Смішно й без Вишні: найвеселіша трійця наших 20-х

Українські гумор і сатиру ХХ століття неможливо уявити без Остапа Вишні, та й не треба. А проте не один він смішив, розважав і колов своїм сатиричним пером у наших шалених 1920-х. Вишня був першим фактичним редактором журналу «Червоний перець», який почав виходити ще 1922 року. Номінальним редактором значився Валер Проноза, тобто Василь Еллан-Блакитний, який і придумав журнал гумору й сатири.

На початку 20-х із гумористами в країні було сутужно. Крім Вишні, гуморески, головно на політичну тему, писав Кость Котко (Микола Любченко), байки віршували сам Проноза та Сергій Сліпий (Сергій Пилипенко), але ні для кого з них це не було основним жанром. Дійшло до того, що в анонсах нового журналу серед його співробітників мусили вказувати різні псевдоніми однієї людини. Той-таки Остап Вишня дописував у «Червоний перець» і як Вишня, і як П. Грунський, і як Павло з Грунь, і під різними криптонімами.

І хоча в журналу від самого початку були суперкруті ілюстратори, вони не змогли витягнути на собі цілого воза. Вийшло два числа — і на тому «Червоний перець» припинився. На щастя, не назавжди.

Журнал поновився 1927 року, і цього разу все було набагато серйозніше, якщо можна так сказати про часопис гумору й сатири. Команда ілюстраторів почасти збереглася, її доповнили Анатоль Петрицький, Лев Каплан, Яків Бельський, Семен Зальцер, Бе-Ша, Самум та інші. Головне ж — у «Червоний перець» прийшли письменники-гумористи, які становили кістяк редакції і без яких відтоді не обходилося жодне число. Серед них Василь Чечвянський і Юхим Ґедзь. А третій із цього знаменитого тріумвірату, Юрій Вухналь, у «Червоному перці» якраз і не друкувався, бо писав насамперед для молоді, а тому отаборився в газеті «Комсомолець України».

Ну, так, ці троє не стали «мільйонерами», як Остап Вишня, не збирали натовпи на літературних вечорах, а проте були дуже популярними авторами. Скажімо, багато хто із сучасників уважали Василя Губенка (Чечвянського) цікавішим гумористом, ніж Павло Губенко (Остап Вишня). Вишня писав насамперед про село і для села, але містяни так само потребували веселих жанрів, і «Вишневих усмішок» театральних чи літературних їм було замало. Широкий попит на гумор і сатиру задовольняли автори «Червоного перцю». Чечвянський, Леонід Чернов, Сергій Чмельов, Юрій Золотарьов писали майже винятково про місто і містян, Вухналь і Ґедзь мали собі постійних героїв із селян, але так само багато писали про місто.

А ще вони всі вміли самі над собою пожартувати. Василь Чечвянський навіть написав пародії на своїх товаришів, колег по перу, а Борис Фрідкін намалював на них дружні шаржі. Завдяки їм ми маємо колективний портрет гумористів 20-х, але сьогодні розповісти про кожного з них я вам не можу. І місця не вистачить, і тому що про декого ми нині знаємо тільки імена та перелік їхніх видань у бібліотечному каталозі. Отож розповідь про Михайла Бондаренка, Олафа Кракена чи Миколу Бриля відкладемо на майбутнє, а сьогодні трішки — про найвеселішу трійцю наших 20-х.

Василь Чечвянський. Дружній шарж Бориса Фрідкіна

Василь Чечвянський

(справжнє ім’я Василь Михайлович Губенко)
(1888–1937)
Роки книговидання: 1928–1934
Доробок: 16 книжок гумору і сатири
Загальний тираж: 214 000 примірників

Звичайно, бути братом Остапа Вишні непросто — ти завжди приречений на порівняння. А проте Василя Губенка це, схоже, не бентежило. Братом він був старшим, друкуватися почав раніше, ще під час Першої світової в армійській пресі, а талантом гумориста природа його обдарувала так само щедро.

Народився Василь Михайлович Губенко 1888 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині це в Охтирському районі Сумської області). І був старшою дитиною в багатодітній родині Губенків. Через рік народився брат Павло. Коли обидва почали писати, то «розподілили» між собою топографічні псевдоніми: один став Чечвянський, а другий — Грунський. Обох старших синів батько після школи послав у Київську військово-фельдшерську школу — це була нагода безкоштовно дати їм освіту. Василь працював у військових госпіталях, воював, після того ще служив у Красній армії, працював у Ростові, потім у Полтаві.

На той час його молодший брат Павло вже підкорив столицю й цілу Україну. Його перші книжки вийшли 1924-го, одразу кілька, й одразу почалися перевидання. «Діли небесні» протягом 1924–1925 витримали чотири перевидання загальним накладом 30 тисяч. Гуморески про культурне будівництво «Кому веселе, а кому й сумне» виходили не так часто, лише раз на рік, 1927-го їхній загальний тираж сягнув 27 тисяч. А сатиричні п’єски стартували з тиражів у 10–15 тис. примірників.

Павло активно залучав Василя до літературної і журналістської діяльности. У Полтаві той став постійним дописувачем журналу «Всесвіт» (що його теж, як «Червоний перець», заснував Еллан-Блакитний і який, на відміну від «Черперцю», виходив стабільно), зокрема інформував про театральні справи в місті. Нарешті восени 1926 року Василь перебрався з Полтави до Харкова й одразу став відповідальним секретарем відродженого «Червоного перцю». Уже наступного року вийшла його перша збірка гуморесок «Царі природи».

Журнал свого автора й секретаря рекомендував так: «Василь Чечвянський. Шахіст і гуморист. Талановитий шахіст серед гумористів і талановитий гуморист серед шахістів. Секретар редакції, але ще не битий. Улюблені вирази: “Не піде!”, “Піде!”, “Товаришу, зайдіть завтра”. Пише багато. Найвидатніший його твір такий: Передплачуйте “Червоний перець”. Передплатна ціна на місяць — 30 копійок…»

Як стверджував Юрій Смолич, у житті Чечвянський був не менший витівник і дотепник, ніж на папері. «Як відомо, добрий гуморист і неперевершуваний хохмач, далеко випередивши в цьому свого молодшого брата (Вишню).

Але хохми його не завжди були безобідними. Скажімо, колись він вирішив зробити “психологічний експеримент”. Зібравшись якось, як звичайно, у Парфішки (Сумська, 11, у підвалі біліардна й ресторанчик на п’ять-шість столиків) з усією братією гумористів, він замовив Парфішці приготувати зайця, якого щойно застрелив на полюванні. Заяць був дуже смачний — з’їли до кісточки. Тоді Василь і каже, що то був не заяць, а… кицька. Двоє тут же “поїхали в ригу” (либонь, Вухналь і Ґедзь)… За якийсь час, вже перепросивши й діставши прощення, Василь знову запросив усіх тих до Парфішки на зайця, цим разом справді намовивши Парфішку приготувати “під зайця” звичайну кішку. Всі їли, похваляли, і ні з ким нічого не трапилося. Василь не признавався, що то була кішка, років зо два. Коли ж за два роки в тій же компанії признався, то Вухналя знову змлоїло…

Питаємо Чечвянського: Василю, нащо це тобі було потрібно, яка “мораль”? — А так, відказав Василь, що слово дужче за діло, тепер я це точно знаю…»

Юрій Вухналь. Дружній шарж Бориса Фрідкіна

Юрій Вухналь

(справжнє ім’я Іван Дмитрович Ковтун)
(1906–1937)
Роки книговидання: 1927–1930
Доробок: 10 книжок гумору й сатири
Загальний тираж: бл. 70 000 примірників

Це нічого, що доробок Вухналя на перший погляд такий скромний, навіть на тлі колег по перу Чечвянського й Ґедзя, не кажучи вже про Вишню. Адже він не менше уславився і під справжнім прізвищем — як Іван Ковтун, автор оповідань, нарисів, романів для дітей та юнацтва і не тільки. Його пригодницько-фантастичний роман «Азіатський аероліт» став окрасою антології фантастики 20-х років «Атом у запрязі» (2017).

Іван Дмитрович Ковтун був, певно, наймолодшим серед червоноперчан і взагалі гумористів, і шлях його в літературу був найкоротшим. Він народився 1906 року в селі Чорнобаївка Ізюмського повіту Харківської губернії (тепер у тому самому районі тієї самої области). Після гімназії вступив на дворічні педагогічні курси імені Сковороди, де викладало чимало письменників, як-от Майк Йогансен, а відтак і студенти активно починали писати. Ковтун яко хлопець із села з двох наявних тоді в Харкові літорганізацій вибрав Спілку селянських письменників «Плуг». Уже 1925 року вийшла його перша книжка — оповідання «Червоні паростки».

Перші гуморески — збірка «По злобі» — вийшли 1927 року. І тоді ж таки Ковтун проміняв «Плуг» на організацію комсомольських письменників «Молодняк» — за віком вона йому куди більше підходила. Тут Вухналь став чільним гумористом і сатириком у колі поетів і прозаїків, недаремно його прозвали «комсомольським Остапом Вишнею», і молодняківці це прізвисько охоче популяризували. Уже за рік у серії «Бібліотека “Молодняка”» вийшли його літературні гуморески «Початкуючий». Комсомольцем був і головний герой Вухналевих гуморесок — такий собі Федько Гуска.

Дмитро Нитченко (тоді ще Ніценко) згадував про Вухналя: «Після Остапа Вишні, він мав найбільшу популярність серед читачів, зокрема серед молоді. Сам був комсомольцем, знав це середовище, всі його плюси й мінуси, а для гумориста й сатирика то був дуже вдячний матеріял. Юрій Вухналь (справжнє прізвище Іван Ковтун) був веселої вдачі, дотепний, невеликий на зріст, шкандибав на одну ногу. Коли він з’являвся у видавництві, то його відразу оточували цікаві почути щось веселе. І він не скупився на жарти й сатиру.

Ось зустрівши у видавництві кількох знайомих, він, піднісши палець догори, таємничо, притишеним голосом, каже:

— Ви чули, Іван Кіндратович пише роман “Соя”. Дістане, мабуть, подвійний гонорар!

Здавалося, що в тому немає нічого смішного й дотепного, але коли врахувати, що це про Микитенка, гоноровитого кар’єриста, якого всі не любили, а в той час, коли починався голод, влада ухвалила саме поширити посівну площу для вирощування сої, то це звучало дуже сміливо. Соя ж вважалася дуже калорійною, тому могла б якоюсь мірою рятувати від голоду. Всі слухачі про це добре знали, тому відразу вибухнув сміх, разом з ними загонисто сміявся і сам Вухналь».

Цікавий і маловідомий факт — те, що Іван Ковтун відбув дві закордонні подорожі. Спершу разом із Савою Голованівським побував в Італії, а наступного року, заприязнившись із капітаном Петром Ковальчуком, ходив у напівдовколасвітню подорож з Одеси у Владивосток. Той-таки Дмитро Нитченко зберіг у пам’яті розмову, як Ковтун-Вухналь приходив просити аванс під майбутній репортаж.

«17-го липня 1930 року був гарний соняшний день. По півдні зайшов до видавництва Юрій Вухналь в товаристві Сави Голованівського, Івана Дніпровського та Тереня Масенка. Тож він тепер хотів підписати договір на твір про свою пляновану подорож по морях та океанах, побути в Італії, в багатьох портах. Разом з підписанням договору він хотів одержати й 25 % гонорару за цим договором, щоб мати гроші на дорогу.

У просторій кімнаті, на другому поверсі, праворуч у лівому кутку сидів за столом Михайло Яловий, дуже мила й добра людина. Привітно зустрівши письменників, запросив сідати. Навпроти нього біля столу сів Вухналь, а інші три позаду. Яловий, глянувши на хронічного гумориста Вухналя, сам почав посміхатися, чекаючи почути бажання письменника.

— Чого це ви так допитливо дивитесь? — теж посміхаючись, запитав Вухналь.

— Оце дивлюся й хочу запитати вас, чого ви завітали до нас, — сказав Яловий.

Вухналь: — То в таких випадках кажуть, чого це вас принесла “нельогкая”?

— Та я ж так і думав казати…

Вухналь: — Ага! В такому разі дозвольте відрекомендуватися… — Він устав із стільця і, показуючи розмашистим жестом на себе й Голованівського, удавано грізно закінчив: “Льогкая кавалерія”!

Усі голосно засміялися, бо була тут не тільки влучна гра слів, а й артистична міміка, й жестикуляція, і зміст. А про так звану “легку кавалерію” всі тоді знали, що то по підприємствах та більших установах були керовані згори спеціяльні групи комсомольців, які, як непрохані гості, могли кожночасно з’явитися для контролі праці, коли були якісь підозріння чи доноси. Пересміявшись, Яловий почав у тому ж напівжартівливому тоні розпитувати його про майбутню книжку:

— То ви розкажіть, що це за нариси будуть?

Вухналь: — Звичайні нариси про подорож і більше нічого. Але для свіжости можу підпустити трохи й еротики, а як не хочете, то вони будуть на самій ідеології.

Яловий, відхиляючись назад і гойдаючись на стільці, з тією ж лагідною усмішкою: — Це все, значить, морем будете їхати? Глядіть, щоб вас там не закачало.

Вухналь: — То нічого. Ми трохи сорокаградусної хильнемо, тільки так, щоб непомітно було.

Потім Яловий бере бланк договору й виповнює, а там, де має бути прізвище, пише “Іван Ковтун”.

Вухналь: — Вибачте, Михайле Миколайовичу, ім’я нехай буде Іван, а прізвище пишіть Колюмб. Розумієте, Іван Колюмб або, ще краще, Іван Маґеллан, бо ми ж їдемо відкривати ще не знані для нас краї…

Усі голосно сміються. Потім Яловий знову питає:

— Почому ж вам платити за авторський аркуш? По сто карбованців вистачить?

Вухналь: — Що ви, що ви! Як можна більше! Бо ви ж знаєте, які тепер ціни на базарі? А, крім того, я вас запевняю, що це ж будуть нариси на чистій морській воді.

Закінчуючи виповнювати підставу для договору, Яловий запитує:

— Яка ж ваша адреса? Будинок “Слово”?

Вухналь: — Та пишіть просто: Атлантичний океан. Мене там тепер кожна акула знатиме».

Юхим Ґедзь. Дружній шарж Бориса Фрідкіна

Юхим Ґедзь

(справжнє ім’я Олексій Васильович Савицький)
(1896–1937)
Роки книговидання: 1927–1936
Доробок: 12 прозових книжок гумору й сатири
Загальний тираж: 126 тис. примірників

На відміну від Чечвянського й Вухналя-Ковтуна, Олексія Савицького навіть у житті друзі називали Юшею — від його сатиричного псевдоніма Юхим Ґедзь. А був у нього ще один псевдонім, драматургічний, так би мовити: п’єси та оповідання він підписував як Олесь Ясний. Хоча й тут плутанина: насправді на першій збірці гуморесок стоїть ім’я Олесь Ясний, а на останній п’єсі — Юхим Ґедзь.

Олексій Савицький народився в Золотоноші — повітовому містечку Полтавської губернії (нині в Черкаській області). З його біографії мало що відомо. Після земської школи навчався у Вищому музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, але на кого він там учився — на драматурга чи актора — одному богу відомо. Позаяк писав п’єси, і то успішні, можна припустити перше.

Дебютував Савицький 1927 року одразу і як прозаїк-гуморист (у серії «Весела книжка»), і як драматург. На обох книжках стояв псевдонім Олесь Ясний. Юхим Ґедзь з’явився аж 1929 року на книжці «Завзятий середняк» разом із головним героєм цього автора Мироном Гречкою. До речі, сатирично-гумористичний жанр у творчості письменника був визначальним: п’єси він теж писав як не комедії, то водевілі. І в житті був дотепною й веселою людиною, навіть у зовсім сумних ситуаціях.

Іванові Сенченку довелося бути понятим при арешті Юхима Ґедзя. Через багато років він згадував:

«Зайшли. У квартирі вопіюща бідність, злидні. Юхим любив випивати; та він і раніше випивав, а жив добре. Справа в іншому: він був заприсяжний гуморист і драматург з легкого жанру. Отож уявіть собі становище бідолашного гумориста, який у середині 30-х років мав заробляти на життя гумором і драматургією! Навколо лихий розгул осатанілих здобишників, людський плач, зойки, сльози, рипіння гальм «чорних воронів», які зграями прорізували вулиці міста, — і гумор, сміх! Бідолашний гуморист мав двоє дітей і, щоб прогодувати їх, спродав усе, що було в кімнаті, і вона стояла пусткою (щоправда, займав Юхим три кімнати, але агенти окупували лише одну). Треба робити обшук, а стіни — голі! А хата — пустка! Відкрили шухляди столу — звичайного, обіднього, — а в шухляді й листочка паперу. А обшук робити слід, бо ж поняті тут! І, крім того, хоч здохни, а щось же та слід знайти придатне для побудови звинувачення! Крім столу, в кімнаті стояла вузенька, довга, обідрана канапка, яка, певне, й залишилася вдома тому, що ніхто не хотів купити її. Один з агентів підвівся зі стільця, попрямував до канапи, взявся за кришку рукою. І тут Юхим не стерпів, стишеним голосом попередив зловісно: “Обережно, там бонба!” Агент аж підскочив, руку відсмикнув. Потім, звісно, оговтався, відкрив ту злощасну канапу. В ній лежали шмаття газети і якась мопрівська збірочка — була тоді така організація громадська МОПР, яка розшифровувалася як товариство міжнародної допомоги в’язням чи щось у цьому роді. Але для агента не мав ніякого значення факт допомоги, його очі прикипіли до слова міжнародний… Ага! Міжнародний! Це, значить, стосунки із закордоном! А це ж арена шпигунської діяльності! І злощасна брошурка полізла у портфель як незаперечний свідок криміналу! Звісно, і без брошурки Юхима взяли б. Акта, звісно, ніхто ніякого не складав. Забрали Юхима й пішли. Я, ледве тягнучи ноги, поплентався до себе на другий поверх (Юхим жив на п’ятому). Вийшов на балкон. Починало світати, морок посинів. І побачив ще одну трійку, яка йшла через двір. Посередині Іван Вухналь, по боках — архангели. Дійшовши до кінця дворища, Іван Вухналь обернувся в бік свого балкона і помахав на прощання рукою Аллі, дружині своїй, рідній сестрі Миколи Бажана. А біля воріт уже стояв “чорний ворон”».

(Коли 9 серпня 1958 року військовий прокурор переглянув справу чергової міфічної організації й ухвалив вирок по ній скасувати, а саму справу припинити за відсутністю складу злочину, вказана в анкеті Івана Ковтуна-Вухналя як його дружина Алла Платонівна Бажан кревні зв’язки з ним заперечила.)

Сумний фінал

Насправді в житті Василь Чечвянський, Юрій Вухналь і Юхим Ґедзь не були якимись друзяками нерозлийвода. Усі троє — люди різного віку і різного життєвого досвіду. Мало того, Вухналь нерідко конфліктував з іншими двома. А проте була ця весела трійця знаковими гумористами 1920-х років. І 2 листопада 1936 року їх усіх трьох заарештували і придумали для них спільну справу. А під час трусу вилучили їхні ж таки книжки як «націоналістичну й контрреволюційну літературу» і 7 лютого 1937 року «произвели уничтожение путем сожжения». Страшна сила сміху. І незнищенна попри все.

Акт про спалення вилучених під час трусу книжок. Електронний архів визвольного руху

То була не перша хвиля репресій, арештованих уже не розпитували, а тільки били і давали підписувати фальшиві протоколи. Та подекуди крізь полову стереотипних фраз про бажання вчинити теракти проти вождів партії й держави прозирає реальне становище письменників в першій половині 1930-х. Іван Сенченко недаремно відзначив, як важко доводилося в той час гумористам — коли довкола не смішно, а страшно й грішно.

Василь Чечвянський на допитах казав: «Писатели-юмористы — я, Чечвянский, Ковтун-Вухналь — отстаивали своеобразную теорию о невозможности смеяться в советских условиях. С момента закрытия журнала “Червоний перець”, т. е. с января 1935 года, работа Ковтуна-Вухналя, Гедзя-Савицкого и моя в области сатиры и юмора носила случайный характер, но мы вели систематически, упорно и злобно агитацию о “зажиме”, о “невозможности смеяться”.

В 1936 году я переключился на узко специфический жанр литературного фельетона и это я использовал для агитации, что вот, мол, писать могу, пародию и эпиграмму напишу удачную и смешную, а вот о веселой жизни в колхозе не напишешь, потому что ее нет и писать не о чем».

Санкція на арешт Чечвянського-Губенка, Савицького-Ґедзя і Ковтуна-Вухналя. Електронний архів визвольного руху

Звичайно, коли на допиті вимагали розповісти про практичну контрреволюційну роботу, яку проводив особисто, Чечвянський мусив фантазувати про «Червоний перець», адже це була його єдина робота. Отже, журнал, виявляється перебував у руках Чечвянського, Вухналя й Ґедзя, які визначали його напрям і зміст, вели через нього контрреволюційну пропаганду, а редакцію використовували як місце для зборищ учасників своєї фашистської контрреволюційної організації.

Чечвянський зізнавався, що особисто друкував у журналі антирадянські матеріали: «Контрреволюционную сущность моих фельетонов, заметок, тем для рисунков можно охарактеризовать так: стремление к искажению советской действительности, стремление к обобщению тех или иных фактов и явлений отрицательного порядка, высмеивание политики советской власти и порядков.

Для иллюстрации привожу следующие факты. Мною был написан фельетон “Переливание крови”, в котором я пытался дискредитировать вождей советского правительства. Тот фельетон вошел в один из сборников моих произведений того же названия, но сборник не вышел из печати, а был конфискован.

По моей теме художник Петрицкий нарисовал проект памятника украинским классикам. В пояснении к рисунку я высмеивал отношение украинской власти к памяти украинских классиков — Шевченко, Франко и др. Журнал был конфискован. Помимо этого, еще были мною написаны произведения контрреволюционного характера».

Хтозна, що це було, але збірка «Переливання крові» з однойменним фейлетоном насправді вийшла 1929 року накладом 10 тис. примірників. Малюнок Петрицького теж варто пошукати, можливо, й він десь є на сторінках «Червоного перцю».

Довідка про виконання смертного вироку Василеві Губенку-Чечвянському. Електронний архів визвольного руху

Веселу трійцю засудили до вищої міри покарання, усіх трьох розстріляли 15 липня 1937 року в Києві.

І хоча в будь-яких ситуаціях цих людей рятувало почуття гумору, тут воно вже не стало в пригоді. Сцену арешту Івана Ковтуна запам’ятав і Юрій Смолич: «Коли його арештували, він у супроводі охоронців вийшов у двір будинку “Слово” (була вже десь восьма година ранку), тримаючи в руках портплед. У портпледі була, мабуть, подушка й ковдра чи білизна. Спинившись посеред двору й знаючи, що з усіх вікон дивляться, він зняв капелюх і вклонився до всіх вікон будинку, збудованого, як відомо, літерою “П”. В цей час із портпледу вилізло мале кошеня. Чи воно залізло туди само — гріючися та граючи, чи він — невгамовний витівник — умисне його туди запроторив, хто його знає?»

Щиро дякую Олені Тихоненко за ілюстрації до цієї статті і за допомогу з розшуком книжок 1920-х років. Без вас нічого не було б!

Статтю підготовлено в рамках проєкту «Українські митці 1920-х у фокусі радянських спецслужб», що його реалізує Центр досліджень визвольного руху за підтримки Українського культурного фонду. Більше документів про митців — на сайті Електронний архів визвольного руху.