Джон Бірмінгем. Він помер із фалафелем у руці (УРИВОК)

Головному герою доведеться пережити чимало випробувань, щоб пробитися у світ літератури. На заваді цьому стає низка перешкод, серед яких і захмарні ціни на австралійське житло. Ділити помешкання випадає із доволі ексцентричними сусідами, кількість яких подекуди сягає катастрофічних масштабів. Зрештою, історії, у які герой постійно влипає через співмешканців, просто не залишають часу на письменницьку діяльність.

Роман Бірмінгема припаде до душі усім поціновувачам чорного гумору і однозначно зацікавить всіх, хто ще не знайомий із сучасною австралійською літературою.

Джон Бірмінгем. Він помер із фалафелем у руці / пер. з англ.  Гєник Бєляков. – Київ: Bookraine, 2021

Він помер із фалафелем у руці. Ми знайшли його в кріслі-мішку з понуреним на горішній ґудзик своєї улюбленої фланелевої сорочки підборіддям. Він був у ній, коли ми приблизно тиждень тому домовлялися про вільну кімнату. У нас саме тривала одна з тих чорних смуг, коли спілкуєшся мало не з тридцятьма людьми щодня, й усі вони виявляються безнадійними ідіотами. Ми справді взяли цього чувака з відчаю. Він не був сусідом мрії, не мав мікрохвильовки чи чогось такого, й от тепер геть захолов, разом зі своїм фалафелем. Наш перший мертвий сусід. Але принаймні залишив по собі хоч якусь заставу.

Ми й гадки не мали, що він торчок, інакше нізащо не здали б йому кімнату. Впустиш до хати одного нарколигу — і вважай, що відкрив притон. Колись із нами жив ще один таємний торчок. Мелісса. З нею все було гаразд, але її хлопець вкрав усі мої CD.

Сказав, що їх узяв якийсь японець-фотограф, на якого щосереди ввечері можна натрапити в сіднейському готелі «Kinselas».

Аякже.

Натомість Мелісса з того самого будинку провернула кредитну махінацію. Через кілька місяців після того, як вона вшилась, до нас навідалися двійко колекторів, які розшукували Рована Коркорана. То було її підставне ім’я, але ж ми про те ні сном, ні духом. Ми допомагали їм, як могли, адже рахунки на ім’я цього хріна вже не перший місяць надходили на нашу адресу. Ми знати не знали, хто він такий, цей загадковий чувак, що влазив у борги на тисячі доларів і надсилав рахунки на нашу скриньку.

П о л

Коли я вперше приїхав до Мельбурна, то гарував на новій роботі ледь не по шістдесят годин на тиждень. Мені вистачало на двокімнатку, але за кілька тижнів я взяв до себе сусіда. Запропонував кімнату чуваку на ім’я Філ. Він сказав, що працює на ринках облігацій і має щільний графік, тож переїде за кілька днів. Першого вечора він прибрав у квартирі й закинув до своєї кімнати якісь речі. Я запропонував допомогу, але Філ сказав, що впорається сам. Він вирубився на канапі, і наступного ранку я підкинув його в місто. Ввечері він повернувся пізно і сказав, що ще не скоро вкладеться. Мовляв, аби я гукнув, якщо він раптом мене розбудить.

Гаразд. Я пішов спати. Після того чув його раз чи двічі, але загалом він поводився доволі тихо. Прокинувшись уранці, я хотів було спитати Філа, чи не треба його підвезти. Однак у квартирі було пусто. Тобто воістину пусто. Ні магнітоли, ні телека, ні гаманця, ні ключів від тачки, ні самої тачки, ні мого сусіда Філа.

Ми посадили колекторів у вітальні і пригостили їх чаєм. Показали їм усі рахунки, що надійшли на ім’я пана Коркорана. Побачивши, що останній із них був за два квитки авіакомпанії «Qantas» до Америки, вони якось похнюпились. Я й досі зберігаю ті рахунки.

На 35 000 баксів.

Г а р р і

Кен з’їхав із дому, не навчившись прати.

Він ніколи цього не робив. Тож не знав про необхідність полоскання. Він просто добряче намилював свої речі й вивішував їх сушитись. Одного разу я застав його за спробами зігнути джинси об коліно, щоб не лишитись у самих трусах.

Але з Меліссою все було гаразд. Чесно кажучи, вона була просто золотце. Крала для нас їжу з ресторану, у якому тоді працювала. (Меліссо, якщо ти читаєш ці рядки, то ми справді вдячні тобі за харчі.) На той час ми жили вчотирьох чи вп’ятьох на Кіппакс-стріт.

Усі перебивалися на соцзабезпеченні, соціальній стипендії або ж працювали за мінімалку. Мешкали ми в типовому для Дарлінгерста величезному будинку лінійної забудови, темному, відсирілому, з пожовтілою стелею, зеленим, пропаленим сигаретами килимом і бурими обдертими меблями.

М а р і я

Ніколи не живіть із тим, хто весь час слухає «The Smiths». У одному разі. Мені й раніше не подобалися «The Smiths», але тепер мене від них просто верне, адже тільки їх я й чую. Вони завалюються додому о третій ночі, врубають на всю гучність «The Smiths», а тоді дивуються, якого милого в тебе поганий настрій. Третя ночі — це улюблений час фанатів «The Smiths». Година суїцидників. Щось типу «сходив на тусу, мене відшили, повернусь-но я до своєї відсирілої квартирки, поставлю ”The Smiths”, впаду в депресняк і вкорочу собі віку».

Щочетверга ввечері ми сиділи вдома й чекали, коли прийде Мелісса з нашою краденою вечерею. Зазвичай вона з’являлася на порозі просто перед початком «Твін Пікса», і поки всі ми сиділи перед телеком, наминаючи дармове їдло, у будинку панувала тепла затишна атмосфера. Вдалими вечорами, коли комусь із нас капали гроші, ми купували пару бляшанок пивка й пускали їх по колу. А геть вдалими, коли комусь (зазвичай Меліссі) щастило розмутити стаф, ми діставали «водний» і накурювалися до нестями. У такі вечори тепла затишна атмосфера неабияк щільнішала. Вона огортала тебе, мов старий татів светр, оберігала від небезпек. У такі вечори можна було повірити в ілюзію того, що співмешкання, спричинене злиднями й фінансовими негараздами, насправді було чимось іншим: дружнім напівосмисленим породженням ідеальної комуни. Втім, це ніколи не триває довго. Ніколи не тримає купи. Завжди хтось з’їжджає, сходить із глузду або помирає з фалафелем у руці, і ти знову опиняєшся на роздоріжжі.

Більше про книжку – тут.

 

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики