Рецензії

«Бардо Тодьол» по-українськи

Хребет Світового Розуму зламався. Людина більше не здатна співіснувати в гармонії з іншими. Війна — єдиний ключ до розуміння того, як вийти з ситуації невизначених істин. Західний розум зазнав нищівної поразки. Людина раціональна втратила здоровий глузд, тепер її філософія вміщує руйнівні сили, деструктивні інтенції, які, врешті-решт, знищать усе на своєму шляху. Потрібно втікати, втікати з цього світу на іншу планету. «Ми всі функціонери. Навіть не так. Ми — функції якоїсь чужої волі. Якогось механізму, який збагнути годі. Ти знаєш, що таке годі? Можна тільки знати, що він є. І що ти — функція. Може, в того механізму і є голова, так би мовити. Але вона не для нас. І не про нас думає. — Орест усміхнувся» (Уроборос. – С. 79).

Ангел над Тичиною…

Маємо поетичний експеримент від Василя Слапчука. Експеримент не у формі. До такого філософсько-парадоксального медитування, в основі якого аж ніяк не українська поетична і не українська […]

Я йду мити посуд…

Така ось історія: однієї неділі від Василини пішов чоловік. Вона, бідна, схопилася за голову, не знаючи, що далі з собою робити, і тут раптом із рота в неї полізли мотузки. Чоловік походив собі, походив та й повернувся, бо що то є чоловік без жони? А Василина забачила чоловіка свого на порозі, хотіла до нього слово мовити та й вдавилася мотузкою, яка саме з неї виходила. Чоловік повитягав з неї все мотуззя, яке ще лишалося, й пішов на подвір’я вішатися. Бо ми і є для того, щоб жити на цьому світі разом і піти з нього в один день.