Ґжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзій (УРИВОК)

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку листопада побачить світ книжка польського юриста та публіциста Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року».

Ґжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзій / пер. із пол. Андрій Павлишин. – Львів: Човен, 2020

«Львів: кінець ілюзій» – це високофаховий історичний нон-фікшн, перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження погрому єврейського населення Львова, який у листопаді 1918 року влаштували польські вояки. Упродовж століття польська історіографія – зокрема з політичних причин – описувала цю трагічну подію як серію звичайних кримінальних злочинів, які у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії.

Ґжеґож Ґауден кидає виклик такому трактуванню і переконливо доводить, що хвиля єврейських погромів, якою Польща привітала свою незалежність, була зовсім не випадковою.

ЛітАкцент публікує післямову до книжки польського історика, літературознавця Анджея Романовського.

***

ШОК

Чи це справді могло трапитися? Історичний репортаж Ґжеґожа Ґаудена викликає ще потужніший шок, ніж колись книжки Яна Томаша Ґроса. У випадку трагедії Єдвабного 1941 року – «полювання на євреїв» під час окупації – чи погрому в Кельцях у 1946 році можна було принаймні говорити про тогочасне здичавіння. Про зараження смертю. Про атмосферу Endlösung. Можна було згадувати євреїв, які вітали в 1939 році Червону Армію, або нарікати на «надмірний єврейський відсоток» у післявоєнній польській владі – так, наче все це могло послужити виправданням. У випадку львівського погрому 1918 року відсутня будь-яка з цих обставин.

Нам, полякам, зазвичай притаманна висока самооцінка. Нам чужа безжальна національна самокритика, поширена серед росіян. Нещадно биті історією, ми навчилися, що не можна давати аргументів ворогам. Внаслідок цього ми піддаємося племінній солідарності й національній мегаломанії, створюємо образ самих себе як кращих за навколишній світ. Авжеж, ми маємо підстави думати про себе добре.

Нас увінчали славою боротьба «за вашу і нашу свободу», зупинка походу більшовиків на Захід у 1920 році, першість у протистоянні з Гітлером 1939 року, польський серпень 1980-го чи перший некомуністичний уряд у вересні 1989-го. А ще той факт, що прояви озвіріння, сценою яких була давніша Європа, у Польщі зустрічалися рідко: це напрочуд добре демонструє в книжці «Жорстокість у новочасній Європі» Януш Тазбір. «Польща – натхненниця світу», «heart of Europe», «білий ангел посеред Європи»… Зусібіч ми отримували добрі оцінки. І раптом на нас спадає львівський погром – найбільший, що стався на землях історичної Польщі аж до часів Голокосту, один із найбільших, які траплялися будь-де у світі за останні два століття. Тож ми рефлекторно відганяємо від себе таке знання, вигукуючи: «Це неможливо! Це неправда! Так бути не могло! Це не ми!»

Кінець віку невинності

«У сповнену ентузіазму атмосферу цієї перемоги вдерся, втім, дисонанс, що мав для Польщі дуже вагомі наслідки. Під час польсько-українського конфлікту значна частина львівських євреїв відверто підтримала українців. Поляки впродовж тритижневого періоду боїв дивилися на це з дедалі більшим обуренням. У день визволення населення передмість на чолі з безвідповідальними індивідами кинулося на єврейську дільницю; вони трощили крамниці, підпалювали будинки, грабували, не обійшлося без убитих. Рішуче втручання війська поклало цьому край ще того самого дня. Вироки військово-польових судів були вкрай суворі, проте вони не змогли ні заглушити, ні навіть послабити відгомону в Європі й Америці; євреї з усього світу, ще й перебільшуючи інциденти, мобілізували проти Польщі громадську думку й пізніше експлуатували її завдяки своїм впливам на мирній конференції у Версалі».

Лише стільки – і саме в такий спосіб – розповів про львівський погром великий історик-емігрант Владислав Побуґ-Маліновський. Цю інформацію він умістив у примітці: в основному тексті його твору для неї місця не знайшлося.

Не засуджуймо Побуґа за це надто суворо. Він був не один такий, а повоєнні польські історики, як правило, цього погрому взагалі не помічали. Усі вони черпали з попередніх польських досліджень, автори яких апріорі відкидали польську відповідальність. Польські історики (невже й досі задля «зміцнення сердець»?) не сягали по архівні матеріали. Це, щоправда, робили замість них історики німецько- та англомовні, проте їхні висновки не виходили поза герметичні межі науки. Унаслідок цього поляки впродовж століття, якщо взагалі щось і говорили про львівський погром, то вбачали його причини в специфічних воєнних обставинах, у провокаціях, у діях когось іншого – чужого. Але хто ж це був – той інший? Австрія? Галичина вже пів століття як була автономною, нею правили поляки. Російські окупанти Львова? Ця окупація закінчилася за три роки до погрому, вона тривала заледве дев’ять місяців. Отож найчастіше – саме так чинить Побуґ – погром вважали польською відповіддю на вияви солідарності львівських євреїв з українцями.

Ґжеґож Ґауден розвінчує цей міф. Чи й справді євреї під час польсько-українських боїв поливали поляків окропом, кидали в них сокирами? Навіть визнавши це за правду, ми б мусили погодитися, що то були розпачливі оборонні дії: хіба можна такими методами атакувати? Мало того: конкретних фактів (де, коли, з якої кам’яниці лився окріп або летіли сокири) ніколи не було представлено, не знайшлося жодної особи, яка би постраждала від таких дій. Тому польській громаді залишалося тільки перекладати відповідальність на «населення передмість», на «безвідповідальних індивідів», на суспільних марґіналів, на львівську наволоч. Ба! Але ж вони також були поляками. Тим часом польська влада у Львові не засудила погрому, а натомість одразу заявила: це не ми. І таке «це не ми», таке вмивання рук тривало досі. До появи книжки, яку ми щойно прочитали.

Її автор за освітою юрист. Проте він, як справжній історик, нарешті сягнув до джерел – архівних матеріалів. Як слідчий суддя (тут придалася його юридична логіка) він зіставив свідчення, звіти й зізнання, викрив загальні фрази, двозначності та суперечності. Він зауважив, що антиєврейські настрої існували у Львові вже раніше: ще до початку польсько-українських боїв. Він наголосив, що погром ініціювали солдати польського війська, які прибули на підмогу місцевим полякам, та вчорашні герої оборони Львова. До погрому, пише він, долучилися не лише львівські батяри, а й люди з вищих сфер. Як отой одягнений у цератову куртку чоловік на ім’я Ясь, що із садистською втіхою вбиває безборонного, а відтак півтори години грає на фортепіано – абсолютно безтурботно і з великою майстерністю. Як пані в модних капелюшках, що приходять грабувати єврейські помешкання разом із прислугою.

«Удома напали, побили, погрожували, пострілами, револьверами і дружині розбили голову, а доньці відтяли пальці з руки». Ми пам’ятаємо це – одне з багатьох – процитованих тут свідчень. «З іншої кімнати тоді вбігла мала сестра Клара Зонтаґ – 14-річна впала на коліна перед ними, благаючи, щоб у неї не стріляли. Тоді вони і її вбили, вистріливши їй в уста». Ми пам’ятаємо і цю сцену. У книжці Ґаудена чимало зізнань, від яких кров холоне в жилах. І їх – в ім’я правди – слід запам’ятати назавжди. Бо спроби виправдатися, які тривають уже впродовж століття, можна пояснити незнанням лише в найкращому разі. В найгіршому – їх слід визнати за прояв ницості. Поляки не лише вбивали, а ще й брехали, що не вбивали.

Наша ганьба

Як ми бачили, вбивці діяли з невимушеної власної волі, через незбагненну жорстокість. І діяли вони так саме у день пришестя до Львова польської незалежності. Можна сказати: ці вбивства стали першою подією незалежності. Ба більше: це діялося до певної міри від імені новонародженої польської держави. До певної міри – бо, звісно, з Варшави не лунало жодних закликів до погрому, польські діяння у Львові були спонтанними. Але ж євреїв убивало зокрема Військо Польське (адже зброю мали передусім вояки), до того ж – із повним асортиментом національної символіки: з білими орлами, біло-червоними нарукавними пов’язками, під мелодію «Мазурки Домбровського». І врешті, найжахливіший аспект: у Львові в листопадові дні 1918 року антисемітизм став фундаментом польської ідентичності. Тестом на польськість.

Ян Томаш Ґрос написав колись, що під час німецької окупації поляки вбили більше євреїв, ніж німців. Ця теза викликала значне обурення, однак придивляння до львівського погрому надає їй – за аналогією – ознак імовірності. Адже якщо (наводжу дані з монументального «Календаря Львова» Аґнєшки Беджицької) за два дні погрому поляки вбили щонайменше 73 євреїв, то це означає, що за один день їх убили – щонайменше – 36. Якщо ж під час тритижневої оборони Львова від рук поляків загинули близько 250 українців, то це означає, що кожного дня їх у середньому гинуло близько 11. Не знаю, чи мають сенс подібні порівняння, проте знаю, що вбивати євреїв у будь-якому разі було простіше. Вони були беззахисними. За ними не стояв державний апарат, навіть апарат такої держави – польської чи української – яка щойно створювалася. За них не могли заступитися їхні власні збройні формування: навряд чи можна вважати такими мізерні сили єврейської міліції. Коли ж ми читаємо, що чимало польських мешканців Львова також оголошували під час боїв з українцями нейтралітет і що чимало з них вивішували білий прапор, то це означає, що поляки відвели євреям роль офірного цапа. На них легко було покласти власні провини й занехаяння.

Євреї були невинні. І тут немає жодного «так, але…». Під час польсько-українських боїв вони справді зайняли нейтральну позицію і це справді могло розчарувати поляків. Але чому євреї мали пов’язувати свою долю з одними чи другими, ризикуючи наразитися на помсту того, хто переможе? І чому вони мали пов’язувати свою долю саме з поляками? Адже вони не від учора бачили їхній антисемітизм. Хоча й не знали ще, до чого він може призвести, на що виявиться здатним. Але й українців євреї теж не підтримували, не могли їх підтримувати: попри все вони відчували себе більше пов’язаними з Польщею. Чимало євреїв були діячами польського асиміляторського руху, вважали себе поляками єврейського походження, поляками Мойсеєвої віри, іноді навіть просто поляками. Як-от професор Львівського університету (тоді ще не названого ім’ям Яна Казимира), Шимон Ашкеназій, засновник львівської історичної школи, автор монографії про боротьбу поляків за незалежність у ХІХ столітті, який навіть після погрому захищав на міжнародній арені добре ім’я Польщі. Самі поляки відчували й визнавали цю близькість євреїв: не випадково вони іноді вносили їх до своїх статистичних даних, щоб підвищити відсоток польського населення в Галичині. Під час польсько-українських боїв віце-президент Львова доктор Філіп Шлайхер відкинув пропозицію увійти до уряду Західноукраїнської Народної Республіки, він приєднався до Польського національного комітету. Це не завадило «католицькій громадськості Львова» в перший день погрому домагатися його смерті. Інженер Герман Фельдштайн опублікував у 1915 році брошуру «Поляки і євреї» (Polen und Juden), в якій пристрасно (і всупереч фактам) боронив поляків від звинувачень в антисемітизмі. Цього виявилося замало, щоб його слово бодай щось значило в 1918 році для коменданта Львова Чеслава Мончинського. Все це виглядає не надто логічно, але, безумовно, є проявом антисемітизму. Тож ось трагічний парадокс: після здобуття Львова поляки помстилися поцілила не українцям, з якими тривала війна, а євреям, які дотримувалися нейтралітету. Їх, поза всяким сумнівом, убили більше.

Я не пишу тут наукової праці про джерела польського антисемітизму. Багато з його причин можна зрозуміти. Можна міркувати про еволюцію польської інтелігенції до націоналізму. Можна також наголосити на участі поляків єврейського походження у започаткуванні (й не лише започаткуванні) національної демократії в Польщі. Зовсім не завжди ці люди ставали (як згаданий Ґауденом Тадеуш Фельдштайн) неофітами-антисемітами. Я, мабуть, також уникав би категоричних оцінок тодішньої ролі Романа Дмовського: вона складалася з різних чинників. Усе це, однак, анітрохи не зменшує польської жорстокості. Кров наймолодшої жертви погрому, 11-річного хлопчика, досі волає про помсту до неба.

Тим часом оповідь про планомірне, солідарне й систематичне витіснення з польської пам’яті того, що сталося, – це ще одне відкриття Ґаудена, яке викликає шок. І сьогодні, коли ми добре пам’ятаємо про спробу внесення в 2018 році змін до польського закону про Інститут національної пам’яті чи необачну фразу прем’єр-міністра Моравецького про «єврейських злочинців», ця оповідь звучить дуже актуально. Адже в 1918 році також були «єврейські злочинці»! Як у «Ревізорі» Гоголя, де «унтер-офіцерська вдова сама себе відшмагала»! Єжи Ґедройць казав: «Історія Польщі – одна з найбрехливіших історій, яку я знаю». І недарма він написав (так трапилося, що його адресатом був свідок львівського погрому, чудовий письменник Юзеф Вітлін): «Власне, страшний народ – ці поляки».

Отже, «педагогіка сорому»? Але ж сорому не слід соромитися! Сором робить нас людьми, відновлює моральний лад. Чим «педагогіка сорому» гірша, ніж «педагогіка гордості»? Авжеж, нас, тих, хто живе сьогодні, тоді у Львові не було, наші руки чисті (хоча, як каже велика Поетка Віслава Шимборська, «ми знаємо себе лиш настільки, наскільки нас випробувано»). Проте нас також не було в лавах гусарів під Віднем! Тож чому ми маємо пишатися порятунком Відня, подвигом львівських орлят, дивом над Віслою – і мовчати про львівський погром?

Ескадрони смерті

Насамкінець наші негативісти скажуть: цей погром – виняток. Але і в цьому випадку розминуться з правдою. Бо йдеться не лише про інші польські погроми. Як-от давніший варшавський погром на Різдво 1881 року (двоє загиблих), чи пізніший погром у Кельцях 1946 року (37 загиблих). Йдеться навіть не про ті два страшні львівські дні, описані Ґауденом. Адже ми також бачимо у цій книжці кількадесят наступних днів – грудня 1918-го та січня 1919 року. Ми бачимо облави, побиття, приниження, глузування, позбавлення гідності, осквернення синагог і священних книг, ґвалтування жінок, розкопування єврейських могил, змушування євреїв до рабської праці, до найпринизливіших занять, до танців на вимогу катів. Оглядаючи ці картини ненависті та зневаги, спостерігаючи за вибухом озвіріння й садизму, ми пригадуємо мимоволі сцени з Варшавського ґетто, кадри з таких фільмів, як «Піаніст» чи «Список Шиндлера». Чи й справді ми чинили так ще до Другої світової війни? Ще до німців?

Я читаю, що 17 грудня 1918 року, отож майже через місяць після погрому, «Якуба Шлехтера, власника нерухомості на вул. Замарстинівській, інваліда внаслідок поранення в ногу, який ходить на милицях, змусили побоями до праці». Прізвище Шлехтера відоме в польській культурі. Емануель Шлехтер був у міжвоєнний період одним із найпопулярніших авторів пісенних текстів. Це він створив такі шлягери, як «Кожному вільно кохати», «А мені так шкода літа», «Ми домовились зустрітись о дев’ятій», «Друже, що б ти там не плів, краще в світі місто Львів»… Емануель народився в 1904 році у Львові, загинув там само в 1943-му як жертва Голокосту. Його батька звали Якубом, він був маляром, згодом ресторатором. То, може, той інвалід, якого у грудні 1918 року «побоями змусили до праці», був батьком Емануеля? Невже ми й у випадку львівської родини Шлехтерів випередили нацистів?

А ще ж перед Львовом – 11 листопада 1918 року – спалахнули заворушення у Кельцях: тут замордували чотирьох євреїв. Згодом, 27 травня 1919 року, стався погром у Ченстохові: «Місцевий натовп, – пише Ґауден, – поранив багатьох євреїв, а п’ятьох забив на смерть». Дещо раніше, 6 травня 1919 року, в Кольбушовій вбили вісьмох євреїв, проте тут польська влада вдалася до рішучої протидії (одного з нападників розстріляли). Та хоч як поглянути, події 1918–1919 років заплямували початок нашої незалежності. Адже – як у Львові – поляки здобували свободу, б’ючи не загарбників і навіть не конкурентів у володінні тією ж землею, а євреїв. То чи аж так безпідставно світ чіпляв на нас наличку антисемітів? Чи справді варто обурюватися сказаними колись словами Іцхака Шаміра, що «поляки всмоктують антисемітизм із молоком матері»? Чи сцени, які розігрувалися у 1918–1919 роках, не подібні до згадуваного вже «полювання на євреїв» – сумнозвісного «Judenjagd»?

Що далі на схід просувалося в 1919 році Військо Польське, то страшнішою була доля євреїв. Між комуністом і євреєм був поставлений знак рівності, отож і на білорусько-литовських землях – знову, як і у Львові, – було застосовано принцип колективної відповідальності. І так само в цьому випадку євреї відповідали за неіснуючі провини. Тож повторімо за автором і так само добре запам’ятаймо ці події: у квітні 1919 року польські ескадрони смерті вбили в Ліді 30–35 євреїв, у Вільнюсі – 55 євреїв, у Пінську – 35 євреїв. І лише в останньому з цих міст – де їх гуртом розстріляли під муром – польське населення постфактум пожаліло невинних жертв. Деінде було якраз навпаки: загал висловлював задоволення вбивствами, а співчували й допомагали тільки окремі особи. Такі люди були й під час погрому у Львові. Але завжди це були тільки окремі особи. «Праведники серед народів світу».

У промові, виголошеній у Бундестазі 2009 року, вцілілий у Шоа професор Фелікс Тих міркував про європейську відповідальність за Голокост. Шоа, за його словами, було б неможливе, якби не пасивність, а часто й співучасть німецького суспільства та суспільств завойованих або васалізованих Німеччиною країн. Цієї промови в Польщі не зауважили, вона була невигідною, як і особа професора Тиха. А прецінь ці тези набувають, як і в Ґроса, достовірності саме в контексті львівського погрому. «Львів є скрізь», – пише поет. На жаль, скрізь є і той інший, погромний, расистський Львів. Львів як префігурація того, що сталося трохи понад двадцять років по тому.

Польща: кінець ілюзій

Книжка «Львів: кінець ілюзій» могла б називатись і так. Адже змальовану Ґауденом картину можна доповнити іншими свідченнями, які стосуються не лише єврейської проблематики. Видатний діяч антигітлерівського та антикомуністичного підпілля Юзеф Рибіцький згадував наприкінці свого життя місяці одразу після оборони Львова: «Якось українці вбили уночі сокирою двох наших солдатів-вартових. Дії нашого командування були негайними й безжальними; був застосований принцип колективної відповідальності. Місцеве село оточили, відбувся суд над тамтешнім населенням, після чого будинки підпалили, а всіх мешканців убили. На щастя, ми, добровольці, не брали в цьому участі, проте все чули й бачили. Я досі це пам’ятаю: палаюче село, людські крики і постріли нашої жандармерії, яка ліквідує усіх по черзі».

Рибіцький не пам’ятав назви села, пригадував лише, що «це було поблизу Ракобута» (отож в околицях Кам’янки Струмилової). Мабуть, ніхто ніколи не описав тієї події, либонь, вона потонула в цілковитому забутті (злочинці мовчали, свідків убили). Однак, чи міг цей факт бути одиничним? І чи не бачимо ми в ньому того ж прояву ненависті, який дався взнаки на кілька місяців раніше у Львові? Запитаймо, отже: як ми ставилися в незалежній Польщі до інших жителів тієї самої землі? Не лише до євреїв і українців, але й до білорусів і литовців? А ще – до росіян і німців, учорашніх гнобителів, але згодом представників національних меншин? У скількох випадках можна говорити про скоєний поляками злочин геноциду?

Хтось скаже: війна. Так, війна має свої закони. Але подібні дії не припинилися після завершення війни. Національну політику Другої Речі Посполитої (принаймні в її панівному нурті) годі виправдати. А у мене до того ж є свідчення мого батька. Прочитавши книжки Ґроса, батько пригадав, як у Львові в 1930-х роках, бувши кількарічним хлопчиком, він кидав каміння в євреїв, що йшли на ринок. «Священик на релігії казав, що євреї вбили Господа Ісуса»… Батько був побожною людиною. Щовечора він клякав і, ховаючи обличчя в долонях, довго і палко молився. Але у випадку польсько-єврейських відносин він не мав сумнівів. «За антисемітизм відповідальна Церква, – повторював він неодноразово з власної волі. – Церкві доведеться визнати, що цей гріх лежить на ній». Я не встиг сказати батькові, як сильно пишаюся його словами. І його соромом.

У книжці Ґаудена Церкви майже не видно. Дивно. На вулицях Львова вбивають людей, а Церкви наче й немає. Не пролунав жоден такий голос, як єпископа ченстоховського Теодора Кубіни після погрому в Кельцях 1946 року: «Ніщо, абсолютно ніщо не виправдовує келецького злочину, який заслуговує на гнів Божий та людський». Як голос греко-католицького львівського митрополита Андрея Шептицького, що протестував у 1942 році проти винищення євреїв у пастирському листі «Не убий!». У 1918 році митрополит Шептицький мовчав, але, інтернований поляками, він тоді не мав свободи дій. Однак мовчав і вірменський львівський архієпископ Юзеф Теодорович. Ґауден інформує, що 25 листопада написав відозву римо-католицький архієпископ Юзеф Більчевський. Але тоді вже було запізно. Тим більше, що відозву цю оголосили (і в пресі, і в церквах) лише 1 грудня. Та й прочитали її не на кожній службі. Так воно й залишилося: польська пасивність прикрила польське озвіріння. Тим часом, хоча за кількістю жертв львівський погром поступається багатотисячним убивствам євреїв у 1919 році на Україні, проте перевищує всесвітньо відомі погроми: пізніший келецький чи давніший кишинівський, вчинений у Російській імперії. Натомість над львівським листопадом ми опустили завісу брехні й забуття. Це лише поглиблює і примножує нашу ганьбу.

Колись один історик, обурений «педагогікою сорому», поставив провокаційне запитання: Вестерплятте чи Єдвабне? Йому відповів інший історик: слід пам’ятати і про перше, і про друге. На жаль, сьогодні, коли так багато мовиться про нашу «горду націю», навіть цей підхід уже недостатній. Про польський сором треба говорити безперестанку. Треба повторювати: Львів, Кельці, Ченстохова, Вільнюс, Ліда, Пінськ… Бо хоча й не існує колективної провини, хоча ніхто з нас не несе відповідальності, кожен однак повинен говорити про погроми на початках Другої Речі Посполитої на повен голос, без замовчувань, без релятивізації, без жалюгідних виправдань. Ми мусимо нагадувати собі про цей факт і відкрити правду про себе. Не боятися показати цю правду світові. Постати оголеними перед світом, із посипаною попелом головою. Сказати нащадкам убитих: вибачте. Це польський національний обов’язок. Інакше ми автоматично стаємо співучасниками. Людьми, які навіть нині, сто років по тому, все ще покривають убивць.

Анджей Романовський

***

Фото Ґжеґожа Ґаудена з сайту localhistory.org.ua

Ґжеґож Ґауден народився 1953 року в Познані. За освітою юрист та економіст. На початку 1980-х років був журналістом самвидаву й активістом незалежної профспілки Solidarność у рідному місті. За опозиційну діяльність 13 грудня 1981 року – інтернований. У 1984–1992 роках перебував на еміграції у Швеції. Там організував та очолив шведський комітет підтримки Solidarnośćі.

Повернувшись до незалежної Польщі, видавав друковані медіа. У 2004–2006 роках – головний редактор однієї із найвпливовіших щоденних газет Rzeczpospolita. У 2008–2016 роках керував Інститутом книжки у Кракові. Нині – незалежний публіцист. Мешкає у Варшаві та Стокгольмі.

У 2020 році книжка «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» перемогла в конкурсі «Історичні нагороди» від впливового польського журналу POLITYKA в номінації «Науково-популярні та публіцистичні книги».

Переклав із польської Андрій Павлишин, літературне редагування Олександра Бойченка.

Переклад та публікацію цієї книги підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи».

 

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики