«Неможливо бути баском безкарно». Інтелектуальна траєкторія Йона Хуарісті

Йон Хуарісті

Йон Хуарісті став відомим як обдарований поет, але згодом його талант засяяв новими гранями: він посів гідне місце в сучасній іспанській літературі ще й як блискучий публіцист, дослідник і викладач літератури. У своїх книгах Хуарісті висунув цілу низку ідей, принципово важливих для розуміння культурної й літературної ситуації Іспанії (періоду переходу від франкізму до демократії й далі до Євросюзу).

Будучи замолоду активним прихильником баскського руху, у зрілі роки Й.Хуарісті стає послідовним опонентом баскської націоналістичної риторики. Послуговуючись усім арсеналом сучасного гуманітарного знання й перебуваючи на рівні епістемологічної й дискурсивної революції, спричиненої постструктуралізмом (Барт, Дерріда, Фуко), (пост)марксизмом (Б.Андерсон, Е.Гелнер) і психоаналізом (Фройд, Агамбен), Й.Хуарісті у своїх численних книгах деконструює основні культурологічні й історіософські міфологеми, на яких тримаються наративи баскського націоналізму.

Цю «негативну роботу» він розпочинає вже у своїй першій великій науковій праці «Нащадки Айтора» (1987) (Juaristi J. El linaje de Aitor: la invención de la tradición vasca. Madrid: Taurus, 1987). Айтор – легендарний патріарх баскського народу, оспіваний баскськими письменниками ХІХ ст. Агостіном Чао, Наварро Вільйослада та ін. Вивчаючи «культурні політики» і «літературну продукцію» «фуеризму» – руху за стародавні права і свободи басків (fueros), який виник у Країні Басків у ХІХ ст. і передував виникненню баскського націоналізму, Й.Хуарісті, зокрема, зауважує, що, не зумівши розробити переконливий варіант баскської історії, який би дав можливість легітимувати їхні претензії на владу, «захисники баскських привілеїв звернулися до літератури з метою віднайдення традиції: історичний роман, легенда, романтичний романс і легендарна поема в дусі Оссіана стали тими формальними рамками, у яких здійснювалося це віднайдення» (р. 15).

Й.Хуарісті доводить, що витворена в такий спосіб традиція – легендарно-історична література басків («спадщина Айтора») – слугує ідеологічним і образним ядром, навколо якого пізніше формується уявлення національної баскської ідентичності, використане ідеологом баскського націоналізму Сабіно Арана Гойрі та його послідовниками.

«Викривально-деконструктивним» перепрочитанням баскського націоналізму позначене ще одне дослідження Й.Хуарісті – «Жертовна пташка» (Juaristi J. El chimbo expiatorio. La invención de la tradición bilbaina, 1876 – 1939. – Bilbao: Ediciones El Tilo, 1994), здійснене з грамшіансько-бахтінських засад. Головний «герой» даної книги – так званий «більбаїнський діалект», суміш кастильської мови та еускера, якою начебто говорили у Більбао до початку масового переселення до цього міста maquetos (мігрантів-робітників з інших регіонів Іспанії). На думку Й.Хуарісті, наприкінці ХІХ ст. цю «мову» баскські інтелектуали й письменники, що жили у Більбао, намагалися штучно сконструювати (разом із окремою більбаїнською ідентичністю) заради встановлення культурної гегемонії як над новоприбулими maquetos, так і над прихильниками похмурої сільської католицької релігійної утопії того самого Сабіно Арано Гойрі.
Серед творців цієї окремої «більбаїнської мови/ ідентичності» Й.Хуарісті називає молодого М. де Унамуно, Е. де Арріагу, Н.В’яра Егускіса та багатьох інших.

Найповніше антинаціоналістичні настрої Й.Хуарісті виявилися у книзі «Меланхолійне пасмо. Історії баскських націоналістів» (1997) (Juaristi J. El bucle melancólico. Historias de nacionalismos vascos. – Madrid: Espasa-Calpe, 2000), яка отримала кілька престижних національних премій, зокрема, Премію Іспанської королівської академії 2000 р. Тут до марксистських інтерпретаційних практик Й.Хуарісті додає фройдівський психоаналіз, інтерпретуючи історичні наративи баскських націоналістів як меланхолійні об’єкти, чисті компенсації вигаданої батьківщини, якої ніколи не було. Таким чином, крізь усю літературну, есеїстичну і наукову спадщину Й.Хуарісті проходить одне переконання – історична й культурна традиція, на якій базують свої ідеологічні постулати баскські націоналісти, – лише гра уяви, продукт маніпулювання, результат свідомого «пригадування» і не менш свідомого «забування».

Успіх книги «Меланхолійне пасмо» значною мірою завдячує деяким теоретичним ідеям Й.Хуарісті, які мають універсальне значення для деконструювання будь-яких націоналістичних наративів, а не тільки баскських. З погляду Й.Хуарісті, наративи націй є меланхолійними конструктами – риторичними компенсаціями втрат (справжніх або удаваних), травматичних досвідів, невротичних станів певних національних груп або нації загалом, і насамперед тих інтелектуалів, які стають їхнім голосом. Ці наративи є маніпулюванням історичною і культурною пам’яттю з метою задоволення суб’єктів втрат внаслідок створення штучних ідеальних об’єктів – міфів про минуле, з якими суб’єкти, що входять до складу націй, ідентифікують себе.

Меланхолія, стверджує Й.Хуарісті, спричинюється відмовою суб’єкта визнавати факт утрати через ідентифікацію себе з утраченим об’єктом. «Меланхолік пожирає того, кого любить і чию смерть він відмовляється визнати» (р. 47). Ось чому Сатурн, що з’їдає власних дітей, є символом меланхолії. Меланхолік вилучає з зовнішнього світу своє бажання, аби спрямувати його на себе, і зберігає згадку про нього, як деякі люди зберігають пасмо волосся давно померлих близьких, передаючи його своїм нащадкам (р. 47). Сказане вище стосується як індивідів, так і цілих народів, які також хворіють на меланхолію. «Тип меланхолії, про який я розповідаю, – зазначає Й.Хуарісті, – тісно пов’язаний із культурою, і передається він через дискурс…» (р. 48). Ще З.Фройд вказував, що серед причин меланхолійних процесів у індивідів і народів може бути втрата батьківщини, яка призводить до виникнення меланхолії націоналістичної або меланхолії імперської.
Відмінність першої від другої, пише Й.Хуарісті, полягає в тому, що націоналісти оплакують реальність, яку ще тільки треба створити, винайти, тоді як імперська меланхолія спричинюється дійсною втратою, розпадом імперії (р. 48).

Зі спробами деконструювати дискурс баскського націоналізму закономірно пов’язаний намір Й.Хуарісті «модернізувати» ідею єдиної Іспанії. Доказом цього може бути одна з останніх робіт Й.Хуарісті «Царство Заходу сонця. Іспанія як сон предків» (Juaristi J. El reino del Ocaso.
España como sueño ancestral. – Madrid: Espasa Calpe, 2004), у якій він долучає до традиційного для нього марксо-фройдизму французьку феноменологію, зокрема, концепт «образності» («imaginario»), який бере з робіт Г.Башляра. «Те, що ми називаємо Іспанією, є насамперед єдиним комплексом образів, образністю (Un Imaginario)» (р. 14).

Для Й.Хуарісті Іспанія – «не якась містична категорія, а результат інтерпретації досвідів і репрезентацій (багато з них травматичні й рекурентні), які визначають колективні вчинки і настрої. Я б не побоявся тут вжити слово національний характер, тому що такі вчинки і настрої сильно впливають на інтерпретацію історичних подій, а вся послідовність інтерпретацій акумулюється, своєю чергою, у своєрідному культурному психізмі» (р. 14). Колективна ідентичність відродженої єдиної Іспанії постає в образності геніальних витворів літератури і мистецтва, відомих далеко за межами країни, у тисячолітньому, зв’язаному в єдине оніричному потоці (el flujo onírico de una coherencia), який з’явився на початку створення Іспанії (за часів Середньовіччя). Іспанія – це «сни предків» (вислів Марії Самбрано), побачені в період між арабською навалою і виходом у світ першого тому «Дон Кіхота». «Звичайно, є незаперечні факти, які визначають множинність Іспанії: різні мови, регіональні культури з більш або менш давнім корінням, релігійні, ідеологічні конфлікти й навіть зіткнення цивілізацій. Проте перш за все Іспанія є простором взаємодії, не завжди мирної, що керується задумом розбудови (розбудова є водночас перебудовою) єдності, яку є тенденція вважати втраченою.
Простором, який ми, іспанці, уявляємо собі як дім або як вогнище, де сни, народжені в творчих конфліктах наших нічних пильнувань, втілилися у найдивовижніші витвори мистецтва і літератури, які мають загальнолюдське значення» (р. 14 – 15).

Попри віддаленість Й.Хуарісті від України деякі його ідеї сприймаються як відлуння тих дискусій із приводу національної ідентичності, які точаться в українському інтелектуальному просторі. Тут не можна не згадати робіт Т.Гундорової й Н.Зборовської, які також розглядають зв’язок між національними образами світу й меланхолією. Критичний метод перепрочитання культурних та історичних метанартивів, розроблений Й.Хуарісті, принципово ставить питання про відповідальність українських інтелектуалів, втягнутих у процес розробки концептів національної ідентичності, адже так само. як і в Іспанії, нам доводиться мати справу не з історією культури, а з «віднайденням» традицій.