Метаморфози Віталія Коротича

Віталій Коротич.
Фото з сайту www.gordon.com

Чергова метаморфоза Віталія Коротича: до нього повернулися вірші. Через двадцять років. Журнал «Київ» (2007 р., № 9) щойно опублікував його поетичну добірку. У вступному слові до неї Коротич пригадав рік 1986-й (коли й почалося «поетичне заніміння»), принагідно дорікнувши тодішній київській владі за те, що Москві його «віддали легко, як віддавали багатьох співаків, учених, акторів, футболістів». Так, наче сам того не прагнув. Не проминув похвалитися «десятком премій і звань від чужих держав», отриманих за час, що минув. Це теж докір Україні: мовляв, інші – шанують, а своя «провінція» – ні. Він любить повторювати цю думку. «Я повертався додому довго й непросто»; «Мене повертали до Києва різні люди…» Такий собі монолог «золотого руна», відшуканого аргонавтами.

1986 року Москва й справді «імпортувала» Віталія Коротича з постчорнобильського Києва; з ініціативи секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлєва, архітектора горбачовської перебудови, йому доручалося редагувати журнал «Огонек». То був зоряний час Коротича – «Огонек» під його орудою досить швидко став шалено популярним. Я теж кілька років був передплатником журналу, і добре пам’ятаю, як він перевертав уявлення мільйонів читачів про радянське минуле.

Після розпаду СРСР Коротич викладав у США, в Бостонському університеті (пишучи мемуари, В.Коротич не втримався від похвальби: «в 90-х я буду преподавать в Бостоне с Нобелевским лауреатом Солом Беллоу», забувши додати, що цього самого Беллоу в своєму романі «Лице ненависті» він шельмував як «сіоніста і антирадянця»). Потім повернувся і вже давно живе в Москві.

Проголошення Україною державної незалежності не особливо сколихнуло його душу. «Ну вот и сбылась мечта нескольких поколений украинских националистов: республика обрела независимость», – написав він у спогадах «От первого лица» (Харків, «Фоліо», 2000. – С.150). Слово «націоналіст» у Коротича завжди було лайливим, як і слово «сіоніст». Себе ж він позиціонує як ліберала, патріота двох батьківщин – України і Росії.

Свого часу я прочитав мемуари Коротича – і був шокований. Адже то були спогади людини, пам’ять якої химерним чином деформувалася, витворюючи довкола головного героя книги (і її ж автора!) систему кривих дзеркал. Ті дзеркала нав’язливо пропонували мені, читачеві, образ лицаря без страху і докору. Я мав би захоплюватися його подвигами, відвагою, бунтарством, мало не щоденним киданням викликів довколишній рутині й людській сірості… Проте захоплення якраз і не було – натомість з’являвся внутрішній опір, оскільки той образ Коротича, який складався в моїй уяві протягом кількох десятиріч, був іншим, суттєво іншим…

Перед читачами та слухацькими аудиторіями в Україні й за її межами на початку і в середині 1960-х він являвся у подвійній іпостасі «поетолікаря», «лікаропоета». Медик за освітою, Віталій Коротич і справді кілька років поєднував служіння поетичній музі з лікарською практикою. Молодому авторові охоче роздавали аванси («піарив» Коротича навіть турецький поет-комуніст Назим Хікмет, який тоді жив у Москві!). Помітили його і «на тому березі»: українська еміграція почала асоціювати ім’я Коротича з генерацією «шістдесятників». Маючи певні переваги серед своїх ровесників – знання англійської, «багатоверстатність», мобільність, – Коротич у часи хрущовської «відлиги» часто бував за кордоном. Хотів він того, чи не хотів, але йому дісталася роль успішного радянського хлопця, якого можна демонструвати як якісний «продукт» соціалістичної системи.

В.Коротич з канадійськими
українками, 1965

Його поява 1965 року в Канаді «створила сенсацію», – писав Ростислав Хом’як (Сучасність, 1965, №9). В.Коротич тоді протягом кількох місяців перебував за океаном у статусі стипендіата ЮНЕСКО, вивчаючи «культурні і розвагові програми». У кожного – свої стереотипи. Канадійці вочевидь були заскочені, побачивши перед собою не якогось замшілого радянського ордотокса, а молодого українського «супермена». Колишній вундеркінд, лікар, спортсмен, спортивний коментатор київського телебачення, поет, який уміє тримати увагу аудиторії, англомовний і україномовний інтелектуал, представник вельми популярних за океаном «шістдесятників», – усе це не могло не прихилити до нього українців Торонто, Вінніпега, Ріджайни чи Саскатуна. Деякі з українських видань Канади насторожено писали, що В.Коротич «розкладає еміграцію», себто – пробуджує в неї радянофільські настрої. Пропагандистський ефект «місії Коротича» навряд чи міг залишитися непоміченим радянськими спецслужбами. У спогадах Коротич з цього приводу пише скупо: «ласковые гэбэшные ребята вились вокруг меня. Тогда я как-то вывернулся» (С.86 ).

У 1966 р. його призначили редактором комсомольського журналу «Зміна» (згодом – «Ранок»). Відтепер Віталій Коротич – один із наймолодших київських номенклатурників. Пізніше він напише, що в цей момент йому відкрився «стыдный запах власти». «Стыдный» – бо йшлося про доступ до номенклатурних привілеїв, зокрема – поліклініки №2 четвертого управління. Восени 1967 р. він вступив у КПРС. У спогадах цей епізод подано в героїчному ключі. На райкомівській парткомісії Коротич начебто «заорал, что с такими, как они, мне в одной партии нечего делать», «хлопнул дверью» – і був “принят в ряды КПСС». Картина майже фантастична, але – нехай.

Ще один номенклатурний успіх В.Коротича: у 1966-1969 рр. він – секретар правління Спілки письменників України, творчої спілки, яку згодом назве «жлобской организацией». Секретарем «жлобской организации» Коротич був понад вісім (!) років (повторно – у 1981-1986 рр.). І нічого! Це вже згодом, заднім числом, його осінило, що Спілка – організація якась не така. Комплексувати не довелося: використав – і викинув, не проминувши, до речі, нагоди похизуватися, що був він тоді «самым молодым в истории украинского Союза писателей секретарем его правления».

А тепер – про справи творчі. Часу Віталій Коротич не гаяв; все для нього ставало матеріалом. Протягом 1960-х р. з-під його пера з’явилося не менше десятка книг – поетичних, прозових, публіцистичних. Партитура ранньої поезії В.Коротича, загалом, нескладна. Найбільш помітні в ній – «лікарські» вірші. Інтонація милосердя, співчутливості, незвична для загалу точка бачення медичних ситуацій, – все це додавало їм тепла й навіть певної екзотичності. Коротич глорифікував лікарську працю, роблячи акцент на саможертовності медиків-рятівників, розгортав драматичні людські історії. Часом у ці історії вплітався антимілітарний мотив, оскільки йшлося про тих, кого покалічила війна.

Але… Як багато в його збірках віршів-«паровозиків»! Ціле «вагонне депо»! Про партію, дружбу народів, Москву… Він легко, майже одними й тими ж словами освідчувався в любові Україні й Москві, славив «рідний гаркавий голос» Леніна, розсипав інвективи, адресовані боннському недобитку-фашистові («Балада про брехню»), американцю, який «знищив японське місто» («Вони увійшли в історію»), «гендлярам» і «вдоволеним брехунам», які отруювали життя Хемінгуея («Скеля в болоті»). Він таврував убивць Патріса Лумумби («Лумумба»). Просив зарахувати його «до загонів Кастро» і поривався «мити вікна в Гавані» («Лист у Гавану»)…

Поетична публіцистика зайняла в збірках В.Коротича чи не домінуюче місце. Він явно зловживав словом «планета», що, зрештою, зрозуміло: часи були «гагарінські». Київський лікар виявляв (чи демонстрував?) свою планетарну, «всемирную отзывчивость». Вона була безпрограшною, адже публіцистичні вірші ідеологічного бійця Коротича дуже «правильні». З автором неможливо було не солідаризуватися, коли він, скажімо, оплакував Лумумбу чи розстріляних іспанських поетів-комуністів. Але ось узявся Коротич за поему про репресованого в 1937 р. батька – і потопив трагізм у риториці, в словесній патоці («Повернення батька»). Фактично, сталінська м’ясорубка 1937-го виправдовувалася, та ще й із пафосом: «Метал, не карбований пробами, – ще не криця». І далі – про «мудрість Партії», Комуну, про те, що «тобі та мені сяють ленінські заповіти»…

Свідома чи підсвідома установка на безпрограшність, дозована сміливість, ризик без ризику – це Коротич.

Претензії на афористичність – і сповзання в трюїзми, – це Коротич.

Мимовільні двозначності замість сподіваної вишуканої парадоксальності, – це теж Коротич.

У вірші про мистецтво він привносив ідеологеми.

Йому зовсім не вдавалася любовна лірика – чоловіче кокетування в ній ставало нестерпним.

В.Коротич, Рига, 1991

Він утішався грою слів, можливостями довірливо-розмовної інтонації, адресованої незримому співбесіднику, – і ставав грайливим, пустодзвонним.

Він часто не помічав, що моральна легковажність обертається естетичними катастрофами ( «Яке це щастя (?! – В.П.) – вмерти у путі, з лицем, назавжди зверненим вперед (як це? – В.П.)», – написав Коротич в одному з віршів, не відчувши всього жаху цих рядків).

Цікаво, що приблизно в той саме час, коли стипендіат ЮНЕСКО В.Коротич вивчав Канаду, політемігрант Євген Маланюк занотував у своєму блокноті враження від його віршів (16 жовтня 1965 р.): «Коротич – київська синтеза багатьох первнів: «вундеркіндство» (але обмежене й контрольоване характером-інтелектом), творчість (здібність до неї), талановитість (вроджена, очевидно).

Але: естрадність, маніфестаційність (може, від Маяковського), певна акторськість і декламаційність (не читання, а саме рецитування), декларативність лірики (!!), адже забагато я…, я…, я… Сентенціальність.

У нім майже немає «липучого листочка» органічності і «вологости» /нероб./ лірика-поета.

Усе побудовано «за граматикою» й «декларацією».

Це не Іван Драч і навіть /не/ Вінграновський. Протилежність Ліні Костенко: ліричність, щирість, брак всякої пози в поезії» (нотатник Є.Маланюка підготовлений до видання і незабаром побачить світ). Діагноз – цілком точний: вірші Коротича й справді нагадували засушене листя, і поет Маланюк швидко відчув у їх «правильності» фальш.

Перебираючи книжки й публікації раннього Коротича, я не можу позбутися думки, що краща його річ 1960-х рр. – стаття «Плексигласова мадонна самотності» про скульптора Олександра Архипенка (надрукована 1966 року у журналі «Вітчизна»).

У мемуарах В.Коротич особливо героїзує себе в обставинах 1969-1978 рр., коли його «уже выгнали со всех должностей» (С.90). «Было решено проучить злодея Ивана Дзюбу, – згадує Коротич, і тут же нічтоже сумняшеся вписує себе в дисидентський ряд. – Попутно у них возникла идея, как повязать меня» (С.93). Пов’язати – означало втягти в брудні кампанії; конкретно ж – публічно осудити Дзюбу. Коротича викликали у високі кабінети, проте від підписування статті, спрямованої проти І.Дзюби, він ухилився (П.Шелест пізніше в своїх мемуарах серед «підписантів» називав і В.Коротича, – проте пам’ять його таки підвела: статтю написав Любомир Дмитерко, а надрукувала її «Літературна Україна»). «Пачкаться вовсе не обязательно. Даже при советской власти», – резюмує Коротич (с.45). Він узагалі любить розповідати, як вислизав з цупких «обіймів», щоб не «запачкаться»; як мистецьки – і вчасно – знаходив необхідний «угол отстранения». Синдром колобка, який утік від діда й баби.

А взагалі-то, в те «опальне» для Коротича десятиліття ніякої опали й не було. 1972 року він став лауреатом комсомольської премії ім. М.Островського (за збірку «Можливості», 1971). Книжки виходили одна за однією: «Перевтілення» (1971), «Мандрівка на край світу» (1972), «Людина на повен зріст» (1972), «Щоденник» (1973), «Людина у себе вдома» (1974; премія ім. П.Тичини – 1978), «Закон землі» (1975), «Біля витоків світла» (1976), «Гідність» (1977). За книги «Кубатура яйця» (1979) та «Побачити зблизька» (1980) В.Коротич у 1981 р. отримав Шевченківську премію. Була також купа перекладних видань; присуджувалися все нові й нові премії: ім. О.Толстого (1982), ім.Б.Полєвого (1983), ім.Ю.Фучика (1984). В «опальні» часи Коротич багато їздив по Радянському Союзу і, звичайно, писав «мандрівні» книги. Але перечитайте їх тепер – це пропагандистська література, не більше! Ось його великий подорожній нарис «Біля витоків світла» – про Сахалін. Скільки тут фальшивого пафосу щодо «радянського способу життя», Революції, яка «чистим потоком омила землю», держави, «яка виховує і вчить людей так чуйно, ліпше за всі влади», СРСР як останньої надії людства! І ще ця нав’язлива паралель: колись на Сахалін приїздив лікар Чехов – і побачив «землю каторги»; тепер же приїхав лікар Коротич – і йому відкрився Сезам. В.Коротич просто залив читачів словесною патокою, вихваляючи на всі лади казкові можливості радянської влади. Куди тим шведам, чий «культурний рівень – один з найнижчих у цілім світі», чи японцям, які тільки те й робили на Сахаліні, що «все навколо трощили»!

Патетична агітка – ось що таке нарис Коротича «Біля витоків світла». І він не єдиний такий. Читаючи його солоденьку «мандрівну» публіцистику, яка принесла її автору купу державних премій, просто неможливо збагнути, як могло статися, що через якийсь десяток років після всіх цих Коротичевих рулад СРСР розпався, а така чуйна до своїх громадян держава виявилася бездушною, «чиновницькою» (за його пізнішим визначенням)? Все просто: Віталій Коротич гнав чисту кон’юнктуру.

Ну, а щодо віршів… Цікаво, чи багато з них теперішній Віталій Коротич наважився б включити до свого вибраного?

Він немало взяв від «чиновницького» режиму, адже був його слугою, солдатом, який прославляв країну розвинутого соціалізму понад три десятки років. Був депутатом Верховної ради УРСР ХІ скликання, отримав ордени Жовтневої революції та “Знак Пошани”, медалі. І ради Бога! Тільки ж навіщо тепер займатися міфотворчістю, виставляючи себе мало не дисидентом?! «Я родился и сформировался, как личность, в стране, провозгласившей ненависть своим главным чувством», – пише Коротич про СРСР, «забувши”» що в своїй абсолютно агітпропівській книзі «Лице ненависті» (1983 р.) він це саме писав про рейганівську Америку, виставляючи її як тяжко хвору країну, знавіснілу імперію, яка хоче знищити Коротича, Радянський Союз із його «голубиними» прагненнями і все «прогресивне людство». За те й отримав спеціаліст по ненависті Віталій Коротич Державну премію СРСР 1985 року!

Пишучи спогади, він усе забув. Точніше – просто перелицювався, зробивши вигідний ідеологічний пірует і, можливо, навіть повіривши власним міфам. Як він милується собою, безупинно «якаючи», хизуючись то своїм «триумфом на очередном с’езде писателей», то «поэтической популярностью», яка невблаганно росла, викликаючи заздрість інших, то близькістю до партійних бонз! Ось він згадує, як В.Щербицький покликав його до себе, щоб запропонувати посаду головного редактора журналу «Всесвіт»: « – Пойдем, Витя, – сказал Щербицкий и на глазах удивленного зала обнял меня за плечи. Мы пошли, как два педика в Калифорнии».

Фе, Віталію Олексійовичу!

Невтомно вихваляючи себе, улюбленого, про «ближніх» із київського літературного середовища Коротич пише, як правило, в насмішкуватому тоні, і часто це схоже на хіхікання в кулачок. О.Гончар, І.Драч, Д.Павличко в мемуарах «От первого лица» – персонажі майже карикатурні. Виняток зроблено для небагатьох – М.Бажана, П.Загребельного, М.Зарудного (цікаво, чи знав В.Коротич, що Микола Платонович не жалував його: «Він чужий… У ньому нема нічого українського»? Так, принаймні, зафіксовано в щоденниках О.Гончара, для якого Коротич узагалі був «сучасним Іудушкою Головльовим»?).

… А тепер ось до Коротича повернулися вірші. Читаючи в журналі «Київ» його добірку «Сповільнений лет часу», я мимоволі згадував рядок Є.Маланюка: «Час, Господи, на самоту й покору…» До кожного з сущих приходить пора, коли стає зрозуміло, що людині, взагалі-то, небагато й треба. Кон’юнктура втрачає сенс, залишається найголовніше: спогад про дитинство, кілька надійних друзів, нічний Київ, несподівані слова віршів, що з’являються самі по собі, тиха любов до ближніх, «Господь на небі», який «ледь ворушить губами / І слова повторює, які знає лиш Він»… Здається, свої вірші Віталій Коротич писав поза метушнею, – це рідкісний випадок у його практиці.

Може, вся справа якраз у «самоті й покорі», що, припізнившись, таки прийшли разом із віршами?

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.