Генітальна література, або Дурдом Софії Андрухович

Те, що видавництво «Нора-друк» запропонувало читачам як роман під назвою «Сьомга», насправді є розтягнутим на 350 сторінок текстом НІ ПРО ЩО. «Як ні про що? – здивується довірливий споживач «жіночого» читва. – А секс?» І покаже обкладинку, на якій зображено – рожеве на чорному – шмат сьомги, розрізаної так, щоб викликати цілком певні асоціації. Оце вам і main idea, як люблять казати американці. Все довкола цього й обертається в піхво-центричному «романі» Софії Андрухович, – довкола пригод із геніталіями, нікчемних сексуальних експериментів головної героїні та її подруг, гінекологічних одкровень та всяких збоченств, про які, зрештою, більш фахово можуть оповісти різні науково-популярні збірники про статеві розлади.

Шість розділів «роману» – це одкровення замученої мізантропією й егоїзмом журналістки Софії щодо власного «інтиму», спостереженого з ретельністю ексгібіціоністки, уважної не стільки до психології, скільки до фізіології.

Сказане варто прокоментувати.

1. Про мізантропію й егоїзм. Це, безперечно, домінантні риси героїні. Її очі бачать світ бридким. Бридке, сіре, загиджене довкілля, бридкі люди. Поруч із Софією час від часу з’являються якісь дурнуваті й огидні маріонетки – мовби для того лишень, щоб відтінити своєю нікчемністю неординарність самої Софії-Зосі, «просунутої» – далі нікуди – інтелектуалки. Вони цілком безликі, ці необов’язкові персонажі. У «романі» їх могло би бути більше чи менше – для нього («роману») то не має жодного значення. Вихователька дитячого садка, істеричка й садистка; педофіл, який «полює» в тирі на дівчаток; «чмо» Вова, який убив собі в голову, що він – Гігант Сексу, – ось лише кілька «ляльок» із того театру абсурду, в якому відважно й самозакохано експериментує Софія. Суть же експериментів – у тому, що їй кортить спробувати усього потрохи: лесбійських відчуттів, таємниць мастурбації й орального сексу, випадкових злягань із напівзнайомими хлопцями й усього іншого, що тільки намалює невтомна фантазія…

2. Про ексгібіціонізм. У першому розділі («Володар світла, повелитель води») йдеться про халепу із жеківським сантехніком, який підглядає в освітлені вікна за Софією та її чоловіком і, зрештою, потрапляє до рук міліції. Ситуація «розкручується» із нагнітанням пристрастей: Софії якийсь час уявляються всілякі страхіття про злодіїв, хоча читачеві вже давно зрозуміло, що ніяких пограбувань не буде. Адже сантехнік Льоня – просто собі нещасний вуайєрист (перший в українській літературі!). Що ж до переживань жінки, яка стала об’єктом його підглядань, то нічого цікавого в них немає, крім хіба, може, дещо несподіваного ексгібіціоністського мотиву («на кожного, хто хоче дивитися, знайдеться хтось, хто захоче показувати. Дивись»).

Але, кажучи про ексгібіціоністську ретельність і викличність героїні в демонстрації «інтиму», я маю на увазі не тільки цей епізод із сантехніком-вуайєристом. «Сьомга» – це взагалі «інтим» напоказ, виставка «споду», бравування генітальним натуралізмом. Це намагання вивернути найперші дитячі сексуальні переживання. У розділі «Кров» на очах у трирічної дівчинки розгортається цілком дорослий роман. Проте втримати оповідь на заявленому рівні сприйняття трирічної дитини авторці явно не вдалося; заважає знайомий «теперішній» голос. Жодної «порції болю» (див. анотацію) в ньому не відчувається – гору бере холодно-іронічна, часом – цинічна, інтонація.

3. Про фізіологію. Фізіологія в «романі» С.Андрухович заступила психологію. Їй приділено максимум уваги: «раптові скорочення матки», ноги, вкриті кров’ю і «слизом, який на очах висихав, перетворюючись у напівпрозору луску», «виділення з піхви», «прищі на задницях» – усього цього на сторінках «Сьомги» стільки, що складається враження, ніби авторка з кимось (із Н.Сняданко? І.Карпою?) змагається, вперто тяґнучи свого читача в фізіологічний (чи який там іще?) кабінет. Немовби саме там криються найсокровенніші таємниці для літератора.

Софія Андрухович, презентація «Сьомги».
Фото з сайту www.azh.com

В одному з інтерв’ю С.Андрухович не без гордощів заявляла, що їй хотілося звільнити інших від фобій (цікаво – кого: братів і сестер по перу? читачів, засмиканих гінекологічними одкровеннями наших екзальтованих письменниць?). Тим часом, виглядає так, що самовдоволена авторка й сама не помітила, що її «роман» – то купа комплексів, така собі его-література, покликання якої зовсім банальне: тільки б про мене говорили!

І не варто думати, що в цьому «романі» йдеться про секс: його там немає й близько! Є суцільна нудота, «трахання», від якого самій «експериментаторці» Софії хочеться позіхати. Про любов тут узагалі не йдеться – це щось дивне й незрозуміле в дурдомі «роману» С.Андрухович. Тут панують фізіологія, інстинкти кроликів, «соціалістичні» змагання між очманілими подружками на ниві сексуальних «подвигів» – та й усе.

У відгуках на «Сьомгу» доводилося зустрічати глибокодумні посилання на Фройда: мовляв, С.Андрухович явила світові секрети прихованих сексуальних бажань. «Цей роман могли б написати Джейн Остен, Генрі Міллер і Айріс Мердок»; відтепер «по-справжньому відверта проза» стала нарешті можливою в українській літературі – інтригує видавнича анотація. Очевидно, в «Нори-друк» вельми специфічні уявлення про відвертість: з таким самим успіхом вершиною доблесті можна оголосити демонстрацію голих сідниць на Хрещатику, або ж публічне озвучення позацензурного лексикону. Та й тіні великих тривожити не варто. Фройда краще вивчати таки за Фройдом, а не за «Сьомгою». І підтягування «роману» С.Андрухович до рівня Міллера чи Мердок – штука сумнівна: можна наразитися на глузи. Адже «Сьомга» – це дурдом (не згірш того, про який ідеться в розділі «Райський сад і прилеглі території»), це порожнеча, купа слів, які розлазяться в різні боки, наче пацюки. Так буває тоді, коли СКАЗАТИ – НІЧОГО. Через те я й беру слово «роман» постійно в лапки. То дивак Ф.Достоєвський вважав, що для написання роману авторові потрібні ідея і пристрасть. Нічого подібного: потрібно співати про все, що бачиш, будь-що епатувати публіку, трощити останні табу, засипати читачів гінекологічними подробицями, порпатися у кволих сексуальних рефлексіях (такий собі ауто-вуайєризм!) – і тебе за неписаними законами тусовки проголосять новітньою Джейн Остен, відкривачем «забруднених вод життєвого досвіду», висунуть у лауреатки якоїсь із премій «для своїх», після чого з утаємничено-розумним виглядом говоритимуть: ось він, прорив у літературі, – нарешті, дочекалися…

Цікаво, що рівно сто років тому щось подібне вже було. Після соціальних катаклізмів і барикад література занурилася в розгадування таємниць статі – і теж було багато піни й смороду. Так і тепер: жадоба епатажу змушує естрадних зірок роздягатися, навіть якщо, крім кісточок, показувати їм нічого (скромняга Ані Лорак в якомусь рейтингу опинилася аж на десятому – останньому – місці, оскільки так і не набралася духу, щоб бути «по-справжньому відвертою»!). Ця сама жадоба рухає й непоодинокими нашими літераторками, яким хочеться «піаритися» (Ірена Карпа подалася у «Плейбой»), хочеться дивувати, ошелешувати, шокувати…

Таланту обмаль? Ну то й що: пустимо в хід останній – генітальний – резерв. А раптом комусь він таки видасться геніальним?

Зрештою, аби тільки говорили…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.