Крізь призму латини

Є книжки, без яких годі уявити розвиток людства. Точніше, саме з них ми й дізнаємося про те, як людство змінювалося протягом століть, адже в них зафіксовано «дух» епохи. Однак був цілий період, що залишається малознаним, – т. зв. «темні віки», доба середньовіччя, про котре зазвичай говорять як про час релігійних фанатиків і «схоластичної» науки, що нищила будь-які паростки живої думки. Та насправді все було інакше – адже саме ця доба справила вирішальний вплив на розвиток європейської культури. Про це йдеться в ґрунтовному дослідженні німецького науковця Ернста Роберта Курціуса «Європейська література і латинське середньовіччя», яке понад півстоліття тому окреслило перспективу медієвістичних студій. Тепер воно побачило світ у львівському видавництві «Літопис» в українському перекладі Анатолія Онишка (на жаль, сам перекладач не дочекався його виходу).

Об’єктом дослідження Курціуса є не лише тексти, а й проблема періодизації та побудови університетських курсів історії літератури. Автор порушує проблему леґітимности таких понять, як «національна література», «національна культура» чи «національна історія». Ні, він не заперечує самобутності кожного народу, що оприявнюється в книжках, картинах чи скульптурі, а також специфіки перебігу подій у тій чи іншій країні. Але при цьому наголошує, що висмикування кожної окремої культури із загального контексту шкодить не лише повноцінному розумінню національних рис, а й не дає змоги скласти цілісну картину європейської історії. Тому, на думку Курціуса, замість вивчення німецької, французької та інших літератур, культур, історій, – варто вивчати європейську. Інакше в студента складається враження про певну відмежованість власної історії.

Відтак закономірно зринає питання про витоки національних європейських літератур, – і тут науковець закцентовує увагу на тому, що, загалом, їх «офіційне літочислення» починається десь від 1500 року. «Це так само, якби хтось заповзявся описати Райн, але обмежився тільки частиною течії від Майнца до Кельна», – пише він. Далі автор веде мову про «середньовічну» історію літератури, що сягає 1000 року. А потому зазначає: «Куди ж подівся період від 400 до 1000 року?.. Цю частину замовчують, і то з вельми простої причини: вся, аж до дрібних винятків, література цих сторіч написана латиною». Справді, варто згадати, що мова, яка стала своєрідним каменем спотикання у визначенні приналежності тексту до тієї чи іншої національної культури, протягом тринадцяти століть була «офіційною» мовою європейської літератури та науки. Нею створено низку текстів, що виявляють літературні уподобання епохи, а також вимоги, які ставила перед авторами тогочасна теорія. Урешті, саме тоді починає формуватися система жанрів. Також у монографії переконливо доведено, що середньовічна література мала за взір античну риторику, вважала себе її послідовницею, – а отже, про конфлікт двох епох варто говорити з певними застереженнями. Як зазначає автор, «жодна зі стежин європейської історії літератури не є такою мало знаною й нетоптаною, як латинська література раннього й пізнього середньовіччя. І все ж на основі історичного уявлення про Європу з’ясовується, що якраз ця стежина стає визначальною як сполучна ланка між античним світом, що занепадав, та надто поволі зароджуваним європейським».

Відтак Ернст Роберт Курціус наголошує: доба середньовіччя – настільки тонкий організм, що його не можна «розривати» між різними науками чи різними літературами, вона потребує комплексного підходу. Принагідно зазначмо, що в той час про подібні речі говорив і Дмитро Чижевський у передмові до своєї студії «Український літературний барок» – а, як відомо, вітчизняне бароко мислиться дослідниками в контексті пізнього середньовіччя. У цьому річищі варто вказати й на те, що чи не найбільшим досягненням праці «Європейська література і латинське середньовіччя» сам автор уважав якраз запропонований ним системний підхід до аналізу текстів тієї епохи.

Ведучи мову про значення українського видання Курціуса, можна окреслити кілька домінант.

По-перше, це неоціненне джерело інформації про культуру латинського середньовіччя, адже тогочасні тексти були недоступні вітчизняним дослідникам не лише через мову, а й із суто ідеологічних міркувань, – бо ж той глибоко релігійний струмінь, що проходить крізь них, аж ніяк не узгоджувався з атеїстичною «системою цінностей», донедавна в нас безальтернативною. Відтак про раннє середньовіччя не можна було говорити інакше, як про «темні віки», а «темні» – отже, a priori нецікаві. На жаль, із такими міркуваннями доводиться мати справу дотепер. Нібито згадана «система цінностей» давно вже не панівна, однак закладені нею «підвалини» щодо вивчення літератури працюють і далі. Тож нам варто поміркувати про зміни бодай в університетських програмах. До речі, тему освіти порушував і Курціус, вимагаючи реформування та порівнюючи сучасні йому (середина ХХ ст.) університетські курси із залізницею 1850 року. Хоча в нас ситуація ще гірша…

По-друге, осмислення української літератури в контексті європейської допомогло би подолати отой комплекс меншовартости, який старанно формується укладачами підручників ще зі школи, – адже в такий спосіб можна чіткіше відстежити її досягнення та визначити пріоритети. Приміром, яскраво увиразнилося б те, що «література з матюками», яку останнім часом нав’язують мало не як «вершинний здобуток» нашого письменства, є в усіх європейських народів, – а ось «Житія святих» деінде ще треба пошукати…

Урешті, саме європейський контекст, можливо, спонукатиме й до розмислів щодо періодизації нашої літератури. Бо якщо у них час національних літератур – «Райн від Майнца до Кельна», то в нас – Дніпро в районі Гідропарку…

Та все ж коли заглиблюєшся в студію Ернста Роберта Курціуса, де ґрунтовно аналізуються засади європейської літератури, що постає з античності та латинського середньовіччя, яскраво відчитується закоріненість у цю традицію й нашого старожитнього письменства. Одначе для того, щоби пізнати його краще, нам треба відкрити для себе ще й «грецьке середньовіччя».

Назагал же дослідження Ернста Роберта Курціуса не лише створює стереоскопічну картину середньовічної літератури, а й спонукає до розмислів над самою суттю понять «європейська» та «національна» літератури.