«ЛітАкцент року — 2020»: відгуки журі. Номінація «Есеїстика, літературознавство, художній репортаж»

Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Есеїстика, літературознавство, художній репортаж» на книжки, що ввійшли до короткого списку.

Курико Віра. Вулиця причетних. Чернігівська справа Левка Лук’яненка (Темпора)

Богдана Романцова:

Віра Курико написала художній репортаж про чернігівську вулицю Рокоссовського, яку хотіли перейменувати на вулицю Лук’яненка, але самі чернігівці цьому й завадили. Не звучить як інтригуюча тема? Так здається тільки на перший погляд. Повільне, обережне розслідування Курико — приклад блискучої журналістської роботи з деталями, коли кожна дрібничка й кожна візуальна деталь грають на користь атмосфери. Так невеликий сюжет виходить на рівень глобального, архетипового.

Лук’яненко мешкав на вулиці Рокоссовського разом із дружиною Надією впродовж короткого проміжку між першим і другим засланнями. Як і всі, ходив на роботу, іноді заглядав до сусідів на іменини, щось писав собі вдома на друкарській машинці, приймав гостей, здебільшого з інших міст і також «політичних». Та тільки чомусь Лук’яненка ніхто не пам’ятає із сучасних мешканців і навіть їхніх бабусь-дідусів. Ніби була людина, а ніби й не було такої. Авторці довелося реконструювати події за випадковими обмовками: «не вірте», «сусід отримав звання заслуженого вчителя», «у квартирі лежав “Християнській вісник”». Колективна амнезія — це не свідома змова, а спроба вберегти себе від травми. З абсолютно аналогічними реакціями стикався Мартін Поллак, коли спробував дізнатися більше про власну тітку, яка трагічно загинула у Другу світову (історія стала основою тексту «Жінка без гробівця»).

Курико порівнює роботу КДБ з мешканцями Левкового будинку із взаємодією вчителя з учнями. І справді, одна з головних рис радянської системи — інфантилізація звичайних, не наближених до владних кіл громадян. За поведінкою, вчинками, рішеннями вони — діти, саме тому їхня пам’ять така ненадійна: йдеться про властиве дитині забування, виміщення, перефарбовування спогадів. Не прибираючи на себе жодної відповідальності, сусіди й не страждають від докорів сумління. Хіба вони щось зробили? Може, згадали кілька разів, хто був у гостях у Лук’яненка, із якими паперами звідти виходили. Якщо очільники державної репресивної машини виправдовувалися тим, що діють на благо, маленька радянська людина взагалі заперечувала власну суб’єктність. Така дитинна наївність проступає в кожному твердженні свідків тогочасних подій: «молодість дана для помилок», «але ж в нього все склалося», «нічого поганого не вийшло», «час був такий». Трагедія цих людей — у тому, що їхня емансипація так і не відбулася, навіть окремих представників поколінь, що народилися в часи незалежності. Чернігіцям важливіший Рокоссовський, ніж Лук’яненко, не тому, що перший — оспіваний воєнною міфологією герой, а другий — конфліктний електрик у лікарні, а тому, що маршал уособлює великого вчителя і поводиря, який усе вирішить за тебе, візьме на себе колективну відповідальність. Натомість Лук’яненко вже власним життям вимагає від інших дій, виходу за межі комфорту, поступу й рішучості. Можна сказати, що Левко як дисидент та герой був неприємним, некомфортним прикладом жертовності та сили, тоді як його сусіди та знайомі просто хотіли існувати як маленькі прості люди зі своїми радостями й бідами, а ще — аби їм не нагадували про інший, складніший шлях спротиву.

Справа Лук’яненка стала для Курико радше приводом поміркувати про феномен радянської людини, спробувати дослідити її як цілісний конструкт. І ця спроба культурної антропології — напрочуд вдала й захоплива.

Роксоляна Свято:

Історичний репортаж, принаймні книжковий, — майже неопанований у сучасній українській літературі жанр. І саме тому страшенно втішно, коли з’являються нові талановиті імена — особливо такі молоді, що буквально виростали разом із «Самовидцем» (Віра Курико стала переможицею 7-го конкурсу).

Це — дуже компактний і майстерно зроблений репортаж, де через окремий і доволі нетривалий епізод у житті політв’язня і дисидента нас виводять на значно ширше поле роздумів і запитань — і про сутність радянської системи, і зрештою про нашу сучасну дійсність.

Делікатність, із якою авторка працює зі знайденим і отриманим у розмовах матеріалом, і водночас глибина осмислення теми, часом майже заворожують. Здавалося б, ці речі приходять лише з тривалим досвідом. Але в цьому випадку вони є радше знаком великого потенціалу. Прочитавши «Вулицю причетних», лише дивуєшся, що в такій модальності про українських дисидентів досі не писали.

Більше вражень про цю книжку — тут.

Ростислав Семків:

Украй сугестивне, компактне та якісне розслідування — своєрідний зразок для книжок такого типу. Кілька нарисів, що підсумовують спілкування авторки з людьми, які перетиналися / спілкувалися / співпрацювали з Левком Лук’янен¬ком у часі його перебування в Чернігові — перед наступним терміном. З одного боку, бачимо широке коло людей, чуємо їх, розуміємо їх безпосередні вражен-ня — часто побутові, навіть приземлені. Й відтак відчуваємо атмосферу того часу та місця, в якому Лук’яненко знову вибирає спротив системі, а не покірне «перевиховання». Водночас бачимо ситуацію цього вибору без пафосу, щиро. Щирість — узагалі яскрава ознака всієї книжки. З іншого боку, краще бачимо самого Левка Лук’яненка, повертаємося до цієї постаті, розуміємо, що це вартісне повернення слід зробити ще не раз. Бо навіть без пафосу — великих слід пам’ятати й у них переймати досвід. Ця книжка — вагома цеглинка такого досвіду.

Ярослава Стріха:

«Можливо, Лук’яненко, не маючи досі справ з офіційними органами, вважав, що лише вони стоять на сторожі закону й соціалістичного правопорядку, а простим людям до цього всього немає діла. Отже, він помилявся», — читаємо у протоколі засідання трудового колективу чернігівської лікарні, де Левко Лук’яненко, повернувшися в Україну після першого ув’язнення, працював електриком. «Вулиця непричетних» Віри Курико досліджує вулицю в Чернігові, де жив Левко Лук’яненко в період між двох ув’язнень: про ініціативи з перейменування вулиці на честь Лук’яненка, про спротив цим ініціативам, про стосунки Лук’яненка з сусідами і про стосунки сусідів з органами, і найголовніше — про те, до чого є і нема діла «простим людям».

Рефлексію над статусом українців не лише як пасивних жертв історії, а й активних колаборантів, можна назвати одним із центральних мотивів цьогорічних книжкових новинок, передовсім у красному письменстві (тут і «Амадока», і «Юра», і «Антеро», і «Магнетизм»), однак заторкнула вона й нонфікшн. І блискучий репортаж «Вулиця непричетних» за силою висловлювання і вибудуваністю композиції нітрохи не менш вибуховий, ніж фікшн. Він ставить питання про те, як легко, повіривши у свій статус жертви, погодитися на повну безвідповідальність (як каже радянський військовий, що оселився в тому самому будинку, де жив колись Лук’яненко: «пам’ятаючи “героїзм” Другої світової, легше почуватися жертвою. А яка робота жертви? Страждати й чекати на умовну справедливість, а може, й відплату») — а великий страх і велика безвідповідальність дає змогу чинити зло без зайвих вагань.

Інтерв’ю за інтерв’ю, історію за історією ми бачимо, як добрі люди — автори програм реабілітації дітей з інвалідністю, ліквідатори аварії на ЧАЕС, звичайнісінькі прості громадяни — пишуть доноси, бо «якби не я, вони знайшли б когось іншого»; чи бо хотіли жити в більшій квартирі; але не за гроші, «хіба, може, дрібні»; чи обстоюють своє право не знати про репресії, скеровуючи агресію проти тих, хто свідчить, а не проти катів: «Що вони нам показували? Навіщо вони це робили? Чого хотіли — зруйнувати наше життя?» Урешті, дратує їх і Лук’яненко — тим, що опинився по правильний бік історії і в фокусі уваги, «[а] про нас усі забули … Вам же не цікаво, як моє життя минуло». Бійтеся люті безмовних, які вважають себе жертвою.

Тетяна Трофименко:

Книжка Віри Курико в українській репортажистиці-2020 виокремлюється насамперед тим, що це — новий голос молодої авторки, яка створила майже досконалий текст. «Вулиця причетних» справляє дуже цілісне враження: тут немає нічого зайвого, жоден фрагмент не «провисає», спілкування з респондентами коректне, а висновки — позбавлені нав’язливості. Віра Курико здійснила велику пошукову працю, варту, чесно кажучи, більшої мети, адже за великим рахунком, навіть не читаючи книжки, ми могли передбачити її основні контрапункти: протягом двох років між ув’язненнями, живучи в Чернігові, дисидент Левко Лук’яненко не мав підтримки від місцевих мешканців (утім, його повторний арешт був неминучий незалежно від наявності чи відсутності «малого зла»); нині ж ті, хто живе на вулиці маршала Рокоссовського, рішуче проти її перейменування. Чому так і що з цим робити — хороші питання, але відповідати на них — уже не жанр репортажу.

Михед Олександр. Я змішаю твою кров з вугіллям (Наш Формат)

Богдана Романцова:

Покровськ, Добропілля, Костянтинівка, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут — ці локації для мешканців інших регіонів часто зливаються в єдиний туманний образ Сходу. Не європейський, не демократичний, шахтарський, плакатний, завдяки фільмам 1920-х — промислово-кіношний. Вугільний, суворий, гомогенний регіон — усі ці уявлення розбиваються об нонфікшн «Я змішаю твою кров з вугіллям» Олександра Михеда. Так, ми знаємо, що на цій території мешкали греки, британці, бельгійці, вірмени — історія розмаїта й потужна. Тільки от показати її тяглість лишається непростим завданням.

Матеріал для книжки автор зібрав під час кількох поїздок східними областями із проєктом «Метамісто: Схід». Звідси — певна мозаїчність тексту, яка, втім, не обертається на клаптиковість. Михед свідомо не дає читачеві готових рецептів і не виносить присудів, його місія — створити «вільну сцену» для місцевих: вуличних торговців, таксистів, бібліотекарів, митців. Кожен із них — носій власного знання про Схід, своєї ідеї. Маємо безліч персональних міфологій, утворених з уривків розмаїтих дискурсів, які годі впорядкувати чи бодай узгодити. Однак поступове вкорінення в ці міста передбачає уважне слухання голосів, спробу зрозуміти різний досвід, аби потім заново інтегрувати(ся) (в) цю місцевість, переосмислити її, вибудувати нові стосунки зі Сходом.

Кожен із мовців спирається на тяглість історії міста через залучення попереднього досвіду, але йдеться не тільки про реальні події, а і про альтернативне минуле. Оскільки Схід лишається наодинці з власною історією, місцеві гостро реагують на будь-які зміни, навіть якщо йдеться про артінсталяції на вулицях. Діалог між читачем і героями, що формується поступово, змінюючи тональність із кожним новим приїздом автора в Добропілля чи Бахмут, триває, однак це болісна розмова.

«Я змішаю твою кров з вугіллям» цінна насамперед уважним дослідженням, повільною археологією, закопуванням у цей регіон. Імовірно, найцікавіший нонфікшн Михеда і одна з найсильніших його книжок на сьогодні.

Роксоляна Свято:

Книжка Михеда вже зробила важливу річ, завдяки якій стала подією 2020-го. Вона не лише представила окремий досвід пізнання українського Сходу (поняття, що протиставлене тут стереотипному Донбасові, але географічно стосується саме його), а і спричинила доволі гучну, як на вузькі гуманітарні кола, дискусію, зачепивши по дотичній багато важливих питань.
Можна довго сперечатися про те, чи «очорнює» автор дійсність і чи не нав’язує їй власні очікування (хоча важливо не забувати про межу між авторською книжкою й колективним проєктом «Метамісто: Схід»). Хай там як, для мене вирішальною тут є процесуальність: автор не підсумовує ретроспективно, а провадить читачів за собою — через усі міста, через калейдоскоп вражень, десятки історій і голосів, уривки досліджень, інтерв’ю з відомими українцями. Око не відразу запам’ятовує деталі і спершу майже не розрізняє міста, що їх автор прагне індивідуалізувати, але поступово починає впізнавати, приміром, Лисичанськ чи Костянтинівку. І водночас усі шість населених пунктів дедалі частіше… ні, вже не уподібнюються між собою, а нагадують інші українські міста. Утретє впіймавши себе на думці, що бачу перед очима Київ, я замислилася над тим, що насправді це теж спосіб долати внутрішньоукраїнську роз’єднаність — несподіваний, але таки дуже дієвий.

Ростислав Семків:

Книжка Олександра Михеда структурно нагадує «Фрагменти мови закоханого» Ролана Барта: основну частину становлять набори різнопланових висловлювань, що формують уявлення про обраний для аналізу феномен. У випадку «крові з вугіллям» це своєрідний «дискурс Донбасу» — низки почутих автором у його поїздках на Схід фрагментів мови різних людей, зафіксовані написи, принагідні культуро¬логічні коментарі. Вони згруповані за містами, в яких постали, проте більше ніяк не структуровані. Тобто перед нами просто голоси та спостереження — доволі широкий спектр повідомлень, аби «почути Схід». Додано кілька більших висловлювань: самого автора та кількох співрозмовників-експертів — це вже, щоб концептуалізувати, щоб «зрозуміти Схід». Для нашої гуманітаристики така книжка, безперечно, — цікавий експеримент, можливо, один із нових у нашому контексті шляхів роботи зі складним і різноплановим матеріалом. Звісно, і актуальна вона теж: читання дещо строкате, проте закономірно привертає нашу увагу до непростої ситуації на Сході.

Ярослава Стріха:

Міф про інакшість і незрозумілість Донбасу можна почути по обидва боки лінії зіткнення, хоча і з різними наголосами: про його відірваність від української історії; про дике поле, де історія зводиться до героїзованих розповідей про Другу світову й романтизовану шахтарську працю, а поза тим немає нічого; про сервільність місцевого населення, яке не вміє чинити спротиву; тощо, тощо.

Оповідач проводить читачів усіма колами міфів — заснованих на незнанні чи політичних маніпуляціях — доки врешті замість монолітності міфу постає багатоголосся давньої й новітньої історії і топографія насправді дуже строкатого і внутрішньо неоднорідного регіону. Особливо вдалим оповідним маневром видається те, що альтернативну картину подано не як доконаний факт. Читач може простежити весь маршрут, від першого знайомства з новими містами з вікна таксі від вокзалу (й усіма милими абсурдними деталями штибу магазина світла «Все до лампочки») і розпорошених реплік різних респондентів (скажімо, найчастіше й заслужено цитоване «Легко полюбити Сан-Франциско, а ти спробуй Костянтинівку полюби. Я люблю це місто через те, що його складно любити. Щодня шукаю щось, за що можна його полюбити»), й аж до ґрунтовних архівних пошуків і довгих інтерв’ю з публічними інтелектуалами, які походять із регіону і працюють з ним як дослідники чи митці: Сергієм Жаданом, Оленою Стяжкіною, Ігорем Козловським, Володимиром Рафєєнком, Романом Мініним.

У підсумку ми бачимо регіон нещасливий, невідомий і невидимий так само, як і будь-яка інша українська область. Поєднаний із Європою, як й інші, коли не більше (адже історія урбанізації регіону тісно пов’язана з європейськими підприємствами). Не більш і не менш включений в історії спротиву, ніж інші області (власне, винесена у заголовок погроза «Я змішаю твою кров з вугіллям» адресована місцевому захисникові прав робітників, а що вже казати про те, що на шахтах працювали каторжники, «ті, хто йшов проти режиму. Ті, хто мав власну особливу думку. Це і є наші прадіди»). Урешті, регіон тісно пов’язаний із центральними травмами української історії (найвідоміші фотографії-свідчення колективізації створені саме фотографом із Донбасу). Регіон такий, як усі, тим трагічний і тим чарівний — і хочеться сподіватися, що таких літературних мандрівок різними куточками України більшатиме, хоча й зі щасливіших приводів.

Тетяна Трофименко:

Якщо у книжці Віри Курико весь виклад підпорядкований одній темі і є класичим репортажем, то дослідження Олександра Михеда можна сприймати як синтетичний жанр. Центральне завдання «зрозуміти український Схід» обростає тут звітами про мистецький урбаністичний проєкт, прямою мовою місцевих мешканців Донбасу, низкою інтерв’ю, біографічними розвідками, студіями знакових образів і ще багато чим. Для когось це ускладнить рецепцію, комусь, навпаки, такий формат видасться цікавішим і пізнавальнішим. Важливість цієї книжки доводить уже бодай те, що довкола неї (здається, єдиної у жанрі нонфікшн у 2020) розгорнулася дискусія, яка довела: проблема Донбасу, як і інших регіонів України, ще потребує ретельного рефлексування та обговорення.

Улюра Ганна. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві (ArtHuss)

Богдана Романцова:

Ганна Улюра видала другу книжку — і на цей раз про письменниць. Вони не поділені за країнами, жанрами, епохами. Це історія жіночого письма від сьогодення й до давніх часів, задовго до того, як Елен Сіксу вперше згадала термін écriture féminine. Великий затишний літературний салон (у першому ж есеї про Сапфо згадано гетерію), в який авторка запросила всіх, кого любить, а разом із ними — і читачку.

Цього разу основою кожного есею став не окремий текст, як було у випадку «365», а життя письменниці, що переплітається з аналізом її творів. Мені текстуальний принцип ближчий, ніж біографічний, однак у кожному випадку Улюрі вдається головне: надати об’єму тому, що зі шкільних років видавалося пласким, висвітлити тих, хто був у тіні, хто для нас «лишень ім’я і більше нічого», або й ім’я невідоме. 113 авторок потрапили у «Венерин канон», бо ж кожна сама започаткувала канон власний. А вдалося це тому, що кожна була відхиленням від традиції, чимось виклично неправильним: зазіхала на «чоловічі теми» або писала про надто побутове, стала першою у цьому жанрі або найяскравішою представницею. Була «не такою», що лишається єдиним можливим шляхом до безсмертя.

Ми бачимо письменниць у мить творення, ми спостерігаємо за ними не в час спокою, а в афектованому стані. Ось Сапфо звертається до Афродіти, Гільдеґарда Бінґенська слухає власну мораліте, Ерінна оплакує за прялкою вмерлу подругу. Це мить занурення, визнання власної творчості, навіть тими, хто за життя не надавав писанню аж такого значення.

Чи всі есеї однаково рівні, вдалі, наповнені інформацією? Звісно, ні. Чи відчувається між ними полілог? Так. А ще відчувається, що письменниць насправді 114 — остання розповіла нам усі ці історії.

Роксоляна Свято:

Якщо й антологія, то справді авторська. Але радше історія жіночої літератури у (вибраних? улюблених?) іменах. Максимально суб’єктивна й саме цим найцікавіша. 113 письменниць із різних літератур, які постають не в діахронічній перспективі (хоч і розташовано їх умовній хронологічній послідовності), а співіснують, як і обіцяє анотація, «поруч поза межами часу і простору». Кожну з них і побачено вже з сучасного моменту писання й інтерпретації, а читацькі перегуки в процесі теж формуються поза історичними та біографічними зв’язками.

Згадана вище суб’єктивність — не лише в доборі імен, а й у пропонованих ракурсах, непередбачуваних і часто доволі сміливих. Іноді, звісно, і крізь призму майже традиційної біографії (хоча майже без дат), але нерідко — через якусь промовисту деталь, що вплинула на все життя, або й аналіз одного-єдиного твору чи навіть кількох його рядків. Обирає авторка, звісно, за принципом доцільності, а не довільності, виходячи з матеріалу, але орієнтується передусім на свого ідеального читача або читачку, яким можна не пояснювати очевидне, а говорити так, ніби продовжуєш вчорашню розмову, що скінчилася на найцікавішому для вас обох моменті.

Ростислав Семків:

Просто прекрасно, що з’явилося таке енциклопедичного штибу джерело, де зібрано стільки відомостей про стільки талановитих письменниць. Як і в попередній відомій книжці, есеї Ганни Улюри поєднують епізоди біографії кожної з її героїнь та авторську інтерпретацію їхніх найзнаковіших творів. Отут можна перечепитися, бо «знаковість», вочевидь, поняття суб’єктивне: чому не «Народні оповідання» Марка Вовчка, які завоювали їй популярність, а доволі марґінальний роман? Чому не «Меланхолійний вальс» в Кобилянської? Чому, врешті, «Іфігенія», а не якийсь із потужніших шедеврів у Лесі? Втім, такі закиди легко зняти простим «я художниця, я так бачу».

Ризикну припустити, ця книжка відіграє більше роль певного символу — наголосу могутності канону жінок-письменниць. Це точно добре. Та все ж багнеться чіткішого за астрономічний концепту, довкола якого той канон сформовано. Бо от незрозуміло, наприклад, чому немає тут гіперпопулярної Е. Л. Джеймс? Бо це просто масове? Але ж Марлітт тут є. Й чому нема Енн Райс та Стефані Маєр? Що це за дискрімінація вампірів узагалі? Одне слово, бракує спроби систематизації, але й цей закид легко зняти — бо ж есеїстика. Якщо тобі кожне есе окремо грає, а в симфонію все разом не складається — твої справи. Урешті, хтозна, може, саме така музика звучить десь там на Венері.

Ярослава Стріха:

Попри позірно еклектичну добірку постатей, що охоплює кілька тисячоліть, десятки країн і всі роди літератури, а також попри хронологічну організацію (а хронологія — це майже відмова від організації взагалі: у довільності поступається тільки алфавітному порядку), 113 есеїв про письменниць таки становлять цілісність. Вони окреслюють топографію Республіки жіночого письменства, що всі її мешканки, як стверджує збірка, контрабандою проносили у мейнстримний канон голос іншості, створюючи глибинну тяглу течію, нехай невидиму, як Атлантида. Усе одно — найцікавіше на глибині. Серед тем, що об’єднують долі і творчі стратегії дуже різних мисткинь: письмо як те, що купується пожертвою чогось іншого; жінка, одвічний Інший патріархальної літературної історії, раз у раз тематизує іншого у своєму письмі, намацуючи свою суб’єктність у діалозі і/чи протиставленні з альтернативами; сестринство і хор як способи побутування жіночої оповіді на противагу до агоністичної «тривоги впливу» чоловічого канону.

Однак най широкі теоретичні узагальнення не відлякують читачів, які не вважають літературознавчі розвідки оптимальним розважальним читвом: не бракує у збірці прекрасних парадоксальних спостережень, які завжди роблять нариси Улюри захопливою пригодою. Скажімо, якщо доти ви ніколи не замислювалися про зв’язок між історіями про Карлсона й Раґнароком (чи про Мері Поппінс як Богиню-матір, «радше Калі, ніж Ізіду»), то тепер, імовірно, ви цих асоціацій уже не зможете позбутися. Кілька(десят) нових імен, які збагатять ваші мандрівки літературними лісами, й кілька(десят) дуже несподіваних тлумачень давніх літературних знайомців — чого ще можна бажати?

Тетяна Трофименко:

Збірка Ганни Улюри про письменниць світу від Сафо до Катерини Калитко — блискуча, як і попередня книжка цієї авторки «З65. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини», іронічна есеїстика. Тут поєднано феноменальну ерудицію й уміння розповісти історію життя кожної мисткині цікаво, а головне — стисло (інакше ви не здолали б такої кількості творчих біографій). Повернення мало знаних імен сусідить із розвідками про більш знаних письменниць, яких авторка теж бачить часто в несподіваному ракурсі, а «насильницької фемінізації», що її часто сподіваються від «книжок про жінок», тут майже немає. Ну хіба трішки й завжди в тему.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики