«Дивність, схрещена з красою»

 Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. - К.- Факт.- 2007.
Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. - К.- Факт.- 2007.

В есеї про Вірджинію Вулф Гарольд Блум називає себе одиноким служителем культу мистецтва, що згасає. Тож не дивно, що його книга навіяна майже апокаліптичним неспокоєм із приводу виживання високих літературних взірців, а разом із ними й літературознавчої науки. У бурхливих часах псевдокультури та графоманства Блум убачає «кошмарного монстра», який загрожує книзі «небезпекою загубитися у перенаселеному літературному світі». Тож його спроба реставрації канону так чи так включається у коло сучасних проблем смертності та безсмертя літературних творів.

На думку Блума, головні критерії канонічності, що ґрунтуються на високому естетизмі й окреслюють «цінності та межі літератури», повинні формувати лише самі митці, письменники, композитори, які «забезпечують зв’язок між сильними попередниками та сильними послідовниками». Канонічність Блум визначає майже ірраціонально: це «дивність, схрещена з красою». Далі він неодноразово й досить виразно розшифровуватиме це визначення як «незвичність»: «У цій книзі я прагнув довести, що оригінальність, тобто дивність, незвичність, новизна, – це головні якості, що роблять твір канонічним». Рух від однієї вершини літературної творчості до іншої Блум визначатиме, як рух «від однієї дивності до іншої». Канон визначається ще цілим рядом метафізичних понять: «сила», «влада», «могутність», «духовна енергія письма», «елітарність», «високий неспокій» автора та ін., канонічне впізнається також завдяки творенню власного стилю, який «заражає наступників». Потрапляння до Канону можливе і завдяки високій авторитетності, унікальності та універсалізму – цій «фунаментальній рисі поетичної цінності», що забезпечує легке подолання умовностей своєї епохи і легке вживання у просторі інших епох і культур.

Велика канонічна література і велика канонічна літературна критика, за Блумом, є результатом дії «безупинного агону» – перегуку і долання впливів, і саме ця боротьба складає основний закон літератури. Без літературного впливу сильне канонічне письмо не здатне існувати. Про самого себе Блум пише, що він зациклений на теорії впливів дослідник. Він докладно аналізує різноманітні переживання страху впливу, що включає в себе цілий комплекс психічних, історичних та імагологічних відношень, а також творчих прагнень позбутися чи подолати його.

Дослідження впливів, точніше, їх долання, – це найзахопливіші сторінки книги Блума. У центрі канону він ставить Шекспіра, якого вважає неподоланним у найбільш важливих ланках літературного письма: способах репрезентації людських істот, природності відтворення характерів і ситуацій, діапазоні метафорики та витворення своєї мови. А далі кожен із письменників так чи інакше приміряється до цього неперевершеного взірця. Аргументація найсерйозніша: усім скептикам Г. Блум кадає виклик: «Перевизначати «літературу» – марна справа, тому що ніхто не має достатньо широкого інтелекту, аби охопити Данте і Шекспіра. А вони і є література. Хочете перевизначити їх – хай щастить!»

Подолати Шекспіра нелегко. Кожен, хто долучається до Канону, привносить свій неповторний «пряний смак оригінальності», тобто «азарту чи пристрасті», що від початку мусять супроводжувати твір, котрий «виграє у боротьбі з традицією і потрапляє у Канон». І хоч Блум неодноразово підкреслює, що у мистецтві немає прогресу, тонко спостережувана ним літературна боротьба тією чи іншою мірою позначається бажанням письменників виділитись, вирізнитись, бодай на крок вийти з тіні своїх великих попередників, адже «вломитися у традицію можна лише завдяки естетичній могутності». Закон літературної боротьби Г. Блум формулює як досить жорсткий і непорушний: «більш потужний творець у літературі все одно поглине меншого». Тому вже після Аристократичної епохи залучення до Канону стає все складнішим, а саме поняття канонічності – дедалі вишуканішим.

Творчість кожного з письменників Г. Блум визначає не за тим, наскільки добре вони наслідують Шекспіра, а за тим, наскільки оригінальними і новими є їхні художні версії порівняно з їх великим попередником (єдиним суперником Шекспіра, який у Демократичну епоху обійшов навіть Сервантеса, став Діккенс – за глобальністю його впливу на читачів). Канонічність цього великого романіста «виходить за межі художньої прози, так само, як Шекспіра… не можна звузити до театральної сфери». Тінь «Гамлета» й «Фауста» падає на всю більш ніж півстолітню творчість Ібсена-драматурга. Його канонічність, як і авторська позиція, визначаються боротьбою за власний, виокремлений поетичний голос. І це вдається йому у створенні лише двох образів – Пера Гюнта і Гедди Габлер. За Блумом, Пер визначив собою перехідну ланку між центральними героями Аристократичної (Гетевий Фауст) та Хаотичної (Джосівський Польді Блум) епох.

Страх впливу Шекспіра пережив і Джойс, який вважав його для себе тим, ким Данте вважав для себе Вергілія. Навіть у його найкращому творі «Фіннеганові поминки» Блум нараховує «батальйони алюзій» з «Гамлета», «Макбета» і «Юлія Цезаря». Якщо йдеться про майстерність творити характери, то у Хаотичну епоху, за Блумом, «відверто кидає виклик Шекспіру» лише Пруст. Його «надприродний комічний геній» дозволяє суперничати «у змалюванні сексуальних ревнощів як однієї з найбільш канонічних літературних емоцій». Далі від Шекспіра і Фройда, на думку Блума, Пруст іде й у зображенні еротичної одержимості. Центральним автором Хаотичної епохи дослідник визначає Кафку, бо той, як ніхто, обрав головною темою свого письма «розкол між нашою свідомістю та внутрішнім письмом».

Останнім автором, включеним до Західного канону, став Бекетт. На думку Блума, література ХХ століття не знає більш оригінального твору, ніж «Ендшпіль» Бекетта. Саме цією п’єсою один із найкращих драматургів Хаотичної епохи «запропонував сучасний сценічний еквівалент Шекспіра», поєднавши в образі центрального персонажа Гемма одночасно Гамлета, Ліра і Макбета. Таким чином, у нову історичну епоху Бекетт замкнув коло найвизначніших Шекспірових героїв і, завершивши цикл, залишив нас в очікуванні Годо – творця нової Теократичної епохи. В есхатологічній візії літератури Бекетт стає «пророком тиші, котра западає перед заповіданим Віко поворотом до нової Теологічної епохи. Він ніби передрікає часи, коли Данте, Пруст, Джойс не зазнаватимуть глибокого прочитання, а Шекспіра з Расіном не ставитимуть так часто».

Аналізуючи різноманітні версії страхів перед Шекспіром, Блум виділяє два майже патологічні випадки, коли страх набирав форм прихованого спротиву – маються на увазі граф Толстой і Фройд. У всій творчості графа Толстого Блум виділяє лише одну «найшекспірівську повість», яку поміщає у центр Канону Демократичної ери: це повість «Хаджі-Мурат». Тут, зауважує він, «старий шаман суперничає із самим Шекспіром» і залишається неперевершеним. У решті випадків, зауважує Блум, Толстой ніколи не зміг піднятись до геніальності Шекспіра, приховано заздрячи йому. Аналізуючи відверте висміювання графом «Короля Ліра» як невдалої трагедії драматурга, Блум резюмує: «сумна іронія полягає в тому, що, «дійшовши останньої стадії свого життєвого хресного ходу, граф змушений був повторити долю божевільного короля…»

Усе життя Шекспір переслідував і Фройда. Загалом Г. Блум скептично ставиться до наукової спадщини психіатра. Він відводить йому лише доволі скромне місце літературного есеїста, прагнучи довести, що Фройдове бачення структури людської свідомості навіяне перш за все прискіпливим читанням шекспірівських п’єс. Так, відкриття психоаналізу Блум приписує Шекспіру, якому судилося «винайти і дослідити душу, а Фройду залишити «хіба право назвати і розтлумачити це відкриття». Та й відкриттям Едіпового комплексу Фройд зобов’язаний Гамлету. Щоправда, тут із Блумом погодитися доволі важко, адже він зовсім не залишає місця для Софокла і загалом античної міфологічної драми. Та все ж у даному разі цікавим є аналіз захисної психології: не зумівши вийти з тіні Шекспіра і ні в чому не перевершивши його, Фройд, натомість, пристрасно підтримував тезу про Шекспіра-самозванця.

Фройд не став єдиним не-письменником, якого Г. Блум включив до Канону. Окрім нього туди потрапив ще один не-письменник – доктор Семюел Джонсон, критик. І це не випадково. Його канонічність Блум пов’язує у першу чергу з шекспірознавчими студіями. Саме в особі Джонсона «найохопніша в світі душа Шекспіра знайшла найохопніше критичне дзеркало». Він першим визначив творчість Шекспіра центром Західного канону, тим «універсальним тестом», «навічним стандартом», згідно з яким має оцінюватись уся образотворча діяльність. Ідучи від головної концепції книги, неважко зрозуміти, чому саме Джонсона включає Блум до свого Канону. Цілком очевидно, що Джонсон належить до тих великих Тіней, з-під впливу яких прагне вивільнитися й сам автор дослідження. В усякому разі, він наважується повторити подвиг свого великого попередника – у складну «присмеркову епоху» зібрати і вберегти Західний канон.

Поділ літературних епох на Теократичну, Аристократичну та Демократичну Блум запозичує у Віко, згідно з яким Теократична епоха підносить на п’єдестал богів, Аристократична – прославляє героїв, Демократична – віддає належне людям і оплакує їхню долю. Що ж до епохи Хаотичної, то цю назву запропонував сам Блум, характеризуючи її як «присмеркову» – поворотну до епохи Теократичної. Риси останньої досить сумбурно проглядають крізь густий і цікавий блумівський текст. Зрозуміло одне: з тією Теократичною епохою, яку виділяв Віко, вона має мало спільного. Варта уваги його думка про «паростки теократичних обмежень», коли «замість богів, героїв і людей лишаються тільки кіборги та мускулясті термінатори». Теократична епоха, отож, здатна витіснити з літератури людину як головний предмет дослідження. Крім того, вона «покладатиметься всуціль на усну і візуальну культуру», витиснувши еру читання, що вже «добігає кінця…».

Незважаючи на «присмеркову» елегійну тональність книги, Г. Блум усе ж не хоче поховати в Західному каноні всі великі творіння. Він лишає для нас певні перспективи: у часи, коли кожна ідеологія себе дискредитує, «повернення до літератури стане неминучим, бо наші потреби в незвичності, оригінальності та індивідуальному баченні зможе задовольнити лише література». Тому Блум передбачає розвиток новітніх форм «літератури мудрості», яку пов’язує передусім із критичною рефлексією як мистецтвом пам’яті. І, насамкінець, у кожній епосі залишається місце для появи великого зухвальця, який наважиться прийняти виклик Великих Тіней і потрясе читача тією незбагненною дивністю, що має назву Творчість…