«ЛітАкцент року — 2020»: відгуки журі. Номінація «Проза»

Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Проза» на книжки, що ввійшли до короткого списку.

 

Андрухович Софія. Амадока (Видавництво Старого Лева)

Богдана Романцова:

Софія Андрухович написала амбітний, масштабний текст. Обережно зібраний із тисяч деталей, ніби найскладніший конструктор, посилений дзеркальними елементами й мінливими образами. У романі авторка торкнулася мало не всіх тем, позначених сьогодні маркером актуальності: від пам’яті до забування, від ідентичності до пошуку тяглої мистецької традиції, що дозволить цю ідентичність вибудувати. Ми звикли сприймати українську літературу як перервну, пунктирну (Сандармох, Бабин Яр, Друга світова) і багатьох імен досі не знаємо чи не цінуємо. Пошук цих імен, їхнє підсвічування – одна з місій роману.

У тексті кілька часових шарів: сучасність, де триває війна й на фронті поранено Богдана, винищення євреїв у Бучачі в 1941-му, життєпис Віктора Петрова, з яким переплітаються біографії інших митців. Звісно, біографія В. Домонтовича відбиває форму його ж текстів, а історія винищення євреїв і синхронного про це забування веде діалог із попередніми романами про банальне зло. Пам’ятаєте, як у Поллака змальовано вибірковість пам’яті й викривлення родинної історії? Водночас хоч би про який бік ішлося: у «Мерці в бункері» і «Жінці без гробівця» – історії аналогічні, хай і зафарбовані протилежними кольорами. Маємо тут схожу гру, до того ж не лише в сюжетній лінії Бучача.

Сучасність уособлює Романа – молода жінка, що працює в архівах, а отже, збирає, зшиває історію. Втім, присутня тут і лінія протистояння офіційної історії персональному наративу: коли Богдан, її майбутній коханий, приносить до архіву у старій валізі родинні фотографії, вони виявляються нікому не потрібними. Останньої миті Романа рятує знімки від знищення, обираючи замість визнаної історії незнану. Її місія в тексті – створення альтернативної оповіді, на противагу фактажу, тож свідоме переконструювання, підміна подій минулого не здаються чимось дивним. Саме принцип «історії, а не Історія» став наріжним для роману.

«Амадока», звісно, не могла виправдати геть усіх очікувань читачів – надто вже розмаїтими й суперечливими вони були. Однак те, що цей текст увійде в історію української літератури – жодних сумнівів.

Роксоляна Свято:

Роман про пам’ять і її аберації — як несвідомі аномалії, так і цілком свідомі спотворення. Роман про «наші двадцяті» і, власне, все наше ХХ століття, а ще вглиб на кілька століть. Роман про Другу світову, Голокост і українців (і так до Софії Андрухович у нас про це ще справді не писали). Роман про Київ і Бучач. Про нинішню війну та її шрами, буквальні й метафоричні. Роман про археологію пам’яті, історію і міфотворення. Врешті, любовний роман (чи то пак, декілька) у різних поколіннях і вимірах.

Власне, формально щонайменше три романи в одному — масштабно й відважно закроєному, що в якісь моменти майже розпадається на окремі тексти, але врешті таки складається в єдину мозаїку, що від початку була в авторському задумі. Та якщо це й пазл, то не той, до якого нам дадуть усі елементи, щоб зібрати з них довершену картинку; радше вже сновидний пазл, де з появою нових детальок щоразу бачиш, як картинка розростається, а рамки розширюються. І ні, не на всі запитання тут будуть відповіді, а ті, що будуть, часом викликатимуть не менші сумніви, аніж розповідь ненадійної оповідачки Романи. Але ж «Амадока» — саме про це: про непевність межі між знаним і уявленим, справжнім і вигаданим. Амадока — озеро, якого могло й не бути, але в якому й досі можна втонути.

Один зі знакових текстів 2020-го.

Ростислав Семків:

Маємо великий текст-фреску, в якому класично п’ять поколінь перед нами. Маємо новітню версію «Сестер Річинських», значно збагачену важливими для сьогодення й поза сьогоденням темами. Є що читати і є над чим думати в цьому тексті. А надто – друга частина роману, де людське горе в усій силі свого трагізму. За емоційною напругою, але також і за історіо¬софською глиби¬ною, ми нічого такого не читали від часу «Музею покинутих секретів».

Інші частини видаються незрозуміло виснажливими. Рамка з поверненням пам’яті покаліченому на війні бійцеві сама по собі є сильним ходом, проте також можливістю досипати в текст усіх можливих інгредієнтів – і Пінзель, і Сковорода, і Петров. Третя частина взагалі поєднує кілька краще-гірше припасованих майже суверенних сюжетів, із яких кожен міг би бути романом. Парадоксально об’єднує їх, на відміну від отієї найсильнішої другої частини, майже цілковита відсутність інтриги – читачам рухатися таким тестом може бути важко. Втім, хто сказав, що велика проза – це має бути легко?

Ярослава Стріха:

Я, виявляється, виникаю з пам’яти, а не з заплідненої яйцеклітини», — припускає один із героїв роману. Чом би й ні, урешті, вважається ж, що спільнота — це те, що вона пам’ятає, корпус спільних досвідів і історій. Насправді ні, адже те, чого ми не згадуємо, з власної волі чи вимушено, нітрохи не менш показове, ніж те, що вирішуємо пам’ятати, — таким є центральний аргумент «Амадоки», де в центрі опиняється не густе плетиво спогадів, а білі плями витісненого (так само, як про останні дні Геркуланума і Помпей свідчить не масив лави, а порожнини в ньому). Власне, дуже багато явищ вдається зафіксувати лише за полишеними білими плямами: так один із головних героїв роману за прогалинами на мапі між населеними пунктами намагається відновити обриси стародавнього озера Амадока, яке з’являється в античних джерелах, а потім відходить у небуття.

Роман укладено з різних пластів замовчуваного — від історії Голокосту (й активної участі чи бодай бездіяльності мирного населення) до репресованих українських письменників покоління Розстріляного Відродження (і тих, хто прослизнув крізь облави репресій, але все одно мусив замовкнути) чи просто ексцентричних постатей на маргінесах канонів, які періодично знову опиняються в фокусі уваги (як Пінзель, про якого, зрештою, теж відомо вкрай мало). Одним із центральних мотивів «Амадоки» є дослідження стратегій, за допомогою яких ці прогалини в пам’яті маскують: від підміни реальних жахів заспокійливими історіями в дусі магічного реалізму до відвертої фальсифікації, підміни непростої та плутаної реальності однозначністю героїчної оповіді чи гламурних картинок в інстаграмі. Однак прірва забуття, навіть замаскована, нікуди не зникає, герої постійно на її краю, і дехто таки провалюється.

Тетяна Трофименко:

Якщо під визначенням «книжка року» розуміти «книжка, меседж якої є значущим», то «Амадока» Софії Андрухович цілком йому відповідає. Водночас завжди маємо на думці й адресата меседжу. У випадку «Амадоки» очевидно, що цей роман є текстом не для міфічного «масового читача», але для національно свідомої, патріотичної аудиторії, готової вкотре занурюватися в травматичні теми історії, як у води озера Амадока. Стрункість композиції чи продуманість сюжету стають тут питанням другорядним, а ідеологічний складник сприймається як однозначний плюс. І хоча постійне роз’ятрювання кривавих історичних ран мені видається дещо мазохістичним задоволенням, видається, що багато читачів його потребують. До того ж такі твори лишаються у світовому тренді, особливо в літературах, де триває постколоніальне осмислення минулого. Із цього погляду «Амадока» набирає максимальну кількість балів.

Аренєв Володимир. Заклятий меч (Аба-ба-га-ла-ма-га)

Богдана Романцова:

Коли вперше цілком гумористичний текст отримав Букерівську премію (ідеться про «Питання Фінклера» Говарда Джейкобсона), очільник журі сказав фразу, яку можна перекласти як «Це прекрасна книжка, весела, але й дуже розумна». Тоді мимовільне протиставлення «веселий» vs «розумний» не звучало дивно, однак не сьогодні. Жанрова (але й) інтелектуальна література давно завойовує всі можливі премії та розбиває скляні стелі, тож фантастичним романом у короткому списку «ЛітАкцент року» вже й не здивуєш. Тим паче таким добрим, як «Заклятий меч» Володимира Аренєва.

Дівчинка їде до бабусі на літо. Там заради чергового відео для блогу йде вночі на старий курган (наш аналог давнього індійського кладовища, що нічого доброго не віщує) і… починається. Історія розгортається просто перед нею: виявляється, вся місцевість поруч пов’язана з історією заклятого меча і його власника Сноррі Каламара. Щоб оборонити честь рідних, Сноррі довелося забрати життя ворогів за допомогою заклятого меча, випадково під час битви загинув і його брат. Тепер голоси шепочуть-кричать-вимагають звільнення, однак чує їх лише Сноррі. Весь наступний шлях героя — це спроба зруйнувати меч і звільнити бранців. Маємо водночас перевертання традиційної легенди про пошук меча й ненав’язливий привіт Толкіну та решті прихильників міфологічного сюжету «піти далеко, аби знищити небезпечний артефакт».

Аренєв не просто створив прекрасну оповідь про тяглість історії, а й продовжив вишукану гру зі своїми читачами в «помітять-не помітять», «впізнають-не впізнають». Хтось скаже «та що там впізнавати»: очевидно, що сучасна героїня Ярчук безпосередньо пов’язана зі своїм предком Сноррі / Ярим Каламаром, а скандинавська міфологічна система недарма переплітається зі слов’янською, варяги ж бо прийшли на ці землі ще в незапам’ятні часи. Однак щойно впадаєш у гріх гордині всевпізнавання, Аренєв підкидає наступну загадку: а що тут робить цитата із «Хресного батька» і чи цей корабель із мертвими — справді Нагльфар чи тільки грається в Нагльфара? Мікросюжетів так багато, що боїшся пропустити важливий. Корені світового ясеня Іґґдрасілль пронизують світ Сноррі, і так само наскрізні сюжетні лінії та алюзії пронизують текст.

Головна принадність оповіді — у тому, що час у ній є не окремим вертикальним виміром, а черговою площиною, тож уривки різних систем взаємодіють і вступають у діалог, а мертві, живі та істоти межі, як-от Брамниця, вільно почуваються поруч. Аренєв плете свою нитку, як плели її мойри. Ти точно знаєш, що буде наприкінці, однак сам шлях такий захопливий, що відпустити її годі. Та й страшно загубитися у цьому просторі міфу — ще мертві діти з’їдять.

Роксоляна Свято:

Той випадок, коли формально підлітковий роман цілком заслуговує опинитися в «дорослому» списку фіналістів: фентезі на свіжому й не заяложеному історичному матеріалі (і то доволі несподіваному для українського контексту); казка, у якій слов’янські фольклор та історія природно поєднуються зі скандинавськими, а давні часи переплітаються зі сучасністю; твір, зрозумілий підліткам, який дорослих потішить літературною якістю: всі потрібні інтертекстуальні «шви» тут показують (і то не лише з дитячої і фентезійної, а й цілком дорослої літератури), але ніде текстове полотно не тріщить від натужності або дратує «нитками», що недоречно стирчать назовні. Аренєв майстерно маневрує поміж багатьма жанрами — фентезі, казки, притчі, пригодницького роману тощо, — щоби поєднати все в авторському міксі, впізнаваному для тих, хто читав бодай щось цього автора, і водночас безумовно оригінальному.

Ростислав Семків:

Ця прекрасна суміш стилізованих саги й казки особисто мені остаточно доводить наявність і перспективність українського фентезі. Починати все ж потрібно з мови: тут змішано різні регістри оповіді, знову ж, і казкове непоспішне байкування, і таємничий наратив легенди, і ритмізовану прозу давніх переказів. Відповідні персонажі, суворі й лаконічні, свідомі своїх завдань. Небанальний квест й істоти, які зустрінуться головним героям, також достатньо дивовижні, щоби визнати створений автором світ належною мірою оригінальним. І меч, звісно, меч — цілком рівноправно ще один із блис¬кучого ряду відомих фентезійних мечів. Дорослі побачать цю книжку добре зробленою, а для ангажованих у матеріал підлітків вона може стати просто несамовито чудесною.

Ярослава Стріха:

У першій сюжетній лінії повісті дівчинка-підліток піднімається в ніч на Івана Купала 2015-го року на курган, щоб полоскотати своїм фоловерам нерви стрімом із гори з недоброю славою. Така гора, здається, є в кожному порядному місті, але героїні щастить: саме на її горі межа між світами таки проникна, принаймні в таку ніч.

Друга сюжетна лінія повісті — це оповідка, яку героїня чує тієї ночі на горі: історія про її далекого предка, бравого вікінга, який мандрує у Київську Русь, щоб виконати зобов’язання перед своїми предками, а врешті опиняється за межею не лише знайомого йому світу, а й узагалі поза буденними немагічними землями, і врешті стає частиною геть іншої історії.

Обидві сюжетні лінії — і про тих, кого заторкнула новітня українська історія й нинішня війна з Росією, і про сиве минуле цих земель — власне кажучи, насправді про одне: про вдячність, зв’язок із тими, хто складав і тримав цю історію задовго до тебе, і про відповідальність за своє і своїх (і про дві моделі влади: своя земля й історія як те, що тобі належить, аби його використовувати — і своя земля й історії як те, чому можеш служити й лишити кращим, вправляючи вивихнуті суглоби часу). Вікінзько-давньоруська сюжетна лінія блискуче працює з казковими сюжетними правилами (тут і допомога тваринам, і дар-віддар, і зміна імені тощо), глибоко закоріненими в читацькі уявлення про те, як мусить бути влаштована добра розповідь, і авторитет цих дуже впізнаваних сюжетних ходів надає й решті спостережень вагомої неминучості.

Тетяна Трофименко:

Чи може бути книгою року жанровий твір? Це питання давно й активно дискутується. У «ЛітАкценті року» такими пам’ятними перемогами жанру були «Помирана» Тараса Антиповича та «Лазарус» Світлани Тараторіної — і це симптоматично в ситуації, коли реалістичні чи постреалістичні тексти не задовольняють запит на читабельну та (вибачте вже) розважальну літературу. «Заклятий меч, або Голос крові», як і книжка «Бісова душа, або Заклятий скарб» (на зв’язку між ними наголошує сам автор), — це фентезі, базоване на українській міфології та демонології, доповнене міфологією скандинавською та власне авторською фантазією. Пригоди Сноррі й Уляни в умовно сконструйованому світі середньовіччя (зокрема й києво-руського) — компактна й динамічна історія, що синтезує міф, чарівну казку та героїчний епос, доступна для якнайширшої аудиторії. У своєму сегменті «Заклятий меч» цілком можна вважати книжкою року.

Гримич Марина. Юра

Богдана Романцова:

«Юра» – продовження легендарного роману «Клавка» Марини Гримич (колись саме із таким анонсом ці тексти екранізують, ось побачите). Продовження витримане, якісне, втім, як на мене, не таке яскраве, як перший роман. Можливо, завадили часті реверанси в бік першого тексту (неуникне зло сиквелів, бо ж треба пам’ятати і про тих, хто «Клавки» не читав). А можливо, доля сина партійної еліти Юри, фізика, комсорга, правильного студента, закоханого хлопця (саме в такому порядку!), не так хвилює, як доля бідної друкарки у Спілці письменників.

Юра — син Клавки і Бакланова. Так, саме того жовтуватого пропагандиста, що так ретельно стежив за своїм харчуванням. Усі потенційно романтичні сюжети, слава богу, зруйновано. Клавка вийшла заміж за найбільшого гвинтика — навіть гвинта! — системи, який їй трапився на шляху, і втратила свій революційний запал. Тепер її спротив виражений у декоруванні дачі в дусі каталогів «Лори Ешлі» й невчасному сміху на ідеологічних редакторських нарадах, що їй все одно нічим не загрожує, бо «знаєте, чия вона дружина?» А сам Бакланов? Його зловісна аура теж розсіялася, і він перетворився на добродушне, вічно занурене в читання тло. Система розм’якла, втратила спритність, розтанула, бо ж відлига.

Уже вдруге авантюрний сюжет стає радше приводом поговорити про контекст того періоду. Робота видавництва «Молодь», спроби редакторської групи обережно й непомітно надрукувати свіжі тексти, замаскувавши їх правильними формулами про партію, кухня ресторанів «Метро», «Ленінград», «Москва» в Києві 60-х — ось що важить і цікавить авторку насправді. Історія повсякдення їй справді вдається, однак за всім цим легко забути, хто ж, власне, є стрижнем сюжету, що ж там у Юри відбувається. Тло поглинає своїх героїв майже так само активно, як Клавка — фірмовий борщ із пампушками в ресторані «Україна». Маємо парадокс: для популярного історичного роману «м’яса», активного сюжетного розвитку та авантюр іноді бракує, а от міркувань про редагування поезії Василем Діденком, імовірно, забагато. А для високої полиці історіографічної метапрози, схоже, бракує вигадливих «стилістичних ігор». Та й задум авторки, вочевидь, на боці популярного тексту.

Але написано — прекрасно. Читається так легко, що навіть квітково-провансні інтер’єри дачі не хочеться прогортати. Принаймні мені.

Роксоляна Свято:

«Юру» можна читати як продовження «Клавки» або як цілком самостійний роман, який знову занурює в реалії українсько-радянського літературного світу, повертаючи їм колір і запах. Надворі вже 1968-й; Клавчин син Юра вчиться в Київському університеті, а в повітрі, й досі пропахлому «відлигою», дедалі густішають хмари: друга хвиля репресій ще попереду, але в Прагу вже в’їхали радянські танки, змінивши клімат у всьому комуністичному блоці.

Найсильнішою стороною роману знову є та, що найбільш «матеріальна»: любовно прописані ландшафти й реалії Києва і довкола, оживлені імена, знаки і віяння часу (в діапазоні від фізики до музики й навіть моди, але, звісно, з головним акцентом на видавничому й літературному світі, близькому авторці біографічно). Романтика тодішніх сподівань, урівноважена реалізмом уже значно пізніше осмисленої історії. Але сама доба з її викликами й випробуваннями все ж не стає об’єктом письменницького дослідження, а лишається радше тлом, на якому діють персонажі вже двох поколінь, як і в «Клавці», переплетені долями й пов’язані різними таємницями, що почасти розкриються аж у кульмінаційний момент.

Ростислав Семків:

Майже зразковий, елегантний структурою роман, у якому фактично немає нічого зайвого. Як продовження торішньої «Клавки» нам пропонують глянути зсередини на життя наступного покоління — золотої молоді 1960-х. Столичний Київ, четверо друзів, їхні батьки з ЦК, КДБ, ЛКМСУ, які «дружать сім’ями». І в оцей спокійний, щасливий світ ззовні починає поволі просочуватися тривога: дисиденти зі своїми скандальними листами на адресу очільників партії, крамольні письменники, празькі події 1968 року… Дещо легші часи й перед легшими виборами опиняються персонажі, ніж за попереднього покоління, втім, і тут є місце принциповості, сміливості та навіть чомусь, як невеличкий подвиг. Це також зразково київський роман, де місто впізнаване, проте й невпізнавано інше; тут детально прописаний побут, адже авторка сама добре знає той час — дрібні камео лише додають тексту шарму.

Ярослава Стріха:

Сучасний канон української культури радянських часів сформований навколо постатей дисидентів та історій про опір системі, хоча, очевидно, безкомпромісне протистояння істеблішменту не становило більшості біографій митців. У «Юрі» (значно виразніше, ніж у ранішій «Клавці») Марина Гримич подає спробу виправити цей дисбаланс, помістивши в центр людей, інтегрованих у владну ієрархію. На зміну чорно-білому протиставленню «вільнодумні митці проти системи, ворожої до творчості» приходить широка палітра сірої зони, у якій працювали всі ті, хто не поклав життя в боротьбі: письменники, редактори, чиновники, зрештою, гебісти, які у своїх очах теж не були злом і навіть могли принагідно допомогти своїм менш ідеологічно вивіреним друзям. З документальною чіткістю описано стратегії повсякденних компромісів і хитростей, які давали змогу тихцем розширити межі дозволеного у друці, протягнути не зовсім безпечні тексти й імена у видавничий план, а потім за потреби покаятися в ідеологічному переступі так, щоб зберегти голови й робочі місця (чи бодай щоб за це розплатилися невидимі кадри, а не перспективні автори — ціна компромісів завжди висока). Завдяки цим повсякденним компромісам, невидимим, негероїчним і глибоко неоднозначним, залишається значно менше клаптів випаленої землі, ніж могло би бути, — вірить старше покоління героїв.

А тим часом підростає молодше покоління героїв, діти протагоністів «Клавки»: ті, хто входить у доросле життя наприкінці 1960-х. Формально це bildungsroman, на сторінках якого герої вперше зустрічаються з ситуацією, де мусять робити вибір: зректися ідеологічно заплямованого наукового керівника — чи ні; донести на друзів, які опинилися у Празі під час радянського вторгнення й навіть ходили на протести — чи ні; тощо. Уперше формулюючи свої параметри взаємодії з системою, ніхто з молодших героїв не йде на пряму конфронтацію, але всі намагаються викроїти простір свого голосу і своєї свободи (хоча дехто і втрачає голос буквально).

Тетяна Трофименко:

Аспекти «читабельності / розважальності» та «переосмислення трагічного досвіду» сходяться в романі Марини Гримич «Юра», даючи актуальну для багатьох читачів модифікацію. Цей текст показує нам «совок із людським обличчям», де проста друкарка Спілки письменників може вийти заміж за пропагандиста ЦК — і водночас «тримати на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва»; їхній син із іменем першого радянського космонавта може робити комсомольську кар’єру й водночас співчувати тим, хто потрапив у «чорні списки», а ажіотаж довкола модного кримпленчика чи парфумів «Дзінтарс» успішно поєднується із романтичним змалюванням локацій Києва 1960-х. Саме так реалізується озвучена Мариною Гримич настанова на «ліберальну та неагресивну декомунізацію», яка буде близькою тим, хто не готовий, коли йому на голову падає брила віковічних страждань українського народу з підкресленням колективної провини. Менше інвектив, більше терпимості, ну і, знову ж таки, читабельності — мелодрама в радянському антуражі теж надається на роль книжки року.

Далі буде…

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики