Ірина Шувалова. каміньсадліс (УРИВОК)

Назва книжки Ірини Шувалової «каміньсадліс» натякає на те, що різні субстанції в ній, як у реторті алхіміка, зливаються одна з одною, утворюючи щось нове. Люди у віршах збірки розпадаються на елементи, а світ речей несподівано озивається людськими голосами. Усуваючи пробіли не лише між словами, а й між речами, авторка досліджує феномен пам’яті на її найглибших, найорганічніших рівнях, де рідні й чужі сплітаються крово­носними системами, як дерева корінням. Це книжка про належність — часові, місцю та людям — і про неспроможність остаточно визначити себе жодною із цих належностей.

Плинний світ віршів Шувалової доповнюють і віддзеркалюють колажі Вікторії Черняхівської, зроблені на основі фото з родинного архіву поетки.

Ірина Шувалова. каміньсадліс. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020

яблука

яблука лагідно тулять до асфальту свої теплі розбиті роти
місяць липень закінчується, а місяць серпень висить над нами дамокловим мечем
сливи потроху наливаються вогнем: кладеш таку до рота – і тобі пече
ця стежка ніяк не закінчується, а скоро вечір – хоч би кудись дійти

міста при світлі інакші: темрява викреслює будинки з усіх можливих мап
замість вулиць лишаються вервечки ліхтарів, кимось підвішені вздовж краю чорної води
океан починається просто за вікнами твоєї кімнати
русалки пахнуть яблуками, підпливають до вікон, сміючись шепочуть: ходи
ходи, ми тебе навчимо пірнати

і так коротшає вервечка, коротшає, садівники збирають у пелени яблука днів
обтинають деревам сухі язики і розгублені руки
накривають рогожею їхні безсловесні плачі

ночами ти лежиш у чорному океані на дні
і слухаєш як твоє серце стукає стукає
а потім зупиняється і мовчить

риба любов

риба любов
живе у великому тілі ріки
ходить у ньому як маятник
вперед і назад і по колу
припнута до осі серця

вона терпляче мандрує
від коріння води
до її розлогої крони
ходить дорогами що на них
жодного сліду – тільки твій

риба любов співає
жаб’ячими вустами
мурашиним голосом
ах яка потворна яка сліпа
не варта найменшої згадки в найтоншій книжці

яка голодна
харчується тінями
дотиків, слідами цілунків
на теплому горлі дня

знає що з усіх імен
твоє ім’я наймиліше
а тому
запливаючи в глибокі колодязі
ронить великі камінні сльози
круглі, вони важко лягають на дно
крізь прозору товщу води

риба любов
знає
що ім’я твоє дзвенить
як браслети на зап’ястях
танцюристки-циганки
від нього йде луна
немов у великій порожній церкві
хтось розсипав торбу мідних монет
або солдати на площі
одночасно кинули зброю
тисячу шабель

ім’я твоє гостре
взяте ніжно під язик
воно коле у роті
й зубчастим шпичаком
виходить крізь губу

пливи рибо любов
доки росте твоє велике дерево води
доки живе своїм тихим життям
залізний гачок у твоїй губі

тримає тебе на прив’язі
й ніжно поторсавши
щоразу приводить

додому

 

завтра

якби тільки знати що завтра що завтра що за
усе що обіч автотраси зникає позаду
щокою повільно як гусінь сповзає сльоза
і тих що жили у саду виганяють із саду

і ті що жили у саду засинають в метро
колеса біжать і слухняно мотають з них жили
з усіх що садили рубали любили служили
тих хто неабихто і тих хто практично ніхто

і так нас несуть літаки кораблі потяги
від рідних до рідних та поруч незмінно з чужими
роки ми ретельно заносимо в путівники
аж доки всередині нас завмирає пружина

аж доки на зміну усьому приходить воно
усе що обіч автотраси зникає позаду
так глибоко глибоко глибоко часове дно
так довго нам падати падати падати пада

Більше про книжку – тут.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики