Із погляду смерті

 Чингиз Айтматов. Когда падают горы. – С.-Пб.- «Азбука-классика». - 2006.
Чингиз Айтматов. Когда падают горы. – С.-Пб.- «Азбука-классика». - 2006.

Славу молодому Чингізу Айтматову наприкінці 1950-х принесли його «Повісті гір і степів» – «Прощай, Гульсари», «Джаміля», «Тополько моя в черовній хустинці», «Перший учитель»… І ось минуло півстоліття, і своєму новому романові, написаному далеко від рідної Киргизії, в Брюсселі, де вже давно живе письменник і дипломат Айтматов, він дав назву, яка змушує за законами контрасту пригадати його ранню сонячну прозу: «Коли падають гори». Мала статися якась вселенська катастрофа, щоб сколихнулася сама система символів романтика Чингіза Айтматова, щоб почали обвалюватися його улюблені гори. В одному з інтерв’ю років два тому він скупо обмовився, що хотів би осмислити пострадянську добу як художник, і тепер, коли з’явився роман, виданий санкт-петербурзькою «Азбукою-класикою», стало ясно, що саме не давало письменникові спокою.

Його роман – про Дон Кіхота в обставинах дикого капіталізму пострадянського зразка. Незалежний журналіст Арсен Саманчин, центральний герой твору, поза всяким сумнівом, є другим «Я» автора, хоча за віком він удвічі молодший за Айтматова, який наступного року має зустріти своє 80-ліття. Той Арсен, якого ми бачимо й чуємо, з душевними терзаннями якого маємо справу як читачі роману, невиправний «ідеєносець», один із рідкісної (проте все ж неубієнної!) породи ідеалістів, які приречені випадати з ряду. Колись Іван Тургенєв, завершуючи статтю про Гамлета й Дон Кіхота, не втримався від вигуку: «І яким би нудним був світ, якби в ньому не було Дон Кіхотів!» Для Ч. Айтматова ж усе значно драматичніше: не в нудьзі справа, а в основах буття! Світ узагалі втрачає сенс, якщо в ньому немає Дон Кіхотів, для яких вогник істини, духу важливіший за матеріальні блага, – ось айтматовська максима, знайома нам іще з роману «Плаха».

Життєва історія Арсена Саманчина подана автором зовсім лаконічно, (може, навіть занадто; минуле спадає на пам’ять героєві украй рідко, а тим часом якісь сигнали цього минулого могли б переконливіше пояснити читачеві Арсена в його теперішньому часі).
Загалом, за логікою речей він мав би бути старшим. Одного разу Саманчину нагадують про «персональну розплату за так званий соцреалізм», – важко уявити, щоб подібний докір можна було адресувати журналістові і письменнику неповних сорока років, який, згідно з хронотопом роману, зустрів початки «бізнес-епохи» фактично в студентському віці. Він не ностальгує за тим, що було, але й ця сама «бізнес-епоха» з її культом грошей, свавіллям ринку, «оптовою культурою», цинізмом, безробіттям, спорожнілими аулами ентузіазму в нього не викликає.

У рефлексіях Арсена Саманчина, викликаних думками на цю тему, є багато того, що називається «прямою мовою», публіцистикою, але тут уже нічим не зарадиш: надто болючим для Ч.Айтматова є дотик до нинішньої реальності за кілька тисяч кілометрів на схід від Брюсселя.

Гори падають – і протиставити цьому обвалові Арсен може хіба що перо незалежного – непідкупного – журналіста. Він самотній, ізгой, дивак, і це цілком узгоджується з айтматовською логікою трактування саме такого героя. Застаємо ми Арсена Саманчина на початку твору в той момент, коли він, переживши приниження і образу, ладен помститися кривдникам і звести рахунки з власним життям. Все перевернулося в цьому житті: провінційний актор-невдаха стає багатим продюсером, і саме до нього на блиск грошей іде співачка Айдана – жінка, яку любить Арсен і з якою він мріяв створити оперу про Вічну наречену. Айдана має співати під час вечері, влаштованої для зарубіжних спонсорів в ресторані «Євразія»; тут на неї чекає і Арсен Саманчин, – проте сильні світу сього велять йому залишити ресторан. І невтолене жадання помсти ще довго мучитиме Саманчина.

У романі Ч.Айтматова – контрастне освітлення героїв і довкілля, і, схоже, сам він добре розуміє природу цієї контрастності. Недарма ж найбільш трепетний епізод, в якому Арсен виповідає Айдані легенду про Вічну наречену, намагаючись запалити її ідеєю оперного твору, відбувається в «центрі німецького романтизму», біля середньовічного хайдельберзького замку. Над романом «Коли падають гори» витає тінь Ернста Теодора Амадея Гофмана, що, здається, передбачалося авторським задумом. Тут також виразним є романтичне двосвіття; новітні філістери виявляються на диво схожими на гофманівських, тоді як закоханий у стихію вічної музики Арсен Саманчин в якийсь момент починає нагадувати капельмейстера Крайслера із «Життєвої філософії кота Мура». «Йому немає місця в цьому світі, він приречений в ньому на самотність і страждання», – написали про Крайслера сучасні дослідники німецького романтизму (див.: Наливайко Д., Шахова К.Зарубіжна література ХІХ сторіччя /Доба романтизму/. – К., 1997. – С.88), – а враження таке, що це сказано і про айтматовського героя! Йому, Арсену Саманчину, також немає місця в цьому світі, він теж «неприкаяний і трагічний», і досвідчений читач розуміє, що такого героя автор неминуче приведе до трагічної розв’язки.

Адже гори – падають. Арсен потрапляє в пастку, приготовлену його колишнім однокласником Ташафганом. У горах Тянь-Шаню для нафтових магнатів з Арабських Еміратів влаштовується полювання на сніжних барсів, і Ташафган вирішує взяти багатих мисливців у заручники, щоб отримати за них великий викуп. Арсену Саманчину в цьому плані відведено роль перекладача й посередника. Переконати Ташафгана в тому, що шлях терору веде в глухий кут, не вдається, отож Арсен відтепер і сам стає заручником ситуації. Адже підкоритися Ташафгану, ставши його спільником, він не може. Альтернативою є смерть. Її й обирає Саманчин, в останню мить зриваючи операцію.

Але Ч.Айтматов своєму романові недарма дав ще й другу назву – «Вічна наречена». Прадавня гірська легенда знаходить продовження в реальній історії Арсена, якому доля незадовго до його загибелі дарує велике кохання. Вічною нареченою судилося стати Елес, колишній бібліотекарці, яку життя кинуло в стихію «човникового» бізнесу, мовби для того, щоб у складному плетиві доріг вона змогла зустріти Його, навіки даного. Високий стиль, коли йдеться про цю коротку й трагічну історію любові, аж ніяк не зайвий, адже кохання – за Айтматовим – це й мить взаємного магнетизму, і еротичний екстаз, і поклик до продовження роду, і спорідненість душ, і сила, що має відроджувальну здатність, і самопожертва заради іншого! На тлі нинішнього цинізму, який зводить любов до фізіології, «трахальних» інстинктів, Айтматов може видатися комусь «останнім романтиком».
Але правота таки за ним, оскільки йдеться про вічне, про самі основи життя, руйнування яких означало б втрату перспективи і сенсу для людини як такої.

У новому романі він, Чингіз Айтматов, узагалі роздумує про вічне. Про любов і смерть. Про Бога і небо. Про фатум. Про силу «біології» в людині. Про «шлейф» прадавньої культури, яка – всупереч, здавалося б, нестримній глобалізації, – не зникає, несподівано виринаючи легендами й міфами, через багато віків озивається у ментальності далеких нащадків тих, хто ту прадавню культуру творив.

У творі з апокаліптичною назвою він виступає не як пророк апокаліпсису, а радше як відчайдушний охоронець вічних цінностей.

Він і справді оглядає життя з точки зору смерті. Любов вимиває з душі Арсена Саманчина палючу жадобу помсти, а в інший світ він узагалі відходить із думками про всепрощення, в муках не тільки фізичних, а й душевних, – «при світлі совісті», як сказав поет. Любов і смерть коханого перевертають душу й свідомість Елес, в якій прокидається Вічна наречена. Навіть у жорстокому Ташафгані щось зрушується в душі. Через доторк до таїни смерті відбувається очищення від суєтності злості… Не відає, що творить, хіба що розлючений натовп, готовий мститися бодай родичам Арсена. Адже, зірвавши полювання на барсів, Арсен Саманчин тим самим позбавив своїх односельців виручки. Що ж, у кожного свій час для прозріння…

Є ще один надзвичайно важливий персонаж у цьому айтматовському романі, – сніжний барс. Так само, як і Арсен Саманчин, він, Жаабарс, є однією з іпостасей автора. Ч.Айтматов їх максимально зближує, Арсена (Арса!) – і старого самотнього барса, який готується до прощання із життям. Можна уявити, як непросто було авторові «монтувати» протягом усього роману дві сюжетні лінії (людина – і звір), уникаючи монотонності і наповнюючи «переживаннями» та «роздумами» «внутрішній світ» сніжного барса! Але тут уже йшлося про речі концептуально принципові: Айтматову, гадаю, важливо було наголосити на «самой жгучей, самой смертной связи» (М.Рубцов) людини і природи, – думка ця для нього завжди була дорогою. Арсен й Жаабарс нагадують дві частини одного цілого, недаремно ж автор веде їх до фіналу, в якому людина і звір, зрештою, зустрічаються в печері, щоб разом, в одну й ту ж мить, померти.

Історія Жаабарса до щему душевного пронизлива ще й тому, що вона сповнена туги прощання сніжного барса, колись сильного і всемогутнього, із радощами й спокусами, що їх дарує життя. Настав час його відходу, і цей драматичний момент став для романіста предметом спеціальної художницької уваги (певну аналогію можна відшукати в повісті Л.Толстого «Смерть Івана Ілліча»). Драма старіння й відходу змальована Айтматовим з великою художньою силою.

Романом «Коли падають гори» Ч.Айтматов дав підстави говорити про фаталізм, який, виявляється, йому притаманний. Доля – один із головних концептів твору; про неї згадується безліч разів, у тім числі й у трактаті «Невидимі двері, або Формула приреченості», авторство якого належить Арсену Саманчину. Ч.Айтматов не раз робить своїх читачів свідком майже містичної напередвизначеності, рокованості подій. Чого варті хоч би епізоди з ластівками, які «попереджають» Арсена про лихо, що насувається на нього. Хоча, з іншого боку, письменник завжди шукав героїв, які не пливуть за течією, а намагаються стати вище обставин і узвичаєних можливостей.

Мотив долі і смерті є визначальним і в своєрідному епілозі твору – рукописі Арсена Саманчина «Убити – не вбити», що його він устиг передати своїй Елес. Сюжет її складає розповідь колишнього фронтовика, який пройшов через штрафбат, – очевидно, через те, що в умовах війни для нього, людини віруючої, залишалася непорушною християнська заповідь «Не убий!» Чингіз Айтматов, як бачимо, і тут, у фіналі, акценти робить на вічному, на основах життя.
Розуміючи, звісно, що доля заповіді «Не убий» в реальному світі, на все ще не влаштованій «планеті людей», була і залишається ох якою складною…

Роман «Коли падають гори» вийшов з-під пера автора після довгої (десятирічної) творчої перерви. Недавно Ч.Айтматов – Посол Киргизстану в Бенілюксі – заявив, що наприкінці 2007 р. він піде з дипломатичної служби; звісно, для того, щоб усамітнитися у високогір’ях творчості.

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів. Професор НаУКМА.