Міжнародна  недержавна  україно-німецька літературна премія імені Олеся Гончара,  заснована 1996 року німецькими меценатами письменницею Тетяною Куштевською,  підприємцем Дітером Карренбергом та Національною Спілкою Письменників України, оголошує конкурс на кращий твір молодого автора.

На конкурс приймаються як  вже друковані, так іще не оприлюднені  твори  україномовних авторів віком до 30 років, які живуть в Україні та за її межами.  Переможців конкурсу журі визначить у 5-ти номінаціях:

1.    Проза – роман або повість.
2.    Цикл оповідань.
3.    Поезія.
4.    Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара.
5.    Публіцистика.

Останній термін подання книжок та рукописів – до 15 березня 2010 року. Урочисте вручення нагород переможцям конкурсу традиційно відбудеться  3 квітня 2010 року – в день народження Олеся Гончара.

Журі просить надсилати  рукописи  за адресою:
01001 Редакція газети «Слово Просвіти», Хрещатик, 10-Б,  м, Київ, (на конкурс премії Олеся Гончара).
Керівник проекту – Галина Тарасюк. Контактні  тел.: 279-78-08
або 278-01-30

Казімеж Мочарський. Бесіди з катом. — Чернівці – ХХІ, 2009

Книжка Казімєжа Мочарського «Бесіди з катом» (перше видання — PIW, Варшава, 1977) написана із холоднокровновністю, гідною найвищої поваги. Однак, читаючи її, я цю холоднокровність зберегти не міг: мене огортало особливе відчуття. Разом із автором я дивився на заґратоване вікно і двері без клямок, на вічко, звідкіля за мною спостерігали наглядачі; вслухався у кроки «клавішів» і до дзенькоту їхніх ключів від камер. І разом із автором переживав відчуття туги й приниження, спричинені відірваністю від близьких.

Я не читав цю книжку з холоднокровним об’єктивізмом. Увесь час мене роздирали емоції: захоплення і зворушення перепліталися з почуттями братерства. І ці емоції не полишають мене також тепер – під час писання. Важко писати звичайно про надзвичайну людину.

Поляки неодноразово, ще в 1933–1939 роках, ставили собі питання про гітлеризм. Чи він поганий, оскільки німецький і антипольський? А чи тому поганий і антипольський, що тоталітарний? Інакше кажучи: чи сутність нацистського зла полягає в його німецькості, а чи в його тоталітаризмі?  «Бесіди з катом» дають ясну відповідь на ці питання. Тому Мочарський був за парламентську демократію і права людини – і проти диктатури і всіляких форм фашизму; був за Польщу толерантну і відкриту – і проти націоналізму, національної мегаломанії, лицемірства та культурної обмеженості. Анґажувався в політичну діяльність, прагнучи Польщі вільних від ненависті і шляхетно безкорисливих людей, Польщі нескорених душ.

Адам Міхнік про книгу «Бесіди з катом»

Нобелівська премія з літератури

Сьогодні розпочався Нобелівський тиждень, упродовж якого оголошуватимуть лауреатів премій у різних галузях науки, культури та громадської діяльності.

Сьогодні у Швеції стануть відомі лауреати Нобелівської премії з медицини, завтра – з фізики, у середу та четвер – із хімії та літератури.

У п’ятницю в Норвегії оголосять лауреатів Нобелівської премії миру.

Лауреатів премії з економіки, яка була заснована пізніше і формально не є Нобелівською, назвуть наступного понеділка.

Радіо «Свобода»

За мотивами книжок письменниці вже знято два повнометражні фільми “Я її любив” і “Просто разом”. “35 кіло надії” – стане третьою екранізацією книжок Гавальда.

У цьому романі, опублікованому 2002 року, йдеться про 13-річного підлітка, який, ненавидить школу, але обожнює самостійність. Єдиний близький друг юнака – його дід. Зйомки телевізійної версії роману завершаться в серпні 2009 року.

Ганна Гавальда народилася 9 грудня 1970 року в Булонь-Беланкур (Франція). Після розлучення батьків, з чотирнадцяти років жила в пансіоні. Вчилася в Сорбоні, працювала касиркою і офіціанткою, займалася журналістикою. 1992 року перемогла в національному конкурсі на найкращий любовний лист. 1998 року вона завоювала премію “Кров у чорнильниці” за новелу “Aristote” і перемогла ще в двох літературних конкурсах.

1999 року вийшла книга Ганни Гавальди “Мені б хотілося, щоб мене хто-небудь де-небудь чекав”, удостоєна в 2000 році Гран-прі RTL. Ця збірка новел протягом наступних чотирьох років була перекладена майже 30 мовами та приніс своїй авторці славу нової зірки французької словесності. 2002 року вийшов перший роман Гавальди – “Я його любила”.

За матеріалами ВЗГЛЯД

Як заявив директор Луцького спецкомбінату Олександр Вікторов, його підприємство може відреставрувати пам’ятник найближчими днями.

На місці вчинення злочину працюють правоохоронці, котрі опитують свідків і проводять інші оперативно-пошукові дії. Як зазначив заступник Луцького міського голови з екологічних питань Борис Сорока, “справою честі луцької міліції і міської влади має стати віднайдення вандалів”.

Нагадаємо, що 14 червня пам’ятник геніальній поетесі вандали розвернули на 180 градусів.

ZIK

Микола Лукаш. Фото з архіву Роксани Харчук

Микола Лукаш — мій     хрещений батько. Я й досі не можу написати був, бо він лишатиметься моїм хрещеним завжди – і в кращому зі світів також. Моя мама іноді констатує: іронія долі – агностик тримав тебе перед хрестом. Зауваження Марини Новикової про те, що «заклинатель ритмів», «винахідник слів», «карнавальний» і «магічний» Лукаш «у язичестві був би у себе вдома» (Новикова М. Микола Лукаш: Міф та антиміф), небезпідставне. Одначе це надто пряма відповідь на складне питання: яким був Микола Лукаш?

Звичайно, я у жодному разі не претендую на вичерпність. Взагалі, це надто ризиковано – приватно писати про генія. Окрім того, хоча я й знала Миколу Лукаша особисто досить тривалий час, коли хрещеного не стало, мені виповнилося лише 24 роки. Тому ці спогади є, звичайно, дитинними, молодечими. Імпульсом до їх написання стала вже згадана блискуча стаття М. Новикової, а також спогади глибоко шанованого Євгена Поповича, що їх його дружина Ольга Сенюк передала мені вже після смерті перекладача «Буденброків». Мене вразило, що Євген Оксентович, відмовляючись тривалий час писати спогади про свого побратима з фаху і навіть уникаючи розмов на цю тему, усе-таки відчував свій обов’язок спогади залишити.

Про Миколу Лукаша часто пишуть як про людину-міф, яка притягувала до себе міфи й навіть свідомо плекала власний міфічний образ. Я хочу заперечити цю думку. Микола Лукаш, безперечно, був богемним поетом і великим оригіналом, який ніяк не вписувався в епоху брежнєвського застою та й хрущовську відлигу чи «пєрєстройку» теж. Нинішня масова й комерційна доба його, безперечно, ранила б не менше. Був він особистістю епатажною і в суспільному, і в життєвому, і в мистецькому сенсі. Проте цей епатаж був природним, а не надуманим чи спеціально спланованим. Іншим Микола Лукаш бути просто не міг. Це була його суть: ходити в мороз у лижній шапочці, кашне й піджаку, забивати козла у парку на Печерських пагорбах, спілкуючись із простими людьми, не вивищуючись над ними, голитися виключно у перукарні, дарувати моїй мамі на кожний її день народження рівно стільки троянд, скільки їй виповнилося років (навіть тоді, коли у нього не траплялося жодних заробітків).

Миколу Лукаша іноді ототожнюють із Дон Кіхотом, який, як відомо, боровся із вітряками. Він, як і його літературний герой, був лицарем. Його ж оточення, зокрема й літературне, втратило розуміння лицарства вщент. Саме у цьому й вкорінена уся ця міфологія, яка насправді була життям Миколи Лукаша, його розумінням, відчуттям і сприйняттям реальності. Саме лицарством пояснюється й «божевільний» лист на підтримку І. Дзюби: мовляв, мені втрачати нічого, посадіть замість І. Дзюби, у якого є родина, мене, бо я теж належу до незгодних. Микола Лукаш, звичайно, ненавидів совєтську систему і через її брутальну, брехливу ідеологію, і через неестетичність. Однак у даному разі правильніше було б сказати, що він ненавидів облудність усіх політичних режимів, а вражав його не так суспільний цинізм, як цинізм людський.

Мені видається — Микола Лукаш був надто чистим і непристосованим до нашого неправедного життя. Він, звичайно, страждав із багатьох причин, але, можливо, передусім через втрату віри в людську гідність. Адже був принциповим ідеалістом і романтиком. А ще не міг змиритися із русифікацією, яка загрожувала українському слову — його власному «я», тому й вишуковував не екзотичні, на перший погляд, а питомо українські, довершені слова, даруючи їм нове життя у кожному своєму перекладі. Його доймало, коли українською писали, наче іноземною (російською). Саме тому міг невтомно доводити: треба писати «Вальпуржина», а не «Вальпургієва» ніч. Перекладачеві йшлося і про очищення, і про збагачення рідної мови, а водночас — про поезію й пристрасне письмо, які, за словами Й.-В. Гете, й становлять єдине правдиве джерело живої мови. Микола Лукаш був передусім поетом, творцем, тобто належав до числа перекладачів, які дбають не так про відповідність перекладу оригіналові, як за органічне засвоєння канонічних творів світової літератури українською мовою. Його переклади мали відповідати передусім українському світовідчуттю і, не побоюся цього слова, — українському духові. Ні, він не переписував вітчизняну культуру засобами перекладу, за висловом М. Новикової. Напевно, культуру взагалі не можна переписати – її можна лише писати, спираючись на попередню традицію — витоптану, знищену, випалену в українському випадку. У цьому сенсі Микола Лукаш був також і археологом. Саме тому, особливо в поезії Ф. Г. Лорки, у виконанні Лукаша ми так виразно чуємо українську обрядову пісню, а ритміку «Балу в опері» Ю. Тувіма (dance macabre) перекладач узагалі замінив вітаїстичним ритмом української пісні «Топчу, топчу ряст, ряст». У його «Декамероні» і «Дон Кіхоті» ми уловлюємо український гумор, а у «Фаусті» — ту музику сфер, у якій язичницька містика не просто переплелася із християнським екстазом. Саме тут відчуваються ті «тонкі шари», коли грішна людина просить всеблагого Бога й чоловіколюбця «не допустити до того, щоб я втратив (втратила) небо». Паралельно Микола Лукаш спеціально збирав лайливі українські слова, готуючись перекладати Ф. Рабле. Шкода, що цей словник знищила його рідна сестра і дуже добра жінка, яку всі ми називали просто Пашунькою. Хай ніхто не засуджує її – вона щиро вірила, що чинить правильно, бо ці паскудні слова, в її розумінні, компрометували брата.

Стихією Миколи Лукаша були і травестія, і пародія. Однак я хочу підкреслити: під пером перекладача вони ніколи не перетворювалися на кітч. Його травестія і пародія теж були високими, шляхетними. Недаремно він переклав п’єсу В. Шекспіра «Троїл і Кресида», яка, як відомо, вкорінена у безсмертній «Іліаді» і водночас є пародією на романтичну історію кохання Ромео і Джульєти. Нашим «бубабістам», які успадкували лексику Миколи Лукаша, наслідуючи його богемність, на жаль, не завжди вдається утриматися на висоті його шляхетності, коли комічні маски, за Й.-В. Гете, нічим не поступаються трагічним.

Мені не доводилося зустрічати у своєму житті таких різних людей, як мій батько – Борис Харчук і мій хрещений – Микола Лукаш. Перший так вірив у своє діло і ремесло, що ніяк не міг змиритися із тим, що дядько Микола, переживаючи в останнє десятиліття тяжкі депресивні стани, таки кинув перекладати «Дон Кіхота». На цьому ґрунті у них постійно виникали суперечки і навіть конфлікти. Тато вимагав: «Миколо, ти мусиш завершити почате. Це твій обов’язок!». Дядько Микола віджартовувався: «Я не борець, а терпець», або грав у мовчанку чи обіцяв подумати. Нарешті Микола Олексійович почав вивчати японську і перекладати з японської поезії. І все ж в основному вони були спільниками. Їх єднало почуття прекрасного, довгі роки товаришування, згадане мною почуття шляхетності і, звичайно, прагнення завжди залишатися самими собою. Обидвоє вважали Україну неповторною і найважливішою. Для них найбільше важило українське єство, тому й орієнтуватися Україна мала передусім на саму себе. Моя мама згадує, як у 60-х роках вони запросили її до ресторану. Коли вона увійшла до фойє, то стала як вкопана: її чекало двоє красенів у сатинових шароварах і вишиванках із солом’яними брилями. Цей маскарад був і грою, і своєрідною метафорою – викликом часу і простору.

Змінювалися обставини, летіли літа, але Микола Лукаш завжди приходив до нашого дому. Мене він обнімав так, щоб кісточки хрустіли, тоді сідав на кухні й переказував новини – переважно політичні й довкололітературні. Мене жартівливо називав іноді Рохеле, але частіше Бузьком або Бузьківським, маму — Цейтеле, а тата — Берчиком. До їжі був цілком невибагливим, навіть байдужим. Редьку, огірок чи помідор йому треба було подавати цілими – в жодному разі не різати. Обов’язковими були два фужери – «стограмович» горілки і другий — чистої води. Так само від любив лляні сорочки влітку, а взимку – светр під горло. Краваток і костюмів не визнавав. До речі, демісезонне пальто у Миколи Олексійовича таки було. Десь у 70-их він захворів на запалення легенів, лежав у лікарні для вчених. Саме тоді ми з татом і купили йому пальто. У ті лікарняні відвідини Микола Олексійович частував мене якимись екзотичними плодами, котрі були призначені, звичайно ж, для нього. Хіба могла я тоді подумати, що саме у цій лікарні Миколи Олексійовича не стане?

Перший мій спогад пов’язаний із пальцями Миколи Лукаша. Його мізинний і безіменний пальці, а згодом і середній на правій руці були покручені артритом. Я питалася: «Що з ними сталося?». Микола Олексійович, іронічно скрививши губи (характерна для нього міміка), безтурботно відповідав: «Усе це, Бузьківський, через кляту друкарську машинку. Ніколи не друкуй, бо й тобі таке буде». І я тривалий час боялася друкарської машинки як вогню. Мій хрещений мав стовідсоткову рацію – література і її символ — друкарська машинка (або її модифікація — комп’ютер) – речі вкрай небезпечні. Взагалі, література – річ небезпечна, і не тільки для пальців (тіла), а й для душі. Про це я довідалася саме від Миколи Лукаша. Мій хрещений дав мені також першу лекцію з етимології. Мої друзі у класі 3-4 знущалися над моїм прізвищем. Тамуючи гіркий жаль, я скаржилася дядькові Миколі: моє прізвище ототожнюють як не з харчами, то з харками. Хіба не жахливо? На це Микола Олексійович компетентно зауважив, що моїм предком був якийсь Харко, ім’я якого походило від назви грецьких богинь краси і досконалості, що звалися харитами. Тож мої однокласники вкупі зі своєю «народною етимологією» зазнали цілковитої поразки.

Другий мій яскравий спогад – пізнішого часу. Микола Олексійович залишився зі мною хворою на кілька днів у ролі няньки, бо батьки мали виїхати з міста. Мені було років 14. Я читала «Євгенію Ґранде», боялася померти (у моєму тілі вже причаїлася жовтяниця, яка поки що ніяк не виявлялася). Микола Олексійович зазвичай з’являвся під вечір, тримаючи під пахвою традиційний жмуток газет. Ми готували собі якусь немудру вечерю, а потім уболівали по телевізору за київське «Динамо» — мій хрещений був людиною азартною і дуже емоційно реагував на колізії гри.

Оноре де Бальзак дядькові Миколі, здається, не дуже подобався. Його цікавила інша література – іронічна, грайлива, жартівлива і фантастична, в якій обов’язково з’являвся диявол і мотив спокуси, балансування на грані між Божественним і пекельним. Микола Олексійович, звичайно, чудово знав, що означає носити у своїй душі пекло, хоча зазвичай виглядав дуже спокійним і врівноваженим. Однак іноді у нього проривалося, що він не хоче жити. Мене це лякало. У ті далекі роки я цього не розуміла. Одначе перший урок про те, що іноді життя стає нестерпним, я отримала саме від нього.

Микола Олексійович був людиною надделікатною і взагалі дитинною. Наприклад, відмовляючись від чергової госпіталізації, мотивував це тим, що на кишені його піджака розповзлася огидна пляма, яку конче треба вивести у хімчистці. Таксі, яке чекало під під’їздом, довелося відпустити, а дядькові Миколі дати святий спокій. Спокій був для нього найважливішим, особливо в останні роки після операції в Інституті онкології у 1986 р. У спогадах часто згадують квартиру Лукаша без кухні й газової плити. Це була «геніальна» ідея моєї мами. Оскільки Микола Олексійович зазвичай обідав у рестораціях (його слово), моя мама (а це були ще світлі роки) порадила позбутися плити: ось тут буде бібліотека, а в колишній кухні — кабінет. Нічого такого не сталося. Бібліотека роками лежала у мішках, займаючи більшу частину кімнати, а бідній Пашуньці у гірші часи доводилося готувати їжу на електроплиті. На електроплиті вона готувала нам із Миколою Олексійовичем й останню нашу каву. Був квітень. Від смерті мого батька минуло заледве кілька місяців. Ми пили каву, Микола Олексійович (ця людина-енциклопедія) говорив мені про відмінності між верхньонімецькою й нижньонімецькою мовою. Усе це стосувалося Любека і Томаса Мана. Раптом він сказав:
-    Бузько, мені снився твій тато. Така грязюка кругом, а він стоїть і каже: «Ну що, Миколо, ходімо», — й отак махнув рукою (характерний батьків жест).
-    Але ж Ви не пішли, — з надією прошепотіла я.
-    У тому-то й справа, що пішов.

А потім був серпень. Дядько Микола лежав у вже згаданій лікарні для вчених. Я прийшла його відвідати. Микола Олексійович тримався бадьоро — жодних скарг. Ми тихо гомоніли про зовсім буденні речі, і про літературу, звичайно, теж. Його тактовність була граничною — він лише лагідно всміхався у відповідь на мої явно перебільшені й радикальні висновки. Одначе насправді усе це не мало жодного значення. У якийсь момент я почала гладити його покручені пальці – ця клята друкарська машинка! Якийсь холодок причаївся у мене в грудях. Дядько Микола провів мене з палати на коридор і продовжував стояти, доки я не дійшла до сходів. Я ще раз озирнулася. Він знічено всміхався, наче був винний у недосконалості цього світу. Микола Олексійович часто так усміхався. А потім був похорон і пошук троянд бакара, що їх він так любив. Єдине, що я могла іще зробити, — це покласти йому до домовини ці прекрасні, шляхетні квіти. А ще — плакати. Мертвих не підняти. Одначе за мертвих можна молитися. А ще можна прочитати вірш «Прощання» Ф. Г. Лорки: «В час мого скону / Не закривайте балкона / Дитина їсть помаранчу — / я з балкона побачу. / Жнивар у полі жнивує — / я з балкона почую. / В час мого скону / Не закривайте балкона».

Зроблене Миколою Лукашем у літературі уже поціноване і фахівцями, і тими читачами, хто ще не втратив здатності читати справжню літературу і розуміти прекрасне. Я ж цими спогадами хочу лише засвідчити, що людяність мого хрещеного, його істинно християнське ставлення до ближніх і ворогів, а також стовідсотково ідеалістичне ставлення до життя не вписувалися не тільки до тоталітарних часів. Вони не вписувалися до жодних часів і обставин. Геніальний Микола Лукаш прийшов у наш злиденний і майже знищений український світ, щоб оживити Слово. І сталося диво — йому це вдалося.

Іван Дзюба

У Фонді «Україна» відбулася зустріч Леоніда Кучми з видатним українським письменником, вченим, громадським діячем, Героєм України Іваном Дзюбою. Під час зустрічі письменник презентував Леоніду Кучмі сигнальний примірник своєї книги «Спогади і роздуми на фінішній прямій», видання якої здійснено за фінансової допомоги Фонду «Україна».

Весь наклад книги, що становить 3000 примірників, буде розповсюджено Фондом «Україна» серед сільських бібліотек уже за тиждень.

Мемуари видатного літературного критика Івана Дзюби написані у 2002-2006 роках. Самі ж спостереження, використані у книзі, беруть початок ще зі шкільних літ. «Спогади і роздуми на фінішній прямій» – своєрідний «літопис самовидця,», гранично документальний і реалістичний.

Перша частина – це розповідь про дитинство, шкільні й студентські роки автора, про зниклу і зникаючу Атлантиду української Донеччини – донецького українського села і робітничого селища.

Друга частина спогадів відтворює суспільно активний період життя Дзюби: від 1960-х років і до наших днів, торкається проблем утвердження незалежної Української Держави. Але основна увага – до внутрішнього світу, до переживань і формування світогляду оповідача, «непарадних» сторінок історії, постатей людей, поруч із якими автор верстав нелегкі життєві шляхи.

Серед численних видавничих проектів, які перебувають на розгляді правління Президентського фонду Леоніда Кучми «Україна», цей проект став пріоритетним з багатьох причин. Але чи не найголовнішу з них, напевне, добре висловив сам Іван Дзюба ще у 1992 р. під час виступу на І Всесвітньому форумі українців: «Ми можемо і повинні сперечатися між собою, не щадячи самолюбства, проте забувати всі незгоди та образи, коли треба об’єднатися в дії для України. Нашим девізом мають стати слова одного із добрих синів України: хай згине моє ім’я, але хай живе і благоденствує Україна».

Джерело: Уніан