Катерина Єгорушкіна: «Страх — поганий спосіб виховати патріотів»

Катерина Єгорушкіна

Письменниця — про свою нову дитячу книжку «Скриня», присвячену темі Голодомору, й про те, чому і як треба говорити з дітьми про травматичні історичні події.

«Скриня — річ корисна, однак і символічна. Ключ від неї носять на шиї поруч із хрестиком. Тут зберігають найцінніші речі, складають цілюще зілля. А ще — насіння, що допоможе пережити голод і засіяти нове життя», —  йдеться в анотації до книжки-картонки Катерини Єгорушкіної «Скриня», що вийшла цього року у видавництві «Портал». Книжка розрахована на читачів віком від 4 до 7 років, тобто на дошкільнят і молодших школярів. У ній ідеться про Голодомор, але розповідь про цю трагічну подію напрочуд делікатна. Вона не лякає, але дає широке поле для діалогу, для якісного і зрозумілого дитині проговорення травматичних історичних подій і почуттів, які ці розповіді викликають в малих читачів.

Тут небагато тексту — саме стільки, скільки й має бути у книжці-картонці для малих читачів. Але завдяки простим, але сильним символам і метафорам, Катерині Єгорушкіній вдалося «запакувати» у лаконічний текст потужний пласт смислів. Читаючи цю книжку, можна говорити з дитиною не лише про Голодомор, а й про традиції, фольклор, тогочасний побут. Важливо, що книжка дуже світла й життєствердна. Видавництво «Портал» також додає до кожного видання листівку для батьків чи вчителів, які читатимуть та обговорюватимуть з дітьми книжку. У листівці – короткий історичний контекст, психологічний супровід і запитання до тексту. За QR-кодом можна знайти більше інформації та підказок для батьків, як читати й обговорювати цю книжку.

У розмові з «ЛітАкцентом» Катерина Єгорушкіна розповідає про роботу над книжкою, вплив родинних історій на текст і ключову роль метафор у «Скрині».

Катерина Єгорушкіна.«Скриня». Ілюстрації Ірини Рудь-Вольги. — Київ: Портал, 2020. — 36 с. Літературно-художнє видання для молодшого шкільного віку. Науковий консультант Ігор Козловський

«Для мене було важливо помістити моїх персонажів поближче до бабусі. Саме від неї я вперше почула про Голодомор»

Розкажи, будь ласка, про роботу над книжкою «Скриня». За невеликим текстом очевидно стоїть велика робота, зокрема й дослідницька. Як виникла ідея зі скринею, з деревом життя і дітьми-квітами, дорослими людьми-плодами? Чому саме такі метафори?

— Справді, текст дуже концентрований, і кожне слово, кожна метафора — продумані. Деякі —  продумані наперед, інші — виринали з несвідомого і потім вже осмислювалися. Під час редагування ми майже нічого не виправляли (з хорошим редактором таке взагалі рідко буває). Підготовча і дослідницька робота тривала близько двох місяців. Видавництво хотіло книжку для малюків про скриню, а вийшло не зовсім для малюків і не лише про скриню. Історичні дані про українську скриню мені надав Ігор Козловський — відомий науковець, консультант видавництва. Це і наукові статті, і зустріч-лекція, і можливість писати йому — уточнювати якісь деталі за потреби. А дослідницьку частину, яка стосувалася Голодомору, я опановувала самотужки. Це було емоційно непросте дослідження, бо зринало багато спогадів з дитинства, з розповідей бабусі про голод…

Сам текст писався не більше трьох днів, але в цілковитому потоці. Я ідеально відчувала кожне слово і весь концентрат смислів за кожною метафорою. Часом я відчувала тремтіння в тілі. Відчувала голод тих дітей, хотілося дивитися на свічку і їсти за них. Коли дописала, зрозуміла, що зробила велику внутрішню роботу: знайшла для себе бодай якийсь сенс тієї жахливої історичної травми.

Пам’ятаю свій уявний інтер’єр сільської хати — він відповідає уявному інтер’єру хати, в якій виросла моя бабуся Таня і в якій я ніколи не була. Для мене було важливо помістити моїх персонажів поближче до бабусі. Саме від неї я вперше почула про Голодомор. Вона називала його голодом й остерігалася до кінця дев’яностих згадувати про роль радянської влади в цій трагедії.

На початку літа 33-го моїй бабусі було 11. Її дві менші сестрички померли, наївшись з голоду зелених абрикосів… Бабця казала, що того дня вона мала відповідальність глядіти їх і не догледіла… А ще згадувала, як щупами металевими «жандарми» шукали їжу в сіні… І згадувала, якою заможною і працьовитою була їхня велика родина до голоду: скільки десятків яблунь було, сливових, абрикосових дерев у їхньому садку (це було на Кубані, село Большой Бейсуг). Певно, звідти виринула метафора зелених і стиглих плодів, немовлят-пуп’янків. Я читала, що від голоду у жінок завмирали вагітності, а для немовлят зовсім не було материнського молока, тож вони гинули найбільше. Мої двоюрідні бабусі Тоня і Ліза назавжди лишилися квітами. А моя бабуся Таня стала дорослою і дала свої плоди, однак травма Голодомору дуже вплинула на її життя та особистість.

Щодо метафори світового дерева… По-перше, вона мені дуже близька.  По-друге, всі основні деталі побуту персонажів я брала з Полтавщини. Оті вишиванки білим по білому, рушники з червоними квітодеревами, сині мальовані скрині з деревами та яблуками… Адже в кожному регіоні були свої скрині і, приміром, я не могла взяти гуцульську скриню з геометричним орнаментом і написати про Голодомор у Карпатах, адже Західну Україну оминули жахіття колективізації. Тому кожна деталь була важлива й дібрана з любов’ю. У мене досі заставка на робочому столі – фото давнього рушника з Полтавщини, яку незрозумілим чином встановив мій 8-місячний син.

Фото – з фейсбук-сторінки Катерини Єгорушкіної

«Метафора дерева і плодів зрозуміла навіть найменшим. Метафора скрині, в якій зберігаються скарби, — теж»

Якою є роль метафори у твоїй книжці? Дорослі її зчитають, а менші читачі? Що вона дає їм? Як потім з нею можна працювати, обговорюючи з дітьми книжку?

— Роль метафори тут ключова. Саме завдяки метафорам книжка може повноцінно сприйматися і дітьми, і дорослими. Кожен знайде тут свій вимір сенсів для внутрішньої роботи. Метафора дерева і плодів зрозуміла навіть найменшим. Метафора скрині, в якій зберігаються скарби, — теж. А от що за дерево і що за скарби конкретно в цій книжці — це питання на виріст.

Дерево роду, дерево життя, світове дерево —  їх часто можна зустріти у вишивці, і кожен член родини зображується відповідно до свого віку та статусу. А яким був вік та статус людей, яких зненацька заскочив Голодомор? Чи не була це спроба зрубати дерева життя багатьох українських родин? Власне, українських. Моя бабця Таня згадувала, що в сусідніх селах, де жили переважно росіяни, голоду не було. Але їхнє село — Єйсько-Чернігівське (так до 1963 року називалося село Большой Бейсуг) — чомусь було закрите, людей не випускали, заганяли в колгоспи, відбирали харчі.

Далі переходимо до метафори скрині. Для українців вона мала особливий сенс: тут зберігалися не лише видимі скарби (прикраси, рушники тощо), а й невидимі — праця та любов кожної дівчини довкола приданого, її мрії та надії на щасливий шлюб і гарне життя.

Досліджуючи тему різновидів скринь, я натрапила на ідею з подвійним дном, куди моя героїня Ярця заховала насіння, аби родина могла пережити голод. Це насіння було невидимим для тих, хто брудними руками копирсався у скарбах Ярці у пошуках харчів. Та видимим для неї. І саме скриня стає місцем, де зберігаються символи української національної ідентичності, які давали сили боротися. Важливість цих символів була невидимою для радянських «жандармів».

З дітьми можна будувати розмову довкола метафори дерева.
Що потрібне насінині, аби прорости? Що станеться, якщо раптом зникнуть сонце, вода, поживні речовини в землі? Чи відчуватиме дерево голод і спрагу? Що з ним може трапитися? Як ти почуваєшся, коли голодний / голодна?

Можна будувати розмову довкола метафори скрині.
Які скарби ти туди поклав / поклала би, якби твоя скриня зберігалася 500 років? Як гадаєш, чому для українців важливо було наповнити скриню вишитими рушниками, сорочками, іконами…? Чи це давало їм відчуття впевненості? Як гадаєш, якби скрині були в усіх людей на Землі, що б туди могли покласти мексиканка чи канадійка?

Можна з дітьми говорити про метафору подвійного дна. Про те, що деякі речі важливіші, ніж здаються на перший погляд. Що люди розкриваються у спілкуванні та випробуваннях. Про секрети-цінності, які стають опорою у скрутні часи.

«Наскрізна ідея моєї книжки – зберегти пам’ять про те, хто ми є, зробити щеплення від «какая разніца».

Які перед тобою як авторкою стояли основні виклики в роботі над книжкою про Голодомор для дошкільнят і молодших школярів? На чому ти робила акцент, а яких моментів навпаки уникала? Якою була твоя наскрізна ідея та мета — не лише ж розповісти про трагічні події?

— Про трагедію Голодомору є багато фактичних даних, документів, відео з очевидцями, але книжок для дітей  — обмаль.

Наскрізна ідея моєї книжки — зберегти пам’ять про те, хто ми є, зробити щеплення від «какая разніца». Допомогти усвідомити, якою ціною нам далося збереження національної ідентичності і яку ціну ми продовжуємо за неї платити у сучасній війні з Росією.

Під час створення книжки я перекладала свої знання на мову почуттів, і вже потім − на українську. Сподіваюся, читачі перекладуть мій текст мовою своїх почуттів, і це збурить бажання пізнавати.

У книжці я повністю уникала натуралістичних подробиць, жахіть Голодомору. Страх – це поганий спосіб виховання патріотів. Як на мене, виховання любов’ю краще і далекоглядніше. Я прагнула показати, що в українців є багато унікального (мова, традиції, скрині, врешті-решт!), і це унікальне – сильне, потужне, своє. «Сокира голоду» трохи підтяла дерево життя українців, але воно вистояло. Не вистояла наша впевненість. Багато з нас досі переходять на російську з російськомовними українцями, дехто їздить вчитися чи на заробітки у Москву, а хтось не вірить, що українське – це круто. Насправді, тут не вірити треба, а розплющити очі. Пам’ятати історії своїх предків, які постраждали від Голодомору, бо хотіли зберегти свій спосіб життя, а не злитися з безликим радянським народом і бездушним колгоспом.

У своєму тексті я творила терапевтичні метафори, які допоможуть згадати трагедію, емоційно зануритися, розділивши біль наших предків, проживши це разом… і вийти з цього занурення сильнішими, впевненішими, з пам’яттю і вдячністю.

Ілюстрації — з сайту видавництва «Портал».

«У жодному разі не залякати, не сформувати психологію жертви»

Як ти добирала інтонацію, яким є твій авторський голос, коли ти будуєш комунікацією з поколінням, яке вже, можливо, не успадкувало страху голоду і віддалилось від трагедії на достатню відстань, щоби спокійно про неї говорити?

— Оскільки я часто спілкуюся з дітьми і багато з ними працювала, розумію, що прямі настанови на них не діють, як і виховання залякуванням. У моїх текстах дуже мало того, що можна було б назвати повчанням (якщо взагалі є). Я поважаю дитину і прагну розказати їй свою історію. Якщо ця історія стане для неї важливою – я буду рада.

А ще я хочу допомогти дитині встановити емоційний зв’язок з тими непростими сторінками нашої історії. У жодному разі не залякати, не сформувати психологію жертви. Нехай діти ростуть упевнені в тому, що мають право бути українцями – унікальним народом з давнью і багатою культурою.

А щодо страху голоду… Можливо, ми його таки успадкували, але в іншій формі. Приміром, моя бабуся ніяк не могла наїстися. Це стосувалося не лише їжі, а й предметів побуту. Як на мене, ми й далі живемо з відчуттям якогось глибокого дефіциту.

Замість мішків з цукром і борошном купуємо багато одягу чи взуття, які не завжди встигаємо носити. У дітей стільки іграшок, що вони не встигають ними гратися, але можуть вихвалятися перед друзями й однокласниками. Коли травма стосується «бути» (бути собою, бути українцем /українкою, бути незручною людиною тощо), вона може компенсуватися бажанням «мати». Але ця пустка безмежна.

Якоїсь миті ти розумієш: без глибокої роботи над травмою неможливий подальший психічний розвиток. Особистість розпадається на частини, які вже не поєднуються між собою тими білими нитками (речима, задоволеннями тощо), якими були зшиті колись. Тоді важливо розказати собі таку терапевтичну історію, яка ці частини поєднає й зцілить.

Наслідками історичних травм часто бувають проблеми з психічним здоров’ям прийдешніх поколінь. Це синдром набутої безпорадності, низька життєстійкість, недбале ставлення до здоров’я, розлади харчової поведінки, тривожно-депресивні розлади… При цьому, якщо ми заплющили очі на Голодомор, ці проблеми стають серйознішими, передаються від покоління до покоління і без усвідомлення причин їх важко розв’язати.

Чому ти обрала таку притчову розповідь, схожу за стилем на народні усні оповідки? Які вона дає можливості для тебе як авторки і для дітей як читачів?

— Притчову розповідь я обрала інтуїтивно. Перед тим я написала рукопис «Пічки» ‒ у такому ж стилі (книжка готується до друку у видавництві «Портал»). Попри те, що я здійснюю багато дослідницької роботи перед написанням своїх книжок, завантажую голову і серце всім необхідним, частину рішень у процесі писання приймаю на відчуттях. Як на мене, ця форма найкраще пасує такій темі, оскільки промовляє водночас і до дітей, і до дорослих. Тут немає нічого зайвого. Лише історія, почуття, метафори.

Ти не називаєш тих, хто прийшов і забрав все зерно, всю їжу і худобу. Чому? Це робота для батьків? Чи для тебе важливо було не розповісти історичні деталі, а передати суть, атмосферу тих подій?

— Так, не називаю. Бо для мене вони безликі. Якщо вони не поважають себе і знищують собі подібних, то хіба заслуговують на імена? А називати їх просто ворогами – це сприяти формуванню психології жертви у дітей, адже мої персонажі не могли від них захиститися. Я можу назвати їх хіба посіпаками стирачів національної пам’яті. Але це не пасує дитячій книжці. Сподіваюся, батьки краще впораються з цим завданням. Направду, передати атмосферу для мене було важливіше.

Ілюстрації — з сайту видавництва «Портал».

«Як на мене, цю книжку треба читати в тиші»

На що батьки мають звернути увагу, читаючи разом з дітьми твою книжку «Скриня»? Що мають проговорити і як саме слід добирати акценти? На чому акцентувати, коли йдеться про читачів 4+?

— Як на мене, цю книжку треба читати в тиші. Тоді відбуватиметься внутрішня робота, розгортатимуться терапевтичні метафори. І спершу варто прочитати її батькам, щоб осмислити і добрати власні слова для розмови з дитиною. А потім уже читати дітям.

З дошкільнятами можна зробити ангелика, який захищатиме родину від голоду, або власноруч зліпити Свічку пам’яті. Таким чином емоції від цієї теми зроблять свою роботу і вийдуть через кінчики пальців.

Зі школярами вже можна обговорювати історичний контекст Голодомору, причини, наслідки. Що робити, аби запобігти цьому у майбутньому. І в жодному разі не змушувати вчити мою «Скриню» напам’ять (хіба хтось із дітей сам схоче).

З досвіду моїх читачів, ця книжка охоплює дві вікові категорії: 4-6, 7-12 років. Напевно, завдяки своїй притчевій формі.

Ти зі своїми дітьми, напевне, зі старшою донькою, говорила на тему Голодомору, читала свою книжку? Які питання ставила дитина, яка реакція була в неї на твою «Скриню»? Як твої досвіди розмов з власними дітьми допомогли тобі в роботі над книжкою?

— Для мене важливо, що моя донька та її однокласники матимуть змогу прочитати «Скриню». Радянській владі в певному розумінні вдалося зробити моїх рідних радянськими людьми. Бабусі до прізвища Мудрик додали «-ова», вона з рідного кубанського суржика перейшла на російську (і лише після 90-х знову повернула собі свою мову). У моєму російськомовному дитинстві були Дєд Мароз, Дєнь Побєди і т.п. Я свідомо обрала українську своєю мовою спілкування і передаю це своїм дітям. Попри звичку, я замінила радянські свята українськими.
Це історія про те, хто я. Історія про цінності й цілісність.

Минулого року Даринці було п’ять і книжка була у формі свіжонаписаного рукопису, без ілюстрацій. Тож я розповідала доні історію про бабусиних сестричок і про голод. Цього року читатиму їй «Скриню». Хочемо саме в День пам’яті. Даринка вже зробила свічку, яку ми запалимо, та й емоційно доня тепер більш готова.

Які б ти дала поради батькам, як психологиня і як авторка книжок для дітей, які хочуть почати розмову про непрості історичні події? Як до цього краще підготуватися і підготувати дітей? Є якийсь алгоритм дій? Коли не найкращий момент це робити?

Насамперед варто зважати на такі чинники:

  • внутрішній ресурс батьків (щоб осмислити тему, згадати історії власної родини, підібрати правильні слова і контейнерувати емоції дитини);
  • готовність самої дитини, її ресурс (чи не проживає вона паралельно якихось складних життєвих обставин: сварки, розлучення батьків, сильну хворобу тощо);
  • форму подачі відповідно до віку.

Для дітей важливо проговорити емоції (сум, гнів, страх тощо). Дорослий має бути уважним до різних емоційних реакцій дитини, підтримати її, запропонувати щось зробити (оберіг, наприклад). Старші діти можуть створити Книгу пам’яті, записати історії своєї родини, щоб згодом їх осмислити і передати далі. Таким чином ми покажемо дитині, що у травмі можна не лише вижити, а й знайти сили для розвитку. Так наше суспільство буде поступово зцілюватися.

 

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.