Олена Бабій: «В Індії щороку виходить близько тисячі стрічок»

Олена Бабій – кінознавиця, перекладачка, координаторка понад 300 міжнародних культурно-мистецьких проєктів, зокрема Днів Польського Кіно – 2007-2016, Польських кіноретроспектив, Днів українського кіно в Ризі, Софії, Литві, Братиславі, Кракові, Бухаресті, Буенос-Айресі. Авторка ідеї фестивалю «Київ. Із кінематографом у серці». Авторка статей і наукових публікацій із питань східно-європейського кіно. Членкиня Української кіноакадемії, координаторка національних та міжнародних проєктів КП «Київкінофільм». Говоримо про її книгу «Боллівуд: часи і герої», яка вийшла в Києві в 2020 році. Це перше українське видання про індійське кіно.

Олена Бабій

— Чому Боллівуд?
— Я цікавлюся індійським кіно загалом, термін Боллівуд виник пізніше. Перший свій індійський фільм я подивилася десь у віці 4-х років. Відтоді люблю індійське кіно, постійно його переглядаю. Мої кінознавчі спостереження вилилися у таку книжку, — я захотіла написати про те, що я люблю і знаю.

— Як пояснити людині, яка не дивилася індійського кіно, бо не ходила масово в часи СРСР та прем’єрки Індіри Ганді, його особливості?
— Передусім, коли я писала цю книжку, — думала, що для мене буде важливо, аби люди не лише її прочитали, а захотіли побачити індійські фільми. Я спершу сказала б, що це найпотужніша кінематографічна держава світу. В Індії виходить близько тисячі стрічок щороку — ідеться не лише про Боллівуд, а й про бенгальське кіно, переважна більшість фільмів якого — потужний артгаус. Індійське кіно пропонує фільми на будь-який смак. Людина, яка цікавиться кіно, щось для себе таки знайде — і детектив, і пригоди, і мелодраму, і комедію. Присутній будь-який жанр, але він підсвічений індійським колоритом, який ми знаємо і любимо, але є також безліч індійських фільмів, у яких уже немає традиційних індійських пісень і танців. Вони на дуже серйозні теми, і можемо про них говорити також. Плюс боллівудські комерційні фільми не розважальної, а серйозної тематики.

— У книжці є теза, що в кіносередовищі Індії обговорювалася ідея відходу від пісень і танців у фільмах, як таких що знижують якість кіно. Чому вони не можуть відмовитися від цього повністю? Чи відмовилися?
— Якщо ми говоримо про національну кінематографію будь-якої країни, то пам’ятаємо що кожна має свою специфіку. Індійська має специфіку в піснях і танцях. На сьогоднішній день можна ці пісні сприймати за саундтреки. Проте якщо взяти радянський серіал «Сімнадцять миттєвостей весни», то зауважимо, що там присутні три пісні, які знав весь СРСР. Чи коли ми дивилися «В’язень замку Іф» чи «Д’артаньян і три мушкетери» Одеської кіностудії, там повно пісень, хоч це екранізація класики Дюма. І ми це не сприймаємо як щось незвичайне. Тобто тут це просто жанр. Музика і в європейському, і в американському кіно виконує роль драматургії: треба щоб у якомусь моменті зазвучала музика. В Індії звучить пісня, чи пісня з танцем, яка проілюструє дію на екрані. Пісня може бути й у серйозних фільмах. Приміром, в одній із найпотужніших стрічок останніх 10-20 років — надзвичайно зворушливій картині Карана Джохара «Моє ім’я Кхан», яка оповідає історію аутиста — фільм здобув безліч нагород, його порівнюють із «Людиною дощу» і «Форестом Гампом», — у ньому теж звучать пісні, особливо коли герой кудись їде, вирушає з дому, або під час заручин головних героїв.

До того ж чимало творців фільмів в Індії вважає, що збереження цієї специфіки — це і є збереження індійської культури. Бо якщо сприймати лише сюжет, нам буде важко сказати, індійський це фільм, італійський чи англійський. Але присутність національного колориту робить фільм національним. Ці кліпи з піснями зазнали дуже серйозної трансформації. Якщо раніше ми бачили сцени під дощем, у сарі десь серед гір і красивих пейзажів, то зараз це радше нагадує високоякісні кліпи естрадних зірок на рівні знаменитих груп чи Майкла Джексона. Це добре зроблений танець, приміром боллівудською студією Яш Радж Філмс, заснованої класиком індійського кіно Яшем Чопрою. Якщо подивитися на стрічки, які побили абсолютні рекорди у світових прокатах — «Байкери» (їх було кілька) чи останній фільм Яша Чопри «Поки я живий», там є номери на рівні світового шоу-балету з розкішною постановкою під сучасну музику. Але це та сама індійська пісня, яка була такою, про яку пам’ятаємо, і з неї почали розмову. Зараз це вже буде цілком сучасний / сучасна хлопець / дівчина в сучасному вбранні з якісним макіяжем і зачіскою.

— Чимало нових індійських фільмів знімають поза Індією — як згаданий «Моє ім’я Кхан» в США, чи «Життя прекрасне» в Іспанії. Навіщо це роблять? А також чому Боллівуд досі не завоював світ, як говорили раніше?
— Історично так склалося, що багато індійських фільмів знімали поза Індією: Швейцарія, Великобританія (навіть у Шотландії) – якісь основні сцени, постановочні номери тощо. Щодо того, чому вони хочуть вийти поза Індію. Їхнє кіно не тільки потужне з точки зору виробництва, але і як мистецтво. Чимало фільмів, зокрема й ті, про які я пишу у книжці, демонструють на міжнародних кінофестивалях, здобувають там призи, висувають на премію Оскар. Згадати хоча би «Мільйонера з нетрів», чи фільми «Ашока», «Загадка», «Девдас». Коли в індійських акторів і режисерів запитують, чому мало фільмів націлені на європейського глядача, тут присутній комерційний нюанс. Вони відповідають, нехай ми зробимо такий фільм, щоб він ішов у європейському прокаті, але зробивши фільм для індійського прокату, ми заробимо набагато більше. В Індії мешкає понад мільярд людей, і економічно невигідно відправляти фільми у світове плавання, вкладаючи в рекламу. Натомість фільми згаданого формату потрапляють у світовий прокат. Для прикладу, «Девдас» у світовому прокаті змагався із фільмом «Володар перснів. Дві вежі».

Я хотіла би процитувати початок одного з документальних фільмів, який називається «Боллівуд. Найвеличніша історія кохання» і який раджу переглянути всім, хто цікавиться індійським кінематографом: «Цієї миті у двох мільярдів людей на планеті триває роман із індійським кіно». Гадаю, що власне у цих словах квінтесенція того, про що ми говоримо.

Щодо «завоювання світу» – гадаю, що воно й так завоювало світ. Бо такій кількості глядачів, як у індійського кінематографу, немає рівних, хіба що китайський. Я тут маю на увазі кількість виробництва на рік, і тут Боллівуд далеко обігнав Голівуд.

— У книжці є теза, що кількість походів у кіно зменшується, на чому тоді заробляють?
— В Індії люди ходять у кіно масово, навіть мешканці нетрів. Вони не куплять собі хліба, а в кіно підуть. Я мріяла би про такі часи, коли б на українські фільми ходили так само активно. Від мільйонера до мешканця нетрів – вони не пропускають жодного нового фільму.

— Чому для книжки було обрано четверо героїв – Радж Капур, Амітабх Баччан, Мітхун Чакраборті, Шах Рукх Хан?
— Я як авторка керувалася власними уподобаннями. Це четверо акторів, акторів-продюсерів, яких я неймовірно шаную, люблю їхню творчість. Насправді я замислила цикл книжок. Хочу написати також про індійських режисерів та індійських актрис. Почала писати теж про одного молодого актора, додам його при доповненому виданні. Оскільки книжка називається «Боллівуд: часи і герої», герої репрезентують різні періоди індійського кіно й різні типи героя. Я роблю аналіз цього типу героя, хоч звісно їх було набагато більше. Якби я обрала 30 героїв, книга би була на тисячу сторінок.

Кожен час представляв свого героя на екрані. Я прослідкувала цю трансформацію від героя Раджа Капура до героя Шах Рукх Хана, а далі пишу про Ранбіра Капура, який є онуком Раджа Капура, і тим закінчу це коло.

— Із твоїх чотирьох героїв троє походять із бідних сімей – наскільки справжній стереотип, що індійські актори – із багатих родин вищих каст?
— Індія — дуже велика країна, і в ній є і мільйонери, і люди, які живуть за межею бідності. Багато бідних і тих, хто перебуває вище за середній клас.

Якщо говорити про Раджа Капура як про засновника нового індійського кіно, про його батька, про його братів, дітей і онуків, які є абсолютними зірками індійського кіно, він походить із сім’ї видатного театрального діяча Прітхвіраджа, це середній клас.

Зі справді небагатої родини проходить Мітхун Чакраборті, його батько працював у телефонній компанії. Можливо, тому він за своїми поглядами є соціалістом, був серед тих перших у Індії, хто організував акторські профспілки. Тому теж приділяє чимало уваги соціальним аспектам у кіно: його герой нерідко є Робін Гудом, захисником бідних. Він виступає за справедливість і соціальну справедливість зокрема.
Мітхун Чакраборті в молоді роки належав до ліво-радикального руху наксалітів, і його батько фактично його врятував, бо чимало його соратників були страчені, коли було подавлене повстання наксалітів. Мітхуна відіслали на навчання до родичів, і після того як він вивчився на актора, його кар’єра пішла іншим шляхом.

Амітабх Баччан походить із еліти індійської нації. Його батько славетний письменник Харівашш Рай Баччан, їхня родина справді поважна, вагома, небідна. Вони були наближені до родини Ганді й безпосередньо до Індіри Ганді. Тому коли сталися убивства спершу Індіри, а потім Раджива Ганді, із яким він дружив, Амітабх мусив на певний час виїхати з країни, призупинити акторську кар’єру. Повернувся тріумфально – його ролі у зрілому віці набагато яскравіші, ніж молодого періоду, варто згадати хоча би фільм «У темряві» Санджая Ліли Бхансалі.

Що стосується Шах Рукх Хана, то це теж середній клас, його батько був одним із борців за свободу Індії. Дуже освічена людина, хоч усі четверо досить освічені, що знають кілька мов, багато читають, пишуть, тобто не лише талановиті як актори. Але Шах Рукх Хан починав із невеликих грошей, гонорарів. За перші 50 рупій купив квиток і поїхав до Аґри побачити Тадж Махал, а зараз він один із найбагатших акторів у світі! А однією з його чеснот є широка благодійна діяльність, саме тому він бажаний гість і у Давосі, і на багатьох інших світових форумах, що займаються проблемами людства.

Це люди, які досягли своїх успіхів важкою працею, проте в Боллівуді, на жаль, присутнє явище кумівства, коли важливими є рекомендації від родичів чи знайомих. Ніхто не відміняв т.зв. творчих кланів чи сімей, але гадаю, що це цілком нормально, це існує в будь-якому бізнесі – коли син чи онук / онука продовжують справу батьків.

— Один із героїв книжки Мітхун Чакраборті — бенгалець, ти пишеш в одному місці про бенгальське кіно, в іншому цитуєш Раджа Капура, який обурився тим, що бенгальський режисер відмовився називатися індійцем. Читач із книжки зрозуміє оцю строкатість Індії, те, що індійське кіно — це якесь континентальне явище?
— Так, звісно. Свого часу Лі Куан Ю сказав, що Індія — це набір племен, які мешкають уздовж океану й берегів річки Ганг, що об’єдналися в одну країну. Вони дійсно залишилися окремими племенами, кожне зі своєю культурою. Але. При всьому тому, і хочеться на це звернути окрему увагу, і про це теж ідеться в книжці, — індійське кіно є надзвичайно патріотичним, воно виховує патріотизм до країни, до держави, до Індії. Чи ти пенджабець, чи бенгалець, чи пуштун — разом ви індійці. Є чудовий фільм «Індіє, вперед!» про спортивну команду, до якої тренер набирає дівчат. І кожна з них каже: я з Делі, я з Калькутти, з такого-то штату тощо. А коли чергова сказала: я із Індії, вона була першою, кого він узяв у команду.

— Тобі не хотілося задушити Мітхуна, коли дізналась, що він заборонив своїй жінці зніматися у кіно після одруження?
— Родинні стосунки у всіх різні, я взяла його за героя, оскільки він видатний актор і має добрий послужний список ролей. Так, у родині він «домостроєвець», і я про це пишу та згадую. Але треба сказати, що гендерне питання в Боллівуді досі загалом складне. Безумовно, пальма першості належить чоловікам і лише чоловікам. Моя книжка присвячена чоловікам, але повторюся — про акторок буде також. Я дивилася нещодавно документальну програму на цю тему: актори-чоловіки можуть зніматися від 20 до 70 років і бути героями фільму. Натомість героїня не може бути старшою за 30-35 років. Ба більше, 30-річній акторці можуть запропонувати грати матір героя, який по факту старший від неї за віком. У Боллівуді панує культ краси й сексуальності, красивого жіночого тіла, обличчя. Лише поодинокі видатні актриси знімаються впродовж усього життя до старшого віку, грають матерів чи тітоньок героїв. Звісно, такі зірки індійського кіно, як Рекха, Шабана Азмі, Хема Маліні, Зінат Аман, яким по 60-70, досі знімаються постійно. Але вже на другорядних ролях. Щоб бути героїнею, треба мати вік до 30-35 років.

Колись Шах Рукх Хан напівжартома-напівсерйозно сказав, що йому, звісно, приємно, що його партнеркою по фільму «Цю пару створив Бог» стала Анушка Шарма, молодша від нього на 23 роки, і він радий грати з молодими акторками, але він не проти зіграти ще з їхніми дочками. Не як батько, а як герой. До речі, значно пізніше у фільмі «Дороге життя» його партнеркою стала зовсім юна Алія Бхатт, молодша за Шах Рукха на 28 років. Тому гендерна проблема в індійському кіно присутня. Чимало акторок після того як виходять заміж і створюють родини, перестають зніматися в кіно. Є й ті, що далі знімаються, ті самі Карина Капур, Айшварія Рай чи Каджол, але це абсолютні суперзірки, які належать до відомих кінематографічних династій.

— Про стиль книжки – ти часто йдеш в уславлення героя, піднесено-пафосне подання біографій – це данина традиції індійського кіно, власні відчуття, роль у світовому кіно?
— Чому так. Ці четверо, творчість яких я неймовірно поважаю і люблю. Це певною мірою зізнання в любові. По-друге, коли я задумувала писати книжку, я програмувала й кінознавчий аналіз, проте не хотіла писати книжку для критиків, людей, які займаються кіно професійно. Я писала для людей, які або люблять індійське кіно, або хочуть щось про нього дізнатися на рівні емоцій. Плюс я як емоційна людина в житті, дозволила собі так висловити свої емоції. Я справді вважаю, що індійське кіно дарує людям мрію, радість. Абсолютно солідаризуюся із думками багатьох індійських акторів, як того ж Шах Рукх Хана, які наголошують, що надзвичайно важливо, аби при усіх труднощах життя, коли людина приходить до кінотеатру, вона має вийти з нього щасливою. Щоб на кілька годин забути про свої негаразди й поринути у вир емоцій, музики, барв і костюмів. І я, натомість, також хотіла би, аби читаючи мою книгу, люди почувалися щасливими.

Розмовляв Роман Кабачій

Роман Кабачій

Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор