У тінях зоставлених кірх (Рецензія)

 

Максим Бутченко. Червоний квадрат: Роман / Переклад з російської Володимира Верховня. – Київ, 2020. Фото Богдана Самойлова з сайту iz.com.ua

Коли журналіст і письменник Максим Бутченко запропонував прочитати його новий роман про трагедію чорноморських німців, я і здивувався й ні. Ні, бо це не вперше Макс може дивувати вибором теми – ще зовсім свіжа його книга про українців на Далекому Сході «Жінка в темряві». Так, бо ця тема мабуть для багатьох більш несподіваніша ніж ті самі українці Зеленого Клину, ну бо ж бо то «наші земляки», ну а це.. «вивезли та й вивезли», хоч так насправді хронологічна і географічна близькість німців, що проживали в степах Південної України, як наших співгромадян набагато більш відчутна до реалій нинішньої України.

Поясню, чому. На території УСРР (не УРСР) в 1923-1931 рр. функціонувало сім німецьких національних районів (Крим, де також жили німці, входив до Росії). Додам, що німецькі колонії були також на Галичині і Волині, що входили до складу Польщі, Буковини, Закарпаття та Буджаку. Загалом – якщо брати землі теперішньої України – від 400 до 600 тис. німців. Бутченко зосереджується на степових причорноморських німцях і робить це з кількох причин. Їхні громади, починаючи з 18 ст., розвивалися купно, досить герметично і приблизно в тих самих умовах. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але автор пише, що менонітська частина німців (були ще лютерани і католики), мала лише 20 прізвищ, принесених з переселенням, а тому через таку закритість нерідкими були генетичні хвороби. Попри це, німецькі громади співпрацювали з українцями й іншими сусідами, торгували із ними, розбудовували населені пункти добротними будинками, були надзвичайно релігійними, миролюбними, непитущими.

На відміну від німців з західних регіонів теперішньої України, репресії та пресинг Сталіна проти радянських українських німців почалися задовго до останнього акорду – депортації в другій половині 1941 р. Тому підзаголовок книжки Бутченка звучить як «Депортація. Спецпоселення. Трудармія. Репресії». Про «трудармію» буде особливо цікаво дізнатися правду. Українські німці переживали всі ті експерименти і метаморфози, які ставила над усім своїм населенням більшовицька влада – від нібито позитивних коренізації, НЕПу, «дорогу молодим», до розкуркулювання, боротьби із релігією, вишуковування ворогів народу тощо. І так само показує, що як серед українців, так і серед німців були свої «бідняки-активісти», що прийняли сторону більшовизму і почали війну з власними односельцями, релігійними лідерами, родичами. Назвати людей, які 300 років будували майбутнє цієї землі «зайдами», не повернеться язик. Окрім того, чорноморські німці, як і кожна меншина, почувалися загроженими перед кожною владою і більшістю, і дмухали на холодне втрикрат більше, відтак виявляли лояльність і толерантність. У книзі є пасажі, що довести менонітів до бунту треба було ще дуже постаратися, але більшовикам вдавалося і це.

Попри те, що книга про минуле і її біг обривається в часи Другої світової, в ній проглядається чимало паралелей із іншими сторінками минулого і теперішнього. Класичним прикладом можна вважати депортації українців із Західної України та Закерзоння в Польщі, коли прибулих в місцях призначення називали бандитами, бандерівцями, пособниками фашистів (як варіант – дивилися, чи в їхніх дітей не чорне піднебіння, як це було із українцями, виселеними на Північ і Захід Польщі з того ж таки Закерзоння). До німців – те саме ставлення, ну бо ж вони – німці, а з ким воює наша доблесна країна? – з ними ж! Тому вони гітлеряки, фашистські сволоти, підстилки, німецькі курви, фріци, вороги Батьківщини – це все «епітети» з книги «Червоний квадрат». Інші паралель, про яку можна здогадатися, це якими методами НКВД вимагало зізнань у арештованих і висланих – із методами, якими «працюють» на підвалах в ОРДЛО чи в катівнях Лукашенка. Автор підводить нас до думки (і вона мені імпонує), що не можна звинувачувати людину у безхребетності, коли йдеться про її, чи її близьких життя. До слова, гарячих сцен, від яких мурахи по шкірі, в книзі достатньо.

Наостанок про художнє обрамлення роману. Бутченко вдається до цікавого прийому, коли оповідь про рід Плетт, який прийшов в українські степи наприкінці 18 ст., ведеться від імені талановитого і обдарованого хлопця, на історії якого книга обривається – Йоганна Плетта. Він має цікаву властивість – синестезію, особливий спосіб чуттєвого переживання, сприйняття в колірному спектрі побачених людей, імен, назв, символів. Коротше кажучи, Йоганн малює в образі або й фізично, те як він бачить людину, чи трактує нею сказане. Оскільки йому переказано усю історію від початку прибуття, він її також «малює», і співперебуває зі своїми прямими предками, підказує як би він зробив краще, але ж історію не змінити, і наймолодший з Плеттів народжується лише в 1931 році.

На цьому закінчимо зі спойлерами, і зазначимо, що книга густо пересипана німецькою (і нижньонімецькою) лексикою, піснями і пісеньками, легендами. Ну бо як би виглядала оповідь від хлопця, котрий іще не став підлітком. Переклад Володимира Верховня можна назвати бездоганним, у книзі немає жодної описки. Також знайдете дуже багато історичних вивірених фактів опертих на архіви і дослідження істориків. Друк здійснено за сприяння Посольства ФРН в Україні та допомоги Ради німців України і ГО «Всеукраїнське об’єднання Німецька молодь в Україні». Словом, до читання!

Роман Кабачій

Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор