Свейлех Халіль. Тест на каяття (УРИВОК)

Автор роману проводить читачів вулицями сучасного Дамаска та пропонує власний погляд на життя у місті, яке зазнало втрат під час війни в Сирії. Головний герой роману — письменник, який намагається зорієнтуватися в новій, зруйнованій війною реальності. Він показує нам, яким є повсякденне життя в Дамаска — водночас трагічним і рутинним. Спираючись на свій досвід журналіста, поета і прозаїка, Халіль Свейлех надзвичайно образною мовою пише про втрачені можливості, докори сумління й передусім про кохання, яке попри всю жорстоку реальність пробуджується у зраненій душі.

Цей роман є важливим внеском у скарбницю сучасної арабської літератури. Він отримав престижну премію Шейха Заїда у 2018 році у номінації художньої літератури.

Халіль Свейлех — сирійський поет, прозаїк і журналіст. Лауреат багатьох літературних та журналіст-ських премій, у тому числі Sheik Zayed Book Award for Literature (2018 р.), Naguib Mahfouz Medal for Literature (2009 р.) та Arab Journalism Award (2010 р.).

Свейлех Халіль. Тест на каяття / Пер. з араб. Оксани Прохорович. — Київ : Нора-Друк, 2021

По дорозі до автобусної зупинки я розповідав їй історію фільму «Покаяння» грузинського режисера Тенгіза Абуладзе. Це була відповідь на її запитання (хоча вона воліла б почути щось інше), правильним чи помилковим був її вибір піти від чоловіка після семи років пристрасті, ревнощів, згасання почуттів і, нарешті, розлуки. Половина цього часу була нестерпним пеклом, судячи з того, що вона розповіла мені в кафе: любов відступила перед силою ненависті, а кинджал мовчання вбив почуття.

Продавець смажених каштанів зі своїм візком коло стіни парку Мадфа порушив довірливу атмосферу, що встановилася між нами, і Асмаган відволіклася на побіжні коментарі про те, як вона обожнює каштани і як просить вибачити її за те, що перебила мене, саме коли я намагався переказати сцени, де міського голову ховають у саду його будинку, а щоразу після поховання тіло з’являється знову. Не надто розумно було починати розмову про жорстокість сталінського режиму у такий інтимний момент, але я вже почав і було б неправильно відступити, тому я закінчив розповідь про фільм. Мої руки почорніли від шкаралупи гарячих каштанів, які з таким задоволенням і зосередженістю їла Асмаган, слухаючи кінець історії:

«Жінка була жертвою сталінського режиму, вона жила по сусідству з тим будинком, і саме вона розкопувала могилу і витягала труп щоночі. Це була помста за вбивство її батьків за наказом цього генерала, який вважав, ніби йому дозволено все. А така людина, чиє сумління обтяжене гріхами, злобою і насиллям, не може удостоїтися честі бути похованою. Коли її заарештували і віддали під суд, вона підтвердила свої свідчення і заявила, що не можна ховати того, хто влаштував різанину супроти невинних людей. Його онук у свою чергу був шокований, коли дізнався правду про жорстокість діда, хоча син померлого заперечував звинувачення проти батька. Жінка продовжувала наполягати на тому, що не допустить поховання лиходія й оприлюднить його злочини, бо поховати минуле значить пробачити тих людей, які позвірячому руйнували чужі життя. Серед тих нещасних опинився й онук генерала, який учинив самогубство як
своєрідне каяття за те, що він виявився вплутаним у фальсифіковану історію і вигадані геройства. Ці події штовхають сина генерала — під тиском розголосу скандалу — скинути тіло батька з високої скелі неподалік від міста».

Асмаган схлипнула кілька разів, мовчки слухаючи розповідь про фільм, про метафору покаяння і про те, до чого призводить замовчування злочинів, навіть якщо йдеться про гріхи в перерваній любовній історії, яка закінчилася розставанням.

Більше про книжку – тут.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики