Настовбурчені думки

Рене Магрітт. Ключ полів

Не буває поганих стилів, бувають погані письменники. Постмодернізм сам по собі не є ані добрим, ані поганим. О. Стусенко не перший, хто пов’язує постмодернізм із постіндустріальним суспільством. Уже у 1990-х роках на сторінках «Сучасності» на цю тему дискутували М. Павлишин і О. Ільницький. Саме останній доводив, що економічні й культурні умови України не відповідають західним, тому й унеможливлюють у ній постмодернізм. Одначе марксистська теза про базис і відповідну їй надбудову вже давно вичерпала себе. Дякувати Богові, марксизм перестав бути у нас основною гуманітарною дисципліною. Бачимо, що постіндустріальне суспільство охопила енергетична, продовольча криза, одначе на постмодернізм це ніяк не вплинуло. Він живий-живісінький.

Дозволю собі зазначити: постмодернізм — не тільки мистецький стиль. Це стиль життя або спосіб світосприйняття, який може бути антитезою не тільки модернізму, а й соцреалізму. Ви будете вражені, але українські сільські пияки – теж є постмодерністами. Я знала одного (із західноукраїнського села), який хотів перейняти переяславський досвід й розвести серед Товтрів страусів ему. Ця українська мрія, на жаль, втопилася в українському самогоні. Хай мій висновок звучить надто різко й жорстоко, але на заваді багатьох українських прагнень завжди стояла й стоїть звичайна українська лінь. Приєднаюся до мізантропів Ю. Іздрика й С. Поваляєвої і чесно кажу — мені не шкода нашого «бідного» українського народу ні в селі, ні в місті, ні в райцентрі. І тих, хто на заробітках, теж не шкода. Бо наш «бідний» народ хоче жити, як у Європі, а працювати, як у совку. Наш «бідний» народ шукає, де краще, звик до «шари», крадіжок, прагне обвести довкола пальця ближнього, заздрить успішнішим й вічно нарікає на владу, яка є його ж плоттю й кров‘ю.

Я маю претензії до українських письменників, бо вони вкрай рідко скубуть таку нашу святиню, як народ. Найрішучіше це зробив Л. Подерв’янський. Решта ж переважно займає щодо народу популістську позицію. І даремно, бо наш «бідний» народ не читав і не збирається читати не тільки українських, а й будь-яких письменників у принципі. Навіщо? Адже наш «бідний» народ мудрий, він і так усе знає, він наділений природним розумом, гумором і хитрістю, яка завжди оберталася й продовжує обертатися проти нього ж. Наш «бідний», здеградований народ, який так любить згадувати про свій героїзм на майдані (останній, як і будь-яка революція згори, насправді був не таким уже й серйозним випробуванням — трохи померзли, та й по всьому), не здатний до педантичної, щоденної праці, відтак виявляється зовсім нежиттєздатним. Нашому «бідному» народу байдуже, що посилюється світова конкуренція, що виживає сильніший. Усі шанси написати нову багатотомну історію української літератури й інші національно важливі праці мають… китайці. Такий варіант, до речі, є цілком постмодерним.

Досить бідкатися також про селянський характер української літератури. Селянській цивілізації, яка почалася ще у неолітичний період, настав край, тому українська література вже ніколи селянською у давньому сенсі не буде. Не беруся давати оцінку, добре це чи погано, але можу сказати таке: українська література тривалий час мала рустикальний характер, що ніяк не знижує літературної вартості. В. Фолкнер був фермером, але й першокласним письменником. Важить якість літератури й особа того, хто пише, її харизматичність. Література про місто теж може бути міщанською й бездарною.

Щодо європейськості української літератури. Нині європеїзм втілюється у таких речах: фемінізм, поглиблення індивідуальної свободи — рівні права для сексменшин, передусім дозвіл на одностатеві шлюби, зняття заборон із легких наркотиків. Думаю, що через кілька поколінь діти вивчатимуть вище перераховані пункти як ті, що призвели до занепаду європейської цивілізації. Вони до болю нагадують передумови занепаду Риму. М. Вельбек у фантастичному романі «Можливість острова» чесно змалював майбутнє фемінізованого, охопленого кризою західного суспільства. Йдеться, звичайно, про виродження й розпад розбещеної цивілізації. Оскільки українське суспільство унікальне (усі загрози оминуть його через причетність до Трипільської культури), наша література не надто переймається світовими викликами. Навпаки — надолужує згаяні можливості — фемінізм у нас перетворився на головну ідеологію. Найпоширеніші моделі поведінки українських жінок такі.

Перший — «красавиця»:
а) нешкідлива утриманка або жінка «нового» українця чи «іностранца»;
б) шкідлива, яка за певних умов робить карколомну кар’єру, перетворюючись на стерву-бюрократку, іноді державного масштабу;
в) жриця кохання на всіх можливих прямих і об’їздних шляхах ближнього й далекого зарубіжжя.

Другий — інтелектуалка, яка прагне увічнити своє ім’я в книжках. Надто ризикований шлях, як на мене. Дедалі менше українок хочуть бути просто матерями. На моє переконання, матеріальні умови тут не відіграють визначальної ролі. Треба чесно визнати свій егоїзм, прагнення жити виключно для себе, що обернеться знову ж таки проти нас, бо не можна йти проти Божої волі. До речі, ніхто з жінок-прозаїків, а їх у нас сьогодні чимало, саме на цю тему нічого й не пише, тому я особисто взагалі втрачаю інтерес до жіночої літератури, яка вражає своїм раціоналізмом.

Нарешті кілька слів про письменство як особисту справу. Гадаю, література як особиста справа є явищем маргінальним. Література, що потрібна одиницям, вже не вариться, а просто душиться у власному соку. Якщо ми визнаємо літературу як особисту справу, то нелогічно очікувати на масового читача. Ми звикли вважати, що поява Тараса Шевченка серед маси покріпаченого українського народу була чудом. Одначе я не вірю в чудеса. На мою думку, поява Тараса Шевченка була підготована усім попереднім бароковим періодом української історії, коли навіть дітей на хуторах грамоти навчали мандрівні дяки. Сподіватися на появу визначного літературного явища серед українського малокультурного і, не побоюся цього слова малограмотного сучасного суспільства — утопія. Звичайно, літературний твір пише «одиниця». Одначе твір без рецепції мертвий. Сучасна українська рецепція уявляється такою: частина читачів узагалі не вірить в українську літературу, оголошуючи її нецікавою. Інша вважає, що українська література нічим не гірша від європейської. Мені ж здається, що українська (неглибока, за висловом К. Москальця) література ніколи не стане кращою, якщо в нас не буде чесної критики. В об’єктивну критику я особисто не вірю. Вона завжди прісна. І ще одне: я вірю у виховну силу літератури не в тому сенсі, що письменник ставить перед собою визначену дидактичну мету. Йдеться про інше — про систему цінностей, яка незримо присутня у кожному творі, бо його автор якісь цінності приймає, а якісь навпаки відкидає. Саме система цінностей формує поведінку, особливо молодих людей.

Колись читачі наслідували Вертера. Сьогодні ж одні читачки не на жарт перейнялися долею Оксани із «Польових досліджень з українського сексу», інші легковірно повірили, що «сукам належить світ». Усе написане, як твердить Ю. Іздрик, справджується. Від свідомості цього волосся у мене на голові стає сторчма. Я проти цензури, але за страх у душах тих, хто береться писати.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).