Теперішнє, що змінює минуле (Рецензія)

 

Жанна Слоньовська. Острів. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020

Жанна Слоньовська – польська письменниця українського походження, творчість якої дуже швидко потрапляє до українського читача завдяки «Видавництву Старого Лева». Її перший роман «Дім з вітражем» про львівську сімейну історію в перекладі Маріанни Кіяновської вийшов 2015-го – того самого року, коли письменниця його завершила. А наприкінці 2020-го вийшов другий її роман – «Острів» (2019), присвячений літературі й письменницькій діяльності.

«Острів» – роман про успішного польського письменника Давида, який приїжджає на літературну резиденцію, розташовану на острові, аби працювати над своїм четвертим романом: «Давид писав сагу про лемківську родину, яку після Другої світової війни вивезли з рідних Бещадів і змусили розпочати нове життя у Бреслау» (Вроцлаві), тобто про наслідки Операції «Вісла» 1947 року, коли українців переселяли з їхніх етнічних територій у західні та північні частини Польщі, що перед тим належали Німеччині, аби асимілювати їх, а угруповання УПА позбавити підтримки. Герой так і не допише цей роман впродовж романного часу, адже муситиме розбиратися з новим досвідом, проте український слід у романі залишиться пунктирною темою, цікавою і письменнику, і його видавцю, професору Вуду, якому герой жартома закине: «У польській культурі ви любите все українське!».

Оповідь у романі розгортається повільно і ведеться від третьої особи, хоча спочатку здається, що оповідь від першої була б логічнішою, адже головний герой у романі один, усі інші – епізодичні, вони постають лише крізь призму його ставлення до них, його стосунки з ними та внутрішню динаміку в межах цих стосунків. Але саме така оповідь відповідає відтворенню міфу про становлення героя-деміурга, тобто становлення особистості – саме тій наскрізній історії, що розгортається в романі. Не випадково Давид не раз протягом романного часу гортає книжку «Герой з тисячею облич» Джозефа Кембелла, а її нищення передує кульмінації – уся оповідна динаміка роману сперта на алгоритм, виведений у ній автором з численних міфів. Водночас ця історія накладається на архаїчний час – річний цикл – і включає чотири сезони: від літа – до весни.

Перший етап – відхід від попереднього стану / групи / ролі, або сепарація. У життя на острові Давид, недорікуватий і скутий, вкочується інерційно. Він іще цього не помітив, але його метафізична подорож уже почалася, сезон – літо. Попереду – лінійна оповідь, що на тлі популярних експериментів з формою у декого може викликати нудьгу, але не тривалу, адже в багатьох знайде відгук історія про складний досвід дорослішання, що нерідко трапляється в середньому віці: з прийняттям болю й любові, без перекладання відповідальності за них на іншу людину. Про втрату своєї звичної особистості, яка раптом виявляється не придатною до того, щоб вмістити новий досвід, тож мусить бути докорінно трансформована. Про відкидання всього фальшивого, що не відповідає новій реальності всередині та зовні, що віджило й утратило сенс, і пошук нової форми життя, творення з хаосу нового космосу.

Особиста трансформація Давида починається з містичного досвіду в саду, де працівниця резиденції Мюріел у видінні героя підноситься до статусу богині й зрушує з мертвої точки все його життя. Цей досвід не дарма відтворює біблійний сюжет про Адама і Єву та накладається на опрацьований Давидом матеріал про українські ікони. Поки він стоїть під ліванським кедром, «святим деревом» Святого Письма, його містичний досвід оформлюється в християнську символіку, але лишається відкритим, адже й «ікона нічого не зображує, вона являє»: «Те бізіменне, що відкрилося йому під шовковицею, і досі залишається відкритим». Давид увійшов у час, який «змінив для нього свій плин, сповільнився, почав текти вертикально – йому здавалося, що він і досі стоїть під шовковицею». Він «пірнув у глибінь і вороття назад вже немає», відчув, що крізь небожительку Мюріел на нього спливає Фаворське світло і починає преображати його, перетворюючи на щось нове.

Другий етап, або лімінальний, – перебування на межі. Жінка зачиняє перед ним двері свого життя – і вони резонують у внутрішньому світі Давида з дитячою травмою, адже мати теж зачинила перед ним двері свого серця і змусила маленького хлопчика як «невгодну дитину» роками стояти перед тими дверима в очікуванні її прийняття, доки Давид поступово дорослішав, одружувався, ставав батьком і успішним письменником. Острів, на який він потрапив, змусив його знову стати перед тими дверима, на межі – буквально на порозі, який йому не дозволено переступити, аж доки його ставлення до них не зміниться, доки він не знайде власний вихід із цієї ситуації, не чекаючи дії іншого. Сезон – осінь: йому відтепер важко писати, він переживає фазу мовчання – перебуває в міфічному потойбіччі.

Давид починає бачити те, чого не бачив раніше, зокрема, як перекинув «невгодність дитини» від себе – дочці, і водночас формулює своє прагнення пережити новий досвід: «Дозволь дослідити, дозволь народити повністю. Не знаю, як це змінить наше життя, але певен одного: ніякого аборту не буде». Він шукає нову художню мову: експериментально пише мовою своєї острівної богині; прагне вчити нею напам’ять вірші, аби вийти на новий життєвий ритм; пише листи-історії, несвідомо напрацьовуючи новий стиль, які вкидає в поштову скриньку на тих зачинених дверях; усвідомлює своє дотеперішнє ремісництво і прагне стати митцем. Зрештою, у дискусіях з видавцем – ще одним острівним наставником Вудом – не раз спливає наскрізна тема Слова як Сили, яку Давид прагне втілити, римуючись із старозавітним автором псалмів-віршів царем Давидом: «Конче мусить існувати якийсь поетичний сейсмограф. І десятибальна шкала оцінювання! Вірші першої категорії – ті, що вгамовують бурі й зупиняють війни, другої – викликають або припиняють дощі, третьої – наказують розпуститися цвіту на деревах». У поезії має звучати музика – ритм, що підсилює крок, що зрушує й пронизує природу.

Головна тема почуття, яке веде Давида крізь його зміни, розвивається в переписці з другом Філіпом, який так і лишається без особистої та їхньої спільної передісторії, але дає корисні поради, виконуючи роль помічника героя – мудрого казкового Ворона, безтілесного онлайн-голосу. Давид усвідомлює динаміку і сутність дорослішання, розгадує таємницю «вічної молодості», що властива обом харизматичним острівним персонажам – Мюріел і Вуду: уважне ставлення до людей і слів. Сягає дна свого страху, скидає його як одяг і лишається голий і самотній. Ніхто не знає, де він, ніхто його не шукатиме, коли Давид на поромі, де він перебуває як старозавітний пророк Йона – у череві кита і переживає стан живого мерця, знову береться за книжку «Герой з тисячею облич»: «Теперішнє змінює наше уявлення про минуле». Адже кожен із його чотирьох візитів на острів, що припадають на різні сезони, – це переоцінка минулого досвіду.

У Мюріел Давид вбачає «двері у Нарнію» (ще один образ переходу), вона начебто каже йому: «Нарешті ти вдома». Але поки це лише обіцянка, він ще в дорозі, як Одіссей, шукає свій острів і свою Пенелопу. «Він мусив залишити себе позаду, de facto – втратити, але страх був тільки на самому початку, а потім приходила щораз більша полегкість, наче вся його неповторна й роками плекана особистість була в цьому новому його бутті лиш одягом, який сковує, а саме те нове буття розкривалося перед ним нескінченно». Він усвідомлював, що відтепер «не буде каменем на власній шиї і нарешті зможе відпочити від себе».

Давид вчиться відчувати і писати про це, відкидаючи роль ремісника і приміряючи роль чарівника (митця), який не прагне гарантованого результату, але здатен творити дива. Готовність іти в невідоме без жодних гарантій і успішного осягнення бажаного – ключова вимога до трансформації будь-якого героя, якою не можна знехтувати, бо доведеться дорого заплатити, – і Давид це усвідомлює. Він перетворює свої почуття в тексти і вчиться стосунків, у яких люди не до кінця разом, навіть коли поруч, і не втрачають одне одного, коли перебувають на відстані. Сезон – зима. «Приїжджаю на острів, щоб побачити кохану, але натомість зустрічаю самого себе з нелюдською зимою всередині. Зимою, котра має пальці як голки й указує ними, що може в мені залишитися, а що мусить зникнути безповоротно, відтяте від мого єства по-живому». Він досі у зоні мовчання й напівсну, не розуміє, що відбувається і що буде далі, мало їсть – його стара оболонка маліє, а інтуїція, що допомагає знайти дорогу, підсилюється. Давид наближається до розгадки: «Життя без смерті не існує – щосекунди в нас гинуть тисячі клітин і натомість виникають тисячі нових… якщо смерть у житті – це кісточка, то життя у смерті – це зародок, крихітне зернятко, обітниця нових народжень і відкриття нових обріїв». А все разом – це ягода з рук богині, яку треба з’їсти, щоб померти і жити вічно, користуючись призабутими словами, які вона повертає йому з новою силою і смислами, навчаючи своєї мови у прямому і переносному значеннях.

Давид тягнеться до своєї богині, як до провідної Полярної Зірки, яка не хоче втрачати свій космічний ритм. Але містична зустріч слабшає після першого сильного прояву, а людина, у зустрічному русі до божества, дедалі потужніше змінюється під його впливом і у взаємодії з ним. Саме завдяки цій взаємодії герой здобуває здатність дарувати світу плоди своєї трансформації. Історія Давида про те, як глибокий екзистенційний досвід перетворюється на художній текст, тобто про один зі способів творення літератури, наближається до кульмінації. І Давид проговорює до Мюріел: «Схоже, що і в тобі, і в мені є дещо від андрогінів – третьої статі з Платонового „Бенкету“», яка поєднувала в собі ознаки обох статей, а в юнгіанському тлумаченні архетипів постала як Аніма (жіноча частина психіки чоловіка) і Анімус (чоловіча частина жіночої психіки). Остання настанова богині, яка направляє героя до фінішної прямої його подорожі до власної цілісності така: «Про пристрасть потрібно дбати. Потрібно ступати за нею слід у слід».

Третій етап – відновлення, або реінтеграція. Сезон – весна. Герой відновлює свою цілісність – маленький хлопчик більше не стоїть перед зачиненими дверима: він уже розуміє, що двері можуть лишитися такими назавжди, але при цьому не тримати його в довічному полоні нерухомого, болісного очікування, а породити рух, дію, нове життя і новий текст. Вуд нагадує Давидові слова Бодлера: «Геній – це свідомо віднайдене дитинство», коли вони розмірковують про важливе вміння зрілої людини бути однаково вільною як самій, так серед людей, торкатися іншого, але не тиснути, створювати передумови для тепла, а не чекати його від когось. «Ти повинен довести справу до кінця…виплекати те, що в тобі проростає».

Мюріел у своїй нерозказаній історії, у дзеркальному відображення пригоди Давида, може пережити ту ж трансформацію, але на пригоду треба зважитися і прожити до кінця, не знаючи, що ж чекає у фіналі.
– Чим я є для неї, окрім порушеного ритму?
– Можливістю відновитися.

Давид здобуває владу над собою і своєю мовою – інтегрує жіноче начало в свої структури свідомості і віддається відчуттям: «Ти став таким м’яким і відкритим, що здається, ніби живеш без шкіри», – кажуть про нього. Адже паралельно з його внутрішнім звільненням оживає і його мова: від недорікуватого інтроверта, якому для розмови з маловідомою людиною треба накласти на неї в уяві образ дочки, він завдяки прожитому невимовному досвіду зростає до людини, що звертається до іншого вільно, не втрачаючи себе, віддається з Вудом вільній поетичній глосолалії, виголошуючи напам’ять вірші, і розповідає дочці казку про Сплячу Богиню. Він уже виліз із черева кита і образ пророка Йони тепер у минулому. Закільцьовуючи сюжет, Давид у тому ж саду переживає нове глибоке враження: усі розмаїті весняні квіти по-райськи цвітуть одночасно, адже він приїхав пережити усе й одразу. «Пристрасть – це вітер, а ти – людина, що плине назустріч невідомому», мудрість вказує напрямок, а йти чи ні – обирає людина. Давид не до кінця усвідомлює, але заново народжується на острові – у сакральному центрі світу, у т.зв. «Пупі Землі», і сам стає островом – самодостатньою особистістю, що нарешті завершила процес дорослішання (юнгіанську індивідуацію), і здобуває, за Дж.Кембеллом, «свободу жити». З цього місця починається етап творення світу, зокрема художнього, – героїчна дія, право на яку треба вибороти ціною смерті і сходження в потойбіччя, – дія деміурга.

«Острів» – це роман на захист роману як форми художнього висловлювання. І якщо серед українських читачів дедалі більшої популярності набуває польська школа літератури факту (Р. Капусцінський, Г. Краль, В. Шабловський, К. Кобилярчик, М. Щигел та ін.), то в Польщі навколо цього жанру точаться численні дискусії (зокрема щодо спотворення фактів, надмірних вигадок тощо). Саме до табору критиків літератури факту приєднує свого Давида і Жанна Слоньовська: на зустрічі з читачами він виголошує емоційну інвективу проти літератури non-fiction, яка змушує людей вірити, що все цінне пов’язане з грішми, тож читати треба лише корисне, а також проти колонізаційного впливу США на польську культуру: «У межах літератури факту є дві найважливіші моделі: біографія і репортаж. Біографія слугує для того, щоб вивчати життя кращих за тебе і надихатися ними, а репортаж натомість – щоби спостерігати за життям тих, кому значно гірше… Тому в нас так багато репортажів з країн колишнього СРСР – вони дають полякам змогу відчути, що трансформація вдалась і що десь там у Білорусі все куди гірше, ніж тут».

Тож тема справжньої, глибинної трансформації, що виводить не лише героя, а й усю польську культуру на новий вектор розвитку й відкриває нові перспективи, – також тема цього роману. Польський літературознавець Пшемислав Чаплінський у праці «Зміщена мапа» аналізує метафізичну географію в текстах польських письменників останніх 30 років по чотирьох векторах: Схід-Захід, Південь-Північ. І Жанна Слоньовська обирає для свого героя найбільш перспективний, за Чаплінським, напрям руху – Північ. Саме країни на північ від Польщі є тим цивілізаційним орієнтиром і моделлю, яку неможливо зімітувати, але яку варто напрацьовувати самостійно, адже вона може компенсувати розчарування в західному векторі. Це модель здорової взаємозалежності, це зміна відносин з горизонталі Схід-Захід, що тривали в Польщі останні 300 років, коли вона перебувала в наративному протистоянні між Німеччиною і Росією, на вертикаль Південь-Північ, якого у своїх оповідях вона прагне зараз, форматуючи за допомогою художніх наративів місцезнаходження польської культури на метафізичній карті Європи, прагнучи завершити попередній і розпочати новий етап свого розвитку.

Зоя Шевчук

Закінчила Київський Національний університет ім. Т. Шевченка. Кандидатка філологічних наук, літературознавиця. Працювала в ЗМІ та PR. Коло інтересів — література ХХ століття та сучасний літературний процес.