12 грудня виповнилося б 80 років Чингізу Айтматову, видатному киргизькому письменникові й дипломату. Він помер у червні цього літа в німецькій лікарні, уже в палаті дізнавшись, що тюркський світ висунув його твори на здобуття Нобелівської премії.

Світова слава прийшла до тридцятирічного письменника у 1958 р., коли з′явилася його повість «Джаміля», яка одразу була перекладена в багатьох країнах.

Книги прозаїка вийшли загальним тиражем у 76,8 млн. на 127 мовах світу, зібравши кілька десятків найпрестижніших нагород у галузі літератури. Повісті «Перший учитель», «Прощай, Гульсари», «Білий пароплав», «Ранні журавлі», «Рябий пес, що біжить краєм моря…», романи «Плаха», «І понад вік триває день…» є чи не в кожній українській бібліотеці. Їх читали і літні, й молоді люди. Слава Ч. Айтматова була повною й абсолютною. Бо ані за масштабом мислення, ані за важкуватим статечним ритмом прози, ані за рівним від початку до кінця літературним диханням, підкріпленим інколи майже екстатичною любов′ю читачів, на пострадянських просторах він не мав собі рівних.

Директор Інституту сходознавства РАН Ростислав Рибаков сказав: «У тих, хто прочитав Айтматова, – інша група крові».

Остаточну формулу творчості киргизького класика виведуть літературознавці. Але для багатьох його книги – величезна підтримка на шляху духа. І кожен прочитує їх по-своєму.

Чингіз Айтматов

Історії Чингіза Айтматова часто трагічні, тобто безвихідні: що менша людина, то жорстокіша до неї доля. Письменник так хірургічно точно відображав трагедію, мовби стояв поруч зі своїми прототипами у їхньому дотекстовому житті. Хоч і власних страждань, як син репресованого й розстріляного партійного керівника, мав вдосталь.

Найважливіше вимовляв, здавалося, не зважаючи на жанр роману, скупими небагатослівними фразами, з тією позірною простотою, інколи навіть якоюсь дитячою наївністю, сухуватою прозаїчністю викладу, коли межі іншої (другої) мови стають трохи тісними й не надто гнучкими. Інколи чергував їх із періодами високого речитативу, вкрапленнями східної орієнталістики: то проривалися рідні співи акинів, замозаглиблені від постійного кочового перебування наодинці з горами й долами, виробляючи так голоси сильні, гортанні, ставлячи серед величних природних декорацій вічні питання любові та смерті.

У Ч. Айтматова немає дрібниць. Він постійно думає про масштаб зображуваного. Йому потрібен космос, аби показати не тільки те, що Земля мала й вимагає захисту, а й те, що людина, котра стоїть на колінах серед холодної пустелі, з висоти зоряного неба – маленька пилинка, тоді ця картина врізатиметься в уяву читачів, мов потужний криголам у предковічні льоди.

Письменник усе життя пояснює світ і себе в ньому – це і є його розмова з Богом, його рух назустріч Абсолюту. Ч. Айтматов накладає розповідь на паралельне зображення, на таку собі подвійну експозицію: сучасна історія і її тлумачення первісними ключами-образами: Любов – це Риба-жінка, це таємне й пекуче бажання, це рятівна сила, це остання безцінна допомога в час переступний і судний.

Чингиз Айтматов. Ранние журавли. – М.: Молодая гвардия, 1978

«Насамперед – і це мені здається вирішальним – невтолима спрага сучасного письменника, який творить образ реальної дійсності, відчути смак і запах чогось давно забутого, що живе в генах пам′яті і мові предків», – казав Ч.Айтматов.

Міфологія, присутня у тканині його прози, – не модна декорація чи рукавичка, кинута Маркесу. Це кровна територія його свідомості, котра давно стала приватною міфологією. Легенди про Іссик-Куль (зі своїх вікон він часто бачив його предковічні води) та золотого мекре, казка про Рогату матір-оленицю і мрія про Рибу-жінку переплелися із фактами його життя, наповнилися новим додатковим особистим смислом і отримали інше звучання, болісніше, зрозуміліше, трагічніше.

У одному з інтерв′ю Чингіз Айтматов сказав: «Зараз у Швейцарії вийшла невелика книжка з назвою «Дитинство в горах Киргизії». Попросили мене видавці розповісти, як я прийшов у літературу. Так ось, першопричиною стала моя бабуся, бо вона була казкаркою, великою казкаркою. Багато казок знала. І завжди мені їх розповідала. Маленького в гори водила з собою і постійно розповідала казки. Ідемо ми стежкою, вона мене веде за руку, а мені було років п′ять, усі думають, що ми про щось серйозне говоримо, а вона все продовжує свої казки розповідати. Більше того, не знаю, що її на це спонукало, але вона часто просила переповісти почуте: “Ану розкажи тепер ти мені цю саму казку…” – і це було дуже захопиво…»

Може, тому його проза (дивовижне існування живих істот та легенд разом і невіддільно під Білою хмаркою благословення) і є прагненням усвідомити код власного існування, знайти ниточку зв′язку Бога з людьми, нинішніми й давньоминулими, втішитися, що жили вони недаремно: ось від них у спадок земля та неймовірні історії, котрі врівноважують, гоять, пояснюють незрозуміле, надають цьому важкому й абсурдному світу об′єму, сенсу й доцільності.

Великою територією, сповненою любові до братів наших менших, стане його творчість: безліч живих істот населяє прозу Айтматова – коней та верблюдів, китів та риб, вовків, лисиць і барсів, високолітних птиць; завдяки своїй першій і безцінній освіті, котра зробила його ні на кого не схожим (згадаємо Л.Толстого з історією коня, безперечно, є ще, мабуть, інші випадки, але масштабу дещо іншого), розумів: перед Буттям ми з ними нероз′єднані, без них не буде нас, вони теж живі й рівні нам. Так учили старі люди й мудрі книги.

Чимало його героїв – викінчені негідники. Читаючи про них, можна зненавидіти людину. Але до такої межі не допускає постійна противага Добра, на котрій тримається світ, навіть коли те Добро тимчасово програє Злу. За цим Айтматов неухильно стежить. Задля такої рівноваги пише, її ж і підтримує ланцюжком своїх поважних, як у проповіді, слів. Мабуть, недаремно він говорив із вівтарів багатьох німецьких соборів. Його туди запрошували. Вважали гідним.

Як Едигей відриває Каранара від верблюдиць, так життя відриває Едигея від пристрасті. Як люди забирають від вовків найдорожче, так вовки забирають від людей безцінне. Бо ж у світі є люди, вовки, а ще – людинововки – ті, хто увібрав усе гірше від обидвох видів, ті, чиїми руками твориться Зло.

Ще є час для гальмування швидкісного поїзда, на якому ми летимо у тьму, треба тільки опам′ятатися, застерігає Айтматов. Треба лише не забути досвід двадцятого століття, досвід, що зробив неповнолітнього киргиза, сина репресованого і вбитого діяча та інтелектуала, (тавро «ворога народу» він ніколи не приховував, аби бути чесним перед людьми, котрі опинялися біля нього), молодого секретаря сільради, який мусив розносити похоронки і збирати продподаток у голодні роки, від чого з душі в кожної нормальної людини робилося криваве місиво, – письменника, аби потім минуле лягло в гумус його творів.

Із Президентом Киргизії Курманбеком Бакієвим. Бішкек, квітень, 2008 р. Фото з сайту www bakiev.blogs.akipress.org

То хіба ті тексти, написані під зорею на ім′я «постійний страх смерті», могли бути іншими? Ця сміливість дивитися моторошній Пані у вічі й писати про неї, відкинувши всі табу, що міцно приростали віками. Зашпори з того часу залишаються на все життя. І вони виявляються у найнесподіваніших місцях його книг.

Над ними завжди пливе Біла хмарка Чингиза. Як знак вищого благословення, сприяння й заступництва. Бо вони служили великій справі: випростовуванню homo sapiens, аби людська вертикаль залишалася провідником між Богом і Землею, аби таємне знання, доступне прозаїкові Айтматову, ставало набутком мільйонів.

Читаючи збірку діалогів «Ода величі духу» (1994), написану разом із японським мислителем Дайсаку Ікеда, бачиш, наскільки високим був освітній рівень Чингіза Айтматова, який широкий пласт «вічнозелених» питань він осмислював ( від Толстовського «Не можу мовчати» до «Не все дозволено письменнику»), які несподівані спостереження висловлював. Ось одне із них: «Комуністична ідеологія стверджувала себе тим, що насаджувала у свідомість людей особливу штучну мову – комуністичну. Що це за мова? Викривлена по суті, бо брехня видавалася в ній за правду. Вихолощена по духу, бо в ній була вбита пам′ять про свободу».

Кожного письменника, який щось вгадав у твоєму житті, перевіряєш часом. Так наче ревнуєш до того виру емоцій, зофірованих на книжки його молодого і твого молодого віку. Дивишся зі середини професії: де ті нитки, якими зшиває свої історії, розгадуєш його секрети, розлиті поміж ними, уявляєш його справжній портрет. Портрет внутрішній, може, несхожий на зовнішній, далеко і глибоко прихований. Адже те, на що звертає увагу людина, мозаїка її потаємних бажань, і є самою людиною, а відбір явищ на папері – ключем до суті.

Чингиз Айтматов. И дольше века длится день… – С.-Пб: Азбука, 2007

Він зміг належати до системи – і зовсім до неї не належати. Система не зачіпала його творів, хоча у трагічній долі багатьох героїв прозаїка винною була саме вона. Зате автор казав їй у вічі все, що хотів. Він стверджував: Ви знищили наші кладовища, ви наплодили манкуртів. У часи тотального атеїзму говорив із Богом і підтримував Творця у скрутні часи. Він ніби малював надовкола книг крейдяне коло, за яке не могла дотягтися каральна рука.

Друга (російська) мова, за котру йому допікали впродовж усього життя, дала змогу пробити стіну зверхності й відчудженості багатих і удатних країн, і вивести його маленький та дорогий народ як рівний рівним принаймні в літературі.

Він змінив хід літератури. Після його прози світова література стала іншою. Таке дано небагатьом.

«Ілюзія, притаманна будь-якому знанню, надобутому під час навчання, – ілюзія остаточності», – стверджує Р.Дж.Колінгвуд. В.Шкловський говорить про великого спрощувача – час. Між остаточністю й ризиком бути спростованим часом перебуває кожен помітний письменник. Але хочеться вірити, що улюблені книги вціліють, хоча підстав для віри на моїх теренах малувато.

Наприкінці 2006 року я ходила від ятки до ятки лабіринтами Петрівки, затято і вперто шукаючи новий роман Айтматова. Мені зрідка пропонували томик Ахматової, і майже ніхто не знав Ч. Айтматова. Сарозекська пустеля опускалася серед грудневих сухих морозів, темна, беззоряна і безмежна. Мов у кіно, на глибокому мікшері поволі проступало обличчя продавця, схоже на лице хлопця-манкурта…

Щось дуже важливе пішло з нашого буття, окрім молодості, за короткий час. Ми не встигли й помітити.

Звичайно, я таки знайшла через кілька днів шуканий том удома під ялинкою – мій син дав замовлення Діду Морозу, для якого всі бажання реальні.

Похорон Чингіза Айтматова. Фото з блогу azzzik.livejournal.com

Мені колись подарували картину. На ній колядники на Маланки: є серед них перебрані за того, кого не згадують проти ночі, у виконанні веселому й доброзичливому, є Пані з гострою косою. І я з певним острахом у першу мить захотіла сховати подарунок за шафу, бо як могла, зв′язана страхами й забобонами, почепити таке на стіну. І раптом, придивившись, ахнула: безмежне космічне небо, саме таке, яке бачили герої сарозеків чи вже моя опосередкована уява, вічне, безконечне, мерехтливе світло із великим колом (дерев′яним надтріснутим зрізом сучка) місяцем; нема таких слів, аби описати те, що виникло на цій картині. Небо на ній вражаюче. Такого немає ні в кого, хіба що в Айтматова.

Кілька тижнів тому ми стояли на горі, на Ата-бейіт (музейно-меморіальний комплекс знищених у тридцяті невинних людей, серед яких і батько письменника), біля могили Чингіза Торокуловича й дивилися, як усе довкола застилає туман, роблячи світ непроникним для людського ока, як поступово і вартові, і дерева, і дзвін на перекладині, і величезна гора вінків розмиваються, мов розмікшовуючися, втрачаючи контури та кольори, і щезають. І здавалося, ще трохи – і прошумлять зі свистом крила птиці агукук, котра летить над водою завжди прямо, від землі до землі, вказуючи дорогу.

Я дуже люблю слова Айріс Мердок: «Здається, ніби живі завжди можуть перехитрити мертвих. Тільки це порожня перемога. Твір мистецтва сміється останнім».

У Бішкеку відбулися урочистості з нагоди 80-ліття всесвітньо відомого киргизького письменника Чингіза Айтматова.

На жаль, сам ювіляр до круглої дати не дожив: 10 червня ц.р. під час зйомок документального фільму в Татарстані (землі предків матері Чингіза Торокуловича) у нього стався напад ниркової недостатності, після чого хворого терміново доставили в Німеччину, де його оперували, — проте врятувати письменника все ж не вдалося. Похоронили Чингіза Айтматова в його рідному Киргизстані, за кілька десятків кілометрів від Бішкека, у меморіальному комплексі Ата-Бейіт.

Із покладання квітів до могили письменника й почалися минулої суботи заходи в рамках Міжнародного форуму «Айтматов і його сучасність». Ата-Бейіт у перекладі з киргизької означає «Пам’ять батьків» (читачів Ч.Айтматова ця назва змушує повернутися подумки до роману «І понад вік триває день», у якому старовинне кладовище Ана-Бейіт є важливим концептом твору, що так само, як і реальний Ата-Бейіт, нагадує про зв’язок часів і відповідальність живих перед пам’яттю предків). Меморіальний комплекс спорудили після того, як 1991 року відкрилася таємниця цих місць: у 1930-ті тут, неподалік від будинку відпочинку (!) НКВД, закопували тих, хто став жертвою репресій. Серед репресованих був і батько Чингіза Айтматова.

Того ранку Ата-Бейіт огорнуло туманом. Двома рядами в почесному караулі стояли, витягнувшись по струнці, солдати, – очевидно, із військової частини «Едельвейс»,

Могила Чингіза Айтматова в меморіальному комплексі Ата-Бейіт

розташованої недалеко від комплексу. Перші квіти лягли до центральної частини меморіалу, схожої на вершечок юрти, що пропускає всередину світло. Поруч із нею, на краю гори, — свіжа могила Айтматова, вся у вінках. Серед тих, хто покладає квіти, – міністр культури та інформації Киргизької республіки Султан Раєв та міністр культури і туризму Туреччини Ертугрул Гунай. Над меморіалом дзвенить, пронизуючи вологе сиве повітря, печальна киргизька мелодія, – їй, напевно, не менше тисячі років…

Ата-Бейіт, пам’ять батьків… Кожен, хто приходитиме сюди, щоб уклонитися Чингізу Айтматову, вшановуватиме й тих невинно убієнних киргизів, яких поглинув морок сталінського комунізму. Тим самим відновлюватиметься трагічно перервана пам’ять, і якраз у цьому – мудрість заповіту Чингіза Айтматова, письменника, для якого ПАМ’ЯТЬ завжди була однією з головних моральних цінностей. Про це свідчать його твори.

Рустан Рахманалієв, один із найближчих друзів письменника, подарував кожному з учасників форуму свою книжку «Імперія Айтматова», в якій подано вельми цікаву статистику. Виявляється, у 1901-2004 роках твори Ч.Айтматова видавалися 176 мовами! Цей показник більший, ніж в Е.Золя (112), Д.Лондона (124), М.Горького (132), У.Еко (134) і навіть Папи Римського Івана Павла ІІ (142). Далеко позаду – Т.Драйзер, М.Пруст, З.Фрейд, С.Моем, В.Набоков, А.Ахматова, М.Дрюон, Д.Фаулз, Х.Кортасар, П.Коельо… Так само далеко позаду всі Нобелівські лауреати! Попереду тільки Л.Толстой (216) і А.Чехов (183).

Відкриття Міжнародного форуму «Айтматов і його сучасність»

За іншим показником – загальний тираж видань у 1901-2004 рр – Ч.Айтматов займає 20-ту сходинку, пропустивши поперед себе таких грандів, як Л.Толстой, Е.Золя, А.Чехов, М.Твен, Л.Фейхтвангер, М.Дрюон, Р.Бредбері…

Відкривався міжнародний форум «Айтматов і сучасність» у приміщенні філармонії (де в червні відбувалося прощання з письменником). Найширшим було представництво від тюркського світу, що й зрозуміло: киргизи, турки, казахи, таджики, туркмени, татари, башкири відчувають себе як культурно-історичну спільноту. Поза культурним космосом гір і степів Євразії неможливо уявити і творчість Ч.Айтматова – «громадянина світу» із Манасом у душі. Десять років тому Айтматов був серед фундаторів Платформи «Діалог Євразія», покликаної будувати мости взаєморозуміння між Європою й Азією. Форум «Айтматов і сучасність» якраз і був таким діалогом (участь у ньому взяли також письменники й науковці з Грузії, Вірменії, Росії, Індії; Україну представляли письменниця й журналістка Теодозія Зарівна та автор цих рядків).

Ювілейний характер форуму не міг не відбитися на його «стилістиці»: атмосфера урочистостей домінувала над розважливим науковим обговоренням феномена Айтматова. Заготовлені доповіді довелося згорнути, оскільки велика кількість тих, хто бажав виступити на секційних засіданнях, зводила регламент до абсолютного мінімуму (3-5 хвилин). Заглиблюватися в конкретику й деталі не було змоги, проте все ж у ході роботи форуму прозвучали важливі думки підсумкового характеру (був і характерний східний пафос на зразок: «Айтматов – сонце всіх пастухів»). Особливо яскравими були виступи академіка-індолога Ростислава Рибакова, письменника з Казахстану Мухтара Шаханова

Блакитний Іссик-Куль

(разом із Ч.Айтматовим він кілька років тому написав сповідально-прогностичну книгу «Плач мисливця над безоднею»), міністра культури і туризму Туреччини Ертугрула Гуная, філософа Рустана Рахманалієва… Найчастіше йшлося про «космічний» характер художнього мислення Ч.Айтматова, його зв’язки з культурною традицією киргизів і казахів, а також із європейським художнім досвідом, про характер гуманізму письменника, масштаб його унікальної творчої особистості.

Форум «Айтматов і сучасність» був лише частиною ювілейних урочистостей. Водночас у Киргизії відбувався кінофестиваль, і теж міжнародний. Адже творчість Ч.Айтматова широко представлена і в кіно – більшість його повістей та романів мають екранні версії.

В урочистостях брали участь дружина письменника і двоє його синів, сестра Роза. В усьому відчувалося, що Айтматов – символ і гордість Киргизії. Завдяки йому світ дізнався про киргизів – колись кочовий народ, який у ХХ ст. явив світові свою культурну вість, закріплену в книгах, що виходили 176 мовами. «Він виставив для нас дуже високу планку», – сказав, виступаючи на форумі, один із промовців. І це справді так: одній людині, виявляється, під силу «підтягти» за собою цілу націю. Якщо цій людині даровано вищий дар – увібрати в душу дух свого народу і відбити його в слові. А водночас Чингізу Айтматову дано було відкривати в людині – загальнолюдське. Він був відчайдушним охоронцем вічних цінностей і … останнім романтиком, Дон Кіхотом, який гостро відчував трагізм буття, – і все ж продовжував вірити в творчу силу людини.

Родич айтматовського Каранара («І понад вік триває день») – охоронець Іссик-Куля

Жаль, що в сучасній Україні ім’я, твори Ч.Айтматова знають менше, ніж, скажімо, в часи моєї студентської юності і молодості, що прийшла їй на зміну: тоді його романи «І понад вік триває день» та «Плаха» були справжніми бестселлерами. В Україні побачили світ 25 видань творів Айтматова загальним тиражем 1 млн. 60 тис., – проте востаннє це сталося, здається, ще 1991 року, коли у видавництві «Освіта» під однією обкладинкою вийшли «Плаха» і «Білий пароплав».

До речі, – про білий пароплав. Киргизи кажуть, що побувати в їхній країні і не побачити озеро Іссик-Куль – значить, не побувати в Киргизії. Саме з іссик-кульського берега виглядав свій білий пароплав – свою мрію – хлопчик, герой відомої айтматовської повісті. На березі Іссик-Куля стоїть будинок Чингіза Айтматова. І я не міг стриматися: подався «на перекладних» до того загадково-блакитного озера, до містечка Чолпон-Ата за 260 км. від Бішкека, і був винагороджений тригодинними блуканнями порожнім (бо не сезон!) берегом дивовижного озера, картиною легких і білих, схожих на хмари, гір, зустріччю з верблюдом, який нагадав мені айтматовського верблюда Каранара, довгими розмовами в таксі з попутниками-киргизами – про життя-буття, киргизьке й українське.

І про Чингіза Айтматова – також.

Київ-Бішкек-Київ

Чингиз Айтматов. Когда падают горы. – С.-Пб.- «Азбука-классика». - 2006.

Славу молодому Чингізу Айтматову наприкінці 1950-х принесли його «Повісті гір і степів» – «Прощай, Гульсари», «Джаміля», «Тополько моя в черовній хустинці», «Перший учитель»… І ось минуло півстоліття, і своєму новому романові, написаному далеко від рідної Киргизії, в Брюсселі, де вже давно живе письменник і дипломат Айтматов, він дав назву, яка змушує за законами контрасту пригадати його ранню сонячну прозу: «Коли падають гори». Мала статися якась вселенська катастрофа, щоб сколихнулася сама система символів романтика Чингіза Айтматова, щоб почали обвалюватися його улюблені гори. В одному з інтерв’ю років два тому він скупо обмовився, що хотів би осмислити пострадянську добу як художник, і тепер, коли з’явився роман, виданий санкт-петербурзькою «Азбукою-класикою», стало ясно, що саме не давало письменникові спокою.

Його роман – про Дон Кіхота в обставинах дикого капіталізму пострадянського зразка. Незалежний журналіст Арсен Саманчин, центральний герой твору, поза всяким сумнівом, є другим «Я» автора, хоча за віком він удвічі молодший за Айтматова, який наступного року має зустріти своє 80-ліття. Той Арсен, якого ми бачимо й чуємо, з душевними терзаннями якого маємо справу як читачі роману, невиправний «ідеєносець», один із рідкісної (проте все ж неубієнної!) породи ідеалістів, які приречені випадати з ряду. Колись Іван Тургенєв, завершуючи статтю про Гамлета й Дон Кіхота, не втримався від вигуку: «І яким би нудним був світ, якби в ньому не було Дон Кіхотів!» Для Ч. Айтматова ж усе значно драматичніше: не в нудьзі справа, а в основах буття! Світ узагалі втрачає сенс, якщо в ньому немає Дон Кіхотів, для яких вогник істини, духу важливіший за матеріальні блага, – ось айтматовська максима, знайома нам іще з роману «Плаха».

Життєва історія Арсена Саманчина подана автором зовсім лаконічно, (може, навіть занадто; минуле спадає на пам’ять героєві украй рідко, а тим часом якісь сигнали цього минулого могли б переконливіше пояснити читачеві Арсена в його теперішньому часі).
Загалом, за логікою речей він мав би бути старшим. Одного разу Саманчину нагадують про «персональну розплату за так званий соцреалізм», – важко уявити, щоб подібний докір можна було адресувати журналістові і письменнику неповних сорока років, який, згідно з хронотопом роману, зустрів початки «бізнес-епохи» фактично в студентському віці. Він не ностальгує за тим, що було, але й ця сама «бізнес-епоха» з її культом грошей, свавіллям ринку, «оптовою культурою», цинізмом, безробіттям, спорожнілими аулами ентузіазму в нього не викликає.

У рефлексіях Арсена Саманчина, викликаних думками на цю тему, є багато того, що називається «прямою мовою», публіцистикою, але тут уже нічим не зарадиш: надто болючим для Ч.Айтматова є дотик до нинішньої реальності за кілька тисяч кілометрів на схід від Брюсселя.

Гори падають – і протиставити цьому обвалові Арсен може хіба що перо незалежного – непідкупного – журналіста. Він самотній, ізгой, дивак, і це цілком узгоджується з айтматовською логікою трактування саме такого героя. Застаємо ми Арсена Саманчина на початку твору в той момент, коли він, переживши приниження і образу, ладен помститися кривдникам і звести рахунки з власним життям. Все перевернулося в цьому житті: провінційний актор-невдаха стає багатим продюсером, і саме до нього на блиск грошей іде співачка Айдана – жінка, яку любить Арсен і з якою він мріяв створити оперу про Вічну наречену. Айдана має співати під час вечері, влаштованої для зарубіжних спонсорів в ресторані «Євразія»; тут на неї чекає і Арсен Саманчин, – проте сильні світу сього велять йому залишити ресторан. І невтолене жадання помсти ще довго мучитиме Саманчина.

У романі Ч.Айтматова – контрастне освітлення героїв і довкілля, і, схоже, сам він добре розуміє природу цієї контрастності. Недарма ж найбільш трепетний епізод, в якому Арсен виповідає Айдані легенду про Вічну наречену, намагаючись запалити її ідеєю оперного твору, відбувається в «центрі німецького романтизму», біля середньовічного хайдельберзького замку. Над романом «Коли падають гори» витає тінь Ернста Теодора Амадея Гофмана, що, здається, передбачалося авторським задумом. Тут також виразним є романтичне двосвіття; новітні філістери виявляються на диво схожими на гофманівських, тоді як закоханий у стихію вічної музики Арсен Саманчин в якийсь момент починає нагадувати капельмейстера Крайслера із «Життєвої філософії кота Мура». «Йому немає місця в цьому світі, він приречений в ньому на самотність і страждання», – написали про Крайслера сучасні дослідники німецького романтизму (див.: Наливайко Д., Шахова К.Зарубіжна література ХІХ сторіччя /Доба романтизму/. – К., 1997. – С.88), – а враження таке, що це сказано і про айтматовського героя! Йому, Арсену Саманчину, також немає місця в цьому світі, він теж «неприкаяний і трагічний», і досвідчений читач розуміє, що такого героя автор неминуче приведе до трагічної розв’язки.

Адже гори – падають. Арсен потрапляє в пастку, приготовлену його колишнім однокласником Ташафганом. У горах Тянь-Шаню для нафтових магнатів з Арабських Еміратів влаштовується полювання на сніжних барсів, і Ташафган вирішує взяти багатих мисливців у заручники, щоб отримати за них великий викуп. Арсену Саманчину в цьому плані відведено роль перекладача й посередника. Переконати Ташафгана в тому, що шлях терору веде в глухий кут, не вдається, отож Арсен відтепер і сам стає заручником ситуації. Адже підкоритися Ташафгану, ставши його спільником, він не може. Альтернативою є смерть. Її й обирає Саманчин, в останню мить зриваючи операцію.

Але Ч.Айтматов своєму романові недарма дав ще й другу назву – «Вічна наречена». Прадавня гірська легенда знаходить продовження в реальній історії Арсена, якому доля незадовго до його загибелі дарує велике кохання. Вічною нареченою судилося стати Елес, колишній бібліотекарці, яку життя кинуло в стихію «човникового» бізнесу, мовби для того, щоб у складному плетиві доріг вона змогла зустріти Його, навіки даного. Високий стиль, коли йдеться про цю коротку й трагічну історію любові, аж ніяк не зайвий, адже кохання – за Айтматовим – це й мить взаємного магнетизму, і еротичний екстаз, і поклик до продовження роду, і спорідненість душ, і сила, що має відроджувальну здатність, і самопожертва заради іншого! На тлі нинішнього цинізму, який зводить любов до фізіології, «трахальних» інстинктів, Айтматов може видатися комусь «останнім романтиком».
Але правота таки за ним, оскільки йдеться про вічне, про самі основи життя, руйнування яких означало б втрату перспективи і сенсу для людини як такої.

У новому романі він, Чингіз Айтматов, узагалі роздумує про вічне. Про любов і смерть. Про Бога і небо. Про фатум. Про силу «біології» в людині. Про «шлейф» прадавньої культури, яка – всупереч, здавалося б, нестримній глобалізації, – не зникає, несподівано виринаючи легендами й міфами, через багато віків озивається у ментальності далеких нащадків тих, хто ту прадавню культуру творив.

У творі з апокаліптичною назвою він виступає не як пророк апокаліпсису, а радше як відчайдушний охоронець вічних цінностей.

Він і справді оглядає життя з точки зору смерті. Любов вимиває з душі Арсена Саманчина палючу жадобу помсти, а в інший світ він узагалі відходить із думками про всепрощення, в муках не тільки фізичних, а й душевних, – «при світлі совісті», як сказав поет. Любов і смерть коханого перевертають душу й свідомість Елес, в якій прокидається Вічна наречена. Навіть у жорстокому Ташафгані щось зрушується в душі. Через доторк до таїни смерті відбувається очищення від суєтності злості… Не відає, що творить, хіба що розлючений натовп, готовий мститися бодай родичам Арсена. Адже, зірвавши полювання на барсів, Арсен Саманчин тим самим позбавив своїх односельців виручки. Що ж, у кожного свій час для прозріння…

Є ще один надзвичайно важливий персонаж у цьому айтматовському романі, – сніжний барс. Так само, як і Арсен Саманчин, він, Жаабарс, є однією з іпостасей автора. Ч.Айтматов їх максимально зближує, Арсена (Арса!) – і старого самотнього барса, який готується до прощання із життям. Можна уявити, як непросто було авторові «монтувати» протягом усього роману дві сюжетні лінії (людина – і звір), уникаючи монотонності і наповнюючи «переживаннями» та «роздумами» «внутрішній світ» сніжного барса! Але тут уже йшлося про речі концептуально принципові: Айтматову, гадаю, важливо було наголосити на «самой жгучей, самой смертной связи» (М.Рубцов) людини і природи, – думка ця для нього завжди була дорогою. Арсен й Жаабарс нагадують дві частини одного цілого, недаремно ж автор веде їх до фіналу, в якому людина і звір, зрештою, зустрічаються в печері, щоб разом, в одну й ту ж мить, померти.

Історія Жаабарса до щему душевного пронизлива ще й тому, що вона сповнена туги прощання сніжного барса, колись сильного і всемогутнього, із радощами й спокусами, що їх дарує життя. Настав час його відходу, і цей драматичний момент став для романіста предметом спеціальної художницької уваги (певну аналогію можна відшукати в повісті Л.Толстого «Смерть Івана Ілліча»). Драма старіння й відходу змальована Айтматовим з великою художньою силою.

Романом «Коли падають гори» Ч.Айтматов дав підстави говорити про фаталізм, який, виявляється, йому притаманний. Доля – один із головних концептів твору; про неї згадується безліч разів, у тім числі й у трактаті «Невидимі двері, або Формула приреченості», авторство якого належить Арсену Саманчину. Ч.Айтматов не раз робить своїх читачів свідком майже містичної напередвизначеності, рокованості подій. Чого варті хоч би епізоди з ластівками, які «попереджають» Арсена про лихо, що насувається на нього. Хоча, з іншого боку, письменник завжди шукав героїв, які не пливуть за течією, а намагаються стати вище обставин і узвичаєних можливостей.

Мотив долі і смерті є визначальним і в своєрідному епілозі твору – рукописі Арсена Саманчина «Убити – не вбити», що його він устиг передати своїй Елес. Сюжет її складає розповідь колишнього фронтовика, який пройшов через штрафбат, – очевидно, через те, що в умовах війни для нього, людини віруючої, залишалася непорушною християнська заповідь «Не убий!» Чингіз Айтматов, як бачимо, і тут, у фіналі, акценти робить на вічному, на основах життя.
Розуміючи, звісно, що доля заповіді «Не убий» в реальному світі, на все ще не влаштованій «планеті людей», була і залишається ох якою складною…

Роман «Коли падають гори» вийшов з-під пера автора після довгої (десятирічної) творчої перерви. Недавно Ч.Айтматов – Посол Киргизстану в Бенілюксі – заявив, що наприкінці 2007 р. він піде з дипломатичної служби; звісно, для того, щоб усамітнитися у високогір’ях творчості.