У затінку високого сонця

Свято-Успенський собор у Полтаві.

Фото Катерини Туз

Полтава, Соборний майдан. Високе полуденне сонце затоплює сяйвом Свято-Успенський собор, де витає дух його колишнього пресвітера – футуриста XVII століття Івана Величковського. За храмом – садиба першого класика нової літератури Івана Котляревського. Якщо не боятися сумнівних символів, можна б сказати, що от, мовляв, дві літературні епохи зійшлися під сонцем сучасності. Але насправді сучасність ховається у тіні – і в прямому, і в переносному значенні. На цьому ж Соборному майдані, у прихистку і затишку дерев, стоїть непоказна будівля, на першому поверсі якої – приміщення обласної організації Національної спілки письменників України.

Під тихими вербами, або Полтава любить кіч

Тут і справді все спинилося. Млява гризня метрів і метрес, переконаних у своїй популярності і, що головне – у святому на неї праві, – це, звісно ж, до літератури як такої стосунок має дуже віддалений. Голова організації, Олена Гаран, не помножує свій незначний творчий доробок, переймаючись переважно адмініструванням. Спілка має сайт «Полтавщина літературна», але оновлюється він рідко і назагал не цікавий.

Гуртом збираються письменники лише у пильних справах переобрання нового начальства, або ж на малолюдних (з числа колег і «загнаних» студентів) самодіяльних імпрезах у бібліотеці. «Сольні» виступи проводять як члени НСПУ, так і члени Полтавської спілки літераторів – одверто графоманського об’єднання. Графомани – то взагалі окрема тема: є тихі, нешкідливі, але є й войовничі.

Але вбогість літературного життя не буде до кінця зрозумілою поза контекстом ширших культурних процесів. Адже Полтава – духовна столиця України. Так стверджує міська влада. Їй можна вірити – українська влада розбирається у всьому, а особливо у проблемах культури.

Пам’ятник Марусі Чурай.

Фото Катерини Туз

У Полтаві – три меморіальні садиби і музеї: Котляревського, Мирного і Короленка. Людей до них ходить небагато, бо чого туди йти? Правильно. Полтавці ходять на Свято Галушки і Свято Сала. В офіційних реляціях міська влада це називає «відродженням духовних традицій». Плебс погоджується. Тому пронафталінені костюми лубкових наталок-полтавок і пузатих солопіїв, так звані народні пісні й забави, бундючне самовеличання (наша галушка – найбільша у світі ! наше сало – найтовще ! наша сердючка… – та що тут казати!) у масовій свідомості і є питомо полтавським різновидом національної культури. Найстрашніше те, що більшість полтавців переконана: ця провінційна малоросійщина і є ознакою достеменної духовності. Аберація смаку й мислення – жахлива. Плюс ще жахливіший суржик і побутова безкультурність. Полтава знаходиться не в центрі України, а по праву руку від хуторів поблизу Диканьки.

Кожен із трьох полтавських класиків оживає у пам’яті нащадків раз на рік, коли вручаються премії їх імені. Отримують нагороди люди відомі й статечні, щоправда, інтелектуальними й мистецькими досягненнями лавреатів ніхто не цікавиться. По-перше, вони дуже скромні, ці досягнення, а по-друге, всі знають: просто так, ні за що, нікому премії не дадуть. Дають за щось. За правильну позицію, або за відсутність позиції взагалі, наприклад.

У Полтаві люблять Марусю Чурай – навіть пам’ятника їй звели. До ювілейного, 2009 року вдостоїться монумента ще один, нерозривно пов’язаний з Полтавою, поет («… і гетьман, і купець»). А ось маловідомий театральний рецензент Симон Петлюра такої честі чекатиме ще дуже довго. Котляревському не таланить: з його пам’ятника недавно поцупили позенівський барельєф, злочинців, як воно буває в таких випадках, не знайшли. Про те, що у Полтаві жив великий бароковий поет Величковський, не знає ніхто. Давно це було, меморіальних дощок на всіляку дрібноту не настачиш. Та й хто йому, сірому, складе протекцію, замовить слово перед владою? Це ж не запровадження ще однієї премії – цього разу імені Леоніда Бразова, поганенького, нікому не відомого поза межами Полтави прозаїка радянського часу. Його донька та ті, хто за нею стояв, минулого року таки «дотиснули» депутатів обласної ради, і ті премію профінансували. Присуджують її за утвердження духовності – куди ж без духовності?

Наталка Фурса.

Фото з сайту www.pollitra.pi.net.ua

Імениті гості до Полтави заїжджають нечасто. Мер А.Матковський завдяки особистим контактам запросив Євгенія Євтушенка, давши йому найбільшу залу в місті. Євтушенко хоч і чужий, і поет такий собі, але ж краще, ніж нічого. Андрухович, Дереш і Карпа зустрічалися з шанувальниками в одній з книгарень. Людей прийшло небагато, і в цьому випадку вони були праві.

До питання ролі інтелігентської кухні в пострадянський період

Діяльність обласної письменницької структури – це офіційний і малоплідний зріз полтавського літературного життя. Як у старі недобрі часи, пошуки альтернативи – справа поодиноких неформатних постатей. Таких, як Наталка Фурса.

Вона починала друкуватися разом із вісімдесятниками. Колишня дружина Миколи Туза – одного з членів майстерні ДАК, Фурса певний час зберігала хоч і спорадичні, але контакти з іншими любителями чайної церемонії, зокрема – покійним нині Володимиром Кашкою.

Майже всі молоді більш-менш талановиті письменники пройшли «через її руки». Кухня Фурси в помешканні на вулиці Зіньківській за зразком дисидентських кухонь радянської доби стала підпільним літературним клубом, де в хмарах тютюнового диму, з ніби необов’язкових балачок про те-се народжуються нові ідеї. Саме Фурса стала укладачем і промотором антології молодих поетів Полтави «Болотні вогні», виданої «Фактом» 2004 року. Антологія у Полтаві попитом не користувалася, незважаючи на київську «марку». Здається, навіть тепер, чотири роки потому, її можна придбати у книжковому супермаркеті – яскраве свідчення неймовірної «духовності» міста на Ворсклі. Книга презентувала творчість Олени Гаран, Сергія Осоки, Світлани Загреби, Катерини Туз (донька Фурси), Марини Свалової, Наталки Федоренко, Галини Пустовгар, Надії Калениченко. Частина з них так і залишилася початківцями, які обнадіюють.

«Болотні вогні»– назва промовиста й цілком улягає поглядам Наталки Фурси на «духовну столицю» як на болото, чия трясовина засмоктує все свіже й талановите.

Щодо поезії самої Фурси, то схильна до самоаналізу в житті й у творчості Наталка й у межах того чи іншого вірша намагається «розкрутити» інтелектуальний сюжет, не помічаючи, що руйнує делікатну матерію образів, прискіпливо вибрану нею в крамниці натхнення. Залогізованість також не дуже узгоджується з високою драматичною напругою її поезії. Цю незгармонізованість Фурсі майже вдалося здолати лише в останній наразі збірці «Нічого, крім повторень» (2004). Назва красномовна – після шляху пристрастей, яких так і не здолав холодний розмисел, непокірний дух ліричної героїні знову повернувся до початку, аби стоїчно повторити цей колообіг знову й знову.

Жіночі голоси

Загалом, полтавське літературне життя напрочуд фемінізоване. Як буває у таких випадках, на поетичних кухнях божий дар часто сусідить з яєшнею, і їх часто плутають. Згадаємо бодай побіжно поеток, вартих уваги.

Віра Кулик (Казидуб).

Фото з сайту www.pollitra.pi.net.ua

Дуже плодовита Віра Кулик (Казидуб) усе життя перебувала в тіні свого чоловіка, посереднього поета. Лише за 2001–2003 роки вона видала не мало, не багато – десять книг. Звичайно, обсяг не ліпшим чином позначається на якості – це саме той випадок. Поезія Віри Казидуб – нескінченний, інколи втомливий монолог сильної, спраглої любові жінки, з яскравими спалахами, але й помітними «провисаннями» емоцій.

Три інші поетки працюють журналістами на ТРК «Лтава», і це єдине, що їх об’єднує. Інна Снарська – білоруска, й пише рідною мовою. Дух темних і суворих пущ, посестерство з вовком і аристократична погорда безчассям, явлені в її віршах, складають відчутний ментальний дисонанс із розпачливою душевною метушнею її українських колежанок.

Людмила Нестуля – росіянка, й також пише рідною мовою. Дещо манірна (одразу спадають на думку перегуки з Ахмадуліною), її карколомно асоціативна й метафорична поезія може бути з повним правом названа інтелектуальною. До НСПУ поетку не прийняли, порадивши перекласти вірші українською. Факт настільки показовий, що коментарі тут зайві.

Галина Пустовгар – українка, й пише рідною мовою, причому пише мало. Має нахил до іронічного побутовізму.

Осока без інших

Єдиною полтавською «зіркою» загальноукраїнського масштабу нині, безумовно, є Сергій Осока – поет сильної і природної емоції, химерного поєднання здорової селянської основи з хворобливим естетизмом, постійно зростаючої самовимогливості й смаку. Високий, нестерпно яскравий і неоднозначний, як саме життя, він устигає бути і митцем, і рекламним директором однієї з полтавських телекомпаній, природно й легко сполучаючи праведне з грішним.

Дебютна книга Осоки з напівдитячою назвою «Сьома сніжинка січня» (2002), з якою він переміг на конкурсі «Гранослов», не була рівною. Тільки «під завісу» Осока умістив там два верліброві цикли, витримані в традиціях поетів Київської школи, – «З вирію» та «Господар човна», пізніше перевершених рафінованою поемою «Між долонями та слідами». Саме згадані речі означили найпліднішу лінію творчості Осоки, сповнену глибинного міфологізму. І він справді оригінальний і сильний там, де є птиця, яка «вкривається чорнобривцем», «маківки сердець», тітка, яка йде «вишитою конюшиною», Святвечір, Великдень, Спас (циклічний календар патріархальної цивілізації), де «сніг заплющив очі образам», де є постійне навертання до образу коней (вісників трагедії), і навіть бажання «умерти під час весілля» (сільського весілля – з відьмою, боярином, містерійними мотивами), або ж стати стеблом і спочинути «у чільнім снопі». Осоці не страшно бачити прірву перед собою, бо за плечима в нього старожитній, сталий (минуле – взагалі стале) і привабливий, але покинутий світ. І він цю покинутість гостро відчуває, намагаючись забрати з пам’яті дитинства у вірш якнайбільше, наситити його тривкою фактурою.

Тому доробок Осоки, представлений в антології «Дві тонни», не дуже корелює зі стильовими манерами поетових ровесників. Хіба що з Богданою Матіяш полтавського поета лучить потреба спілкування з Богом («Три чорні молитви»). Осока останнім часом схильний звертатися до містично-релігійних мотивів, які надають його поезії напруженого драматизму, подоланого просвітлінням гостро пережитої кінцевості:

Сергій Осока.

Фото з сайту www.pollitra.pi.net.ua

ми босі йшли вночі і не вночі

за спинами у нас бродили вбивці

і мертві під оливами щасливці

стискали досі музику мечів

ми сіли в тінь ми їли голод свій

і вже крізь нас усе ішло невпинно

з якогось часу жалісна хвилина

нам босі ноги гладила в крові

і Він піднявся Він сказав Прийди

а потім пильно подивився в сутінь

і як за вітром пісня ледве чутна

до нас дитя прибігло по воді

воно взяло в долоні теплі нас

несло кудись через притихле птаство

попереду світала чиста Паска

вертали сни молитви імена

Він спав і обійняв мене крилом

і час мов камінь нам під ноги падав

коли ж нарешті світ зробився садом

мене іще на світі не було

Поглиблення драматизму помітне і в ліриці любовній: раннє, сліпучо-ефектне і не без самозамилування «Я так не хочу думати про Вас, / що вже про Вас не думати не можу» переходить у розмірені, ненапружені, бо ж розхитані невигойним внутрішнім болем рядки, в яких – досвід людини, котра, за Плужником, бачить ту грань, «за якою прикінцевий спокій»:

тому й не вір особливо в оцю журбу

лише написати листа знайди часину

на його сторінках я нарешті уже спочину

між слів «пробач» і «назавжди мене забудь.

Недавно (і дещо несподівано як на поета загалом не книжного) Осока зробився перекладачем, інтерпретуючи поезії Артюра Рембо й Лорки. З останнім він знайшов якісь особливо відчутні перегуки, що позначилося й на оригінальній творчості. Відкидаючи, з одного боку, хрестоматійні, але безбожно анархічні переклади Лукаша, а з іншого – професійні, однак безкрилі переклади Латника, Осока прагне якнайточніше віддати бездоганність ритму першооснови, її тьмаву образність, сповнену загадкової сили. Варто відзначити безкорисливу допомогу, яку надають перекладачеві провідні полтавські філологи Наталія Вишня та Ярослав Вовк – палкі шанувальники Лорки та блискучі знавці іспанської мови.

З «духовної столиці» тікають

Утеча з Полтави стала єдиним виходом для молодої енергії, що шукає себе у творчості. Людина з головою на плечах розуміє тут свою безперспективність. Звісно, додається загальне прагнення провінціалів вибитися у люди «деінде, тільки не тут», – але ж Львів чи Івано-Франківськ за всієї своєї провінційності мають бурхливе літературне життя й «прописані» імена, відомі кожній грамотній людині. А ось «духовна столиця» щедро випускає зі своїх обіймів молоді таланти. Тут вони потрібні.

Світлана Пиркало.

Фото з сайту www.greenpes.com

Не будемо говорити про полтавок Світлану Пиркало та Марину Соколян, чиї твори охоче друкують провідні видавництва й охоче (особливо першу) читають по всій Україні. У Полтаві роблять вигляд, ніби й не тут вони жили, не в ці школи ходили, не тут уперше взяли до рук книжку, аркуш паперу й ручку.

Але чому б не назвати імена молодших, поки що не таких голосних «емігрантів» із Полтави, почавши з Миколи Леоновича? Це вже наймолодше покоління, яке заявило про себе «після Осоки».

Леонович своєю творчістю небезпечно наближається до вельми небезпечної лінії в розвитку молодої поезії, адепти якої (лінії), за відсутності духовного досвіду, будують свої вірші на досвіді життєвому, причому досить специфічного ґатунку, перетворюючись на таких собі акинів: що бачу, про те й співаю, причому без розміру, ритму і думки. Це щось на зразок: я їду потягом, заходжу в клозет і бачу використаний презерватив – о загадковість світу! Ще краще у Коцарева: глупої ночі сиджу на кухні, їм оселедець із молоком, і наслідків поки що не відчуваю – о загадковість світу! Ось у таке «вилився кількасотлітній розвиток української поезії» – як у вигрібну яму. Леонович, чиє ім’я також представлене в «Двох тоннах», на цьому тлі здається досить пристойним, коли не художньо, то хоча б світоглядно, якщо припустити ризик існування світогляду (як сталої системи) в покоління двотисячників. Він менше націлений на голий епатаж; навпаки, щодалі його інтонація стає неквапливішою, по-східному рівною і самодостатньою. Цікаво, що як на художника-дизайнера поезія Леоновича дивовижно бідна на образи, а метафори він, схоже, наполегливо вичавлює зі своєї поетики, перетворюючи вірш на щоденниковий запис.

Отримавши премію видавництва «Смолоскип», Леонович видав свою першу і єдину збірку «Агон» (2004). Споряджена претензійною і дивовижно неадекватною передмовою теж полтавця Богдана Сторохи, вона могла б пройти непоміченою, якби не один вірш, що містить сміливі і, слід визнати, чесні репліки стосовно «Діви-Огиди» та «лайна яке живе у телефонній буді».

Сам Леонович нині живе у Києві, однак Полтави не цурається. Завжди з особливим пієтетом згадує, що вийшов із надр літературної студії «Заспів» Полтавського педагогічного університету імені В. Короленка.

Тут починала й багатонадійна поетка Євгенія Найчук, автор книги «Життя ожини» (2006). Але вона теж мешкає у столиці, навчається в аспірантурі Інституту філології КНУ. Що для неї стане головним – літературознавство чи власна творчість – невідомо. Те ж саме можна сказати ще про одну полтавку – аспірантку КНУ – Марину Свалову, напрочуд сильну, з даром похмурої сугестії, однак одноманітну поетку. Не повернулася до Полтави після навчання в Києві й молода поетка та художниця Надя Калениченко. Список не завершено…

Драму відспівали. Проза радше мертва, ніж жива

За останні двадцять років у Полтаві не з’явилося жодного, хоч би й поганенького, драматурга. На тлі загальної кризи української драматургії це сприймається як належне. Але не краще і з прозою. В усій Полтавській області (але не в Полтаві !) на професійному рівні її пише лише одна людина – Любов Пономаренко з Гребінки. Але то тема для іншої, ґрунтовнішої розмови.

Пам’ятник галушці.

Фото Катерини Туз

З початку століття у Полтаві виходить друком 26-томний «Український вузол» Юрія Дмитренка-Думича – річ загрозливого обсягу, незрозумілого жанру й більш ніж скромної мистецької вартості. Двічі її висували на Шевченківську премію, але навіть там (!) сказали щось на зразок: макулатури не нагороджуємо. Ця суміш документів і нібито художньої прози присвячена подіям революції та громадянської війни.

Жорстку російськомовну прозу на теми комуністичних таборів («Амба», «Идолы», «Грех», «Трудный азимут») творить Володимир Карпенко. Його видання мертвим вантажем осіли в книгарнях.

Чи пишуть про тих, хто пише?

Полтавські письменники гукають у колодязь, який не відлунює. Поважних, витриманих на рівні університетського літературознавства розвідок (про монографії забудьмо й думати) як про сучасний літературний процес, так і про його історію, не з’являється. Єдиним винятком тут був постійний, копіткий, чесний і самовідданий труд покійного Петра Ротача. Збираючи «колоски з літературної ниви», прагнучи відновити детальну картину регіонального літературного процесу останніх двох століть, він висвітлив невідомі факти з життя класиків, струсив порох часу з несправедливо і – люби, Боже, правду! – справедливо забутих письменників. Вінцем його праці слід вважати двотомну «Полтавську Шевченкіану» (2007-2008) – капітальну й безпрецедентну працю енциклопедичного характеру.

По смерті Ротача вакансія провідного літературознавця Полтави, вочевидь, ще довго буде вільною. Ротач працював з патріотичного обов’язку, а тепер людей такого штибу негусто. Доктори й кандидати філології з Полтавського педагогічного університету, які, за логікою, мали б відстежувати літературні новинки, цим займаються неохоче, а якщо й займаються, то в такому компліментарному – як про покійника – дусі, що хочеться піти на цвинтар і перевірити, чи винуватець відгуку таки справді часом не помер.

Науковоподібним витворам у Полтаві відкрито зелену дорогу. Ректор університету Володимир Пащенко, історик за освітою, який присвятив частину життя проблемам атеїстичного виховання молоді, а іншу – показу страдницької долі церкви під проклятущими більшовиками, несподівано видав книгу «Гончарова правда про духовність і церкву» (2006) і, нібито, працює над наступною монографією «Олесь Гончар у системі радянської влади». Пеани авторові «Прапороносців» і «Собору» співає у своїй роботі «Публіцистична спадщина Олеся Гончара» (2008) інший голосний вчений полтавського масштабу Микола Степаненко. Він також палко і, слава Богу, без успіху, пропагує спадок свого улюбленого прозаїка на радіо й телебаченні.

Але найкурйозніші – квазі-літературознавчі виправи Миколи Костенка, загалом досить професійного поета старшого покоління. У «Синьому яблуці» української літератури” (2004) він безрезультатно і – якщо подумати, безглуздо – намагався вписати творчість Любові Пономаренко у контекст орнаментального бароко (sic!). А «Див» (2003), присвячений Тичині, взагалі є ненавмисним знущанням з усіх попередніх дослідників, чиї розумні думки автор скріпив, за методою тітки Тома Сойєра, слабеньким розчином власних вигадок.

Уже згаданий Богдан Стороха, якого згаданий Леонович називає філософом, на території свого сайту «Номадологія» оприлюднює розлогі міркування теоретичного характеру, в тому числі й стосовно постмодернізму. На жаль, стиль сторохинського викладу настільки важкостравний, що переконатися в їх правильності чи хибності практично неможливо.

Майже насамкінець

…Від письменників ХІХ століття у Полтаві лишилися меморіальні садиби і зібрання творів, ХХ-го – тільки меморіальні дошки, а що лишиться від письменників століття ХХІ – не знає ніхто. Надто високе сонце, надто густа тінь.

Вадим ПАСІЧНИК

Від редакції

Очевидно, що погляд саркастичного автора побачив серед місцевих літературних ландшафтів передусім те, що було варте його сарказму. Інакше, чому, скажімо, лише побіжно згадано Любов Пономаренко? Її проза варта серйозного розгляду… Сподіваємося, що «вердикт» В. Пасічника доповнять ті, хто з ним не згоден, або ж згоден – та не цілком.