси й нігті обрубувати через напасть», «мушіне за п’єтницу гріха ни мают и тимуть давно уни усу роботу робили у п’єтниці за чєлідь». Однак йому відомі й серйозніші практики, як-от детальні описи кількох способів, як виростити собі чорта-слугу. А один із переломних епізодів книжки ґрунтується на виборі діда Иванчика: чи зректися Ісуса, воконавши вельми складний ритуал, і стати сильнішим за богів, найголовнішим стрільцем, а чи зберегти душу і мати чисту совість.

Одна із ближчих до початку сцен показує основні світоглядні конфлікти й загалом трагікомічний настрій книжки. Передусім це протиставлення старого і нового. Дружина Иванчіка перед сном починає проказувати «отченаш», отакий: «Очінаш, ожеєси, ни набесіх. Ни на земни. Ни світитси имнє твоє, Госпидку. Ни прийде царство твоє. Ни будет воля твоя. Ни набесіх, ни на земни. Хліб наш, нашушний, дайже нам, оденец. Ниостави довги наші. Йикожеими ниобстав’єємо довжником нашим. Низбави нас, облукавого. Амінь». В цей час дідо Иванчік сидів на печі, «отворєв лівов руков котикови писок, а правов руков бив коточєми лабками кота по ирту. Учів говорити». Кіт нявкає, баба злиться, проклинає діда, перервавши молитву, однак дід починає «дражнити бабу смішними молитвами»: «Очінаш, татку наш. / Кури крав, у міх клав. / Кури кокотіли, / у міх лізти ни хотіли. / Очінаш ожеєси, / шо єс украв, принеси». Вона ще більше його проклинає: “Хоть и зараз пропадь ми сперед ичь навіки, то голосити за тобов ни буду». Баба показує дідові кулаки, на що він і далі кпинить: «Вірою за кобилу білую». Бабу тримають, щоб не стрибала битися: «Ти сотона, ни чьоловік. Проклєть проклєта». Дід обмазує її сажею. Вона «з усеї сили усвітила діда кулаком мижи очі. Він, йик стоєв, так лиш, йик пірце, війнув пид припічьок». Ну і тут уже «уни обоє вовтузилиси пид столом, йик котюги, коли їдєтси».

Фото з музею-фотостудії Альпеншток у Яремчі

Один із найщемкіших і найкрасивіше виписаних конфліктів стосується вибору між любов’ю та обов’язком, любов’ю і життям. Щоб помститися Иванчікові, стільці насилають на нього мавку. Це демон в образі жінки, який приймає подобу тої, кого людина таємно кохає. Иванчік одружився зі своєю Єленою не з любові, та і не раз вона ставала спільницею брата-мисливця проти свого чоловіка. Насправді ж Иванчікове таємне кохання — Марічка. Одного дня мавка приходить до нього в образі коханої, спокушає його, водить лісами, задурманює розум і забирає з нього сили. В якийсь момент Иванчік усвідомлює, що це не справжня людина, що це та, що може погубити його життя. Він може її позбутися, але чи піде Иванчик на те, щоб втратити любов, хоча б примарну? Чи зречеться Іван Марічки?

На одному з етапів осягнення мольфарської справи Иванчік знаходить патрона — одного з найсильніших мольфарів Карпат Олексія. Однак навіть така всемогутня людина рано чи пізно помирає. Такі епізоди, як похорон Олексія, хочеться цитувати цілком. Головний мольфар Олексій прощається із життям у своєму домі, а міцні чоловіки тримають його, адже нечиста сила прилетіла, щоб забрати Олексія на озеро Несамовите, де він має, за домовленістю із демоном Пекуном, кувати град за те, що сатана дав йому ці сили. Нечиста сила тягне Олексія, але люди не відпускають. Коли Олексій зрештою помирає, з-під печі починають вилазити жаби, змії, налітають комахи, всяка інша нечисть. Священник забороняє хоронити Олексія на цвинтарі, однак люди, м’яко кажучи, не дуже слухають, що каже святий отець:

«За тілом Олексієвим ишли до гробу на цвинтар цілі тисічі народу. Несли йиго, припочуваючі, але попи йиго ни опроважєли, бо йиго опроважєли своїми голосами довгі тримбіти, шо на кождій царинці тай коло кождої хати за ним тужно голосили. Тай дєки над ним ни бегекали, лиш Иванчік у свою флоєру цілу дорогу тужно співав йиму вічну памнєть аж до самого гробу. А та сумна Иванчікова флоєра то так тужно играла-приказувала над Олексієм, шо здавалоси, шо то ни лиш за ним всий нарід був магнєтний тай разом з нев сумував, але здавалоси, шо то й усі гори були магнєтні тай разом з нев шумом потоків та шепотом лісів приказували, голосили за Олексієм. За деревишшєм сама Олексіїха вела пару волів у єрмі из золоченими сирєними колачами на їх позолочених рогах, из засвіченими на них восковими свічками. А за волами Олексієві слуги гнали чьотири барани з позолоченими рогами та сирєними колачами й засвіченими свічками на рогах. А назаді похорону ішов Олексіїв кінь у сідлі, обтерханий бисагами з товстов комашнев на Олексіїв гріб, аби було чім спімнути на гробі Олексія».

Петро Шекерик-Доників, невідомий, Яків Невестюк, Станіслав Вінценз і Михайло Поздановський біля приміщення Рільничої школи у Жаб’ю.  Фото з музею Петра Шекерика-Доникового у Верховині

У цьому романі є речі, які когось можуть тригернути: вибирання патиком ока білки для ритуалу, звинувачення сусідніх етносів і етнічних груп в усіх бідах світу, побиття чоловіком жінки й побиття жінкою чоловіка. Є речі, які багато хто сприйме як «культурні відмінності», як от те, що стосується сфери подружніх взаємин, наприклад, легалізація перелюбу за умови, що це відбувається «не на людях». Є тут історія боротьби за владу, любовні трикутники, безліч фентезійних, магічно-реалістичних сцен, а також конкретні закляття, конкретні інструкції щодо здійснення ритуалів. Однак цих сцен, у яких сучасні горяни можуть побачити себе, здається, все меншає і меншає.

Напередодні Різдва Єлена питає Иванчика, чи будуть вони цього року приймати колядників. (Приймати колядників — це кілька днів «набуватися», танцювати й колядувати, їсти й пити з колядниками). На це Иванчик їй відповідає: «йик колєдники знієчютси, то й нас тогди ни станет. Арідник, изчєз би, из своїми слугами, ничістов силов, видразу тогди изгладит наш нарід из лиця земні, йик лиш ми залишимо писанки писати, йик перестанут діти на вогники ходити гріти діда оперед Великоднем. Йик залишєт колєдники ходити. Йик перестанут люде загадки загадувати та казки казати. Йик перестанут коло церкви у дзвони дзвонити. Йик повержемо свою ношу, забудемо свою мову тай видорчємоси свої віри первовічьної, то тогди злий дух завоюєт наш гуцулский нарід и знівечєт йиго у прах».

І тепер, у 2020-му році Арідник сидить на Мідяному току й питає: «Ци пишут писанки? Ци свєтєт паски? Ци держєт гуцули свою старовіцку віру? Ци ходєт колєдники? Ци носєт гуцули свою убирю? Ци шє дзвонєт дзвони на світі? Ци тримбітают тримбіти и ци грают флоєри?»

Якими могла би бути відповіді сьогодні? Якщо чесно, не знаю.