Ліля Брік. Фото для рекламного плакату. 1925 р.

На неї не навішав здохлих котів лише лінивий. Анна Ахматова, яка сама не відзначалася іконною зовнішністю і святістю вчинків, описала цю жінку так: «Волосся фарбоване, а на потріпаному обличчі нахабні очі». «Злий геній російської поезії», – повторювали чоловіки й жінки, наближені до мистецтва. Ні, їй залишали право називатися музою, але ж, чорт візьми, про яке право може йти мова, і кому вирішувати, залишати його чи ні, коли жінка сама виборола цей статус – вирвала зубами, розплатилася репутацією, а здобула… Ну, це вже тільки їй відомо, чи щось здобула. А нащадкам залишається лише можливість милуватися плодами діянь і перемивати кісточки. Спробуємо.

Легкість
Те, як Ліля Брік пройшла життям, заслуговує захоплення. Це звісно, не політ янгола, як у Цвєтаєвої: «Пляшущим шагом прошла по земле неба дочь с полным передником роз, ни ростка не наруша». Лілія була прагматичною дамою. Вона знала, що для того, щоб мати змогу зривати нові квіти, потрібні не лише ніжність і вода, а й безжальні ножиці та палиця, якою просто необхідно відганяти всіх, хто зазіхає на обраний тобою кущ. Моральні аспекти не хвилювали. Зрештою, якщо вона не візьме від життя те, що хочеться, то це зробить хтось інший. А право на першість Ліля залишала за собою, впевнившись у власній обраності ще в пуп’янковому віці. Яскравим прикладом цього є її спогади про вступ до Лазаревського іституту. «На сто хлопчиків нас було дві дівчинки – одна зовсім негарна». І далі, по тексту, іспити, на яких достатньо було глянути правильно на екзаменатора, щоб, не маючи знань, отримати належну оцінку.

Ліля Брік і Володимир Маяковський

Так само легко велося й надалі. Легко зав’язався роман із Гаррі Блуменфельдом, який «зовсім не подобався». Не те, щоб не подобався, —просто це юнак одразу став центром усіх компаній, його, відкривши роти, слухали навіть дорослі вчені мужі. Для Лілі ж цього було занадто. У центрі мусила бути вона. Вибити Гаррі з лузи можна було лише одним способом, —може, й не прийнятним для порядної юної дівчинки, але ж Лілі було дозволено все. Треба віддати їй належне: коли була в Мюнхені написана славетна «Венера» і Гаррі захворів так, що похитнулася психіка, Ліля зуміла по-своєму «закрити ситуацію»: позичила, де могла, грошей, відправила художника на лікування до Швейцарії, а сама повернулася на батьківщину.

Легко «забиралися» кавалери подруг і навіть рідної сестри. Відмовляти собі, караючись муками сумління, було не в Лілиних правилах. Якщо жінки не вміли втримати чоловіків, то це вже не її проблеми. Вона грала ними і насолоджувалася цією грою, «вміла бути сумною, жіночною, примхливою, гордою, порожньою, непослідовною, закоханою, розумною і якою завгодно», – писав Віктор Шкловський.

Легко обиралися заняття і так само легко відкидалися, бо на курси математики далеко їздити, від скульптури руки стають некрасивими. Та й метою всіх занять була можливість показати себе. А ще – завести потрібні знайомства і завоювати якомога більше сердець талановитих людей. Королеві потрібна була своя колекція. Свита найкращих. Хто переставав бути таким – викидався за борт. Зайвий вантаж заважав легкості. Пізніше Маяковський у поемі «Люблю» напише:
Пришла -
деловито,
за рыком,
за ростом,
взглянув,
разглядела просто мальчика.
Взяла,
отобрала сердце
и просто
пошла играть -
как девочка мячиком.

Ліля Брік. 1924 р.

У цьому – вся Ліля. Єдине, про що не згадав (чи так і не побачив?) поет: м’ячики ці нікому не віддавалася. Хіба що ставали просто небезпечними.

Імпульс
Хижачка з чітким розрахунком, прорахунком, прицілом. Певна себе і своєї влади на чоловіків, Ліля сім років поспіль, зустрічаючи одну людину в найнесподіваніших місцях, лякаючи саму себе, випалювала на прощання одну й ту ж фразу: «Я кохаю Вас». Це із серії – на кожну силу знаходиться сильніша. Холодна кокетка, вертихвістка і безжальна маніпуляторка, вона ставала покірною кицькою перед Осею Бріком. Із шкільних років готова була зробити для нього все, що той захоче. Єдина біда – Ося не хотів нічого. Вона сідала біля нього і цілувала руку, він зривався з місця і знервовано бігав кімнатою. Бріка лякав оцей згусток енергії. Ліля подобалася йому, дуже подобалася. Але він теж був колекціонером і завойовником, а тут красуня сама падала до ніг. Зрештою, Ліля збагнула, в чому річ, і змоделювала все дуже правильно. Трохи холодності, поцілунки з іншими на очах ув Осі – і от уже переляканий рабин поєднує молодят (переляканий, бо наслуханий про непростий характер нареченого і нареченої, як і про те, що вінчання їх зовсім не вабило).

Лагідність
Вона вміла бути лагідною, ця велика хижа кицька. Вона знала, що лише методом батога і пряника можна добитися всього, чого хочеш, і не скупилася на ці пряники. Її повчання будуть корисні не одній жінці, яка хоче прив’язати до себе чоловіка. «Треба переконати чоловіка, що він чудовий або навіть геніальний, але що інші цього не розуміють. І дозволяти йому те, що не дозволяють йому вдома. Наприклад, палити або їздити куди хочеться. Все інше зроблять хороше взуття і шовкова білизна».

Осип Брік, Ліля Брік і Володимир Маяковський. 1928 р.

Вона пестила цих своїх обранців. Вона переконувала їх, що вони найкращі. Правда, було одне «але» – найкращі вони доти, доки з нею. Ліля влаштовувала найяскравіші прийоми на той час. І хоч там були лише хліб і вода, чоловіків тягло туди, як магнітом. Там була вона – Ліля. Для тих, кого вона обрала, не було більшого щастя, аніж знаходитись поряд. Адже Ліля давала їм те, чого в цих людей не було, – впевненість у своїх силах. Як писав Маяковський у вже згадуваній поемі:
Такого любить?
Да этакий ринется!
Должно, укротительница.
Должно, из зверинца!

Приручала. Вони їли з її рук. І не лише митці зі злегка розшарпаною (чого вже приховувати) психікою, а й дуже впливові люди. Вони теж приходили до Бріків, адже Ося був юристконсультом ЧК. Такі зв’язки не нехтувались. Ліля це розуміла і не жаліла «пряників». Скажете, ця лагідність награна? Можливо. Але це для нас. Ті, на кого вона спрямовувалась, вірили в неї. Вірили, що саме ця жінка своїми почуттями і теплотою робить їх кращими.
Домой возвращаетесь радостно.
Грязь вы
с себя соскребаете, бреясь и моясь.
Так я
к тебе возвращаюсь, -
разве,
к тебе идя,
не иду домой я?!
(Маяковський. «Люблю».)

Ліля Брік. Рига, 1921 р.

Інтриги
Мало завоювати – треба втримати. Її обранцям жилося не нудно. Таке не в кожному кінофільмі побачиш. Ліля сама обирала їм коханок, сама й розводила створені пари. Так, сестра Лілі познайомила Володимира Маяковського з моделлю Тетяною Яковлєвою, аби відволікти поета від думки про одруження з емігранткою, яка чекала від нього дитину. Кандидатура на роль приманки обиралася ретельно – сестри добре знали, який тип жінок не залишав поета байдужим. Передбачити вони не могли лише одного – Маяковський серйозно закохався. Тоді Ліля пішла на підступ. Тетяні було сказано, що Маяковського ніколи не випустять із Радянського Союзу. А нещасному закоханому прилюдно було зачитано листа із Парижа про одруження Яковлєвої, де описувалися всі деталі, до шлюбного плаття включно. Історія була вигадана Лілею від початку до кінця, але ж спрацювало.

Як компенсація і — знову ж таки — маневр для відволікання знайшлася інша приманка – горезвісна Вероніка, на очах якої і застрелився поет. В інтригах Лілії Брік не було рівних. Єдине, чого їй не вистачало, це вміння прорахувати наслідки власних сценаріїв.

Ліля Брік і Володимир Маяковський

Я. І нічого – окрім.
Для Лілії Брік ніколи не існувало «ми». Навіть з Осею, в якого вона, начебто, була закохана. Все, що створювалось, було для неї. Вільна від обов’язків і будь-яких сентиментів, вона працювала на себе. Потрібна була слава красуні – завойовувалися художники і фотографи. Музи – до ніг опускалися поети. Гроші – працювали всі, щоб Лілі жилося комфортно. Володимиру Маяковському, коли той мандрував до Парижа, давалися цілі списки, що треба купити. Сестра виконувала роль контролера. До речі, Ельза теж була в колекції Лілі. Навіть кохання до Маяковського не завадило молодшій сестрі безвідмовно слухати старшу. Хоча, можливо, Ліля, сама того не підозрюючи, зробила добру справу, розбивши цю пару. Адже жодна із жінок Маяковського не могла похвалитися тим, що поет її зробив щасливою. І річ тут не лише в Лілі. До неї ж теж були романи. І зрештою – Володимир був чоловіком, а не хлопчиком, і міг би настояти бодай раз на своєму.

Боротьба
Ще з того часу, коли батьки боялися випустити її за двері, щоб чогось не сталося. Коли тато ночував із револьвером під подушкою, а мама не спала ночами, очікуючи, що от-от прийдуть і заарештують всіх, бо — євреї, іновірці і взагалі «неугодні» владі, Ліля збагнула, що потрібно боротися за місце під сонцем.

Вона по сантиметру відвойовувала свою територію. Завойовувала. Відстоювала. Якось у гімназії, де треба було носити заплетені коси, підмовила дівчат прийти з розпущеним волоссям на Богослужіння.

Ліля боролася за своїх обранців і за себе. За благополуччя і життя. Хтозна, чи дожив би Маяковський навіть до своїх 37-ми, якби не Ліля. Звичайно, спати з чекістами, це не порядно і осудливо. Але скільки міцних і сильних чоловіків зламалися, навіть не побачивши камери тортур. То хто має право осуджувати жінку, яка любила життя?

І хтозна, за які заслуги Сталін власноруч викреслив ім’я Лілії Брік із списку Берії. Навряд чи на вождя нації аж так вплинули красиві карі очі.

Ревнощі
Ліля була ревнивою жінкою — і жінкою, яка вміла викликати ревнощі. Майже всі її романи й інтриги базувалися на цьому дражливому і малоприємному відчутті. Вона знала, що слова, насправді, нічого не вартують. Ну, яка користь із того, що Маяковський писав:
Не смоют любовь
ни ссоры,
ни вёрсты.
Продумана,
выверена,
проверена.
Подъемля торжественно стих строкопёрстый,
клянусь -
люблю
неизменно и верно!

Адже, якби не її невсипуще око, давно б не було цього «навіки». А от щодо вірності, то тут поет взагалі прикрасив дійсність. Маяковський не обтяжував себе вірністю стовідсотковою. Правда, Ліля була на першому місці. Після ночі любощів він міг потягти коханку по магазинах, щоб та допомогла вибрати дарунок Лілі.

Ося тим більше не був вірним. Правда, Брік не ревнував свою дружину. Принаймні – після одруження. Він отримав те, що хотів, – райську пташку, яка несе золоті яйця. Значно легше було називати себе меценатом відомих людей, якщо це тобі нічого не вартує, бо все в дзьобику приносять закохані в дружину чоловіки. Щоправда, Брік і не кохав Лілю. Поважав –так. Притягувала вона його – це теж правда. Але кохання Лілі обтяжувало Бріка. Він радів її романам. Так було простіше. А от Маяковський страждав. Він цілу ніч бігав містом, коли випитав у коханої подробиці першої шлюбної ночі. Якось уже в старості Лілія розповіла Вознесенському, що любила кохатися з Осею, виставивши Маяковського за двері. Він тоді шкрябався у двері і плакав, як дитина. Вознесенський був шокований, обурений. А потім написав, що, мабуть, Маяковському і потрібна була отака стерва з батогом.

Сергій Параджанов, Ліля Брік і Василь Катанян

Іконність
Її могли скільки завгодно називати невродливою, навіть потворною. Але в Лілі був свій стиль. Від манери поведінки до вміння тримати голову, усміхатися, розмовляти. Її фотокартки ще довго будуть взірцем вишуканості. Відомий модельєр Ів Сен-Лоран вважав, що вона – одна з трьох найвишуканіших і найстильніших жінок. Дві інші – Катрін Денев і Марлен Дідтріх. Він був щасливий, коли Ліля одягала його моделі. А на її 85-тиріччя створив цілу колекцію, присвячену Брік. Сен-Лоран згадував, що з цією жінкою він міг говорити про що завгодно, і всі розмови були цікавими. «Вона ніколи не казала банальщини», – вважав він. Не забуваймо, що Лілії Брік тоді вже було навіть не 50 років.

Кінець
Коли їй було 86, вона упала, і відтоді приречена була на нерухомість. І тоді пішла з життя. Самостійно. Як робила все у своєму житті. Як і заповідала, її прах розвіяли в Підмосков’ї. Могили не хотіла. Легкість повинна бути легкістю у всьому. Там, де розвівали прах, її прихильники поставили великий камінь з ініціалами Лілії. Саме ці ініціали, які колись були вирізьблені на персні, подарованому Маяковським, і стали ниточкою, яка пронизувала все її життя. Л.Ю.Б.Л.Ю.Б.Л.Ю.Б. і так – до безкінечності. Бо попри все – ця жінка весь час любила. «Я завжди любила одного — одного Осю, одного Володю, одного Віталія й одного Васю», — писала вона у спогадах. А, може, тільки себе. Але ж любила.

Лу Саломе

Колись у цієї дівчинки було п’ятеро братів. Після того, як минулося дитинство, їй продовжувало здаватися, що світ населений братами. Із ними було цікаво розмовляти, думати й жити в різних кімнатах. Вона про них піклувалася, вони її захищали. Біда лише в тому, що братів було тільки п’ятеро. Решті чоловіків роль братів не підходила. І вони довго співали їй дифірамби, потім заглядали в очі, потім грюкали в двері й, нарешті, ображено заявляли, що вони – жертви цієї холодної і підлої кокетки. А далі вже – хто на що був здатен. І оскільки чоловіки з комплексом жертви здатні або на велике глупство, або на незлецький подвиг, то Луїза Саломе увійшла в історію як фатальна жінка, котра надихала і знищувала.

Луїза Андреас-Саломе – дочка генерала Густава фон Саломе. Навіть не дочка, а пізній дарунок долі. Густаву було вже 54 роки, коли після всіх синів дружина (молодша від нього всього на 15 років) народила Льолю, йшов 1861 рік. Сказати, що Луїзу балували, — надто неточно. Батько сприймав її від народження як рівну. У домівці, з вікна якої було видно Зимовий палац, весь час бували гості, які вміли веселитися. У кабінеті батька велися серйозні розмови з дочкою на теми мистецтва, філософії і просто життя. Сюди заборонялося входити навіть мамі. А за дверима чекали вірні захисники і «слуги» – брати, готові виконати всі бажання. І вся ця ідилія зникла, коли Льолі виповнилося 17. Густав фон Саломе помер. Шукаючи втіхи в церквах, дівчина знайомиться голландським пастором Гійо – відомим проповідником-філософом. І знову – довгі розмови. Цього разу – більш впливові, бо і співрозмовник начитаніший, і дівчинка вже виросла.

Їх називали «диявольською трійцею»: Лу Саломе, Пауль Ре, Фрідріх Ніцше.

До речі, виросла досить симпатичною. Настільки, що Гійо наважується попросити руки дочки у вдови Саломе. Йому мало просто розмов. Він готовий розірвати шлюб, залишити дружину й двох дітей, щоб бути разом із Лу (саме Гійо, який так і не навчився вимовляти «Льоля», придумав це ім’я, яке зафіксували сторінки історії). Але на пастора чекало здивування. Його Лу, яка (був упевнений в цьому!) кохала його, заміж виходити навідріз відмовилася. Для Гійо це було шоком. Він не міг помилитися. Всі ці розмови, екзальтовані погляди… Якось Лу навіть знепритомніла на колінах у пастора. Що вона там робила, історія замовчує. Мабуть, філософські істини кожним сприймаються надто індивідуально. Правда була одна – Луїза не уявляла себе в ролі дружини. Подруги, сестри, колеги – будь ласка. Але фізичні стосунки Лу лякали.

Вже тоді Саломе визначила для себе, що інтелектуальне спілкування й фізичне кохання треба розмежовувати. Що й робила. Досить радикально. Чоловіки прагнули її присутності. Для них було честю увійти в коло тих, з ким любить розмовляти Лу Саломе. Але далі спілкування справа не заходило. Тоді й з’явилися образливі епітети, на кшталт «безстатевої Месаліни». Неможливість завоювати цю жінку повністю призвела не одного чоловіка до відчаю, — кажуть, навіть до смерті. Принаймні, смерті Віктора Тауска і Пауля Ре кидають якраз на ваги її гріхів. Навіть її чоловік, який сам прирік себе, погодившись на шлюб без інтиму, намагався одного разу покінчити із життям на очах дружини з допомогою маленького ножика. Щоправда, лише раз упродовж 40 років спільного життя.

Фрідріх Ніцше

Зрештою, життя Луїзи Саломе просто не могло проходити без скандалів. Її маленькі «інтелектуальні гареми» – два чоловіки під одним дахом, весь час призводили до ревнощів із чийогось боку. А коли все було тихо й спокійно, тоді Лу сідала писати листи. Подейкують, що саме таке листування вартувало Ніцше (якому теж вдалося пожити в «гаремі») нервів, здоров’я і ще чогось там. Словом, жив би довше, якби не зустрів цю «біляву легковажну істоту». «Лу – це втілення абсолютного зла», – писав він.

Хоча нарікати Ніцше міг лише на себе. Лу не приховувала своїх планів, та й сестра філософа попереджала, що добром роман не закінчиться. Результатом став Заратустра, а також переконання, що коли йдеш до жінки, треба брати із собою нагайку. Добре, що така геніальна думка прийшла Ніцше в голову, коли стосунки вже було розірвано. Хтозна, скільки б він прожив, втілюючи свої геніальні ідеї в життя. Лу згадувала, як колись, у дитинстві, розсердившись на брата, кинула в нього горнятком із гарячим молоком. Правда, вилила молоко на себе. Але ж у дорослому віці могла й не промахнутися!

Її називали ходячою філософією Ніцше. Його друзі й сестра стверджували, що вона зв’язує йому руки його ж судженнями. Втім, нарікати на це мали право всі її чоловіки.

Райнер Марія Рільке

Насправді, Лу не зв’язувала нікому й ніколи руки, а просто була своєрідним дзеркалом. Свічадом, яке відображувало всіх цих дорослих хлопчиків з оголеними серцем і нервами у всій красі і ницості. Вона не віддавала нічого свого, просто віддзеркалювала хороше й не дуже, що дарувалося їй. Відбивала в трикратному розмірі. Не кожному під силу побачити себе… оголеним. Зате вони творили. І називали її музою. Якось навіть дивно, адже вона не була музою. П.Б’єр писав: «У неї був дар повністю занурюватися в чоловіка, якого вона любила. Ця надзвичайна зосередженість розпалювала в її партнерові якийсь духовний вогонь. У моєму довгому житті я ніколи не бачив нікого, хто розумів би мене так швидко, так добре і повно, як Лу. Все це доповнювалося вражаючою щирістю її експресії… Вона могла бути поглинена своїм партнером інтелектуально, але в цьому не було людської самовіддачі. Вона, безумовно, не була за природою своєю ні холодною, ні фригідною, проте вона не могла повністю віддати себе навіть у найпристрасніших обіймах. Можливо, в цьому і була трагедія її життя. Вона шукала шляхів звільнення від своєї ж сильної особи, але марно. У найглибшому сенсі цих слів, Лу була жінкою, що не відбулася».

У своїх записах Саломе згадувала, що вона не любила ніколи балів, але обожнювала бальні туфлі без підборів, у яких можна було легко, танцюючи, ходити. Ця хода й збереглася на все життя. І навіть переросла в стиль життя. Легко, танцюючи, йти життям, притягуючи погляди й нічого не беручи взамін. Так, власне, нікого. Хоча й нарікали чоловіки, що вони потратили багато часу, щоб віддати свої знання їй (освіта у Лу була «доморощеною»). Але ж кожен, хто хоч раз у житті знаходив Учня (саме так, з великої літери), підтвердить, що вчителеві ці уроки потрібні значно більше. Знання, якщо їх не віддавати «співзвучним» людям, із часом перетворюються на купу гобсеківського золота. Мабуть, єдиним, хто зрозумів це, був Фройд. Та й то лише тому, що вже був у тому віці, коли гріх не розуміти. А решта – звинувачували й ганили. Казка про бідолашного Рільке, якого звабила «холодна стерва», значно старша за нього, ще довго буде гріти серця спраглих читачів. Хоч саме Лу дала змогу Рільке побачити силу його таланту. Та й сам він добивався цього «зваблення», якщо вже бути точним.

Лу Саломе

А може, справа ще й у тому, що Лу Саломе не з усіма була «холодним стервом». Так, вона «дозволила до себе торкнутися» після 30-ти. І в 50 здобула славу розкішної коханки. Навіть свою славнозвісну «Еротику» написала. Та й її пацієнти не вважали її стервом. Швидше – навпаки. Адже приймала навіть тих, кому нічим було заплатити за лікування. Для неї основним було не багатство, а те, що відчувають люди. «Я знаю цей тихий успіх у мені самій, – успіх, який я відношу до розряду радощів, що зігрівають, адже я сама – старий холодний звір, прив’язаний до небагатьох, тому я вдячна, що всередині психоаналізу можливе тепло», – казала Саломе.

Вічна молодша сестра, старий холодний звір і фатальна жінка. Відблиски сумнівної слави, що затінили десятки років кропіткої праці. Роботи Лу названо посередніми, її студії – примхою, її саму… Мабуть, для того, щоб світ людей сприймав тебе серйозно, народжуватися красивою жінкою не варто.

Лариса Ніцой. Невигадані історії про звіряток-друзяток. – Київ: Казка, 2008

От тільки не треба про моркву. Зайчик мріє про велосипед. Точніше, мріяв, він уже має двоколісного друга, отриманого за… Але, давайте, спочатку.

У видавництві «Казка» вийшла друком книжка Лариси Ніцой «Невигадані історії про звіряток-друзяток». Велика така книжка. Навіть під подушку не заховаєш. Видавництво не поскупилося ні на оформлення, ні на папір. Я б собі таку не придбала.

Але то собі, бо важко тягати. Дитині б купила, бо знаю, що дошкільнятам і учням молодших класів усе одно, що пишуть критики та інші рецензенти, їм головне – обкладинка й малюнки. Батькам же важить, щоб сучасний письменник «переплюнув» Носова, Родарі, Керолла та інших, знаних і цінованих нами з часів чорнильних ручок і зошитів у косу лінійку. Якщо планка, поставлена батьками, не взята, то книжку просто «не пускають» до дітей. А оскільки книжка Лариси Ніцой ніяким іншим чином, окрім як від вас, потрапити до малих читачів не може, то спробую переконати, трохи «впавши в дитинство». Дитинство – яким воно є сьогодні, а не своє, бо «часи змінюються».

Про обкладинку вже сказано. Тепер про малюнки. Малювала Олена Роща. Художниця, знана нам ще з видавництва ім. Олени Теліги. О.Роща – ілюстратор-традиціоналіст, але в «Невигаданих історіях…» довелося використати й комп’ютерну графіку. Чесно скажу, теж не дуже люблю казкових героїв від «вінта», але що вдієш — саме на таких виховується нове покоління дітей. Згадайте, ледь не всі нові мультфільми базуються тепер на таких героях. І діти не просто дивляться, а навіть оцінюють кожну шерстинку мальованої звірини. Отож маємо тут героїв-звіряток із майже людськими мордочками (вибачте, обличчями), у яких дітлахи зможуть впізнавати себе. Лисичка в сукенці та капелюшку «шифонової панянки», білочка в бандані з кумедними косичками, вовчик із мужнім профілем та анфасом футболіста і т.д. Тобто звірятка олюднені й віку приблизно такого ж, як і ваші дітлахи (але, мабуть, за звірячим рахунком).

Тепер зміст. Без нього ви таки книжку не пропустите. Хоч і казав один мій знайомий, що головне картинки, а букви ніхто не читає. Самі «Історії» відповідають малюнкам. Також «олюднені» й сучасні. Звірятка живуть, граються, захоплюються так само, як би це робили дітлахи. Сучасні дітлахи. Їхня мова навіть трішки «сленгова». То тут, то там з’являються словечка на кшталт «класно» і т.п. Я не знаю, чи мріяла письменниця про те, що її будуть читати прапраправнуки. Мабуть, ні, бо не уніфікувала мову до такої, що «на всі часи». То й добре. Книжки сьогодні пишуться, щоб їх сьогодні й читали. Смішно зараз писати «у стіл», а потім чекати, доки тебе через століття-друге оцінять. Ось і маємо книжечку невигаданих історій (можете навіть не сумніватися!), які щодня переживають дітки. Скажете, що не нове? Згода. Була «Школа звірів». І ще багато чого було. А чарівна паличка нова? А магічні здібності нові? Отож. Я навіть заспокою: у Лариси Ніцой герої до школи не ходять. Вони, мабуть, на канікулах. Та й пригоди їхні не такі масштабні. Авторка береже читачів. У кожному розділі вона розповідає якусь історію, але між рядками ховає повчання (чи то пак – мораль) і застереження про те, чого робити не варто.

Ось у першому розділі (про зайчика Вухасика) друзяки відправляються купатися. Відправляються на велосипедах. Щоправда, не у всіх є велосипеди. Зайчикові батьки не можуть придбати таку дорогу розвагу. А от баранчикові Бені купили. Новенький. А він не захотів нікого підвозити, навіть відпускати велосипеда не захотів, коли йшов купатися, тому ледь не втонув. І якраз черепашка Пашка, якого Беня перед тим образив, рішуче відмовившись підвезти, кидається рятувати баранчика-скупердягу. Але ледь сам не тоне. І лише зайчикові вдається врятувати обох друзів. Після такої пригоди батьки зайчика взагалі вирішують, що велосипед – це дуже небезпечно, тому син обійдеться (знайома ситуація?). Але голова лісу сам дарує Вухасикові найкращого велосипеда.

Вухасик – друг для всіх звіряток. Він допомагає вовчикові розібратися з його закоханням у лисичку Хитричку. Щоправда, невдало, бо Вовусик нагрубіянивши Хитринці й давши стусана зайчикові, втікає. І тут знову цікавий момент, коли батьки Вовусика заходять, делікатно постукавши (!) до кімнати сина, а потім мама залишає вовчика з батьком наодинці для чоловічої розмови, під час якої звірятко дізнається, що всі чоловіки роблять помилки, але лише справжні визнають їх і виправляють.

Із «Невигаданих історій» дітки, особливо дівчатка, дізнаються, що не всі святі і хороші. Що в нашому суспільстві і серед найменших є ті, хто вже інфікований пихою, заздрістю і бажанням бути вищим від інших. Вовчишка Маришка якраз такий образ. Вона з багатої родини, тому дружить лише з «аристократами», та й то лише з тими, які можуть її возвеличити в очах лісових мешканців. Вовчишка, прийнявши лисичку за принцесу, копіює її стиль одягу, манеру розмовляти, а водночас намагається пересварити Хитричку з усіма, щоб одноосібно «володіти» дружбою «принцеси». Маришка плете інтриги, щоб розлучити Хитричку і Вовусика, а ще ненавидить білочку Мілочку, бо та з впливовішої родини, але веде себе «як босота».

Дружба лисички й білочки – це ще одна дуже світла лінія книжки. Вона така ж міцна, як і дружба вовчика та зайчика, але відмінна. Дівчатка-звірятка не захищені від інших. Вони легко «ведуться» на інтриги Маришки, ображаються, не розмовляють, ревнують. Але попри те все вони делікатніші й готові допомогти одна одній завжди. Білочка Мілочка – тип «свого хлопця», Хитричка – втілення жіночності. Авторка вказує на всі хороші й не дуже риси в обох типах, але все одно змальовує дівчаток настільки привабливо, що юним читачкам буде важко вибрати, на кого рівнятися.

Окрім дружби, першого кохання, кокетства й формування характеру, маємо в книзі ще одну річ – взаємини двох дітей в одній сім’ї. Для батьків тут знайдеться цінна підказка, як підготувати первістка до появи братика або сестрички так, щоб діти не лише любили одне одного, а й берегли себе, братика чи сестричку й нерви батьків. Найменшенькі, прочитавши історію Мілочки й малого Рудасика, зрозуміють, що старші їх люблять, але не треба створювати проблеми для сестри чи брата, адже вона/він не доглядачі малюків, а діти, які так само хочуть гратися й веселитися.

Ще ви відсвяткуєте разом із дітлахами День лісової Самостійності – день, коли звірі підписали угоду, після якої ніхто нікого не їсть, хіба що браконьєрів іноді в суп кинуть (жартую, в книжці такого нема). А також будете гасити пожежу, перемагати футболістів із сусіднього лісу, стрибати з парашутом, робити прикраси з бісеру, красти мед, їсти мед, триматися за живіт і скиглити, бо переїли краденого меду.

І, якщо ви все-таки полюбите звіряток-друзяток, то будете чекати продовження їхніх пригод. Бо, по-моєму, з цього могла би бути непогана серія чи мультсеріал. Але то вже інша розмова.

Далеко-далеко, в австралійському місті Меріборо колись жила маленька дівчинка Гелен Ліндон Гофф, яка любила вигадувати казки. Потім ці казки розповідалися молодшим сестрам, а вже з їхньою допомогою перетворювалися в домашні, а згодом і шкільні спектаклі. Якось же треба було прикрашати реальний світ, якщо він такий непривабливий. Батько – управитель банку – страждає епілепсією і від цього чи з якихось інших причин випиває. Мати намагається вдати, що вдома все гаразд. Але гаразд не було й не передбачалося. Батько помер, коли Гелен було сім років. Припинилися п’яні скандали, але й дохід сім’ї став мізерним. Мати з дочками переїжджають до Уельсу. Гелен не вистачає Австралії з її гарматними щоранковими залпами, цукровими плантаціями, вітром, дитинством. І вона вирішує втекти. Ні, не стати волоцюжкою, бо вона ж таки вихована дівчинка. Втекти у вигаданий світ. У казку. Хто сказав, що це гірше, аніж справжнє життя? Потім її відправлять до тітки в Сідней – для навчання в середній школі. Але то вже була не та Австралія. Цієї країни вона соромилася. Соромилася того, що тут народилася. Коли до неї прийдуть визнання і гроші, вона нічого й нікому не скаже про дитинство і юність. Лише імена батьків. Вам треба більше? Читайте книжки, бо я вже не знаю, де правда. Та й до того не скаже, бо що зміниться, якщо нарікати? Вона більше не хоче бути дівчинкою Гелен Гофф. Вона – пілігрим. За плечима – подорожі Австралією і Новою Зеландією. Вона може розповідати про це. Вона – фея-казкарка. Актриса. Танцюристка. Легка і невагома Памела Ліндон Треверс, яка грає винятково шекспірівських героїнь на сценах дешевих театрів Англії. Ах, світ не визнає її гри? Мабуть, для консервативної Англії вона, Памела, надто красива, надто талановита. Доводиться працювати секретарем, а це зовсім нецікаво. Краще тоді податися до Ірландії, адже в ній значна частина батьківської ірландської крові. Але про це – теж нікому. Кому цікаво слухати про якесь там коріння? Може, новому знайомому – Джорджеві Вільяму Расселлу, від творів якого Памела в захваті? Та ні, йому цікавіше розповідати, навчати. От якби не писала так, як він казав, то й не надрукував би її поем у своєму журналі «The Irish Statesman». Ну, і якби не стала його коханкою… А ще в Расселла цікаві друзі. От хоча б Вільям Батлер Єйтс, який подобається їй більше, ніж Расселл, і так захопливо розповідає про міфологію.

Памела Треверс на сцені одного з лондонських театрів. Листівка з сайту www.wikipedia.org

Навіщо ж тут її біографія, якщо можна просто слухати, а якщо й відповідати, то про міфічних персонажів? Та й чому міфічних, адже Вільям ще й окультист (Єйтс очолював Орден Золотої Зорі) і стверджує, що більшість істот аж ніяк не вигадані, якщо в них вірити. Головне – віра і творчість. Усе інше другорядне. Ну, може, ще слава. А чому б і ні? Якщо створити істоту, в яку повірять усі, то це й буде славою.

Так у 1934 році народилася Мері Поппінс. Памела Ліндон Треверс підписала свою першу книгу П.Л.Треверс. Справжній творець не має статі. «Неважливо, хто написав книгу, – казала вона, – чоловік, жінка чи кенгуру?» Слава прийшла, ні, навалилася, одразу. Критики розсипалися компліментами й оваціями. Зворушені матусі писали, що коли вони читають діткам цю книгу, чоловіки навшпиньки підходять до дитячих кімнат, щоб підслухати. П.Л.Треверс була задоволена, бо від початку планувала аж ніяк не дитячу книжку. Мері Поппінс була її ідеєю, метою, «історією душі». Сама письменниця, коли її просили написати біографію, відповіла, що це буде ще одна історія Мері. Журналісти їй мстили за надмірну таємничість. Щоправда, без особливої злості. Вигадували, що вона народилася в пустелі, вміє розмовляти з дельфінами тощо. Інформаційний голод читача треба було чимось вгамувати, адже постать Треверс викликала неабияке зацікавлення. Ще більша цікавість розігралася, коли через двадцять років на студії Діснея зняли фільм про Мері Поппінс, який одразу ж був представлений на Оскар в 13 номінаціях, хоча отримав лише 5 нагород (Треверс два десятиліття не давала згоди на екранізацію книги). Щоправда, фільм письменниці не сподобався. Критикувала вона й музику, і погляди Роберта Стівенсона, який зняв картину, і гру Джулії Ендрюс, яка «була надто милою». А над тим, що в СРСР переклали її книжку, взагалі довго потішалася.

Казала, що навіть не знає, чи переклад точний. Але заспокоює себе тим, що їй пообіцяли не вкладати в уста няні пропагандистських промов. А от малюнками обурювалася. Треверс не подобалося, що «радянська» Мері надто худа. Зрештою, із художницею Мері Шеппард (яка і створила візуальний образ няньки Поппінс), авторка теж довго сперечалася. В її уяві Мері Поппінс мала бути схожа на фарфорову статуетку – ніжну, вразливу, тендітну.

Постер до фільму «Мері Поппінс»

Художниця ж бачила героїню досить «земною». Ось так в суперечках і була створена «справжня» Мері Поппінс, а «всі інші» сприймалися болісно і навіть агресивно, тому й не дивно, що Ендрюс Памелі не догодила. Хоча фільм нарешті приніс письменниці фінансову незалежність, яка, щоправда, через великі податки, в 70-х роках трохи похитнулася.

Але тоді, у 1934 р. гроші її ще не хвилюють. Вона – загальна улюблениця, та й не так багато їй треба. Хіба що утриматися на цьому феєрверку успіху. Славу мало розпалити, її треба підтримувати. Тому відразу ж після першої книги П.Л.Треверс написала ще дві. А тоді вирішила, що цього досить і пора зайнятися тим, що їй на той час подобалося більше, – написанням літературознавчих статей, вивченням праць Блаватської, дослідженням світових релігій. Але діти засипали письменницю обуреними листами, вимагаючи продовження. Нянька Мері не мала права зникати. І Памела Треверс знову й знову поверталася до створення нових історій. Вона не могла відмовити дітям. Вважала, що діти єдині, хто живе в «правильному» світі. Своїх дітей у письменниці не було. Постійні подорожі, кропітка робота над собою і книгами не залишали часу на особисте життя. А, може, то був свідомий вибір? Десь аж на четвертому десятку життя вона усиновила хлопчика – так само не афішуючи цього, як і все, що робила не для літератури й науки (історія з усиновленням, яке почасти базувалося на астрологічному віщуванні, взагалі доволі туманна. Дехто з біографів каже, що прийомний син Памели Треверс був із пари близнят – онуків її знайомого і так і не зміг пробачити їй того, що розлучила з братом. Біографи теж звинувачують її в лесбійських нахилах, мабуть, тому, що це модно. Навіть мають вагомі докази – щедрі дарунки Памелі від деяких жінок і рожевий колір дверей її будинку). Не афішувала й того, що була ученицею містика Гурджієва. Щоправда, залишила огляд «Подорож Москвою» – побувала таки в СРСР, не зважаючи на свою нелюбов до цієї країни, причому побувала в сумнозвісні 30-ті. І вже зовсім не афішувала своєї роботи в британській розвідці. Тобто – була зразковим шпигуном. Можливо, до Радянського Союзу теж подалася не просто на краєвиди подивитися.

Памела Ліндон Треверс

Окрім подорожей і занять літературою Треверс встигала ще й викладати в коледжах, була почесним доктором в Пітсбурзі, а в 1977 році отримала звання Офіцера Ордена Британської Імперії. І всі свої зарібки витрачала на книжки. Жартувала, що коли їй не буде де жити, то зможе побудувати собі пристойну домівку із книжок. І, мабуть, змогла би, адже це простіше, аніж завоювати любов стількох людей. Хоча ні. Любов читачів Памела Ліндон Треверс завоювала не для себе, а для своєї героїні. І слава теж дісталася Мері Поппінс. Завдяки старанням письменниці приховати своє особисте життя, преса перестала нею цікавитися. Няньку і її творця з’єднали в одне ціле – Мері Поппінс. П.Л.Треверс, втомившись писати про няньку Мері, перестала існувати для журналістської братії.

А наприкінці 1995 року туринська газета «Ла Стампа» надрукувала велику статтю про те, що один із найпопулярніших персонажів дитячої літератури Мері Поппінс – диявол, а якщо й не зовсім диявол, то чорномагічка точно. І так серйозно все це описувалося, що залишається лише сподіватися, що «мама» Мері тоді ще була живою і встигла посміятися. Сподіватися, бо коли насправді померла Памела Ліндон Треверс – 1995-го року чи 1996-го – чомусь не відомо. Як і ніхто не знає, коли вона народилася – 1899 -го чи 1906-го. Дивно, що преса, яка слідкувала за кожним кроком Мері Поппінс, абсолютно не відреагувала на те, що письменниця, яка створила Мері, померла. Прихильники Треверс кажуть, що все це тому, що справжні казкарі не помирають, а просто йдуть. Може, воно й так. Приходять таємно і так само зникають. Під загадковою парасолькою. Залишивши діткам казкові сни і сподіванку на повернення.

Людину творить виклик.

Несамовитий танок протилежностей – сила, що ламає, або народжує, пригнічує, або штовхає на подвиги, дає можливість вибору або позбавляє його. Хто ти, якщо падаєш і не піднімаєшся? Хто ти, якщо не вмієш любити й ненавидіти?

Життя Людини-легенди, яка опинилася на межі і зберегла віру й любов – це коло за колом пройдений шлях, повний викликів і незбагненностей, шлях творення себе… це – «СТУСОВЕ КОЛО». Такі слова було видруковано на запрошенні на літературно-музичний проект «СТУСОВЕ КОЛО» (відбувався в середу 19 листопада, о 19.00 у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка).

Скажу чесно, йти не дуже хотілося. Василь Стус для мене один із тих поетів, яких треба читати наодинці. Будь-який хибний крок, звук на сцені, коли слухаєш, дивишся (це ж можна?) таку поезію, не просто обурює. Ранить. Але щось (може, надія на Сергія Проскурню – режисера дійства, сестер Тельнюк, творчість яких люблю, Дмитра Стуса, який, на мою думку, просто не може нічого зіпсувати) штовхнуло ризикнути.

Дмитро Стус та Роман Семисал у ролі Василя Стуса. Фото з сайту www.intv-inter.net

Були моменти, коли жалкувла з приводу свого рішення. До речі, моменти почалися майже одразу. Деренкотливі «стільнички» деяких глядачів, їхнє бажання побалакати між собою (таке враження, що люди шукали причини й місця зустрітися та почесати язики, і знайшли його в театрі), перманентні входи-виходи тих, хто зустрічав тих, хто заблукав. Тобто – «суєта суєт». Таки шкода, що в театрах нема «фейс-контролю». У мене є. Тому залишаю їх і повертаюся до дійства.

Ідеї проекту «Стусове коло» уже 10 років. І лише в цьому році вдалося його «вивести в люди». Можливо, тому, що цей рік Президентом оголошено роком Василя Стуса, з нагоди 70-річчя з дня народження. Але оголошення оголошенням (їх у нас багато, а роботи мало), та якби не реальна допомога, підтримка влади та ентузіазм і віра учасників «Стусового кола», нічого б не було. Що ж таке «Стусове коло»? Учасники кажуть, що це рок-вистава. Справді, розрахований проект на молодь, хоча в залі сиділи старші люди, які мовчки плакали, сприймаючи дійство на сцені. Це не одне коло, а цілих п’ять. Як сказав Дмитро Стус на початку: «Ця робота про те, що у своїх листах і розмовах батько говорив, що навіть коли ми падаємо, треба завжди знаходити в собі сили і мужність підвестися. І тільки людина, яка звелася, – справді людина. Ця робота, врешті решт, про п’ять кіл випаленої землі, які мусиш здолати, аби витворений тобою світ вабив і після смерті».

Сестри Тельнюк. Фото з сайту www.intv-inter.net

Кола дитинства, самотності, любові, смерті й творчості (якщо правильно їх запам’ятала). Вистава, яку вже побачили у У вересні за підтримки Міністерства культури й туризму в п’яти містах Східної України — Луганську, Донецьку, Слов’янську, Маріуполі та Горлівці. Всі п’ять вистав були безкоштовними. Всі – частково імпровізованими, залежно від глядачів. Із певних причин не відбувся запланований показ у Дніпропетровську та Харкові. У Донецьку вистава зібрала найбільше глядачів. Їх навіть не пропускали з огляду на пожежну безпеку. У Києві все було скромніше. Хоча вже за кілька днів було відомо, що вільних місць в залі немає, але на початку вистави вони були… Мабуть, люди не змогли прийти. Що ж, столиця – заклопотане місто, хоча невже більш заклопотане, аніж Донецьк (і менш сприятливе до мистецтва?)?

Починалося «Стусове коло» й завершувалося піснею у виконанні сестер Тельнюк «Розпросторся, душе моя…». Не знаю, як для кого, але для мене це було сильнішим, аніж гімн. Це – ніби відкриття й замикання основного кола – життя (причому – життя не лише Стуса, а взагалі життя). Ніби молитва. Без пафосу. «Як то сниться мені земля, / на якій лиш ночую, / як мені небеса болять, /коли їх я не чую».

Роман Семисал у ролі Василя Стуса. Фото з сайту www.intv-inter.net

Що ж, можете сказати ви, дует сестер Тельнюк і їхня творчість відома всім. Тобто – безпрограшний варіант успіху. Але якби були лише пісні, то був би вже тільки концерт дуету та джазових музикантів Олега Путятіна, Івана Небесного, Миколи Томасишина та Романа Суржі. І навіть з читанням віршів, то би був лише вечір а-ля культурний захід у шкільній бібліотеці, хай навіть із доброю музикою. Тому для рок-вистави треба більше. Навіть не щирості Дмитра Стуса у спогадах про батька, не екрану із старими світлинами позаду дійства. Не знаю, що воно таке це «більше», але Сергію Проскурні й решті учасників вдалося це щось знайти й утримати. Утримати на такій невловимій і хисткій межі, що крок вліво – крок вправо і було б не те. Було б фальшиво, а не вражаюче. Було б не те, після чого люди аплодують стоячи і не прагнуть втекти одразу після першої хвилі овацій (окремі індивідууми до уваги не беруться).

Мене після всього багато хто запитував: «Як тобі вистава?» Не могла відповісти на це запитання тоді. Не думаю, що відповіла тепер – тут. Такі речі не оцінюються. От якби запитали, як мені актор Театру російської драми Роман Семисал, точніше – його гра, мабуть, сказала би, що не зовсім сподобалося. Ні, все добре, але це – не Василь Стус. Попри добре знання теми, чогось не вистачало. Не витягував. Та то моє суб’єктивне враження.

Ну, і на останок: вдячна чиновникам, що не рвалися говорити «переднє слово». Знаю, що більшості воно болить та шкрябає у горлі, якщо не вимовлене перед авдиторією. Тому й дякую, що зрозуміли, чий і для кого був той вечір.

Богдан Жолдак. Капосні капці. — Київ: Грані-Т, 2008

Леся Воронина. Прибулець з Країни нямликів. - Київ: Грані-Т, 2007

ван Андрусяк. Стефа та її чаклунка. — Київ: Грані-Т, 2007

Якщо ж вам хочеться поєднати минуле й сучасність, тоді купуйте «Капосні капці» Богдана Жолдака і думайте про Івана Франка та капці Абу-Касима. Колоритна така книжка, з ілюстраціями в «східних традиціях» та цілою купою емоцій. Це кіноказка. І кіноказка не для найменших. Спершу прочитайте її самі і підготуйтеся до ймовірних запитань дитини, а їх буде достатньо, як і під час прочитання кожного твору, дія якого відбувається в сиву давнину. Вашу участь полегшить мова, якою змайстровані (саме так!) «Капосні капці». Ну і, нарешті, в пам’яті вашого дитяти залишаться яскраві слайди історії капців і ліричний настрій від тієї ж таки історії. А ще – низка дуже добрих пісень.

А ось книжку Івана Андрусяка «Стефа і її чакалка» читайте паралельно з дитиною. Дитя зрозуміє своє, а ви своє. Схоже, автор так і писав – і для себе, і для своєї доньки, щоб обом весело було. От лише кілька цитат із книги: «Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами. (…) Бабаїха так само жила в пам’ятнику – але у величезній потворній тьоті з мечем над схилами Дніпра (розраховано лише на київських дітлахів? — Авт.); «Запарки у тата були щотижня. Їх вигадували політики.

Леся Воронина. Нямлик і балакуча квіточка. — Київ: Грані-Т, 2008

Ось так коротко – про серію. Якою буде її доля, скоро побачимо. Шкода, якщо припиниться, бо книжки дійсно дуже добротні і якісні. До цього додам лише, що писати українським авторам для дітей про сучасність і реальність буде нелегко. Занадто різні ми й наші діти. Тому треба бути дуже обережним і делікатним (поки що у жінок-письменниць це виходить краще, по-моєму). Вигаданий світ куди простіший.

Професор Ягеллонського унiверситету повертався додому після лекцій. Як завжди – не сам. Студенти щодня ледь не боролися за те, щоб провести улюбленого викладача української літератури, бо дорогою можна було поговорити на теми, не призначені для «вухатих» стін авдиторій. Крім того, розмова велася українською, адже Лепкий був змушений читати лекції для студентів співвітчизників польською. А поговорити було про що, адже з України в той горезвісний 1932 рік надходили аж ніяк не втішні вісті. От і зараз поруч із професором ішов один із його кращих студентів – Микола Климишин. Розмовляли, як завжди, про літературу, про історію. «А чого це Вас так довго не було на моїх викладах?» – раптом поцікавився Богдан Сильвестрович. Микола знітився. Сказати правду, хай навіть і улюбленому викладачеві, було дуже вже небезпечно. Але довіра виявилася сильнішою і по хвилі Климишин розповів про свою діяльність в ОУН і про те, що мусить часто перевозити нелегальну літературу. Лепкий усміхнувся і… похвалив хлопця. А потім розказав, як сам перевозив замолоду заборонені книжки із Західної України в Східну разом із батьком.

Мине 13 років, і Микола віддячить родині Лепких за щирість. Саме йому син Богдана Лепкого Ростислав довірить ключі від помешкання і, ризикуючи життям своїм і побратимів-оунівців, Климишин вивезе з радянської території найцінніші речі Лепких, серед яких – картини, родинний архів і посмертна маска Богдана Сильвестровича. Все це було доставлено підводою до Мюнхена. На жаль, багато речей не вдалося врятувати, в тому числі і дуже велику бібліотеку. Згодом Микола Климишин захистив дисертацію за творчістю Лепкого.

Заслужити таку повагу і вдячність учнів – успіх. Але в Богдана Лепкого було в житті чимало успіхів. Як і поразок. Правда, всі вони не були гучними і скандальними. Може, це одна із причин звинувачення в «кволості», адже поет без надриву в українській літературі досить часто вважається поганим поетом. А в житті Лепкого був лише один скандал, про який біографи цнотливо замовчують. У студентські роки довелося Богданові добровільно-примусово бути присутнім на офіційному святкуванні чогось там, організованому стриєм – коломийським катехитом Миколою Лепким.

Олександра Лепка. Фото з сайту www.iuf.npu.edu.ua

Отож Богдан приїхав, примостився на стільці й почав нудьгувати. Аж тут зайшли дівчата в народному одязі з пригощенням на тацях. На одну з них Лепкий задивився так, що аж упав зі стільця, чим розвеселив всіх присутніх в залі. То було кохання з першого погляду, хай би як пафосно це звучало. І кохання взаємне. Проблема була лише в одному – дівчина виявилася двоюрідною сестрою Лепкого. Більше двох років тривала боротьба Богдана й Олександри з ріднею. Закохані сто разів розлучалися і стільки ж сходилися. Лепкий писав сумну любовну лірику і відсилав її Олександрі. Багато з тих поезій дуже перегукуються з Франковим «Зів’ялим листям». Але трапляються серед тієї лірики й досить гарні зразки.

Не прошу любові ані ласки,
Бо любові випрохать не мож —
Будь мені як королева з казки,
Що заснула серед срібних рож.
Будь мені як тая біла дама,
Що по замку в тиху північ йде,
Будь мені неначе скарб Сезама —
Ключ пропав… Ніхто не віднайде.

Нарешті рідні не витримали й відіслали прохання в Рим до Папи, щоби той дав дозвіл на вінчання. Папа не заперечував. Брат і сестра повінчалися. Чи пожалкували вони бодай раз щодо такого кроку, не знає ніхто. Лепкий обожнював свою Лєнду (так називали Олександру Лепкі) все життя. Вона його теж. Але троє їхніх дітей росли хворобливими. Внуків у Богдана і Лєнди немає.

Богдан Лепкий і Василь Стефаник. Фото поч. 1890-х

Зате історія власного кохання змусила Лепкого взятися за пенталогію «Мазепа». Сім книг, в яких політичні погляди Мазепи (самого Лепкого?) та історичні події тьмяніють на тлі історії кохання гетьмана та його хрещениці Мотрі Кочубеївни. Така от данина коханій і Вітчизні.

Водночас «Мазепу» Лепкого сприймають по-різному. Багато хто вважає це графоманською писаниною. Є частина пошановувачів, які стверджують, що твір – геніальний. І ті, й інші перегинають палицю. Лепкий не був генієм, та й не претендував на це. Сам себе називав орачем. Казав, що українці мусять збудувати «високу гать», щоб захистити свою країну і культуру, а він, доки зможе, буде ставити «свою пайку на гать». Так і робив. Ці сім книг – частина пайки. Копітка праця. Без особливих претензій. Популяризація культу Мазепи через досить «легку» белетристику. Саме такі книги найлегше «проходять» в народ, найкраще сприймаються. Історичне підґрунтя роману складають лише праці Грушевського. Ніяких претензій на шедевр і безсмертя. Лише «пайка на гать».

Богдан Лепкий. Вибрані твори. – Київ: Смолоскип, 2007

До речі, гетьман Скоропадський уважно слідкував за написанням роману і був дуже зацікавлений у виданні «Мазепи» широким тиражем. Якби «все сталося, як гадалося», українці б читали Лепкого так, як тепер росіяни читають романи про спецназівців ув Ічкерії. Тобто – роман планувався як каталізатор національної свідомості й, одночасно, як виховна книга. Мазепа в розмові з Войнаровським озвучує слова самого Лепкого, які той часто повторював в колі друзів: «А я бачиш, Андрію, хочу виховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може.

Ще одним успіхом Богдана Лепкого є дві його поезії: «Журавлі» і «У світ за очі». Переписані від руки, ці тексти перевозилися українськими емігрантами, як молитовник. Це ті вірші, про авторів яких кажуть, що якби вони написали лише це, то вже б відбулися. А написано Лепким дуже багато. Літературні дослідження, збірки оповідань, поеми, переклади і навіть п’єса. До речі, переклад «Слова о полку Ігоревім» польською високо оцінив навіть Іван Франко, який у ті часи вже не надто щедрим був на похвали.

Цікаво, що особливо «працьовитим» Лепкий став після смерті батька, коли потрібно було допомагати матері піднімати чотирьох молодших дітей (а в Богдана уже й свої були на той час). Можливо, в цьому й полягає секрет великої кількості текстів, більшість яких сувора критика звинувачує в сумнівній якості. Адже з одного боку була необхідність заробити гроші, а з іншого – все те ж прагнення принести «пайку на гать». Для Лепкого, вихованого в родині націоналістів, патріотизм не був просто красивим словом (до речі, про це виховання він дуже добре розповідає у «Казці мойого життя»). Бажання допомогти всім співвітчизникам і підтримати культуру іноді навіть шкодило сімейству Лепких. Так у Кракові, в їхній квартирі весь час жив хтось із митців, у яких не було грошей на житло й т.д. Ті, хто не жив там, знали, що можуть прийти, щоб поїсти.

Могила Богдана Лепкого на Раковецькому цвинтарі в Кракові. Фото з сайту www.wikipedia.org

Про щедру душу Лепкого знали всі. Найгірше доводилося Лєнді, бо, як порядна хазяйка, вона мусила всіх пригостити, а грошей не вистачало навіть на родину. Олександра шила й перешивала, вигадувала економні рецепти, невідомо коли спала і весь час була привітною з гостями. За це поляки називали її мадонною, а Богдан присвячував вірші. Що ж, терпіння там справді було ангельське. Чого вартували лише бурчання одного з українських художників, який частенько й надовго «зависав» у Лепких, про те, що його погано годують, а діти заважають працювати, та й квартира у земляків могла би бути кращою…

Але така гостинність теж сприяла популярності Лепкого. Як і видання українських класиків, лекції з літератури, прочитані воякам та багато іншого. Весь час для людей, серед людей. Схоже, для Богдана Лепкого така активна діяльність, повсякденне спілкування з молоддю й культурними діячами були просто життєво необхідними. Він був одним із тих, хто не може жити винятково для себе. Мабуть, тому й помер завчасу, – після того, як заборонили викладати в університеті. Відчув себе непотрібним. Чи не вперше. Адже все життя його любили: від батьків, які переселилися «в провінцію», щоб бути ближче до сина-гімназиста, до селян, які побудували в дарунок на ювілей йому віллу «Богданівна». Все життя його поважали: від студентів до відомих політиків. А коли такі любов і повагу забирають, то краще піти і не перейматися тим, що ті земляки, батьки яких шукали в тебе допомоги, бояться прийти на твою могилу, могилу «буржуазного письменника». Адже успіх – це коли визнання приходить до тебе живого. А коли полеміка над твоєю творчістю спалахує через десятиліття, коли пишуться дисертації і таке інше, – то вже просто ігри нащадків.