Харківський ландшафт

Коли мова заходить про літературне обличчя Харкова ХХ століття, найперше на думку спадають «червоні» двадцяті, ВАПЛІТЕ, «Березіль», Блакитний, Хвильовий, Куліш… Пізніше на тлі «спілчанського» одноманіття виділяються імена дисидентів Бориса Чичибабіна та Степана Сапеляка. Сучасний образ Харкова в літературі пов’язаний, насамперед, із культурним відродженням 1990-х – імпрезами «Червоної Фіри», самвидавською «Ґіґієною», початком діяльності критика Ігоря Бондаря﷓-Терещенка та поезіями Сергія Жадана. Не менш активно влилося в український літпроцес і покоління харківських «двотисячників».

Театр-студія «Арабески». «Радіошансон».
Фото з сайту www.artvertep.dp.ua

Усі вказані етапи формування літературного образу Харкова «символічно» представлені в знаковій точці міста – Харківському літературному музеї, пріоритетним напрямком роботи якого є дослідження й експозиційне подання літератури Слобожанщини, насамперед 1920-х років. Утім, постійна виставка «Апокрифи» представляє розвиток літератури Харкова від початку століття до наших днів. Крім того, саме в літмузеї зберігаються матеріали з архівів Івана Дніпровського, Василя Мисика, Володимира Свідзінського та багатьох менш відомих нині членів обласної організації Спілки письменників.

Живі майбутні класики заглядають на вогник самостійно. На вулиці Фрунзе, 6, де розташовано літмузей, навіть поза офіційними заходами, можна зустріти і Сергія Жадана, і соліста групи «Мертвий Півень» Міська Барбару, і весь колектив експериментального театру-студії «Арабески», відомого далеко за межами України. Їхня остання вистава «Радіошансон», присвячена вихідцеві з Харкова німецькомовному драматургу Юрі Зойферу, котрий загинув у Бухенвальді. Власне, кожна вистава «Арабесок» – це поєднання художнього тексту, музики, вокалу, танцю, фотоматеріалів та іншого, що разом створює дуже сильне враження.

Загальна схильність сучасного мистецтва до синтетичності виявляється також у творчості харків’янки Лали Багірової, чиї виступи досить часто балансують на межі епатажу, адже поетка позиціонує себе як «професійну» відьму (на щастя, вона рідко виступає в Харківському літературному музеї, лишаючи по собі пір’я від принесених у жертву птахів).

Окрім літмузею, відомим у Харкові осередком сучасної української культури була кав’ярня і за сумісництвом арт-клуб «OstaNNя барикада». Навіть її закриття у лютому 2007 року перетворилося на поетичну акцію за участю зірок сучукрліту. Подальшу діяльність керівник об’єднання Олесь Доній вирішив перетворити на фестивальну, тобто продовжувачем традиції став Другий Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Харківська барикада», що відбувся у грудні 2007 року і презентував харківському загалу молодих письменників із України, Білорусі, Росії та Литви.

П.Коробчук, О.Коцарев, Б.-О. Горобчук.
Презентація збірки «Цілодобово».
Фото О. Кузьмука з сайту www.artvertep.dp.ua

Очевидно, що такі масштабні заходи, натхненником яких, як правило, виступає Сергій Жадан, не проводяться за участю лише харківських митців. Так, ім’я харківського двотисячника Олега Коцарева вже майже не сприймається окремо від імен його друзів та «товаришів по перу» Богдана-Олега Горобчука та Павла Коробчука (їхня спільна збірка «Цілодобово» презентувалася в Харкові у квітні 2007 року). Світлана Поваляєва, Таня Малярчук, Ірена Карпа, Любко Дереш, Юрій Покальчук також є постійними учасниками харківських презентацій, фестивалів та конкурсів.

Прикметно, що книжки саме цих «не-харківських» авторів видаються і перевидаються відомим харківським видавництвом «Фоліо» у серії «кишенькового формату» «Графіті», тоді як, скажімо, книжки харківських двотисячників Оксани Вєліт («Нульова заповідь») чи Сашка Ушкалова (нашуміла «БЖД», що 2007-го номінувалась на премію книги року Бі-Бі-Сі) виходять у київському «Факті».

Схильність видавництва «Фоліо» до формування «збірних солянок» засвідчує й одне з найсвіжіших видань – збірка «100 тисяч слів про любов». Власне харківських поетів та прозаїків Сергій Жадан за допомогою «Фоліо» об’єднав у збірці «Готелі Харкова», яку презентували в рамках фестивалю «Світ книги» та окремо 12-13 травня 2008 року на фестивалі молодіжних проектів «Non-stop Media» (презентації відбувались у новій, підземній залі Муніципальної галереї, що нагадує «OstaNNю барикаду», та на експериментальній сцені театру «Березіль», де сама атмосфера сприяє проведенню неформальних заходів).

Анастасія Афанасьєва

Не особливо прагнуть видаватись у «рідному» видавництві й російськомовні письменники, наприклад, письменники-фантасти Олег Ладиженський та Дмитро Громов, більш відомі під звучним псевдонімом Генрі Лайон Олді, котрі із 25 своїх книг надрукували в «Фоліо» 2007 року лише одну. Те саме стосується й інших представників російськомовного сегменту сучасної літератури Харкова, який представляють, зокрема, молоді поетки Анна Мінакова та Анастасія Афанасьєва, котра 2007 року була визнана кращим російськомовним поетом СНД і отримала престижну «Русскую премию» (книга «Голоса говорят» вийшла друком у Москві того ж року), прозаїки Юрій Цаплін та Андрій Краснящіх.

Окрім «Фоліо», відомим харківським видавництвом є «Акта», що позиціонує себе як наукове й поряд із виданнями з математики, економіки та юриспруденції чимало прислужилося харківській школі медієвістики, представленій, насамперед, іменами професора Леоніда Ушкалова (дослідження творчості Григорія Сковороди, барокової літератури, зокрема слобожанської) та архієпископа Ігоря Ісіченка (історія церкви). Саме «Акті» прихильники давньої літератури завдячують вишуканим перевиданням фундаментальних праць Дмитра Чижевського «Український літературний барок» та «Філософія Г.С. Сковороди», підготовленими до друку професором Ушкаловим. «Акта» видавала також поезію Ушкалова-молодшого, Ростислава Мельникова та… Інни Христенко, представниці старої, радянської школи, до якої належать і харківські поети «спілчанського» кола, котрі активно пишуть досі – Іван Перепеляк (голова Харківської організації Спілки письменників), Анатолій Перерва, Ірина Євса та інші.

Леонід Ушкалов.
Фото з сайту www.umoloda.kiev.ua

Таке «мирне співіснування» старої та нової шкіл досить яскраво простежується на прикладі діяльності часопису «Березіль» – колишнього журналу «Прапор», офіційного друкованого органу Харківської організації Спілки письменників. Саме на його сторінках наприкінці 1980-х почали друкуватися твори заборонених раніше авторів, представників діаспори, а також альтернативних утворень «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад», «Нова хвиля». Нині зміст «Березоля» є досить еклектичним (поряд із типово «спілчанськими» текстами тут публікуються і представники сучасної літератури та критики), що й забезпечує його доволі широку популярність не тільки в регіоні, а й загалом в Україні.

Поряд зі Спілкою письменників, що є спадкоємицею радянського утворення, у Харкові за ініціативи Сергія Жадана та Ростислава Мельникова було створено альтернативну організацію – Асоціацію українських письменників. Один із засновників літературного угруповання «Червона фіра», Ростислав Мельників, нині відомий не лише як поет, а й як науковець – автор монографії «Майк Йогансен: ландшафти трансформацій», виданої «Смолоскипом» 2000 року. Його учень і аспірант Сашко Ушкалов продовжує традицію збереження й вивчення спадщини несправедливо забутих митців «Розстріляного відродження»: він є упорядником і автором передмови до смолоскипівського видання творів Юліана Шпола (2007 рік).

Окрім регулярного видання, яким є «Березіль», основна маса публікацій творів харківських двотисячників припадає на різноманітні «колективні» збірки та інтернет-публікації, що поступово стають фактом літературної історії, як і досить активні колись літературні угруповання молоді – літгурт «Zacharpolis MM» (інші учасники – Тетяна Дерюга, Сашко Ушкалов, Ярослава Івченко, Данило Махно, Катерина Борисенко, Сашко Яіцький, Жека Свічкар, Аліна Ханбабаєва) та літконгломерат «Весло Слова» (Роман Трифонов, Олег Коцарев, Валерія Осипова, Ганна Яновська, Анна Зеленська, Марина Конєва, Люцина Хворостівна). Власне, більшість цих імен на слуху у тих харківських шанувальників сучасної української літератури, котрі регулярно відвідують «імпрези від Жадана», однак активність участі в літпроцесі у всіх поетів різна, і її ступінь та вагомість навряд чи можна вимірювати кількістю виданих книжок чи інтенсивністю пропагування власної творчості. Очевидно, що на перше місце виходить уже не колективний, а індивідуальний компонент, пов’язаний зі здатністю митця до самопіару.

Крім тих двотисячників, які відійшли від літературної творчості, дехто змінив місце дислокації – так трапилося, скажімо, із поеткою Катріною Хаддад, котра переїхала до Києва, однак час від часу з’являється на харківських літературних заходах та у збірках на кшталт «Готелів». Інша харків’янка, Ярослава Івченко, вже кілька років мешкає в Польщі, проте продовжує публікуватися в Україні – 2007 року вийшов друком її другий роман «М@йли до Бога».

Сергій Жадан.
Фото Олександра Стусенка

Отож, говорити про те, що хтось із учасників літгуртів початку 2000-х «зійшов на берег», слід дуже обережно, хоча, з іншого боку, безсумнівною є більша активність когось із них – наприклад, відомого поетичного подружжя Романа Трифонова та Ганни Яновської. Остання, крім власної поезії, займається також перекладами (як і багато поетів-харків’ян, починаючи від Сергія Жадана; значна частина цих перекладів припадає на твори друзів-білорусів чи росіян або й власне харківських російськомовних авторів) поетів Африки, Океанії та Нової Зеландії, а також витинанками в готичному стилі (що зайвий раз свідчить про синтетичний характер харківського літературного процесу J).

Як бачимо, існуючи фактично в «паралельних вимірах», літературні течії сучасного Харкова досить часто перетинаються. Участь у заходах ґатунку фестивалю «Non-stop Media» або щорічного «Світу книги», який організується місцевою владою, свідчить про те, що україномовні сили в Харкові поволі вливаються в загальний культурний процес. Добре це чи погано – питання суперечливе, адже протягом довгого часу україномовне чи то «національно свідоме» середовище лишалося свого роду культурним ґетто міста. Скільки б в уже незалежній Україні не говорилось про велич харківського «червоного ренесансу» або про те, скількома мовами перекладаються твори Сергія Жадана, для переважної більшості харків’ян сучасна література (зокрема й російськомовна) залишається terra incognita. З іншого боку, чи не загрожує таке «вливання» втратою альтернативності, що завжди була невід’ємною рисою і предметом гордості сучасної літератури? Однозначних відповідей на ці питання, вочевидь, не можна дати, адже літературний процес триває, роблячи літературне обличчя Харкова щодня іншим J.

Тетяна Трофименко

Кандидатка філологічних наук, заступниця директора Харківського літературного музею з наукової роботи. Коло наукових зацікавлень – давня українська література, 1920-ті роки та сучасна українська література. Авторка рецензій та книжкових оглядів