Чи може ворог плакати?

З дитинства я знала, що мій улюблений дід – батько моєї мами – «воював до 1948 року». Лише набагато пізніше, коли я переїхала з Криму до Києва, то зрозуміла, де він воював – у Карпатах, і як воював – у лавах МГБ. І знаєте, якою була моя перша реакція на це усвідомлення? Сором.

І це попри те, що я шалено його любила та вважала героєм війни. Дід мав контузію, штучне око й уламок у руці, а ще орден Слави третього ступеня за знищення десятка фашистів. Моєю улюбленою історію було, як він мандрував південноукраїнськими степами, коли втікав із нацистських ешелонів. Він учив мене плести кошики з лози, робити ляпавки з холош чи самокрутки з власно вирощеного тютюну. Але що більше я дізнавалася про боротьбу ОУН-УПА, то більше соромилася зізнаватися, ким був мій дід. Бо наступним кроком після цього зізнання є відповідь на питання – ким є я: нащадком пособника сталінського режиму чи героя, який воював із нацистами?

Світлана Тараторіна

Несподіваний початок для розмови про книжку? Так. Але схожий сором спонукав американську авторку німецького походження Нору Круґ написати книжку «Вітчизна. Альбом німецької родини» — неймовірно чесне й неймовірно прекрасно ілюстроване видання про пошуки себе.

Нора Круґ. Вітчизна. Альбом німецької родини / пер. з нім. Ганни Гнедкової, Анни Багрій і Меланки Богонос. – Житомир: Видавництво, 2020

Історія починається з розмови Нори на даху Нью-Йоркського будинку з літньою жінкою. Стара почула німецький акцент Нори. Дівчина ввічливо поцікавилася, чи бувала жінка в Німеччині? Та промимрила: «Так, дуже давно». А потім розповіла, що пережила концентраційний табір лише тому, що наглядачка 16 разів виводила її останньої миті з газової камери. І знаєте, що відчула Нора – свіжа емігрантка з Німеччини? Сором і почуття провини.

Цих емоцій її навчали з дитинства, хоча Нора народилася майже через 30 років після закінчення Другої світової. Почуття провини й сором за те, що зробили нацисти, — ось із чим вона пов’язувала німецьку ідентичність, із чим асоціювала свою Вітчизну.

У книжці є сторінки, де вона описує, як у школі їх змушували вчити промови Гітлера, щоб зрозуміти, як вони впливали на маси. Історії про те, як після війни союзні війська змушували мирних німців, що жили поблизу концтаборів, ходити дивитися на трупи, як із цією самою метою клас Нори возили на екскурсії до таборів смерті, як для школярів були табуйовані слова «боротьба», «гордість», «почуття єдності».

— Ми не вивчили ані рядка державного гімну. Ми не вивчили жодної давньої народної пісні. Нам було тяжко визначити слово «вітчизна».

Таку «терапію» здійснювали на землях Нори американські окупанти. І, треба визнати, що Норі трошки пощастило — її не навчали радянські окупанти.

— Я не розуміла, чому Ісус помер за наші гріхи, але поняття первісного гріха – уявлення про те, що за наслідки чиїхось вчинків розплачується наступне покоління – було мені близьким.

Уже емігранткою Нора спробувала зрозуміти себе німкенею. Зібрати образ поза почуттям провини. Вона робила хаотичні спроби товаришувати з німецькими емігрантами, брати участь у святах і посиденьках, але зрозуміла, що це не те. Вона наче прагне виростити в собі ідентичність, якої не відчуває.

І тоді Нора почала шукати себе.

— Як усвідомити, хто ти є, якщо не знаєш, звідки ти родом?.

І це не тільки про національність чи територію, а й про шлях формування твоєї особистості. Про тих, хто боровся за те, «щоб мати стала тією, ким є зараз: жінкою, яка мене колись народила й зробила тією, ким я є нині».

Нора наче хоче зрозуміти, скільки колективної провини передалося у спадок саме їй. Вона починає досліджувати історію власної родини. Їй критично важливо знати, ким були її діди, що жили в період Третього Рейху і чи були вона насправді винними в тому, за що й вона – третє покоління німців – досі відчуває сором.

Поштовхом до активних пошуків стає відвідування могили її дядька, який загинув в Італії у 1944 році. Батько Нори народився через два роки після загибелі брата й отримав ім’я брата Франц-Карл.

Франц-Карл-молодший усе життя зростав у тіні героїчно померлого брата. І це найкраща метафора, щоб описати відчуття Нори. Тінь, покоління, що чинило злочини проти людства, досі наче відчувається на плечах німецького суспільства.

Франц-Карл-старший пройшов звичайний шлях для німецького хлопчика, якому не пощастило народитися в 1926 році. Він був у «Гітлер’юргенті», у 17 – пішов на фронт, у 18 – родина отримала повідомлення про смерть. Коли я вдивлялася в обличчя білочубого юнака, то уявляла головного героя нашумілого фільму Тайки Вайтіті «Кролик Джоджо». Тільки мати Франц-Карла не була у спротиві, а навпаки – пишалася сином.

Чи мав Франц-Карл-старший інші варіанти? І наскільки він винний у тому, що сталося під час Другої світової?

Нора починає з’ясовувати. Вона береться за родинні легенди й архіви, шукає забутих родичів, намагається відновити світ, що оточував її дідів, подивитися на нього їх очима. Це кропітка, майже ювелірна робота із складання пазлів, які давно закотилися у шпарини.

Батько її мами – Віллі — був власником водійських курсів і жив у Карлсруе. І, за свідченням матері Нори, мало цікавився політикою. Хоча, як пише Нора, як не послухати те покоління німців, вони всі мало цікавилися політикою і нічого не знали про жахи, які відкрилися пізніше. Але Нора — чесна дослідниця. Вона піддає сумнівам кожне твердження.

Коли почалася війна, Віллі завербували інструктором для навчання солдат, і так він уникнув служби в окопах. Але Віллі любив фотографуватися у формі. У родині Нори, як і у родинах багатьох німців, була популярною легенда про допомогу єврею. Віллі розказував, що зміг відкрити свою школу, тому що йому дав гроші заможний єврей, у якого він працював / або якого переховував у підвалі. Історія діда Віллі – це й історія Карлсруе.

Нора розказує про Кришталеву ніч – погроми євреїв у 1938-му, коли у Карлсруе було спалено синагогу.

Чи міг він не знати, про те, що відбувалося, і як Віллі відреагував на події? – це питання печене Нору, вона досліджує мапи й телефонні довідники, щоб знайти відповідь. Знаходить, що водійська школа її діда була якраз навпроти. Ні, не міг не знати.

Після Кришталевої ночі сотні євреїв, які століттями жили в Карлсруе, відправили до Дахау. У 1940-му гауляйтер краю Роберт Вагнер оголосив, що його край першим у Рейху повністю звільнився від євреїв.

Віллі розказував, що все життя голосував за соціал-демократів, але Норі критично важливо дізнатися, як він ставився до НСРПН Гітлера. Вона йде до архіву, щоб отримати справу діда. Кожен німець після війни мав заповнити американську анкету. Відповіді визначали ступінь покарання за провину.

Після війни всіх німців поділили на 5 категорій: головний винуватець, винуватець, частково винний, послідовник, виправданий. Кожна категорія мала свою відповідальність за скоєне: від строку, до штрафу чи обмеження у правах, зокрема, на роботу, що було вкрай важливо для голодної повоєнної Німеччини.

Дід Нори просив визнати його «послідовником».

— Послідовником називають людину, якій бракує мужності й моральної стійкості.

Іх жахом для себе Нора дізнається, що попри все, що говорили в родині, її дід був членом НСРПН. Американці визнали його «винуватцем».

Випливають й інші родинні таємниці. Наприклад у поясненні, як він вступив до партії, Віллі пише, що «під тиском обставин». Він захотів купити школу водіння, але на той час там паркував машину сам гауляйтер Роберт Вагнер. Без членського квитка Віллі не продали би школу. Гроші на купівлю йому дала дружина (а ніякий не єврей, як думала родина).

Віллі подає апеляцію. Він хоче працювати, йому треба годувати родину, а «винуватець» цього не може. На своє виправдання дід Нори додає чотири листи від свідків, які розказують, що Віллі був у партії лише формально. Особливо цінним Нора вважає свідчення одного товариша батька, який мав дружину єврейку. Після тривалого розгляду (насправді кілька місяців) Віллі таки надають омріяний статус «послідовника».

Це мало би задовольнити Нору. Але ні. Їй важливо зрозуміти, наскільки щирими були свідчення на користь діда. Зрештою, вона знаходить сина чоловіка, що написав листа на захист її діда. Вальтер розказує, як друзі його батька, попри загрози з боку режиму, боролися за його бабусю-єврейку.

— Я певен, що й ваш дідусь був такою людиною, — і додає: – Тут немає вашої провини.

І Нора доходить парадоксального висновку. Засуджувати когось за наявності вагомих підстав (як-от Роберта Вагнера) легко, за це можна публічно вибачитися і відхреститися, натомість нести провину за того, хто не зробив нічого злого, але й не завадив злу, ой як непросто.

— Слухаючи Вальтера, я починаю поволі визнавати, що лише наближаюся до правди і що, зрештою, ніколи не дізнаюся, про що насправді думав Віллі, що він бачив і чув, які він приймав рішення, що міг зробити і чого не зробив і чому. Хоч він і не брав активної участі, Віллі неминуче підтримував доктрину вбивчого режиму членством у нацистській партії. Чи змінилося б щось у моєму житті, якби я знайшла матеріальні докази того, що Віллі ніколи не носив уніформу, що молочну крамницю його дружини справді відібрали нацисти, що він сховав свого єврейського роботодавця в сараї чи що сам він наполовину чи на чверть був євреєм? Чи не було би мені легше змиритися зі своїм відчуттям сорому, якби я довела його провину, якби я виявила, що він цілком напевне, поза всякими сумнівом, був нацистом?

Схожі запитання вона ставить єдиній живій родичці, яка ще пам’ятає Франц-Карл-старший – 80-літній тітці Аннемарі. Нора наче хоче зважити душу померлого дядька, щоб зрозуміти, як сильно він завинив, наскільки вона мусить його ненавидіти.

— Що він думав про війну?
— Дитинко, але ж його призвали в 17, а у 18 він загинув.
— А що він був за людиною?
— Працьовитий. Жвавий. Людяний.

Нора розуміє, що якби її дядько не помер, життя родини батько пішло б іншим шляхом. А це означає, що й Нора виросла б іншою. Але історія не любить «якби».

«Вітчизна» немає відповідей і готових рецептів. Там навіть немає висновків. І це дає щемке відчуття правдивості. У таких тонких питаннях, як пам’ять і пошук ідентичності, кожен має ухвалити власне рішення.

Впродовж здавалося б цілком особистої історії Нора наштовхує на дуже болючі питання: чи може бути провина колективною? У яких межах? На скільки поколінь поширюється це почуття? Чи може ворог плакати? Чи може «винуватець» бути «жвавим і людяним»?

Ці питання ми навіть пошепки боїмся проговорювати в середині України. І я вдячна видавництву «Видавництво», що вони вже зараз починають діалог, який Україна буде вести не одне десятиліття. Німеччина досі виговорюю свою травму, а з часу другої світової минуло близько 80 років.

Страшно уявити, скільки ми виговорюватимемо травму 2014-го і думатимемо над класифікацією провин для людей на звільнених територіях Криму та Сходу України, вимірювати власні межі прийняття і пробачення.

Зважуся сформувати висновки за Нору Круг.

Почуття провини не є злом саме по собі. Пам’ять про переступ може стати запобіжником для подальших помилок. Але пам’ять забезпечує лише знання й проговорювання.

Ми не можемо обрати ні інших батьків, ні дідусів з бабусями, як не можемо заперечити їх вибори і вчинки. Але ми є їх продовженням. Ідентичність особистості – це сукупність чорно-білих ліній. Неможливо «втекти від того, ким ми є».

Історія кожної країни повниться поразками й перемогами, травмами та радощами. Відновлення цілісність Вітчизни, як і особистості, дає надію, що шлях уперед буде позбавлений помилок минулого. Але найголовніше, що цей шлях буде. Той, хто не боїться оцінити історію, готовий іти в майбутнє.

P.S. Я не впевнена, чи готова дізнатися всю правду, але вже подала запит до архіву СБУ щодо свого діда.

Світлана Тараторіна

Письменниця, журналіст. Авторка фантастичного роману «Лазарус», художньої біографії для дітей про Марію Примаченко «Оця марія звірів малювала», коміксу «Звуки миру». Володарка премії «ЛітАкцент року – 2018» та відзнаки The CHRYSALIS AWARDS від Європейського товариства наукової фантастики.