Гангстер і поетеса – роман на всі часи

Ольга Башкірова. Серце гангстера Уррі: Роман. – К.: Наш час, 2008. – (Сер. «Клуб ЛСД»).
Ольга Башкірова. Серце гангстера Уррі: Роман. – К.: Наш час, 2008. – (Сер. «Клуб ЛСД»).

Мій знайомий Костя Рахно, аспірант з Полтави (за фахом керамолог, за покликанням міфолог) любить помріяти. В одному з листів до мене він замріявся про сучасну українську прозу: «Був би я купцем-міліонником, заснував би серію «Нормальна українська література», в яку нізащо б не потрапили… (тут пропустимо кілька досить розкручених прізвищ. – О. О’Л.). Критерії: має бути популярний жанр (містика, фентезі, детектив, пригоди, історичний роман, любовний роман, гумор, дитяча книга), читабельний, але не примітивний, стиль, суворі вимоги до слова, табу на плагіат, мавпування, колоніалізм, сіонізм, рашизм (очевидно, від Russia), описи збочень, довгі рефлексії». На мій погляд, під цими вимогами міг б підписатися чималий прошарок українського читацтва.

І цим Костиним вимогам напрочуд точно відповідає «Серце ґанґстера Уррі» – перший роман поетеси, а віднедавна й прозаїка Ольги Башкирової.
Але повернімось до Костиних критеріїв. Щодо жанру – то, за словами авторки, «Уррі» було задумано як пародію на ґанґстерський роман, але в процесі роботи над ним суто детективна інтриґа відступила на другий план і в результаті його жанрова приналежність визначилась як «кримінально-сентиментальна фантазія». І справді: тут є елементи достеменного фентезі – адже дія відбувається в неіснуючому місті Теймері, з усім відповідним вигаданим антуражем – від історії до фольклору.

Щодо стилю – то він справді читабельний, чи то в динамічних діялогах, розбавлених легкою домішкою стилізованого «ґанґстерського» сленґу, чи то в авторських ремарках і описах – анітрохи не надуманих та ще й увиразнених напрочуд органічними образами – тут, поза сумнівом, письменниці став у пригоді її поетичний досвід.

Одна з перших читачок «Уррі» зауважила, що стиль роману нагадує їй О. Гріна, – і справді: стильова співзвучність відчутна, і полягає вона, на мій погляд, саме в поетичності викладу, яка вияскравлює динамічну подієвість. До того ж Олин Теймер так само нереальний і водночас постає в уяві так само чітко, як і грінівський Ліcс.

До стилістичних удач роману належать, зокрема, застосування засобу промовистих імен: леґендарний засновник Теймеру, борець із відьмами, упирями й привидами, увійшов в історію під іменем графа Стронґа (від англ. strong – «сильний»), міський суддя, який нагадує головній героїні інквізитора, має прізвище Прауд (від англ. proud «гордий»), короля ґанґстерів, котрий звик маніпулювати людськими долями, звуть Стамп (що можна пов’язати з англійським коренем, який означає «печать, тавро», а як дієслово – ще й «топтати»), розпусна маркіза має неправдоподібне, але характеристичне прізвище де Фриволь, а мерзотника-грека, який не гребував і работоргівлею, авторка нарікає Копронідосом (від гр. kopros – «екскременти»).

Маю лише кілька дрібних мовних зауваг. Зокрема, часто повторюється зворот «він зітнув плечима» (плечима можна стенути, у крайньому разі стинути – але не зітнути; втім, один раз слушно вжито дієслово «знизав»). У кількох місцях трапляє на очі дивовижний прислівник «судомо» (і лише один раз без помилки – «судомно»). А замість «кришка люка» (який веде на горище) доречніше було б ужити слово «ляда». Втім, цих недоглядів неважко було б уникнути при уважнішому редаґуванні роману.

Нарешті – в «Уррі» немає жодного натяку на маніпуляції з ідеологією, а щодо збочень і загалом життєвого бруду – то хоча йому й приділено певне місце, але тут це є не метою, а лише засобом.
Отже, романові пряма дорога до вимріяної моїм полтавським знайомим серії «Нормальна українська література». До того ж в «Уррі» (яка удача для нинішнього читача!) є сюжет, чим він кидає тихий виклик неосяжному масиву сучасної безсюжетної прози.
А побудова сюжету, що розгортається на 440 сторінках, – обростаючи додатковими лініями і при цьому неухильно прямуючи до розв’язки, – непросте завдання для початківця. І Ольга доволі впевнено з ним упоралася: передбачити фінал не можна буквально до передпередостанньої сторінки, – хоча ще задовго до вирішального епізоду уважний читач вловить один-два натяки на певну спільну сторінку в минулому двох персонажів, що врешті-решт відіграє роль прихованої пружини, натиснувши на яку, авторка враз розв’яже задавнений конфлікт.

Звісно, переказувати сюжет – означало б робити евентуальним читачам роману ведмежу послугу. Дозволю собі лише зупинитися на архітектонічному засобі, який виявився для «Уррі» напрочуд виграшним. Це засіб контрасту, що пронизує всю образну структуру роману від початку до кінця, – старе як світ протиставлення світлого й темного, денного й нічного. Не випадково на перших же сторінках роману спливають рядки з катрена, який наснився Люсі однієї ночі і якого вона, прокинувшись, так і не змогла вповні відновити:

Ось вони – вічні двійники –
Морок і світло.

Контраст починається вже з місця дії: адже денний Теймер і нічний Теймер – це два різні міста: у першому життя, освячене віковими традиціями, тече тихо й розмірено, у другому на сцену виходять невловимі, мов тіні, ґанґстери – люди Стампа, короля злочинного світу. Один з них – Уррі, втілення пітьми, майстер шантажу і «професійної» бійки, в жилах якого тече і кілька крапель самурайської крови: його функція в банді полягає в стягуванні «податку», яким шефові боржники платять за нерозголошення своїх таємних гріхів. Темні справи – темна й зовнішність: смаглявий, завжди в темних джинсах і чорній шкіряній куртці, та навіть і запах у нього – «морочливо-темний». А водночас – він не може не подобатися: «Уррі, моя темна казка, моє чорне сонце…» – шепоче до нього розпалена жагою маркіза. «Якщо зло має такий привабливий вигляд, – каже про нього суддя Прауд, – його неважко сплутати з добром».

Так, темна суть Уррі двозначна: він служить Стампові не з власної волі й говорить про себе, видозмінюючи слова іншого літературного персонажа: «Я частина тієї сили, яка вічно хоче добра і вічно чинить зло…». За темною ширмою його ґанґстерського образу живе незфальшована здатність любити, здатність схилятися перед тим, що вище за нього. Не випадково сам Стамп визнає: «Він єдиний з моїх людей, у кого є така дрібничка, як душа». Не випадково в одній зі спалень Уррі – тій, куди не ступала нога жодної жінки, – висить образ Діви Марії з написом: «І світло в пітьмі світить, і пітьма не поглинула його. Іоанн; 1:5». І так само не випадково (хоча авторка не розтлумачує цього до кінця) його ім’я парадоксальним чином походить від імени архангела Уріїла, яке означає «вогонь Божий», або «світло Боже».

Ім’я Люсі означає просто «світла», і сама вона – втілення світла. Якщо Уррі має у своїй зовнішності щось азіятське, то Люсі належить до скандінавського типу краси: розкішні блакитно-сірі очі з віями, мов пелюстки росянки, медове марево волосся, повні білі плечі в бурштинових бризках веснянок… Її світ – це старовинні авдиторії Теймерського університету, бібліотека і Ґільдія поетів, її життя – це наукові студії і вірші. Але в цьому усталеному світлому світі є й тінявий бік: у сюжет роману раз-у-раз вплітаються бентежні сни, в яких виявляється притлумлена чуттєвість героїні. А темою своєї дисертації Люсі обрала не що інше, як англійський ґотичний роман, – з його атмосферою незбагненного жаху, жорстокими тиранами-лиходіями й невинними жертвами, похмурими замками, темницями і склепами. Виходить, розумницю Люсі притягує темрява – так само, як благородного ґанґстера Уррі притягує світло. Чи ж диво, що ці дві протилежності врешті-решт зустрічаються (вже в останній третині роману) і переживають захопливу історію кохання?
Ґанґстер і поетеса… «Єдність чорного і білого. Інь і ян і все таке…» – говорить про них, хай і з іронічними нотками, серцевідець Стамп.