На лінії дощу

Дощ у місті завжди видавався мені особливою стихією. Він єдиний (адже сніг завжди можна присолити-приперчити, перетворивши на брудну чавкотливу кашу) здатен був упокорити місто з його метушнею і багатолюддям, перетворити вибоїни на люстерка, поспиняти автомобілі, змусивши світлофори їм підморгувати і… піти далі, залишаючи по собі запах свіжості та відчуття казки.

Дощ постає однією з домінуючих стихій у книзі В. Шевчука «Сон сподіваної віри». Але тут він інший і місто інше, і зовсім інакша казка висновується поміж ними. Збірка повістей та оповідань, написаних між 1960 і 2001 роками, має авторське визначення «готично-притчевої прози». А готичним текстам, як відомо, притаманна поетика містичного і таємничого. Мотиви сатанізму, фаустіанства та інших спроб контакту з потойбіччям, притаманні готичним творам другої половини XVIII – початку XIX століття, у ХХ-му поступаються місцем ідеям страху перед глибинами людського несвідомого, душі, де змагаються Бог і Диявол. Набуває також поширення психологічна готика, спрямована на витворення ефекту напруженого очікування (suspense) на межі реального й ірреального. При цьому мотив сну – коридору між формами буття – залишається незмінним уже кілька століть.

В оповіданнях В.Шевчука сон, як і дощ, постає пограниччям світів, порубіжним виміром, де стинаються в герці Добро і Зло, а виграш їм – Проста Людина (саме так, із простотою з великої літери, вкрай пересічна, зі звичайними «тарганчиками в голові»), позиція якої – вічне роздоріжжя, адже: «Спробуй не чинити зла, коли воно всеосяжне, а добро – ілюзорне». Людина слабка, але інколи темінь її душі глибша за будь-які темні сили. Тоді починає здаватися, що вся та нечисть – лише лакмусовий папірець, що проявляє істинні почуття, схильності, пристрасті, тамовані десь у закапелках.

Але почнемо спочатку. Спершу настає дощ. Він перемежовує світи і пробуджує у людських душах потяг до власних глибин, пошуку самих себе у собі ж. Дощ супроводжує тих, хто вирушає у мандри – пошукати власну долю, свої глибини, коріння, родинний затишок, як персонажі «Зеленого теслі» та циклу «Вулиця» (Житомирські оповіді під сурдинку довгого дощу). Проте на помежів’ї світів мешкають ті, кого не варто згадувати проти ночі, – відьми, чорти, перевертні. Але їх роль у процесі самоідентифікації персонажа виявляється суто технічною – провокативно-чаклунськими діями хтонічні істоти тільки пришвидшують вихід на поверхню всього, що таїлося у людській душі. І напрошується питання, чи винна нечиста сила у тому, що носить людина у собі? Тим паче, що дотик нечисті в оповідях Шевчука часом невловимо-легенький, аж мимохіть замислюєшся, чи то злі сили настільки вигадливі, чи то просто життя щоденне таке недобре буває?

Крім дощу, медіаторами між світами частенько виступають хрестоматійно-фольклорні образи дороги, дзеркала, сну, коня. Класичний взірець готичного оповідання – «Хованець» – має чи не всі з перелічених елементів. Як на мене, це один із найяскравіших творів у збірнику. Сюжет простий, як і все геніальне, до того ж – всуціль пронизаний народними віруваннями, переломленими крізь призму світогляду сучасної Звичайної Жінки.

Жінка нездужає після втрати маленької Доні – дівчинка часто їй сниться, кличе до себе, мати вже не спить ночами, їй безперестану болить голова. Лікар виряджає Жінку в гори, до знайомих діда з бабою. Там серед полонинського різнотрав’я під високим спокійним небом їй легшає. Десь між збиранням букетів і куштуванням горянських страв гостя слухає дідову розповідь про Хованця – «мале страховисько з великою головою, з гострими вгорі вухами і з довгим кульчиком, що звисав із одного вуха, а замість камінця у кульчику – золотий горішок». Хованець може проходити крізь стіни, перекидатися вужем і прослизати у найменшу шпарину, може розкидати свої золоті горішки, але його треба стерегтися, бо його руки враз видовжуються до безмежності… Однієї ночі старі рушають у село на весілля і Жінка залишається у хаті сама. За стіною круг хатини ірже кінь, солоні хвилі сну починають колихати Жінку, і тут до неї приходять у дзеркалі Дочка і Хованець…

Ви грали коли-небудь у піжмурки з нечистою силою, та ще так, щоб вам підказував мрець? І не намагайтеся повторити такого викрутаса, надто вже сугестивно все описано.

Якби Зюскінд був українцем, та ще жив за Радянського Союзу, його парфумер був би…поглиначем запахів. Уявляєте, як воно – жити, коли кожен, навіть найрідніший, найщоденніший запах можеш відчути лише раз – а потім він зникне, щезне, як і не було?

Окремий острівець у збірці склали оповідання «Під синичий подзвін», «Смуга нещасть», «Жінка-змія», «Хтось із дитинства». Глибоко психологічні, вони спонукають не тільки вбачати містичне у буденному, але й замислюватися над питаннями сенсу обраного життєвого шляху, на якому трапляються подібні історії. І коли врешті-решт украй замисленого-містифікованого-зачаклованого читача стане-таки добутися 315 сторінки (читати «запоєм» і на ніч раджу тільки психічно витривалим), на нього чекає іронічно-готична (знов-таки за авторським визначенням) повість «Двері навстіж». Тут ідеться про найбезпосередніше втручання потойбічних сил у …сферу родинного адюльтеру. Бо ж коли йому 45, а їй 41, і півжиття прожито разом, хай і без дітей, то це таки сім’я. І коли при цьому обоє шукають собі втіхи «на стороні», то це таки адюльтер. А коли ще вони обоє Валентини (привіт католицькому покровителю закоханих!), а коли ще він – співак, а заодно й поет, і місцевий краєзнавець, а ще керівник літгуртка, а вона – вчителька… то без нечисті таки не обійшлося. І справді – у часопросторі повісті мешкають і хитрий чортик, уважний до обраної особи, як справдешній янгол-охоронець, і мрець, що силкується керувати білим світом із потойбіччя, і чорт-спокусник із мефістофельською борідкою (але це все, що він має спільного з Гетевським персонажем). Повість – подвійна пародія. І на готичну поетику в класичному розумінні слова (Прогулянки кладовищем? Це для зваби молодих поеточок. Падіння у склеп? Мабуть, дехто вже здогадався…) І на…поетику самого автора. Якщо у згадуваних раніше текстах присутність містичного в буденному балансувала десь на межі реального й ірраціонального, викликаючи моторошний отерп думок, то в «Дверях навстіж», тонкі штрихи психологізму зникли, і те, що досі було тремтливим душевним маревом, перетворилося на втілений анекдот.

Завершує книгу оповідання «Павло-диякон», датоване першим роком нового тисячоліття. Ще раз нагадую дату, адже коли, як не на помежів’ї віків (чи вічностей, коли брати вимір духовний?) замислюватися над проблемою вибору: якщо ти робиш крок уперед, то як бути з тим, хто залишився позаду? Д. Ґолсуорсі в «Сазі про Форсайтів» переповідає нібито східну загадку-питання: чи згоден ти, щоб виконалося твоє найзаповітніше бажання, якщо задля цього десь у далекому густонаселеному у всі часи Китаї помре один пересічний чиновник-мандарин? А якщо простіше (чи глобальніше – відповідно до всесвітнього закону збереження енергії: ніщо нізвідки не виникає і нікуди не зникає): коли ти щось одержуєш, то хтось інший, може, навіть геть поруч, залишається без того самого, жаданого. А якщо ти – православний чернець, якому судилося «смиреніє» і самоствердження лише всередині себе? Але ж куди подінешся, коли життя – все одно вічні перегони, в яких завжди є переможці та переможені. Відповідь автор вкладає в уста Лазаря Барановича: «…Переможець не тільки вибирається Богом, а береться ним для опитування. Бо існує перемога на добро, а поруч – перемога на зло. Є переможений у добрі, а є переможений у злі. Тоді переможений у злі стає ліпшим переможця». У кожного з нас – адже всі ми у цьому житті хоч раз, та були переможцями – є свій переможений, свій Павло-диякон, Зоїл-заздрісник, про якого однаково слід пам’ятати, але не витрачати сил на боротьбу з ним. «Ліпше воюймо за себе в собі вчинками й ділами нашими, бо тільки вони й є нашими вивірниками й вимірювачами».

Шанувальники Валерія Шевчука зустрінуть на сторінках книги знайомих персонажів і, за свідченням самого автора, модерністський прийом спілкування автора, персонажа й оповідача, і добірну вишукану українську лексику. Єдине, що трохи псує враження під час прочитання – коли поряд із природно-соковитими «сутереном», «сувицями» зустрічаєш «здалосяч» (с.278), «бдудящий» (с.344), «рапаом» (с.370) чи й взагалі заверстану вгорі сторінки назву твору іншу, ніж те, що читаєш (с.311). Мимоволі виникає ностальгія за лаяним-перелаяним «совком», за якого у такому разі на задньому форзаці клеїли папірчика з виправленням помилок та вибаченнями перед читачем.

Головне – читач таки отримав ще одну книгу, яка може й розважити і спонукати до роздумів водночас. Під сурдинку внутрішнього, затишного дощу…

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської