Иван Кочергин та Іван Кочерга – творча співпраця

Іван Кочерга

Іван Кочерга, середньостатистичний дворянин із містечка Носівка Чернігівської губернії, здобув собі першої слави 1934 року, коли на Всесоюзному конкурсі отримав третю премію за філософську драму «Майстри часу». Новоспеченому корифею української драматургії на той час виповнилось 53 роки. Герої його драм вчилися, кохали, втікали за кордон, піднімали країну на міцні комуністичні ноги світлого майбутнього, а в провінційному Житомирі, звідки прибув до Москви немолодий аматор, голодний 1934-й рік довершував розпочате 1933-м.

Однак був і позитивний момент – І.Кочерга переселився в Київ. Він почав активно друкувати свої статті та рецензії на сторінках «Літературної газети», «Пролетарської правди» й інших майже не заангажованих і корисних радянських видань та публічно виступати з промовами про мистецтво майбутнього. Залишається загадкою, як цензурні мужі пропустили цього колись аполітичного обсерватора всіх можливих провінційних театрів, що приїжджали до Чернігова (1904-1914) й Житомира (1914-1934), на хитку сцену культурного життя української столиці. Швидке згортання політики українізації, процес СВУ і ще багато інших процесів, спрямованих проти інтелігенції, пройшли повз бурхливу діяльність І.Кочерги 1930-х років. Він бере участь у І з’їзді радянських письменників у Москві й закликає соратників по перу створити п’єси, гідні великої доби. Іван Кочерга відчуває себе зобов’язаним перед літературною молоддю. Він хоче розкрити перед майбутніми митцями принципи власної майстерності і – виступає, виступає назустріч своєму статусові видатного українського радянського драматурга, чиє ім’я широко відоме в Україні та за її межами. Країні потрібна теорія драми й донести її може тільки він – випускник юридичного факультету Київського університету, у минулому – інспектор Волинського губернського відділу робітничо-селянської інспекції або просто И.А.К. на шпальтах «Черниговских губернских ведомостях».

Тим часом «думки І.Кочерги про невіддільність політики й мистецтва, яке по-справжньому розквітло тільки за радянського часу під мудрим керівництвом Комуністичної партії, проступають дедалі виразніше». Ці інтелектуальні потуги схожі на аналогічні теоретизування менш відомого, проте не менш амбітного його колеги Я.Мамонтова, котрий так само бурхливо намагався обґрунтувати світле начало радмистецтва.

За що ж дали Кочерзі третю премію пильні оцінювачі прогресивних літературних віянь у Москві 1934? Його «Майстри часу» – вдала переробка п’єси «Годинникар і курка» (1933), що запозичила сюжет і персонажів з драми Кочеоги «Выкуп» (1914). Не відомо, чи автор, прискіпливий критик, наважувався випустити «Выкуп» на сцену. Зрештою, він готувався до цього, бо ж підписував свої перші драми, як «Иван Кочергин», імовірно, сподіваючись на їх публічність серед чернігівсько-житомирського бомонду. Хай би там як, але ця п’єса вийшла з болючої невідомості уже в добре припасованих радянських шатах ідеологічної боротьби між гнилою підімперською інтелігенцією (до якої і сам колись належав І.Кочерга) та непомірно просунутим пролетаріатом.

Ранні спроби Кочерги в драматургії позначені впливами насамперед романтичних казок Гофмана, в яких вдячний читач Кочерга запозичив образ алхіміка, годинникаря. Останній успішно прокочував і по українських п’єсах драматурга (згадаємо Карфункеля з «Майстрів часу», Поета зі станції Чортів, де годинник відстає на 100 років у п’єсі «Марко в пеклі», зрештою, і головний персонаж «Свіччиного весілля» ремонтує годинники etc.). Не минув безслідно і пильний перегляд репертуару провінційних театральних заробітчан. «Охота на единорога», «Девушка с мышкой» – це салонні драми, сповнені пристрасті (якщо не сказати хтивості) вразливого мужчини до прекрасної юнки. Причому мужчині постійно не вистачає часу – то він їде в далеку подорож, то вже йому за 40, то вмирає за вкрай несприятливих обставин. Якщо в російських драмах це трагедія, то, наприклад, у «Майстрах часу» важливішим стає ідеологічний елемент – прекрасна дама працює на благо соціуму, очолює птахофабрику і дбає про селекцію породистих курей.

Найкраще Кочерзі вдалися історичні драми «Ярослав Мудрий», «Свіччине весілля», «Алмазне жорно». Менше впливів мудрої радянської ідеології, романтична фабула в українських «строях», і той таки брак часу, але вже, до слова сказати, благородніший, бо історичний контекст додає тексту сакрального відтінку. Здається, у цьому весь Кочерга – закоханий у гофманівську казку хворобливий хлопчик на хуторі біля Носівки. Якби не поворотні події першої третини ХХ століття (і, до речі, вперте невизнання «російського» Кочергіна) – хтозна, чи почав би він писати українською, та ще й набагато краще, ніж своєю першою мовою?

А поки що – Vivat всесоюзним конкурсам та українській провінції, що викохує цілком виправдані амбіції! І, звичайно, Vivat Кочерзі, який міцно вписався на скрижалі класичної української літератури.