Наталка Сняданко. Перше слідство імператриці (УРИВОК)

Рідкісну скрипку, на якій грав ще Моцарт, зазвичай за кордон не вивозять. Виняток було зроблено для фестивалю у Львові, але ніхто навіть не припускав, що це стане важливою ланкою у цілому ланцюжку моторошних подій. Несподівано для всіх і самої себе легендарна австрійська імператриця Сіссі успішно розслідує не лише таємничий замах на власного чоловіка, а і цілий ряд інших загадок.
Новий роман Наталки Сняданко за документальними матеріалами життя і пригод імператорської родини занурює читача в карколомну детективну історію з політичним підтекстом. Додаткової інтриги цій історії надає двоплановість сюжетної розповіді, завдяки якій події середини ХІХ століття несподівано гостро відлунюють у Львові початку третього тисячоліття.

Наталка Сняданко. Перше слідство імператриці. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021

В І Д Е Н Ь , 1 8 5 6
У покоях імператриці того вечора панувала незвична метушня. Сьогодні Сіссі влаштовувала одну зі своїх напівтаємних вечірок. Зазвичай в імператорському палаці рано вкладалися спати. Цісар Франц Йозеф дуже рано вставав, і його робочий день тривав від 6-ї ранку до 9-ї вечора. А опісля, звільнившись від обов’язків, він засинав майже на ходу, іноді ледве торкнувшись страв під час вечері.

Придворні трапези — це взагалі окремий світ. Усі віденські аристократи мріяли бути запрошеними до імператорського столу. Та лише ті, хто справді мав такий привілей, знали, що найкраще — поїсти вдома перед тим, як іти на таку вечерю. Придворний етикет не дозволяв гостям ані починати їсти раніше за цісаря, ні продовжувати трапезу після того, як цісар підводився з-за столу. А через те, що і Франц Йозеф, і Елізабет їли дуже небагато й намагалися якомога швидше завершити трапезу, багато хто з гостей за дальнім кінцем столу не встигав навіть скуштувати страву, коли слуги вже забирали тарілки з-під носа.
Елізабет не смакувала віденська кухня. Не лише через власні постійні спроби схуднути, а й через те, що страви відрізнялися від тих, до яких вона звикла вдома. Їй не подобалося надто сухе місцеве біле вино, яке подавали до столу, не смакували шніцелі. Замість шніцелів із вином вона воліла би з’їсти білу ковбаску і запити її пивом із домашньої батькової броварні. Та пиво і ковбасу вважали надто простацькими стравами, і їх ніколи не подавали до імператорського столу.

Тож іноді Сіссі влаштовувала бунтівні вечірки. Найчастіше — коли до неї в гості приїздила старша сестра Гелена. Увечері, коли імператор і його мама вже давно спали, Сіссі збирала у своїх покоях кількох подруг, і вони до пізньої ночі або й до ранку пліткували про придворні справи, їли привезені з Баварії ковбаски і запивали їх пивом із домашньої броварні Віттельсбахів. Сіссі показувала віденським подругам, як слід правильно притримувати виделкою ковбаску, щоб акуратно й елегантно зняти з неї шкірку, вчила правильно присмачувати ковбаску гірчицею, добирати сорт пива до кожної страви. Після таких вечірок вона влаштовувала собі кількаденне голодування, щоби не набрати ваги.

Сьогодні до неї в гості теж приїхала Гелена, і вони активно готувалися до вечірки.

— Я не знаю, яке взуття пасуватиме до цієї сукні, — Гелена стояла перед дзеркалом і роздумувала.

Покоївка тримала напоготові кілька пар взуття.

— А хочеш, я покажу тобі свою таємну колекцію? Може, тобі підійде щось із неї, — запропонувала Сіссі.

— Таємну? — здивувалася Гелена.

— Так, — усміхнулася Сіссі. — Ти ж знаєш, що, згідно з етикетом, імператриця може надягнути кожну пару взуття лишень один раз, походити в ньому лишень один день, і слуги пильно стежать за тим, аби я не показалася на людях двічі в тому самому взутті.

— Справді? — здивувалася Гелена. — Але ж це абсурд! А що потому роблять із тим взуттям?

— Абсурд і непотрібне марнотратство, — погодилася Сіссі. — А взуття потому віддають бідним. Уявляєш, як потрібні бідарям шовкові черевички, в яких неможливо ходити по вулицях? Ліпше б уже підтримували нужденних грошима.

— І що ти з цим робиш? — спитала Гелена.

— Частину взуття слуги таки роздають бідним, і з цим я нічого не можу вдіяти. Проте дещо я ховаю в потаємне місце, яке і хочу тобі показати.

— І це взуття просто лежить там?

— Ні, я взуваю його іноді. Ніхто ж не пам’ятає всього асортименту мого взуття. Ходімо, — й Сіссі потягнула сестру за собою.

— О! Та тут не лише взуття, а й купа одягу, — здивувалася Гелена, побачивши вміст величезної потайної гардеробної. — Та хіба імператриця може ходити в такому одязі? — вона взяла до рук сукню з простої чорної тканини.

— Звичайно, що ні. Це — одяг моїх служниць, який я викуповую в них потай від свекрухи. Іноді я переодягаюсь і виходжу в цьому одязі у місто прогулятись інкогніто. Ти не уявляєш, яке це полегшення. Ти йдеш вулицями, а тебе ніхто не впізнає.

— Уявляю, — засміялася Гелена. — Мене у Відні на вулицях теж ніхто не впізнає.

— Пощастило тобі. А на моєму місці мала опинитися ти, — сказала Сіссі й прикусила язик: вони зі сестрою намагалися не торкатися болючої теми…

Гелена на мить спохмурніла, а тоді сказала:

— А пам’ятаєш, як мама збирала для тебе посаг, коли Франц так несподівано освідчився тобі?

— Пам’ятаю, — відповіла Сіссі. — То був жах. Мама так пишалася тим, що я мала аж чотири бальні сукні, — тепер аж смішно згадати.

— Ну, ще було сімнадцять святкових суконь зі шлейфами, чотирнадцять шовкових суконь і дев’ятнадцять літніх — не так і мало, порівняно з тим, до чого ми звикли в дитинстві, — сказала Гелена.

— Тоді мені це здавалося недосяжною розкішшю. Сто сорок чотири батистові спідні сорочки з мереживом і сто тринадцять пар взуття! Проте у Відні з мене лише сміялися, бо для них це був жебрацький гардероб. Слуги досі іноді шепочуться, що я приїхала до Гофбурґа з жебрацької родини, маючи лише чотири пари шкіряних чобіт.

— Справді лише чотири? — не повірила Гелена.

— Ну, ось і ти така сама, — образилася Сіссі.

— Я жартую, — заспокоїла сестру Гелена. — Іноді я думаю, що це насправді не таке вже й велике щастя — стати імператрицею. Коли ти розповідаєш про те, скільки тобі тут довелося витерпіти. Уся ця аристократична зверхність, ці перешіптування за спиною, кпини з кожного необережного руху чи слова — я би цього всього не витримала.

— Насправді, сестричко, ти і не уявляєш, як це все жахливо, — зітхнула Сіссі. — Я тільки і мрію, щоб утекти якнайдалі від усього цього придворного церемоніалу, сісти на коня і мчати стрімголов світ за очі. Ти не уявляєш, як мені тут буває тоскно і самотньо.

— Але ж ти наймогутніша жінка в цілій імперії. Усі заздрять тобі.

— Вони просто не уявляють, як я живу, — зітхнула Сіссі. — Інакше би не заздрили. Я наче в тюрмі, й у мене є персональний наглядач — моя свекруха. Знаєш, що вона зробила, коли довідалася, що я вагітна?

— Привітала тебе і зробила особливо щедрий подарунок? — припустила Гелена.

— Ні, вона наказала забрати в мене моїх папуг — мою єдину радість. Цих папуг колись подарував мені Франц, іще під час заручин, і я привезла їх сюди з Поссенгофена.

— А навіщо вона їх забрала? — здивувалася Гелена.

— Не повіриш, — розреготалася Сіссі. — Вона боялася, що коли я буду надто часто дивитися на папуг, то моя дитина може стати схожою на цих птахів. Але я думаю, що вона просто хотіла насолити мені. Знаєш, вона так залякала мене й цілу нашу родину, що навіть моя мама боялася провідувати мене в перші роки заміжжя і не приїхала навіть на перші пологи, хоча завжди мати принцеси приїздила на таку подію. Це — давня традиція.

— А чому мама не приїхала до тебе? — здивувалася Гелена.

— Мама боялася, що чимось розлютить Софію, а та потому зганятиме злість на мені, — знову зітхнула Сіссі. — І мені довелося народжувати між Францом, який просто божеволів од хвилювання і був безпорадним, мов кошеня, і свекрухою, яка незворушно сиділа біля ліжка й вишивала. Щоразу, коли мені було боляче і я скрикувала, вона кидала на мене сповнений презирства погляд — як завжди, коли я чимось порушувала клятий придворний етикет. І я навіть думала собі, що, можливо, десь у цьому нескінченному протоколі вказано, що імператриця не має права кричати під час пологів, а повинна лишень усміхатися від задоволення і вести якусь приємну французьку конверсацію з фрейлінами. Я мучилась одинадцять годин, а мені ніхто навіть чола не промокнув хустинкою. Після всього вони просто лишили мене в кімнаті й пішли приймати вітання, пити чай, курити сигари. Навіть не поцікавилися, чи я ще жива.

— Жах! — Гелена аж затулила рота долонею.

— Ти просто не уявляєш, що це за люди, — в очах Сіссі з’явилися сльози. — Ти знаєш, що без дозволу свекрухи я не можу навіть побачити своїх дітей?

— Як це? — не повірила Гелена.

— А так, — сказала Сіссі. — Ще до народження Софі свекруха облаштувала дитячу кімнату біля своїх покоїв, а не моїх, і тепер мені доводиться підніматися сходами, щоби потрапити туди. До того ж я щоразу мушу просити дозволу побути з дітьми. І майже ніколи не залишаюся з ними віч-на-віч. Завжди довкола купа няньок, якихось придворних, послів, тіток, яким показують моїх дітей і дозволяють бавитися з ними, — тільки не мені.

— А чому ти не скажеш про це Францові? — обурилася Гелена.

— Я казала, та він ні в чому не може перечити своїй матінці, — відповіла Сіссі. — Вона продовжує керувати ним, наче він досі мала дитина, і жодного рішення не дає прийняти самостійно. Ціла імперія має жити так, як вирішить Софія. Франц — просто чемний син своєї матінки.

— Але ж ти його любиш? — запитала Гелена.

— Я шаную його, бо ж він мій чоловік. Іноді з ним бувало цікаво. Та часом він страшенно дивує мене своєю солдафонською натурою, — зітхнула Сіссі.

— Що ти маєш на увазі?

— Наприклад, нещодавно ми ходили на виставу «Літня ніч» за Шекспіром, — сказала Сіссі. — Ти ж знаєш, це моя улюблена річ. Я вже не кажу про те, що тут ніхто не знає англійської, тому доводиться дивитися в доволі посередньому перекладі. Що більше, вони не соромляться того, що не знають англійської, — вони цим пишаються.

— Як це? — не повірила Гелена.

— А так. Зате вважають, що це я неосвічена селючка, бо не дуже добре говорю французькою і не знаю ні чеської, ні італійської, — пояснила Сіссі. — А найгірше — що я танцюю не так добре, щоби відповідати їхнім вимогам. І нічого не тямлю в тутешніх плітках. За мною крок у крок ходить графиня Естергазі й намагається розповісти, хто з ким і коли. А мене це зовсім не цікавить. Особливо, якщо ми кудись їдемо і замість цих пліток хтось із Францових ад’ютантів може розповісти мені щось цікаве. Наприклад, про місця, які ми саме проїжджаємо. Але тут це все не вважають чимось вартим уваги. Головне — церемонії, протокол, етикет. Свекруха навіть забороняє нам із Францом удвох ходити до театру, хоча він і розташований у будівлі Гофбурґа.

— А чому? — здивувалася Гелена.

— Бо, за протоколом, ми маємо ходити лише з відповідним почтом, — відповіла Сіссі. — А це нудно і зовсім не так інтимно.

— Жах! Ну, а чим завершилась історія зі Шекспіром?

— Так-от, — продовжила Сіссі. — Ми подивилися виставу. І навіть було непогано. Та Францові не сподобалося. Йому цікавіше інспектувати військо чи дивитися якісь примітивні комедії.

— Ну, він же дитина своєї матері. Якщо в них тут такі звичаї, що ж поробиш? — сказала розважлива Гелена. — До того ж наша мама теж гадає, що, наприклад, «Фауст» — це не та п’єса, яку можна дивитися молодим дівчатам. Пам’ятаєш, як вона обурювалася, коли ви з Францом хотіли піти на «Фауста» в Мюнхені — після заручин?

— Пам’ятаю. Але ж то мама. А це — імператор Австрії.

— Недалеко наша мама від нього втекла, — засміялася Гелена. — А що було далі з папугами, яких подарував тобі Франц?

— Не знаю, — сумно посміхнулася Сіссі.

А тоді раптом уже зовсім іншим, веселим, голосом продовжила:

— А хочеш іншу смішну історію про птахів?

— Хочу, — Гелену зовсім не здивувала раптова зміна сестриного настрою: таке з Сіссі траплялося від самого дитинства.

— Коли я була вперше вагітна, до мене мала приїхати мама. Та не до Гофбурґа, а до Бад-Ішля. То було влітку. І от мама надсилає телеграму, адресовану «Елізабет». У телеграмі написано: «Буду з Горобцем і Шпаком. Мімі». На пошті ніхто не здогадався, хто така Елізабет, і телеграму надіслали не до моєї вілли, а в готель «Елізабет». І от уяви собі: приїздить моя мама, а замість карети її зустрічає розгублений працівник готелю з двома пташиними клітками в руках. Ясна річ, ніхто у готелі не знав, що Горобцем мама називає свою доньку Матільду, а Шпаком — свого сина Теодора.

— Про те, що Мімі — це насправді наша мама Людовіка, вони теж, певно, не здогадалися, — розреготалася Гелена.

— Не здогадалися, — засміялася Сіссі. — І це не додало нашій мамі впевнености в собі. Вона знову почувалася затурканою селючкою, яка поводиться зовсім не так, як личить особам, близько спорідненим із імператором.

— Непросто у вас тут усе, — сказала Гелена.

Більше про книжку – тут.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики