«ЛітАкцент року — 2020»: відгуки журі. Номінація «Поезія»

Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Поезія» на книжки, що ввійшли до короткого списку.

Герасим’юк Олена. Тюремна пісня (Люта справа)

Богдана Романцова:

«Іти і свідчити» — принцип, що став наріжним для поетичної збірки «Тюремна пісня» Олени Герасим’юк. Авторка зазначає, що у книжку потрапили вірші, написані впродовж п’яти останніх років, коли вона припинила оприлюднювати поезію на своїй фейсбук-сторінці. А основою є однойменна поема «Тюремна пісня», презентована читачам ще у 2016 році. Однак найгостріші, найболючіші — ті, що з передової. Про вогонь, який не можна запалювати на нулі; про червоні стріли — «вогні вільних міст»; про вишки, що падають; про військо, що його латає зоря «і вона — надія».

Часова протяжність у збірці справді відчутна: і за тематикою, і за стилем, і за ритмікою вірші різняться. Втім, наскрізні мотиви зберігаються. Вогонь, собаки, дощ, птахи, кати, конвоїри, дзеркало — образи, які повторюються, щоразу в новому поєднанні, на вищому рівні: і у стилізації народної пісні «Бідна моя головочко, що ж я наробила», і у маршовому «Думай менше, голова». І хоча, на перший погляд, це здебільшого песимістичні, навіть страшні візії, головна ідея книжки світла — пошук і виборювання свободи, право любити й бути тут, право занурюватися у кожну емоцію, а головне — мати час її пережити повністю. Страшна ж бо не поезія про постріли й вибухи, а про те, як герой втрачає сили і здається.

Герасим’юк свідомо відступає від класичних поетичних прийомів: рими — неочікувані, рядки — ніби обірвані, застиглі на найвищій точці напруги, без рятівної коди. З поміж інших рис авторського стилю — постійні алітерації, образи, позбавлені прикрашальної надмірності, очищені від зайвого. Поетка не маскує складності тем туманними метафорами і розмаїттям епітетів. Це прості й суворі слова, від яких іноді хочеться сховатися, бо вони вимагають сміливості від читача. Час тут повертає назад: «Замикання вод — хай вже навіть вода не рухається» — хіба це не антонімічний образ до вод, що розступилися перед Мойсеєм, хіба ж не образ антисвіту, де «костеніє жива вода»? Повернення в рабство лишається вічною загрозою для нас, тож за свободу доводиться боротися повсякчас.

Авторка шукає власний голос, втім, і діалог із поетичною традицією в цій поезії триває: «І словом — снарядом хоч раз обмінятись з тобою», — у Герасим’юк. «Й наостанок шматками свинцю обмінятись, немов крашанками», — у Римарука. «Хочу розбитися в друзки спалити це місто виграти усі війни світу вивчити напам’ять кожен вірш про любов аби за віком глухоти за скляною стіною тиші ти помітив мене ти звернув на мене увагу», — у Герасим’юк. «І я готовий палити сусідські будинки, щоби вона звернула на мене увагу», — у Жадана.
Свідома антибароковість, антихимерність цієї поезії заворожує: «і птаха — дім і берег — дим і відкривання каменю з якого знаходить вихід звір». Це не плетіння словес, це вирубування в камені.

Роксоляна Свято:

Гнів і відчай, із яких народжується сила. Крик — не німий, а якнайголосніший (дарма, що рветься, вибачте за банальність, із тендітних жіночих грудей) — як зброя проти цілком реального ворога. Сила, що народжується і з болю, туги і смерті. Власне, з усього пережитого, баченого і пропущеного крізь себе.

Цю збірку Олени Герасим’юк неможливо читати поза її біографічним досвідом. Але водночас тексти в ній не є поетичним фіксуванням — чи то осмисленням — лише пережитого на війні (хоча її в цій збірці таки відчуваєш на дотик і запах). «Тюремна пісня» — не вся збірка, а центральний твір, який мимоволі звучить у голові у живій версії, почутій в Арсеналі 2016-го, — і справді «пісня свободи», як пише в післямові Василь Герасим’юк, що єднає покоління всіх, хто колись її виборював: тому раптом серед майданівців виринає в’язень Колими, а за нинішньою реальністю прозирає вже навіть не минуле століття; брутальну ж мову тюремників тут уривають коломийкові ритми і фольклорно-пісенні мотиви. Центральним образом поеми постає вогонь: це вогонь і гніву, і визволення, що має не тільки руйнівну, а й очищувальну силу.

Зворотним же боком такої сили постає беззахисність любові — цієї вічної противаги смерті («бо коли думаю про смерть — думаю про любов»). Мабуть, саме тому збірка, що починається серед темного й самотнього нічного поля, де тільки на горизонті видніються вогні звільнених міст, завершується апологією любові в «Amarcord»-і.

Ростислав Семків:

Рвана та хаотична поетика цієї збірки продиктована силою переживань поетки. Це наголошено актуальна поезія, настільки жвава у відгуку на події, що шліфувати в ній будь-що, від окремих образів до варіацій форми, просто ніколи. Щоб сказати, що поетка хоче та мусить сказати, насправді, згодяться будь-які жанри й книжка буквально поглинає їх, обертаючись то переробкою Господньої молитви, то стилізацією фольклорної пісні. А найзагальнішим кодом тут — поетика замовляння: «в кожнім зустрічнім — вогонь / кожен зустрічний — вогонь / заплющую очі — вогонь»; «залізні дівчата не ламаються / залізні дівчата не ламаються / залізні дівчата не ламаються». Тому, вочевидь, це не книжка поезій для читачів — це згорток текстів, які просто мають бути, щоб нагадати, щоб застерегти, щоб захистити. Одне слово, інтонації «Вертепу» Чубая та «Веселого цвинтаря» Стуса й далі звучать: «…а потім смерть підіймає по той бік слухавку / питає, чи я впізнала її по голосу / Ми поговоримо, щоб заспокоїлись руки / так легше дертися крізь павутину осені». Втішно, що є кому сказати, хоч прикро, що знову чуємо саме цю тональність.

Ярослава Стріха:

«Тюремна пісня» важлива під щонайменше двома оглядами: по-перше, вона нагадує, що політична поезія не є лише прерогативою сяк-так заримованих фейсбучних постів, а буває справді дуже сильною; по-друге, вона вирізняється рідкісною для наших літературних широт інтертекстуальною насиченістю. Олена Герасим’юк жонглює дуже різними літературними пластами, від народної пісні до Василя Стуса (не лише на рівні біографічного фактажу, хоча його також обіграно, а й подекуди на рівні мовних стратегій). Серед її героїв зустрічаємо багато впізнаваних постатей (від дівчини з народної пісні, яка бідкається через невдалий вибір коханого – «Бідна моя головочко, що ж я наробила, / Полюбила за двадцятку хлопця-конвоїра. / Ой коби я молоденька свої крильця мала, / Я б до нього на підвали щоднини літала») до білоруського поета Ригора Барадуліна у вірші «Отче наш! / Боже України і Білорусі!» (що, знов-таки, видається інтертекстуальним підморгуванням образу поета як того, хто заступається за долю свого народу перед Богом, із Тараса Шевченка).

Водночас варто зазначити, що збірка дуже еклектична, і різкий перехід від політичної й дуже інтертекстуальної лірики, де співрозмовником є вся тяглість оповідей, з яких складається історія, до любовної лірики наприкінці книжки був карколомно стрімким. Тож, навіть усвідомлюючи, що видавці завжди ризикують, працюючи з поезією – урешті, бестселером вона не стане – хотілося б побажати, щоб читачів у цьому разі потішили кількома меншими, але ціліснішими виданнями.

Тетяна Трофименко:

Голос Олени Герасим’юк видається найінтенсивнішим у сучасній українській поезії. Це голос на межі лірики й вироку, адже авторка не вагається висловлювати категоричні судження і про минуле, і про майбутнє. Місце перебування фізичної оболонки ліричної героїні — сучасний український соціум («вся країна це тюрма!») і перший край війни; у метафізичних просторах — це трагічне минуле («пам’ять країни — рана моя незагоєна»). Така поезія видається соціальною чи ідеологічною, однак її рамки задаються не умоглядними, а швидше апокаліптичними мірками: «тільки вогонь ми тепер називаєм свободою». Голос Герасим’юк, окрім того, виразно жіночий («пливе кача по крові йдуть три дівки молоді хрестять огньом мечом і духом Святим») і болюче зламаний — навіть у царині інтимного бачимо («поки ти говориш про довіру я заплющую очі і стріляю собі в скроню»). Такі вірші, можливо, буде важко сприймати, але в кожному поколінні хтось має говорити так.

Жадан Сергій. Список кораблів (Меридіан Черновіц)

Богдана Романцова:

Як на мене, «Список кораблів» варто не слухати (майже водночас із друкованим виданням вийшла й аудіокнижка), а саме читати й дивитися. Бо із іконописом Катерини Косьяненко текст набуває геть іншого виміру та значення. Звісно, ідеться не про коментування зображень, однак і не про ілюстрування тексту, радше — повноцінний діалог між двома різними мистецтвами. Святі — у нашому місті, святі — поруч із нами. Побутова святість, що може замінити Бога.

Чи це справді найінтимніша книжка автора, як обіцяє нам в анотації сам автор? Тут можна поставити смайлик і поділити решту епітетів «най» між усіма книжками Жадана, аби ніхто не пішов ображений. А якщо серйозно, це книжка пошуків — свіжої мови, ритміки, способу омовлювати звичне. Тобто з низки «Тамплієри — Антена» вона виламується, принаймні її перша верліброва половина. Далі є «рятівна тридцятка» для тих, хто звик до «саме того» Жадана і злякається незвичного початку. Там — усе своє, рідне: і теми, і з розміри, і шорстке поєднання приголосних. Тож читай ту половину кораблів, яка тобі ближча. Однак, як на мене, саме сміливість пошуків у першій частині робить цю книжку такою значущою.

І центральним образом цієї половини стає птах. Птахи, чиї серця тягнуть їх донизу. Час птахоловів, ватаги гусей, чорні дрозди за вікнами кафедри, мертві півнячі гребні. Дерева, на які сідають птахи. Ті дерева проростають у землю, де вже спочивають серця батьків. Чому птахів так багато і куди поділися риби? Не тому, що птах — образ душі, а тому, що погляд поета на світ — це погляд птаха (пам’ятаєте вірш Жадана «Уявляю, як це бачать птахи…»?), відсторонений, але і вкорінений.

У цьому світі все пов’язано, і насамперед — завдяки нашій здатності світ омовити (не заримувати, ні). Мова знову виявляється головною причиною «не стрибати з мосту в Сену» (звісно, ж із мосту Мірабо). А ще мова дає змогу визначити справжнє, важливе: «чорнотроп ґрунтової дороги», «неторкані прочерки снігу». Однак не все так просто: мова відбиває світ, однак і світ так само відбиває мову: «висаджуються нові дерева, ніби впроваджується новий правопис». Мова тут не менш реальна й дотикальна за саму реальність.

Жадан починає свої пошуки фразою «Ви готові?», зверненою до читача. Але, ймовірно, і до себе. Бо відступати від звичних принципів та відпрацьованих прийомів завжди непросто. «Натомість зима — щедра пора присвят, пора переходу на інше письмо». Справді.

Роксоляна Свято:

Відомо, що Жадан сам пише анотації до своїх книжок. «Найінтимніша книга автора» — отже, саме так і є. І дочитавши до «Телефонної книги мертвих», розумієш, чому. Хоча насправді поет пояснює все вже в одному з перших віршів.

Збірка інтимна і, мабуть, якраз тому така нерівна: то спроба віднайти (новий?) голос, особливо в першій, всуціль верлібровій, частині; то потім — зісковзування в добре знане і, здається, вже не раз проговорюване. А потім знову збитий ритм — і сумніви: в поезії, в тому, що в світі взагалі «так мало важливого, так небагато головного».

Для поета «мова — це дихання, // наповнене сенсом», ба більше — те, що може «переконати бодай когось // не стрибати в Сену». Саме так серйозно. Якщо ж дихання збивається — порушується і сенс. Не лише в словах, а й самому існуванні. Як от тоді, коли переживаєш справді близьку втрату.

Але що лишається робити, якщо фіксувати все побачене на письмі — не лише звичка з дитинства, а і єдиний спосіб упорядкувати дійсність і виговорити найбільші страхи, їх «приручивши»? Список кораблів із «Іліади» (в Жадана — вже потонулих) обертається каталогом імен із телефонної книги мертвих. Поезія не рятує від смерті, але «з пам’яті про померлих» можна принаймні зробити вірші, в яких усі, кого згадаєш, триватимуть далі.

Ростислав Семків:

Ця книжка поезій є спробою пошуку сенсів у світі, який пережив своє завершення; особистий біль триває тут побіч болю цілої країни, болю тривання та помирання взагалі. Минуле, те, що було до втрати чи й втрат, існує як набір кольорових скелець в умовній трубці калейдоскопа: «Пам’ятаю, була країна / Простору золота середина». Той світ залишився тільки в літературній пам’яті, куди його помістили «Великі поети печальних часів / Насторожені свідки кінця книгодрукування». Власне, частина книжки — це пригадування, просочене повсякчасним відчуттям скінченності, коли «Діти говорять уві сні з мертвими капітанами / Діти виходять із темряви на голос фотографа», та пронизане нотками ностальгії, які гріє «Ніжність монет, знайдених у кишенях куртки». Саме крізь це тло проступають спалахи прозрінь, у яких перевідкрито важливі, константні речі: мова, віра, творчість, відчуття рідності. Рух від повсякденного до високого — це найзагальніша траєкторія поетичного письма Жадана. Це коли учитель «Стоїть, мов Цар Єрусалимський у рваних кросівках». Сенс постає, як наслідок парадоксів — таким є відкриття і сила цієї книжки.

Ярослава Стріха:

Як і кілька раніших збірок Жадана, «Список кораблів» – це рефлексія над можливостями поезії і їхніми межами. Цього разу спокійніша, ніж у «Тамплієрах» (де, як пам’ятаємо, градус був таким: «Що таке поезія? Поезія – це Ісус, / якого розпинають на хресті орфографії») чи, зрештою, в «Антені» (скажімо, у вірші, що дає назву збірці: антена – метафора поезії – «ловить сигнали для тих, до кого звикла, / доки вони її радісно розпинали»), з меншою дозою месіанізму, неминуче вмонтованого в очікування українського читача від поезії. Натомість серед пейзажів всуціль осінніх і зимових, тієї пори, яку начебто потрібно тихо перечекати кожному в своєму закапелку, відбувається поворот до найприватнішого пізнання й називання світу – і водночас до гіпотетичних витоків поезії як дії колективної і магічної, як хору. На противагу до наказового способу, на який були дуже щедрими раніші кілька збірок, «Список кораблів» відкривається запитанням-запрошенням до співучасті: «Ви готові?».

Окремо варто відзначити дуже вдалі ілюстрації – картини Катерини Косьяненко з її щемким поєднаннями ликів із народних і візантійських ікон з упізнаваним сучасним антуражем (обшарпані житлові масиви, видрукувані на принтері оголошення, наклеєні на стовпах, тощо) винятково добре пасують до дуже давніх універсальних історій у сучасних декораціях у поезії Жадана: «Це ось наше місто – стоїть на сході країни. … На Різдво ми виходимо із будинків, б’ємо вітрини. / Проводжаємо свого царя на захід, до Вифлеєма», адже «чого варті їхні знання про спасіння / без нас – людей зі сходу, які ні в що не вірять? […] цей малий народився, аби ми всі зрозуміли, / що нам так чи інакше разом усім вигрібати». Лишається сподіватися на ствердну відповідь читачів на те питання, яким починається збірка.

Тетяна Трофименко:

Нова книжка віршів Жадана більш філософська та «неокласична», ніж його збірки останніх років, тож у чомусь її можна назвати етапною. Тут значно менше бравурної риторики, граматичних рим і «гарячих» воєнних тем, а більше виваженості та спокою. Якщо не чіпати давно й безжально експлуатовані автором церковно-релігійні образи (нарешті Жадан задається питанням, яке турбує мене давно: «Чому я постійно говорю про церкву?», хоча відповіді на нього так і не дає…), то центральними тут постають мотиви самотності, пізнання, заглиблення у «таємничу структуру» мови, роздуми про сутність поезії. Ліричним героєм у багатьох випадках є сам поет, у якого, здається, з’явився час зупинитися і висловити щось розважливе й неокличне: «Хай це буде не для голосу, не для скандування на вулиці». Фірмовий жаданівський іронічний і афористичний присмак присутній, як у старі добрі часи: «…давайте домовимось, що ніхто не має права ускладнювати поезію, ускладнюючи тим самим життя собі й своїм ближнім».

Шувалова Ірина. каміньсадліс (Видавництво Старого Лева)

Богдана Романцова:

Поетичний світ Ірини Шувалової функціонує за законами, геть відмінними від звичних нам. Замість логіки речі поєднує співзвучність, вільна асоціація, звукопис. Гора «розверзає рожеве горло», замість «ріки» з’являється «рука». Постійні образи: камінь, річка, жар, кров, вино — зшивають поезію в суцільне полотно. У цьому неспокійному, стихійному світі є щось від «Землі загублених» Калитко: людина і природа не просто міцно пов’язані, а вростають, проникають одна в одну. Навіть міста набувають антропологічних обрисів: Любліна ребра вибілені вітром, подорожній бере вулицю за руку.

Основою кожного вірша стає окрема стихія: Люблін — місто водне, однак це вода потойбічна, світ-навпаки, тому «мертві риби виходять з ріки». А от Краків — вогонь, звідси — образ дракона, чия паща смердить кров’ю, й епітет «красний». Лодзь — локус переходу, межі, де мертві гарують поруч із живими, а на вікнах – обличчя, «які не міняються з віком». Герої в тексті часто мимохіть перебувають у різних світах: брат з-під каменю промовляє до живої сестри, «чорноямо шкіриться забуття», однак межа між ними неподоланна, тож сестра лишається глухою до слів брата. В іншому вірші мертві «завше мовчать, наче річища їхні роти пересохли». Земля і пісок тут антонімічні до води, перші віщують смерть, а друга — життя. Втім, між смертю і життям тут немає чіткої межі — все перетікає і повторюється циклічно.

Це, безумовно, простір міфу і замовляння, де зв’язки між речами часто видаються контрінтуїтивними. Первісна краса світу, не підкореного чітким логічним правилам, однак омовлена.

Роксоляна Свято:

Якби довелося обмежити свій відгук найкоротшою формулою, то, мабуть, я спинилася б на одному словосполученні: жива поезія. Збірка не як гербарій текстів, хоч яких вишуканих, естетично і мудро впорядкованих (як можна подумати, взявши до рук цю дуже красиву збірку), а поезія, що в процесі читання буквально оживає на очах… і оживлює світ. Пам’ять — одне з найважливіших понять для цієї книжки — не як каталог спогадів, а щомиті актуальне проживання пережитого: людей і речей, місць і міст, творінь людських і нерукотворних. Природа, що постійно перетікає у культуру, і навпаки; сад, який непомітно переростає в ліс, аби потім стиснутся до однієї точки в часі й просторі — наприклад, каменю. І так по колу.

І вся ця магія тримається на слові. Мало хто з поеток і поетів нині так тонко і глибоко працює з мовою — і на рівні звукопису, і версифікації. Верлібр чи силаботоніка — не для красування поетичними м’язами, а як органічне продовження того, що хоче бути сказаним і наперед знає найвластивіші для себе ритм і форму.

Збірка, до якої напевно ще не раз повертатимусь

Ростислав Семків:

Як правило, ми не можемо у двох словах означити «про що» певна поетична книжка. Але у випадку нової збірки Ірини Шувалової — можемо. Це книжка про смерть. Про скін, помирання, поглинання, неіснування, пустку, пітьму, відсутність — про всі можливі іпостасі смерті. Тут майже в кожному вірші є слово «мертвий» або його похідні й усі поетичні сюжети прямують від поганого до ще гіршого: «подорожній в браму стукає кулаком / сіль на біль припрошує повимінювати / а зсередини чується: ти ніхто / всі ми тіні тут». Рятунку немає — увесь світ побачено в усепроймаючому мінорі. На просторах збірки трапляються міста — це похмурі міста, у яких нічого шукати: «краків як кракен запустив мацаки у натовп», «тече ріка ріка брудна…» — це про Тбілісі. А оце — «град на кістках на мостах на святих місцях / вежу забито в вулицю наче цвях» — про золоту гашеківську Прагу. Звісно, це майстерний мінор. Вишукана метафорика не покидає поетку й навіть розпад тут елегантний, коли «викручує ґвинтики з радості віолончель». Але загалом, це справжній декаданс, панове. Кінець часів, якому не зарадять ні рішучість Пенелопи, ні прозірливість Вітґенштайна, ні наспівне mi corazon.

Ярослава Стріха:

Довгоочікувана, адже перша за шість років збірка Ірини Шувалової повертає читачів до вже знайомої сновидної алітераційної логіки, де предмети уподібнюються й перетворюються один на інший за законами звукопису (скажімо, вже у першому вірші: «у тебе замість рота – шов, / у тебе замість руки – ріка»). Ріки (образ, що за частотою міг би претендувати на почесне місце в назві нарівні з тими іменниками, які в назву таки увійшли) течуть майже через усі вірші збірки – ріки метафоричні, ріки часу, що змиває всі оповіді («наші мертві у відповідь завше мовчать / наче річища їхні роти пересохли») й ріки реалістичніші (як у вірші «моя мала батьківщина (твір)» – ріки-кордони, які долає заробітчанин, і водночас простір потенційного і нездійсненного, усіх мрій і жахів: «моя мала батьківщина – нічий / близнюк, віддзеркалення у ріці / чужого красивого міста»). Однак плинна ріка замовлянь і перетворень, ріка магії мови виявляється врешті на лише джерелом постійних змін, а й найстабільнішим, що є у світі цієї збірки, адже «все що зведено на воді опиняється зрештою на льоду». І навіть якщо читач опиняється на непевному і слизькому льоду, ця мандрівка хистким текстовим світом захоплива.

Тетяна Трофименко:

На відміну від Сергія Жадана, Ірина Шувалова вирішила, що поезію ускладнювати вона таки буде: у принципі, ми й не сподівалися іншого після трьох попередніх збірок медитативних та наскрізь інтертекстуальних віршів. За шість років, що минули від виходу останньої, накопичилося багато текстів — майже 300 сторінок щільної, сконденсовано-герметичної поезії, ґрунтованої на оригінальній метафориці й суто пантеїстичному відчутті світобудови. Тут немає сюжетів, повідомлень і навіть (погоджуся з автором передмови Костянтином Москальцем) ліричної героїні як такої: основний текстовий масив ставлять вірші називання — почуттів, предметів, явищ, стихій. Власне, про це попереджає сама назва, хоч у переліку «каміньсадліс» однозначно бракує води — вона присутня майже в кожному вірші. Називання часто поєднується з замовляннями, інтонаціями народних голосінь чи казок. Утім, читання від цього простішим не стає: ця книжка — виклик для витривалого й вдумливого реципієнта.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики