Ірина Даневська. Державець Регіомонта Богуслав Радзивіл (УРИВОК)

«Державець Регіомонта Богуслав Радзивіл» — це історичний роман-епопея, в основу якого покладено «Автобіографію» литовського князя Богуслава Радзивіла (1620–1669). Він — полководець шведського короля, зрадник в очах монарха й Вітчизни, його батьківщина звойована шведами та московським військом, а серце вражене гріховним коханням до власної племінниці. Чи вдасться відчайдушному князю відбити удари Фортуни, повернути собі добре ім’я, маєтки, владу, завоювати руку та серце коханої і навіть стати королем?

Ірина Даневська. Державець Регіомонта Богуслав Радзивіл. — Київ: Темпора, 2020

Сьомого місяця Божого 1655 року на литовську столицю Вільну спала така незвична для цих країв спека, якої не пам’ятали навіть старожили. Пекуче сонце зсушило смердючу вікову грязюку підзамчя, що мала б триматися до міцних студенців, і звиклі до вуличного мокляку свині поховалися в затінку й невдоволено рохкали, не знайшовши й там жаданої прохолоди. Слабенький вітерець повівав у кам’яних лещатах Антокалю, і в тісному запиленому середмісті задуха ставала нестерпною. Розжарене повітря сліпило очі, дерло кашлем легені й туманило голови, уповільнюючи час та не спиняючи життя. То був звичний торговий день, і Вільна ярмаркувала. Коло виносних яток на людних дерев’яних хідниках розхвалювали товар крикуни, та найдужчий галас стояв коло возів із зерном, що було в ціні, адже нового врожаю ще не діждали, а торішній спожила лиха війна з Московією. Вона нежданою бідою впала минулоріч на Литву, заграбавши Полоцьк, Смоленськ, Могильов, Вітебськ, Гомель, Мстиславль, Дубровну й запаливши козакуюче Подніпров’я. Через це привозу чекати не доводилося, і натовп, що з ночі марно видивлявся обіцяний хліб із Ошмян, гаряче торгувався за лишки ячменю та вівса — цим кінським їдлом уже давно не гребували й люди. Біля людної митниці похмурого виду чолов’яги розплавленим оловом та розпеченим на вогні залізом таврували діжки з рибою, олією, вином, а навпроти пранґера діловито скреготали точилами та гупали важкими молотами ковалі. До них часом підходили охочі підгострити шаблю, рогатину, кайло, косу, сокиру чи приладнати залізний наконечник до дерев’яного заступа, та через димний сморід тут не затримувалися. А там, де торговище завертало до примітної фільончастими пілястрами та віконницями кольорового блисняку двоповерхової будівлі купецької гільдії, дихалося легше й смачніше. Мирно крутилася карусель — охочих розважитися вистачало навіть у таку спеку. Повз барвисті дерев’яні рундуки ліниво походжали продавці вина й перепічок, які через задуху ніхто не хотів купувати. Лоскотав у носі смачний дух прянощів, печива, меду-пива, свіжовипеченого хліба й пиріжків, а трохи далі у великих плетених кошах поволі псувалася обкладена кропивою свіжа риба, від якої тілиста жіночка пучком зеленої цибулі відганяла мух і сама ж обмахувалася зеленню, неначе віялом.

На веселий жіночий вереск карусель зупинилася, з дерев’яного помосту хвацько зістрибнув гожий чоловік років сорока п’яти в багатому вбранні цинамонового (брунатного. — Авт.) лундишу та найкращого червчатого скарлату аж по дванадцять злотих за лікоть, з пекучим поглядом гострих, як лезо катівської сокири, пекельно-чорних очей. Опинившись на землі, він вправно підхопив на руки вродливу молодицю й жагуче поцілував на заздрість товстусі, що скрушно пригадала свого неповороткого Йонаса. Дарма що був однолітком пишного аманта, але таких ніжностей від нього й на велике свято годі було чекати! Пхекнув і говіркий вертлявий сусіда, що жваво торгував світлим, неначе коняча сукровиця, холодним пивом — таким міцним, що коли б його козі залити в горло, то не дочекалася б і третього дня. Через спеку покупців мав удосталь — устигай лише відставляти пусті бочки й підкочувати повні. Коли слуги вибивали чіп, купець вправно наповнював кухоль, тримаючи його спершу нахиленим, а потім прямо, щоб утворилася пахуча піна, і, п’ючи, так смачно прицмокував, що в перехожих роти наповнювалися слиною і вони охоче діставали грошики.

— Цар із козацьким полковником Золотаренком виступили в похід, — розказував він одноногому скрипалю та ціпаку, що пильнував порядку. — Розбили Поклонського під Борисовим, поки гетьмани Радзивіл і Госевський у Варшаві на сеймі. Військо бунтує, полковники зіслизнули по домівках, хорунжого за старшого покинувши… курям на сміх!

Зацікавлений амант підступив ближче, любовно тримаючи за стан свою кралю. Солодовник заздрісно скривився: що зрілий чоловік юну красу ночами голубить, то не диво, але ж видно, що й ця юнка палка свого немолодого мужа щиро кохає. Ич, лащиться, людей не стидаючись, і так уп’ялася, не відірвеш!.. О, таких, як цей гостроокий, насправді люблять жінки, і вік любові не завада, особливо якщо в плюндрах жаріє довбня, а в гамані срібло подзвонює. Та й який там вік — юнацький стан має, черева не наїв, передні зуби цілі, а в чорне як вороняче крило волосся навіть сивина не вплелася. Офіцер, з постави видно, і, напевне, радзивілівської хоругви, бо аж сіпнувся, як його патрона зачепив.

— Як Вільну боронитимемо, добродії? — усе ж стишився купець. — Напевне, князю-гетьману Радзивілу до нас діла нема, якщо покинув на милість долі…

— Так учора людей знову на вали ганяли, — поскаржився одноногий. Спершись на сучкуватий костур, він притягнув до себе за ланцюг учене ведмежа й почав витрушувати з худого гаманця десять шелягів на пиво. — Але хоч би й дрюки об спини обламали, поправити мури вже не поспіємо. Радзивіл лише минулого року звелів висипати вал, а востаннє, пам’ятаю, ходив коло бастей якийсь німчина ще тоді, як Хміль уперше Вкраїну запалив. Зо два місяці походив, місто йому платні не дало, то він плюнув і подався в ситніші світи.

Ущипливі нарікання зробили свою справу.

— Таж не князь-гетьман, а віленці на оборону столиці відмовилися гроші давати, — у проникливому і м’якому, як котяча хода, голосі офіцера забриніла криця. — Ще торік кричали, що поголоски про московську війну нічого не варті, а коли й настане лиха година, то за минулих війн ворог до нашої столиці не доходив — і тепер не дійде.

Слова були справедливими, і присоромлені роззяви, упізнавши впливового радзивілівського клієнта — ошмянського старосту Адама Саковича, поспішили накивати п’ятами: сваритися з тим, котрого людська слава нарекла сатаною, було небезпечно, лаяти ж у його присутності самого великого гетьмана литовського й поготів!

— Та з чого було платити? — гендляр єдиний не відав, із ким зчепився. — Коли нас і без того обдерли як липку, аби козацьку війну загасити, а вона, бач, іще більше розгорілася! І вже не вщухне, бо козаки в московське підданство пішли. Та що там козаки, наш Могильов піддався царю і зброї перед Радзивілом не зложив! Смоленськ, щоправда, повстав, але московити інсурґентів (з лат. «insurgentes» — повстанці. — Авт.) порубали чи вглиб Московії вивезли. Якби ж то князь-гетьман узимку до міста підійшов! А тепер уже пропало, порушені мури ворог поставив, а за такої спеки кладка схопилася так, що й гарматами не розіб’єш… Радзивіл — добрий вояка, тільки Фортуна йому зраджувати почала, а без прихильності цієї норовливої панії на війні ніяк!

Пан Сакович хижо примружив чорні очі, що палали зеленавим вогнем, але його кохана, відчувши біду, вчасно її попередила.

— Адаме, ходімо звідси, — попрохала тихо. — Я все ж шлюбна жінка. Крий Боже, знайомців стрінемо, а ті мужа сповістять. Буде лихо!

— Буде-буде малжонкові твоєму, — відмахнувся той. — Не взяв тебе дівкою, Святославо, то вдовою візьму, мені однаково.

З’ясувавши, що поважний шляхтич не був мужем красуні, балакучий торговець аж присвиснув, пригасивши щирим чоловічим захопленням Адамову лють. Та й тут-таки забув про коханців, бо якийсь червоночубий здоровань загородив собою вузький прохід торговища — ні пройти, ні оминути.

— От мурмило! — лайнувся стиха. — Пику наїв, що й конем не об’їдеш.

Пан Сакович озирнувся і враз прикрив шапкою обличчя.

— Там Сосновський, полоцький каштелян, — пояснив здивованій Святославі. — Я ж уже два дні нібито в Ошмянах, тамтешню шляхту в похід випихаю, а сам отут із тобою люблюся. Якщо пан сенатор нас побачив, неодмінно Радзивілу донесе, і князь, напевне, мені не подякує!

На щастя, Сосновському було не до них. Підхопивши важелезну пивну бочку, котру насилу прикотили двоє слуг, вправно перекинув її убік, звільнивши місце для свого черева й трохи шляху для перехожих.

— А хто ж із ним? — зацікавилася жінка, вказавши на настирливого чоловіка, що, наблизившись до Сосновського, про щось тихенько прошепотів йому в плече, бо вище не зміг дотягнутися навіть ставши навшпиньки. Червоне обличчя здоровила запалало вогнем, а його важелезний кулачище віджбурнув прохача набік. Але той звівся на ноги, обтрусився і продовжив свої умовляння.

— От короста смоленська! Та зійди ж ти з моїх очей, — голосно обурився пан каштелян, та скоро затих: прохач мав на пальці коштовного перстня з криваво-червоним самоцвітом, якого зняв і, не вагаючись, простягнув Сосновському. Той узяв дарунок, спробував на зуб і подивився на сонце, оцінюючи гру світла. Вдоволено хекнув, просунув у кільце м’ясистий мізинець — не більш, як наполовину, а потім, змирившись, просто закинув перстеника до великого волового гамана на поясі.

— Ну, що ж, пане Короткевичу, — прогудів, задоволено затягуючи очкур. — Заслужених людей коло Радзивіла й без тебе вистачає, але маєш щастя: другий князівський підконюший згинув під Могильовим, а той невдаха, що на його місце став, узявся був об’їжджати хвацького рисака, та впав і зламав ногу, тож головний князів управитель пан Пуцята попросив мене порадити вправного чоловіка… Гадаю, що огира від кобили ти відрізнити зможеш? І коня осідлаєш? От і добре, — не чекаючи відповіді, пан Ян ляснув по спині зраділого шляхтича так, що той аж присів. — Ходімо!

І повагом попростував до дзвіниці, тут-таки, на ратушному майдані. Там завзято бемкали у дзвони, а на пана каштеляна чекала челядь з конем. Шляхтич пішов слідом, і обоє скоро зникли з очей…

***
Радзивіл повернувся з Варшави десятого липня, а вже наступного дня до Вільни почали прибувати втікачі з Мінського воєводства, куди на шляху до столиці скерувалися московські війська. Вулиці заполонили довгі вервечки возів із людьми, пожитками та худобою, яка покірно пленталася слідом. Рюмсали малі діти, голосили білоголові, і навіть суворі чоловіки не соромилися зронити сльозу, оплакуючи гірку долю. Утім, не всіх зворушила чужа біда, і, уздрівши поруч із жінками моцні плечі їхніх малжонків, гарячі голови взялись їх шерстити.

— Тюхтії ви, зайці полохливі! — кричали втікачам. — Хто ж ваш Мінськ оборонить, якщо шляхта замість битися — до Вільни втекла?

Боронитися насправді було нікому, і хоча полковник Поклонський під Мінськом дав відчайдушний бій московській армії Чєркасского, сили були нерівними: за Чєркасскім йшли козаки Золотаренка, а за ними на війну поспішав сам цар Алєксєй Міхайловіч…

Вільна пробудилася від сну, а з приїздом гетьмана попід її стінами постав табір. Утім, скоро містом поповзли лихі чутки, що вояки та офіцери, які спершу самовільно полишили військо, вертають не воювати, а лишень за платнею.

— Уже й день визначили — дев’яте аugustusа (серпня. — Авт.), по якому, якщо не отримають заробленого, хоругви складуть і від’їдуть додому, — шепотілися городяни. — А відкіля ж гроші візьмуться, коли зборів через московське нашестя ніяк збирати? Радзивіл на сеймі, кажуть, домагався, щоб частину коронного податку на поміч Литві скерували, але польське панство на це не пристало…

— Польща нам помочі не дала, ще й такої лихої години без війська зоставила: король свою гвардію до Корони відкликав, — нарікали інші. — З генералом Богуславом хіба кількасот німців лишилося, решта з Вольфом до Польщі пішли, а половина — так і до бранденбурзького курфюрста на службу стали, хоч князь-конюший пробував їх затримати. Ошмянці теж не прибули, а панове Сапеги, хоч добре військо мають, але не Вільну — свої маєтки боронитимуть.

— А до радзивілівського палацу вночі дві сотні возів прибуло. Возниці казали, що по речі…

Гіркий дух невідворотної біди наповнив столицю. Пройшов поголос, що князь-гетьман звелів познімати дзвони та доправити церковні цінності до Кеніґсберґа. Їх вивозили вночі, аби не сполошити місто, але правди приховати не вдалося, і слідом до Пруссії, Польщі й Курляндії поволі потяглася шляхта та багаті городяни, котрі могли собі дозволити життя на чужині. Найпершими тікали жиди, бо не чекали милосердя від захисників православ’я; за ними поспішили єзуїти, францисканці, босі кармеліти й мальтійські лицарі, везучи із собою скарби своїх орденів. Їхали духовні й світські, християни й іновірці, купці та шляхта, чоловіки, жінки й діти, старі та малі, віддаючись Божому покровительству і власним ногам. Але більшість городян не побажали полишити домівки. Сподівалися на диво, адже і в грозу блискавка небо б’є, та в земну ціль не завжди влучає…

Більше про книжку – тут.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики