Йоанна Яґелло: «Проблеми, які можна обговорити, перестають бути надто складними»

 

Книжка Йоанни Яґелло «Як дві краплі води» стосується речей, про які ми рідко наважуємося говорити з дітьми вголос. Ці теми батьки оминають, тушують, намагаються перевести розмову… Зґвалтування. Самогубство. Навіть слів таких уникаємо. «Коли з нею сталося оте». «Коли твоя подруга утнула дурницю». Як можна зарадити проблемам, які ми уникаємо навіть називати?

Йоанна Яґелло, вже відома українським читачам передусім серією про Лінку Барську, ставить цього разу для себе як письменниці планку вище. Простими словами розповісти про жахливу історію. І так захистити і підлітків, і батьків. Показати, що життя триває навіть після кошмару. І що бунт часто виявляється розв’язанням.

— Як тобі писалися «Як дві краплі води»? Легко чи важко? Чому?
— Гм, це складне питання, бо спершу довелося б дати визначення, що значить, що якусь книжку писати легко, а якусь важко. Мабуть, має здаватися, що оскільки книжка стосується складної теми, то її важче писати, але це не зовсім так, бо якщо письменник ставиться до якоїсь тематики дуже емоційно, то саме ці емоції й штовхають його вперед. А я цю книжку писала якраз на хвилі потужних емоцій, на такому собі «емоційному flow», не могла відірватися від писання. Відчувала в собі якийсь «категоричний імператив». Можна сказати, що я хворіла цією книжкою, бо не могла байдуже пройти повз історію, про яку почула. Це мені давало певну легкість, писалося дуже гладко, а це не так уже часто й трапляється. Водночас вона мене вичерпала емоційно й фізично, я навіть захворіла, пишучи цю книжку. Бо переживала цю історію так, наче все сталося зі мною, ніби я перевтілилася в цих дівчат, десь так, як ото Анна живе Ніниним життям. Гадаю, пишучи «Як дві краплі води», я почувалася актрисою, яка втілюється у складну роль, і героїня, яку вона грає, дуже сильно на неї впливає. Саме це я й відчувала.

— А ти була на місці, де сталося те, про що ти пишеш?
— Так, я почала писати цю книжку в Сопоті, поїхала туди на 5 днів. Раніше прочитала репортажі про чотирнадцятирічну дівчину, яка у Тримісті кинулася під потяг, бо її зґвалтували й шантажували. Моя книжка, звісно, не репортаж, ця історія мене лише надихнула, проте дуже сильно. Мої героїні старші, а той, хто їх зрадив, був їхнім учителем – у реальній історії все було не так. Але все відбувалося схожим чином. Я приїхала до Сопота взимку й першого ж дня влаштувала собі довгу прогулянку пляжем, пішла в бік Гдині, точнісінько так, як ходила Анна, намагаючись оговтатися після смерті подруги. Я йшла так, як вона, крок за кроком, і подумки вже писала цю книжку.

— Останнім часом часто, ба навіть дуже часто говориться про те, що дорослішання – надзвичайно болісний процес. Чому тридцять чи сорок років тому, не кажучи вже раніше, про жодне болісне дорослішання не було й мови? Невже дорослішання наших батьків виглядало інакше? Ми теж дорослішали по-іншому?
— Мені здається, що дорослішання завжди було болісним. Не розумію, як можна говорити, що колись було інакше. Кожне покоління змагалося з іншими проблемами. Наші дідусі й бабусі зростали під час війни, усвідомлюючи постійну небезпеку, часто у злиднях, поганих умовах, наші батьки також жили в дуже складних умовах. Озираючись на своє дорослішання, я теж часто усвідомлюю, що воно аж ніяк не було легким. Постійно виникали проблеми, з якими хтось боровся: нерозуміння, несприйняття, нерівні можливості. Зараз у певних речах явно легше: наприклад, якщо раніше когось називали дебілом, то тепер йому поставили би діагноз «дислексія». У молоді значно більше можливостей: поїздки, подорожі, навчання за кордоном. Раніше про таке й подумати не можна було. Але є одна суттєва відмінність. Наш світ – це світ соцмереж. І тепер молода людина постійно на видноті, весь час наче оголена: видно, як хто виглядає, як одягається, куди ходить, де поводить канікули, зрештою – хто його знайомі. І треба усвідомити, що те, до чого ми ставимося як до чогось малоістотного, бо й далі живемо поза віртуальною дійсністю, – для молоді набагато важливіше. Те, як нас оцінюють, перетворилося на питання життя й смерті. Погрози, що хтось опублікує в медіа наші інтимні фото, – це справді смертельна загроза. До того ж доводиться постійно борсатися в школі, триматися на поверхні. Схоже, що тепер вимагають більше, і ця гонитва справді виснажує підлітків. Я бачу, скільки доводиться вчитися моїй доньці – і мені стає страшно, бо це наче працювати на двох роботах. Цілковита відсутність вільного часу, особливо в тих, щодо кого батьки мають амбіції – дітям через це справді нестерпно важко. Їм бракує часу на роздуми, спілкування, немає можливостей поговорити. Батьки часто теж такі зайняті, що і їм бракує часу, і дитина залишається наодинці з проблемами. У Польщі справді висока кількість самогубств серед молоді, часто діагностують депресії.

— Звідки, на твою думку, взялася фраза «Я у твоєму віці…»? Ці слова шкодять чи допомагають?
— Ці слова вимовляють батьки, які не дуже розуміють сучасний світ. Їх легко проказати, та вони швидше шкодять. Значно краще спробувати зрозуміти світ власної дитини. Для підлітка наш світ, яким він був тридцять років тому, – зовсім чужий. Якщо ми хочемо зрозуміти власну дитину й допомогти їй, треба спробувати познайомитися з його реальністю. Переконатися, як функціонують соцмережі, поцікавитися, що таке тікток, які фільми син чи донька дивляться на ютубі, що зараз актуальне. Не оцінюйте, лише цікавтеся. Батьки часто не роблять таких зусиль. Зате кажуть: «Не стирчи стільки перед компом», «Досить уже зависати в інтернеті». Це десь так, якби нам хтось сказав: «А чого це ти зустрічаєшся з подругою в місті? Ти ж можеш написати їй листа!». Кожне покоління має власний світ, свої способи спілкування з іншими. Ми точно можемо заохочувати дітей, намагатися проводити з ними час так, як вони хочуть. Нехай це навіть будуть покупки в торговому центрі чи похід на піцу. А я знаю батьків, які заявляють: «Мусиш іти з нами до опери та й годі. А як ні – то нікуди не підемо». Нічого доброго із цього не вийде. Не треба говорити з дитиною з позиції начальника й демонструвати, що ми маємо над нею владу.

— Пишучи книжки на складні теми, ти, мабуть, ставиш перед собою якусь мету. Яку? Захистити підлітків від трагічного досвіду? Чи показати, що навіть після жахливих подій життя триває? Адже навіть твоя книжка свідчить про те, що гарні стосунки з батьками не завжди є запорукою того, що син чи донька поділяться своїми проблемами. Ніна мала чудові стосунки з мамою, але…
— Передусім я вважаю, що про важливі та складні речі треба писати якнайбільше. Моя мета — добре написати захопливу історію, проте я завжди вважала, що це й своєрідна місія. Діти часто змагаються з дуже складними проблемами. Книжки не повинні показувати їм фальшивий прикрашений світ, бо тоді підлітки думають, що всім живеться добре, у всіх все ОК, і лише в мене все не так. А коли вони читають про родини, де є проблеми з алкоголем, є насильство чи стається щось таке, як я описала у «Двох краплях води», і діти теж мають схожі проблеми, вони можуть подумати: «І все-таки я не самотня / самотній». Часто це справи такі делікатні, що про них важко комусь розповісти. І тоді читання також книжки стає своєрідним замінником, субститутом розмови. Книжка стає розмовою. Ніна мала чудові стосунки з мамою, але навіть це не гарантує, що наша дитина всім із нами поділиться. Зрештою, дорослі теж не надто легко діляться, навіть із рідними, тим, що викликає в них почуття сорому чи гіркоти. Ну і, звичайно, я хочу показати, що життя не закінчується. Я пропоную інші моделі поведінки. Більш бунтівні. Не буває безвихідних ситуацій.

— Як підліткові зрозуміти, кому він може довіряти? Анна не довіряла матері, але та у важкий час підтримала доньку. Ніна довіряла, але не змогла себе пересилити й розповісти матері про зґвалтування. Іноді мені здається, що Ніна старалася захистити маму, вберегти її від ганьби, пліток, сорому, страху… Чому діти, намагаючись нас захистити, зважуються на відчайдушний крок?
— Невідомо, чи Ніна дуже довіряла своїй матері. Ми знаємо, що мама присвячувала їй час, що вони були близькими, але це не завжди означає цілковиту довіру. Я вже казала, що навіть найближчим буває важко зізнатися в складних речах. Можливо, близьким таке розповісти навіть важче. У Ніни справді спостерігається спроба захистити маму від того, що вона могла довідатися. Якщо наші батьки чи рідні думають про нас добре, дуже нас люблять, якщо в нас чудові стосунки — можна не захотіти вразити рідну людину болючою правдою про нас. Водночас — ми не хочемо, щоб наш позитивний образ зруйнувався в очах близької людини. Те, що Ніна не розповіла мамі про зґвалтування, могло бути спробою захистити і її, і себе, але діти не скоюють самогубство, щоб захистити нас, або принаймні не передусім. Найчастіше це відчай, благання про допомогу, розпач, цілковите безсилля й зневіра в те, що щось можна змінити.

— Чого ти побажала би батькам і підліткам, які прочитають «Як дві краплі води»?
— І батькам, і підліткам я, звісно, бажаю, щоб вони ніколи не опинялися в такій ситуації. А якщо це станеться, щоб їм удалося відверто це обговорити. Та загалом варто розмовляти про все, і про справи «табуйовані» — теж. Але не йдеться про серйозні повчальні розмови. А звичайні. Запитуйте дітей не лише про школу й уроки, ставте щирі запитання. Про хлопців, про алкоголь, про секс. Звичайно, немає жодних гарантій, що дитина відповість на них або що скаже правду. Та якщо ми докладемо зусиль, щоб ці розмови здавалися нормальними, вони зрештою перестануть бути табуйованими. Розповідаймо дітям історії із власного життя. Покажімо, що й ми іноді бували неслухняними. Варто черпати досвід з усього, що відбувається довкола. Із преси, телебачення. Дивімося разом фільми, у яких ідеться про важкі теми. Бо проблеми, які можна обговорити, перестають бути надто складними.

Розмовляла Божена Антоняк