«Це історія одного з моїх шаленств» (Артюр Рембо)

Артюр Рембо

Я намагався створити нові зірки і квіти,
новітню плоть, новітні мови…
Артюр Рембо. Сезон у пеклі. Прощання.

Серед великих французьких символістів останньої третини ХІХ століття чи не найзухвалішим порушником поетичного етикету був Артюр Рембо. Якщо він і мріяв про славу, то хіба що за часів свого захоплення парнасцями, а потім у свій символістський період творчості (у «Листах ясновидця» поет наділяється майже божественною владою над людьми, яка не існує без слави, що рівна божественній). Але зі зміною світогляду Рембо бачимо зміну його ставлення до слави. У віці 25 років, коли його запитали, чи пише він вірші, Артюр відповів питанням: «А ви ще граєтеся в цурпалки?» Людині, яка так відповідає, немає діла до слави!

Дитинство Жана Нікола Артюра Рембо (нар. 20 жовтня 1854 р) минуло в Шарлевілі, містечку в департаменті Арденни, що межує з Бельгією. Деспотичний домашній режим посіяв перші зерна непокори в його душі.
У квітні 1865 року мати записала поета до шарлевільського колежу. Артюр постійно дивував учителів і дирекцію своїми вміннями: його твори ставили за зразок для інших, а самого поета відразу перевели до наступного класу. Але марнославство було йому чужим: купу медалей з академічних конкурсів він продав і накупив книжок! Саме в колежі Рембо познайомився з людиною, що стала його другом і порадником – учителем Жоржем Ізамбаром.

У цей час Рембо захоплюється поетами-парнасцями. Його стиль ще багато в чому наслідувальний, але голос звучить упевнено й несхибно, образи рельєфні й відчутні на дотик.

Приблизно у п’ятнадцятирічному віці Рембо написав вірш «П’яний корабель», що, попри класичні римовані александрини, має вже цілком нову образність. Це сміливий відрив від поетичних умовностей і кліше, перехід до тотально засимволізованої поетики, де зникають усі сполучні ланки – порівняльні конструкції, де імлисті образи надприродно легко перетікають один в одний.

Артюр Рембо

Але великий перелом у поетиці Рембо збігається в часі з буремними роками Паризької комуни («Моє пробудження благословили шквали», як сказано у «П’яному кораблі»). Саме тоді, у травні 1871 р., між кількома спробами втечі до Парижа Рембо пише листи Ізамбару й Демені, у яких викладає свою теорію ясновидіння. «Я кажу, що треба бути ясновидцем, зробити себе ясновидцем. Поет стає ясновидцем шляхом довгого, ненастанного і раціонального розладу всіх чуттів. Всі види любові, страждання, божевілля; він шукає себе, випробовує на собі всі отрути, щоб отримати їх квінтесенцію». Таким чином поет стає «найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим, – і Найученішим! Він досяг незнаного!» Підсвідомість і інтуїція викликають не пояснювані логікою видива: поет «досягає невідомого, і нехай, втративши глузд, він перестане розуміти побачені видіння, – він їх бачив!» (цит. за www.mag4.net).

Створюючи нову мову, поет ніби повторює присвоєння першоімен, із яких далі складуться інші. Він доходить «найпростішої частинки, яку не слід відсилати до інших імен» (Платон), написавши сонет «Голосівки», де знаходиться приховане містичне значення кожної голосної.

Артюрів лист до Верлена із віршем «П’яний корабель» глибоко вразив паризького поета, і він запросив провінціала до себе, очікуючи зустріти на пероні залізничного вокзалу тридцятилітнього чоловіка, а не сімнадцятирічного нервового підлітка. Ця зустріч була фатальною для сімейного затишку Верлена, який нещодавно одружився з Матильдою Моте і мріяв про затишне життя буржуа. Йому здавалося, що він почав одужувати від свого захоплення абсентом, проте все пішло шкереберть: стосунки Верлена й Рембо з дружніх переростають у справжню пристрасть, руйнівну для Верленового характеру – Артюр став «інфернальним мужем» Поля.

У 1872-73 роках Верлен і Рембо пішки блукають просторами Франції, Бельгії, Британії, пишуть вірші і п’ють абсент. Але далеко не завжди їхня дружба була такою безхмарною. Рембо потім із уїдливою іронією напише про ці роки у прозовій мініатюрі «Безумна діва. Інфернальний муж». Справді «інфернальним» другом був цей запальний і неврівноважений Рембо!

Після низки сварок і незгод, серед яких був і Верленів постріл, що легко поранив Рембо та призвів до трирічного тюремного ув’язнення Поля, поети остаточно поривають стосунки.

У цей час Рембо переживає свій третій, уже постсимволістський, творчий етап. Він створює «Сезон у пеклі» й «Осяяння» – книги поезій у прозі, які багато в чому є проривом до сюрреалістичної естетики. На момент виходу друком «Сезону у пеклі» (то була єдина книга, яку надрукував сам поет – тоді Артюрові було 19 років). У житті Рембо настає черговий злам – таємничий і непередбачуваний, тобто – цілком у його стилі.

Рукопис сонету «Сплячий в улоговині»

Поет зрікається поезії. Він вважає всі свої твори нісенітницею й кидається у вир практичного життя. За кілька років Рембо побуває ледь не у всіх середземноморських країнах, причому в найрізноманітніших ролях – від тлумача до вантажника. Постачав зброю правителям невідомих для тогочасного європейця африканських країн. Одіссея, напророчена у «П’яному кораблі», розгорталася із шаленою наполегливістю і гарячковістю!

У мистецьких колах Парижа ім’я Рембо після його від’їзду швидко стирається з пам’яті. Лише Верлен не забуває свого товариша, присвячуючи йому окремий розділ у книзі спогадів «Прокляті поети», у якому наводить із пам’яті кілька віршів «хлопчика із Шарлевілю».

1891 року Артюра Рембо вразила саркома. З далекого Каррару його привезли на лікування до Марселя. Коли після кількох операцій він помер, не приходячи до тями, в лікарняних документах записали, що… «помер негоціант Артюр Рембо».

Рембо був майже невідомий сучасникам; натомість його зоряний час настав аж на початку ХХ століття, не згасаючи й понині. Цей візіоніст своїми інфернальними видивами бентежить і надихає покоління Інтернету нині, коли людина має знайти нові шляхи для свого «п’яного корабля» – Землі.